2

Зинаїда Тулуб

В новому сералі вже чекали майбутню царицю.

Одаліски й служниці, наглядачки і танцюристки, євнухи, негри, карли і астрологи – всі вийшли назустріч, осипаючи путь Гюль-Хуррем запашними трояндами з Казанлика. Найповажніші жінки Стамбула ввели її до Зали Співрозмовників, де незабаром з’явилися великий візир Алі-Баша з капудан-башею і муфті з кизляр-агою. Муфті голосно прочитав нареченій, захованій за грезетовими запонами, шлюбний контракт, де падишах призначав їй у посаг п’ятдесят тисяч золотих дукатів і щорічне утримання у тридцять тисяч дукатів, кілька сотень рабинь і рабів і дарував їй неосяжний башмаклик у родючій долині Вардара.

Після недовгого чубте євнухи піднесли муфті Есааду шубу з білого горностаю, вельможам – соболеві шуби, а агам – по розкішному шовковому каптану.

Відпочивши і випивши кави, похід рушив до збудованого для Насті кіоска серед серальських садів, бо цариця Стамбула має право на окреме житло, на окремиі рабів і свій почет.

Тепер похід став ще пишніший, бо в ньому брали участь перші вельможі держави, загони булюків, спагі та яничари, але за сто кроків від Настиного кіоска чоловіки зупинилися, і самі лише жінки рушили далі з нареченою.

На порозі стояв падишах, чекаючи на свою Гюль-Хуррем. Загорнута з голови до ніг у прозорі серпанки ясно-рожевого кольору, стояла вона перед своїм нареченим, а барвистий почет жінок з відкритими обличчями оточував її, бо лише падишах має право бачити жінок своєї країни без фередже та яхмака. Султан привітав Гюль-Хуррем, дав їй руку і урочисто ввів до гердека, перетвореного майстерними драпуваннями і килимами на строкате шатро – на спогад про кочовища минулих століть.

Посередині гердека височіло розкішне аскі – трон нареченої, під мережчатим балдахіном з рожевих перлин, прив’язаним до стелі і оздобленим золотими зірками і живими квітами. Наче в казкову альтанку, ввів до неї султан свою Гюль-Хуррем і посадив для поклоніння і вітань, а сам повернувся до селямлику, де розпочався весільний бенкет.

Весь день приймала Гюль-Хуррем привітання. Що дві години їй дозволялося зійти з аскі, розім’ятися, випити шербету, поласувати в суміжних залах печивом і помилуватися танками грецьких рабинь.

Сонце повільно схилялося до заходу. Бузковою тінню наливалися долини. Наближався вечір, а по-святковому оздоблений Стамбул не замовкав. Гриміла музика. Строкатим походом йшли цехи і дервіші, військові загони та чужоземні посли.

Кожен цех ніс свої прапори, кожен намагався показати найвибагливішу емблему свого ремесла. Шевці везли велетенську папучу з гаптованого сап’яну з човен завбільшки, а в папучі сиділо дванадцятеро негрів – подарунок султанові.

Прядильники бавовни несли ватяні машкари і опудала левів, морських риб та потвор. Сідлярі тягли площадку, де кілька майстрів шили сідла. Пиріжечники та продавці шербетів смажили і варили у відкритому фургоні і кидали у юрбу гарячі пиріжки. Сотня зброярів одягли старовинні золочені панцири та кольчуги. Палітурники та папірники йшли під паперовими прапорами, і сто п’ятдесят підмайстрів їх цеху шикувалися у чудернацькому одязі з картону і в чалмах кольорового паперу, а майстри тягли за ними двоповерховий фургон, де на першому поверсі виробляли папір, а на другому трое юнаків з ватяними бородами і вусами читали вже написані і оправлені корани.

Але дзеркальники та малярі по фарфору перевершили усіх: вони одягли сто п’ятдесят юнаків у шовкові вбрання, обшиті шматочками дзеркал, що блищали на сонці вогняними зайчиками, а малярі по фарфору везли розмальований арабесками фарфоровий басейн для водограю з кришталевими цівками і підвісками, так що здалеку здавалося, ніби б’є з нього, виграваючи на сонці, прозора кришталева вода.

За цехами йшли дервіші шести орденів, наче ватаги мандрівних штукарів та акробатів. Одні з них крутилися дзиґами, пронизливо вигукуючи «Аллах!» або «Гу! Гу!» Інші застромлювали собі в рот розжарені до червоного залізні дроти, ковтали ножі і уламки скла і протикали руки і ноги голками, шпильками та кинджалами. Один дервіш ліг горілиць на помості і наказав покласти собі на груди камінь, який ледве витягли вісім вантажників. Другий танцював і перестрибував через застромлені у землю кинджали. Жінки злякано охали, але коли вони помітили дервіша в барилі отрутних гадин, що сичали і визирали з барила, ладні вилізти на землю, – вони кинулися врозтіч з зойками жаху.

На майданах з ранку до вечора йшли вистави: штукарі і муштрувальники зміняли один одного, акробати бігали по канатах і дротах над юрбою, вигиналися на трапеціях, борці боролися, танцюристи, танцювали, а грецькі актори показували пишні пантоміми з Іліади та Одиссеї.

В юрбі сновигали продавці з бурдюками бузи і дешевих шербетів, баклави та рахат-лукуму, і ніхто не помітив, як почало сутеніти.

– Не розходьтеся! Не розходьтеся! – вигукували султанські покликачі.

Міська сторожа почала запалювати олійні лампи на щоглах, а по всіх мінаретах та вежах, по міських мурах та палацах, мечетях та медресе – спалахнули тисячі тисяч олійних каганчиків.

І тоді на всі майдани Стамбула, переповнені цікавою і галасливою юрбою, наче у свято байрама, винесли казани вареного рижу, хліб і смажених волів, начинених рижем і сливами.

Але не встигла сторожа поставити страви на столи, як голодна біднота накинулася на їжу. З боєм допалася вона до страв, штовхалася, відбирала силоміць кращий кусень. Незабаром площа вкрилася об’їденими кістками, покидьками, уламками розбитих казанів і розсипаним рижем.

– Го-го-го-го! – хапалися за боки аги великого візира. – Це цікавіше від єврейської комедії та грецької пантоміми.

– Зараз буде ще цікавіше, – підкрутив вуса ага нічної варти Стамбула. – Шкода, що падишах не побачить цікавого видовища.

І щось пошепки наказав чаушеві.

Люди оскаженіло билися за рештки їжі, намагалися хоч один раз в житті наїстися досхочу, бо усе, що давала їм праця і кам’яниста земля, відбирали мудири і баші за податки.

– Цариця небесна!.. Що робиться! Що робиться на білому світі! – шепотіла грекиня-купчиха.

І раптом охнула і зблідла від жаху.

Ага нічної стамбульської варти виконав свою обіцянку. Він випустив на голодних людей таких же голодних ведмедів, вовків, лисиць та диких собак, прив’язавши їм до хвостів петарди і запалені смолоскипи. Паніка охопила юрбу. Збиваючи зустрічних з ніг, кинулися люди врозтіч, а хижаки, божевільні від жаху, вогню, пострілів і людського вереску, мчали за ними.

– Хо-хо-хо-хо! – аж присідали аги. – От спасибі, джаним, за веселу розвагу! Диви, як тікає дідок!… Ой, та й ноги в нього!.. Дві жердини. Впав-таки. А я вже збирався заставлятися, що він втече від ведмедя.

Бенкет був у розпалі. Чужоземні посли, баші та вельможі, мудири, сеїди, чауші, візири та беглер-беї далеких і близьких провінцій – всі зібралися до Стамбула з розкішними шлюбними подарунками вітати Османа.

На круглих низеньких столах не переводилися вибагливі страви з риби, дичини, фруктів та дробини. Турецька горілка ракі сором’язливо ховалася під різьбленими накривками келехів на шербети разом з запашним кіпрським вином, і гості потроху п’яніли, розмови гучнішали, а сміх ставав невимушений і веселий.

Але коли настав час вечірньої молитви, голос імамів урвав бенкет. Гості поквапливо підводилися, обсмикувалися, підтягували пояси і чалми і намагалися міцно триматися на нетвердих ногах.

Треба було піти до палацової мечеті вимолити султанові шлюбне благословення.

Похід був урочистий і безмовний серед шпалер булюків і яничарів. Гості напідпитку і зовсім п’яні удавали тверезих і побожно зосереджених.

В мечеті Шейх-уль-Іслам еміри і муфті чекали султана. Після звичайного намазу гості розташувалися широким колом, з падишахом і імамами всередині. Імами хором затягли весільну молитву, здіймаючи догори долоні, і коли завмер останній молитовний вигук, султан пробрався крізь коло присутніх і швидко рушив до серальських садів. Звичайні смертні не йдуть, а мчать до сералю, але така надмірна поквапливість не гідна володаря Стамбула і трьох суходолів. Осман ішов широким, розмашним кроком юнака, звиклого до військових вправ і до полювання, а огрядні євнухи та вельможі з удаваною поквапливістю бігли за ним підтюпцем, а коли падишах наблизився до серальських воріт, почали кидати в нього старі папучі, навмисно принесені у кишенях. Це було символічне прощання однолітків-парубків з товаришем юнацтва, що вступає в родинне життя.

Але тільки брати султанові та друзі дитинства насмілилися виконати цей старовинний звичай.

Біля дверей Настиного кіоска кизляр-ага чатував на свого володаря. Головний євнух провів султана з смолоскипом до гердека, а білі і чорні євнухи, рабині та одаліски кидали квіти до падишахових ніг.

Сагдич нареченої і к’яйя сералю зустріли падишаха і постелили йому намазлик, і, замість того щоб наблизитися до Насті, оповитої рожевим серпанком, султан скорився звичаю і став на молитву. Потім обидві жінки вклонилися йому до землі і беззвучно вислизнули з покою.

Осман постояв хвилинку серед гердека, розпалений вином, і рушив до Насті. Настя добре запам’ятала, чого навчала її сагдич, і сиділа у кутку нерухома, як статуя, вирізьблена з слонової кості, але коли Осман торкнувся її серпанку, мимоволі здригнулася і відсахнулася від нього.

– Чого ти? – спитав падишах, плутаючись язиком. – Ага, я й забув! Викуп….

І витягнув з пояса розкішне діамантове намисто. Настя не рухалася. Крізь серпанок дивилися на падишаха розширені жахом очі, але султан нічого не помічав. Владним рухом скинув він серпанок і, наступивши на намисто, рвонув Настю до себе.

Чорна південна ніч наближається непомітно. А галери стояли серед Босфору, замість того, щоб сховатися під склепінням Дарсена, де вони ночували.

Прикуті до лав веслярі раділи несподіваному відпочинку. Брязкаючи кайданами, курили вони і передавали один одному люльку після затяжки. Нелегко їм було здобувати тютюн…

Незчисленні вогники ілюмінації і яскраво освітлені кольорові вікна палаців блищали у маслянисто-чорній воді Босфору, що лився з Чорного у Мармурове море повільною блискучою хвилею.

– Святкують, – кинув упівголоса завчасно посивілий козак. – А кажуть, ніби вона наша козачка.

Сусіда його байдуже плюнув у воду.

– А тобі з того легше?

– Ось поживемо, – побачимо. Поки що хоч штани та сорочки нам справили та раз за сім років нагодували донесхочу. Невільникові і це неабищо.

Над Стамбулом забили у небо барвисті водограї ракет. Вони розсипалися десь у височині і повільно падали, згасали у темряві. Вітер доносив з європейського берега уривки протяглої музики і глухі удари барабанів, а за кормою галер ледве шаруділи темні скутарійські сади. Босфор був по-нічному мовчазно-безлюдний. Вогні з тремтінням звивалися у його зибіні золотими пружинами, розсипалися на дрібні уламки і пливли до галер мідними змійками. Пахтіло гаром і кіптявою від олійних каганчиків, порохом від ракет та йодистою свіжістю моря.

Галерники глухо брязкали кайданами і умощувалися на лавах спати, коли важкі кроки наглядача примусили їх підвестися.

Наглядач пройшов до середини помосту поміж опачинами і тричі стукнув підбором об поміст. Галерники завмерли:

– Скидайте штани та сорочки! Одягайте старе, а святковий одяг здайте зараз Абдул-огли, – наказав він уривчасто.

Галерники розгублено перезирнулися.

– Та як же ж воно, той… господарю? – кахикнув старіший весляр. – Старе ж геть усе чисто зотліло. Яи ми його скидали, так полотно мочалкою лізло з плечей. Ну, ми його, той, і покидали у море. Ти вже задля радості падишахової змилосердься.

– Що? Покидали? Ну, то й ночуйте голі, як пси! Самі себе покарали. Скидайте швидше! Вранці доповім капудан-баші. Мабуть, знайдуться для вас старі безрукавки спагі, – відрізав наглядач і пішов геть, брязкаючи ключами від кайданів та опачин.

Веслярі мовчки почали роздягатися, а сусіда посивілого козака сунув йому під ніс здоровенну дулю.

– Ось тобі ласка «своєї козачки».

Примітки

Казанлик – місто в Болгарії, відоме своїми трояндовими полями, де здобувають найкращу в світі трояндову олію.

Чубте – молитва за султана. Щоп’ятниці читали її по всіх мечетях.

Булюки – внутрішня палацова варта.

Яхмак – турецький жіночий серпанок, прозоріший і легший від фередже.

Гердек – весільна кімната нареченої, у людей багатих – весільна вітальня.

Чауші – урядовці, яких падишах надсилав з грамотами до інших країн, а в інший час давав різноманітні доручення. Урядовці, що очолювали великі установи, теж мали своїх чаушів,

Мудири – збирачі податків,

К’яйя – домоправителька, відала господарством сералю.