3
Зинаїда Тулуб
Медже заснула, знесилена довгим весільним обрядом. Нерви і тіло вимагали спокою, і жодний образ не обарвив її глибокого сну. Вона не чула, як наповнилися вузькі вулички Чабан-Таша важким тупотінням, криками і зойками, безладною стріляниною і брязкотом вибитих шибок і дверей.
А Ібрагім почув. Підвів голову, прислухався. Стукало в скронях. Хотілося спати, та за вікном діялося щось нечуване, коли раптом вбігла розхристана, простоволоса Сабіха.
– Козаки! Козаки! – волала вона несамовито. – Тікайте!
Медже схопила одяг і безладно заборсалася по кімнаті.
– Сюди! Сюди! – крикнула Сабіха і кинулася у бокові двері.
Там були вузькі сходи на дах суміжної саклі, на верхню прискалку гори. Але і тут вже панували козаки.
Розгорялася пожежа. Здіймалися до неба багряні хвилі і водограї вогню. Гогітливим штормом буяло полум’я. Хмара диму розповзлася по небу, наче розкрилися надра землі і виригали у небо пару і лаву.
Коли цитадель піддалася, Сагайдак-бей сів на коня і рушив до беглер-бейового палацу.
– Де Карпо? – нетерпляче питав гетьман Харлика Свиридовича.
– Не знаю, батьку, – знизав той плечима. – Казав, що піде по циганку Кайтмазу – і зник.
Сагайдачний нервово смикнув повід. Кінь став дибки і, обернувшись на задніх ногах, помчав до Біюк-Джами.
Біюк-Джама стояла вся рожева від заграви. Кожна закрутка її колон, кожен карниз вирізьблювалися чітко і яскраво в моторошно-фантастичному світлі пожежі. Вмить відшукали вони Кайтмазину саклю. Вибиті двері чорніли беззубою пащею. На долівці стояла калюжа чорби. Все було пошматовано, перекинуто і побито. Тільки за внутрішнім вікном, на дворі, вив над трупом Кайтмази ланцюговий собака та осторонь скарлючився мертвий Карпо з розрубаною головою. Кобзар не скинув татарського одягу і сам потрапив під козацьку шаблю.
Сагайдачний ступив на двір, помацав ще теплі трупи… Довго мовчав він, збентежений і розгублений. Настин слід зник у безвісті.
– Що ж, пане гетьмане, – наблизився Свиридович, – підемо. Карпо мені казав, що чув голос панни Насті в беглер-бейовому палаці, тобто за садовим муром палацу. Беглер-бей живе в Каффі лише взимку, і садів тут нема, отже, мова йде про одне з позаміських його кубел.
– Ходімо, – урвав гетьман.
І твердим військовим кроком вийшов на вулицю.
Швидко помчали вони повз Біюк-Джаму і медресе, міську лазню і палаци італійських крамарів і банкірів і незабаром потрапили у натовп звільнених бранців та міських невільників.
– Батьку! Рятівнику наш! – кинулися вони до нього радісно й схвильоване.
Але гетьман не слухав палких привітань. Він підвів руку – і всі замовкли, з’юрбилися навколо нього і витягнули шиї, щоб почути слова Сагайдачного.
– Спасибі вам, добрі люди, на щирому слові, – заговорив гетьман. – Допоможіть мені в такій справі. Тут десь у неволі моя наречена. Покажіть мені, де живуть беглер-бейові жінки. Здається, вона потрапила до його палацу, а де він – ніхто з нас не знає.
– Андрій знає. Він там працював за муляра! – вигукнув хтось.
– І Юхим одноокий!
– Я знаю! – залунали голоси.
І кільканадцять чоловік кинулися вказати дорогу.
– Спасибі! Вистачить з мене й двох. А ви, добрі люди, збирайтеся додому: вранці рушаємо, – кинув Сагайдачний і підострожив коня.
Розбивали палац беглер-бея Селіма. Козаки розсипалися плутаними переходами, покоями і галерейками. Хміль тьмарив свідомість, а жадоба помсти гнала їх далі і далі.
Танцюра, Бородавка і ще десятеро сивоусих козаків морочилися коло мідних дверей скарбниці. Не піддавалися вони ані шаблям, ані списам, ані чеканам.
– Почекайте, панове. Зараз відчинимо, – випростався Бородавка.
Він підтягнув кам’яну брилу і, обмотавши її ланцюгом, став ритмічно розгойдувати, наче таран, і бити нею об двері. Вони стали потроху розхитуватися. Танцюра і ще двоє кинулись на допомогу.
– Ану ще! Ану – раз! Ану-ну! – також ритмічно вигукували козаки хрипкими голосами.
І раптом впали двері, і перед очима козаків розкрилася скарбниця. Першим ввійшов до неї Танцюра з жмутом запалених свічок і мимоволі примружився від сліпучого блиску самоцвітів.
– Ну й камінці, – зачерпнув він пригорщу рубінів.
А поруч мінилися нічними зорями діамантові пряжки чалм, коштовні смарагдові ланцюжки і намиста з ясно-блакитних сапфірів. Жовтими бубличками блимали нанизані на ремінці персні і обручки, палали жаровнями миски шліфованих, але неоправлених бурштинів, коралів, рубінів, смарагдів. Золотий і срібний посуд, шаблі, стремена, келехи – все блищало всіма кольорами веселки.
Штовхаючись і сопучи, кинулася старшина на самоцвіти, хапала їх жменями, насипала повні кишені і гаманці, коли раптом виріс на порозі Петро Конашевич. Він нічого не сказав, тільки зиркнув на миски, цебра і самоцвіти та на зоряний розсип діамантів у їх брудних руках.
– Висипте геть усе! – кинув він уривчасто. – Це піде у військову скарбницю. А ти, синку, – звернувся вія до Свиридовича, – прийми військову здобич і запечатай військовою печаткою разом із паном писарем.
Старшина почала неохоче випорожнювати кишені, так туго понабивані, наче в них лежали мармурові ядра каффських гармат. Свиридович сумлінно допомагав їм, але коли Сагайдачний з курінними отаманами пішли, непомітно сунув собі у пояс повну жменю найкращих діамантів.
«Вже кого-кого, а мене ніхто не наважиться обшукувати, наче нетяг, – подумав він. – А така розкіш завжди знадобиться».
– Готово, батьку, – по-військовому виструнчився він, коли лантухи перлів і діжки срібла і золота були зав’язані і запечатані.
І за порогом скарбниці фамільярно підморгнув гетьманові:
– А тепер ходімо по найкоштовніший скарб всесвіту, по справжній двійник Кіпріди – по прекрасну даму вельможного пана.
Сагайдачний поморщився. Тон осавула його неприємно вразив. Мимоволі потяг він носом і відчув запах кіпрського вина, але Свиридович базікав з невимушеністю польського гусара під чаркою.
– Зараз буду я, наче Вергіліуш, проводирем пана гетьмана до гарему і сподіваюся на весіллі вельможного пана бути якщо не московським, то принаймні весільним боярином…
– Ходімо, – роздратовано урвав його Сагайдачний і рушив по хрустких уламках алебастрових рам, дзеркал і посуду.
З мимовільним хвилюванням переступив Сагайдачний поріг того саду, де Настя прожила п’ятнадцять місяців. Пишними завісами огортали мури в’юнкі троянди і гліцинії. Кипариси здіймали до неба чорні обеліски, перекреслювали чорними свічками морську далечінь, а мармурові альтанки і водограї тепло рожевіли при світлі заграви. Пахтіло датурами, туєю, бальзамічною смолою гірських сосен і розкішними анатолійськими трояндами, що вдруге квітнуть восени.
Супутники Сагайдачного високо здіймали свої смолоскипи. Морський вітер примхливо роздмухував їх жовтогарячі гриви і розсипав у повітрі золоті бризки іскор. Козаки швидко пройшли сад і ввійшли до гарему.
Тут був такий же розгардіяш, як і скрізь. На сходах конав недорізаний євнух з кинджалом у череві; другий вже задубів, занурившись носом у якісь ганчірки. Уламки алебастрових рам і скла й тут хрустіли під ногами, а запашний нічний вітер шарудів обривками завісок і шовковими шальварами.
– А де ж жінки? – здивовано спитав Сагайдачний,
– Тут, – буркнув один з козаків.
Жінок замкнули у низенькій склепінчастій коморі. Міцні грати без візерунків перехрещували червоне неба чорними смугами. Вздовж стін стояли скрині для убрань, а посередині тулилися одна до одної жінки, наче овечки під зливою. Повними жаху газелячими очима глянули вони на гетьмана.
Сагайдачний обвів їх пильним поглядом. Насті серед них не було.
– Хто тут говорить по-татарському? – звернувся він до козаків.
– Я! – виступив один з них, зсуваючи шапку набакир.
– Скажи, що я дам їм волю і залишу тут, у Каффі, якщо вони знайдуть мені бранку, куплену торік восенн у Саффара на вагу золота.
Козак, трохи запинаючись, переклав жінкам слова Сагайдачного. Жінки мовчали – чи то не зрозуміли його, чи то не хотіли йому відповісти, а може й просто – з переляку.
– Ну? – гнівно тупнув Сагайдачний.
Коли ось з купи мотлоху у кутку почувся старечий кашель і виповзла стара бранка Явдоха.
– Ой паночку наш рідненький!.. Та хіба ж вона тут?! Повезли ж її звідси сьогодні, – зашамкала вона, зводячись на тремтячі ноги.
– Хто? Де?! – аж скрикнув Сагайдачний.
– Та твої ж хлопці, орле наш сизокриленький. Забрали, посадили у човник – та й повезли. Ось чому співала вона сьогодні вранці, як пташечка. Весь час дивилася у море, чекала визволення.
Сагайдачний здивовано звернувся до Свиридовича.
– Невже ж це наші байдаки? Та хто ж їм наказав? Коли?
Свиридович знизав плечима.
– Нічого не розумію. Певно, у неї від старості перекрут мозку. Та наші ж байдаки і не наближалися до берегів! Ми висіли вже вночі біля Кара-Дагу. Три милі тупали пішки, щоб не спізнитися до вистави.
– Підемо. Покажи нам, де і як її взяли? – труснув стару Сагайдачний. – Та не бійся. Ми тобі лиха не зробимо. А втім, якщо вкажеш нам Настин слід, візьмемо до себе, годуватимемо тебе, поїтимемо донесхочу, аж до самої смерті, наче рідну бабусю.
– Ой паночку… Та вона, наша ясочка, те ж саме казала: «Не журися, – каже, – Явдошко: заберу тебе звідси до себе, бо я ж не будь-яка козачка…» А сама сує мені солодкий пиріг та й шепоче: «Ну, Явдошко, збирайся в дорогу. Тепер вже недовго чекати». Вона мене аавжди, стару, жаліла: то шматок ласий дасть, то хусточку, то ще щось подарує…
І, охкаючи і бідкаючись, повела Явдоха козаків у сад, де ще сьогодні сиділа Настя і виглядала у морі козацькі байдаки.
– Цілий день співала вона, наче Великдень прийшов, – шамкала стара, шкандибаючи поруч гетьмана. – Потім підбігла до мене і каже: «Знак мені подано. Завтра мене тут не буде». Я тут квіти полола, а вона сіла на камінь і все на море дивилася – то просто очима, то у якусь трубку, що принесла їй циганка Кайтмаза.
– Коли ж це було? Вранці? – урвав Сагайдачний.
– Та ні, паночку. Вже вечір був. Відспівали вже попи бусурманські, відмолилися, кляті… Тут і корабель надійшов з великими чорними парусами. Став якраз навпроти нас, он біля тієї скелі. І човник спустив. Я так перелякалася… Що, коли це Селім повернувся, гадаю?! А вона, наша ясочка, сидить, зажурилася. Тільки бачу, люди повзуть у кущах. І одяг у них якийсь чудернацький: і не наш, і не тутешній, татарський. Я вже крикнути думала. А вони як кинуться до неї… Загорнули її чимсь білим, підхопили… Зомліла я. Не знаю, чи то плакати, чи радіти. А човник вже пливе до вітрильника. А корабель вмить повернув – та й у море…. Та, якщо б я знала, що це ти, наш рідненький… Так я перелякалася. Мало не гукнула з дурної голови татарюг…
– Єзус Маріє! Що ми наробили! – схопився за голову Свиридович. – Я ж казав пану гетьману… Треба було вдарити на ту чорну шхуну. Це ж була панна Настя.
Обличчя Сагайдачного перекосилося, і навіть у багряних присмерках заграви було видно, як він зблід. Але звичка стримуватися і тут не зрадила гетьмана. Мовчки сів він на камінь, де кілька годин тому сиділа Настя, і похнюпив голову. Козаки мовчали.
– Дайте мені, – заговорив Сагайдачний по хвилі. – Дайте мені… закурити, панове.
Козаки здивовано перезирнулися, бо знали, як ненавидить гетьман тютюн. А Свиридович вже набивав люльку з слонової кості і кресав яскраві іскри вогню.
Сагайдачний взяв її, затягнувся дві рази і з огидою виплюнув гірку від диму слину. Потім звівся на ноги.
– Ну що ж, панове. Підемо. Час збиратися.
Примітки
Публій Вергілій Марон – славетний староримськвй поет.
Настя прожила п’ятнадцять місяців – з детальною хронологією подій в цій частину роману є певна плутанина. Напад татар на хутір Повчанських стався під час жинв, отже, в кінці липня – на початку серпня 1615 року. Полонених привезли до Кафи, мабуть, не раніше вересня 1615 р., а продано Настю, виходить, десь у жовтні. +15 місяців вказувало б на грудень 1616 або січень 1617 року.
Насправді напад козацького війська на Кафу стався десь 12 липня 1616 року [Сас П.М. Взятие запорожскими казаками во главе с гетманом П.Сагайдачным Кафы : вопросы хронологии. – “Сурож, Сугдея, Солдайя в истории и культуре Руси-Украины”, К., Академпериодика, 2002 г., с. 223 – 225]. Письменниця не могла знати знати цієї дати і тому в романі об’єднала липневий похід на Кафу та осінній (1616 року) похід на Самсун та Синоп, після якого козаки повертались через Азовське море і річку Молочну.
Аналогічна неузгодженість є і в біографії Горпини: вона попада до Кафи також у вересні 1615 р., потім три місяці жила в Кафі, отже, Нур’ялі її купив десь в грудні 1615 – січні 1616 рроку. Потім вони з Нур’ялі збирають виноград – це виходить серпень 1616 року. Початок їх кохання мав би припадати на зиму 1616 – 1617 років, а народження дитини – на серпень – жовтень 1617 року.
Але це ущільнення подій в романі проти дійсності є художньо виправданим і не помітно під час читання.