2

Зинаїда Тулуб

Дивно й тривожно почували себе звільнені козаки, стратенці і міські невільники з доків і каменярень. Перші три дні вони тільки мовчки лежали на лавах, на палубах та по каютах, з невимовною насолодою відсипаючись після надмірної виснажливої роботи – нарешті ситі, вільні. Ніхто не підіймав їх жагучим ударом батога з сириці, не гнав кудись, годували їх сито і не якимсь смердючим м’ясом чи гнилою рибою… Вони дивилися на небо, на хвилі, такі лагідні і теплі в ці безхмарні й прозорі серпневі дні, і вперше помічали красу природи – і щаслива, облудна усмішка освітлювала їх давно не голені безкровні обличчя.

Згодом почали вони підводитися, поголилися, помилися і, замість мовчальної нерухомості, почали розпитувати козаків про Січ, про рідні місця, шукати земляків і родичів. І якась невиразна тривога заблимала в їх запалих очах. Кожен замислювався про майбутнє: де йому подітися, де шукати родичів, де знайти шматок хліба і притулок на зиму.

І козаки розуміли їх думки і намагалися чуйним і теплим словом заспокоїти їх, притамувати їх тривогу. І дарували їм хто шапку чи пояс, хто сорочку, а хто й цілий жупан.

– Не журись, куме, – приказував Скалозубенко, – аби воля була, а все воно якось буде. Перезимуй на Базавлуку в залозі, а навесні підемо знов у похід. Дамо тоді чосу цим клятим бусурманам за кожну краплину твого поту кривавого, за кожну твою страдницьку думку.

– Та… Мені б краще до свого села податися. Мабуть, знайду когось живого. Дітки ж у мене маленькі були. Двоє хлопчиків та дівчинка-підліток. Я ж нічого про них не знаю. Коні я пас у степу, коли напали ногайці. Тільки заграву й бачив над рідним селом.

І важке зітхання вирвалося з його кістлявих грудей.

– А я сам один на світі живу, – заговорив інший задумливо. – Сиротиною виріс між людей. Поводирем був у кобзаря, робив… Ось і зараз нікого в мене на цілому світі, нема за ким тужити, але й нема де голову схилити.

– Перезимуєш у мене, – заговорив мовчазний чорний, як жук, запорожець, вибиваючи люльку. – У мене хоч і мала хата, та своя. Тільки ти не думай, що я тебе, чоловіче, в підсусідки або в аргати сватаю. По-людському прошу, як гостя. Поживи, відпочинь, а там сам побачиш, де тобі доріжка стелеться.

– А ти їжджай до моєї старої матусі, – щиро запросив третій козак блідого парубка з сухотним рум’янцем на скронях. – Чого-чого, а хліба на обох вистачить.

Бліда усмішка освітлювала очі звільнених, а козаки не згадували про те, що в кожного з них був у неволі чи то брат, чи приятель, а то й люба дівчина чи рідна сестра. І в думках гадав, яке б це було щастя знайти їх, звільнити і щиро подякувати тим, хто поверне їм волю.

А море навколо стелилося безмежним блакитним килимом, гаптованим золотом проти сонця, а легка й прозора небесна баня здіймалася безмежною височінню, де танула маленька пухната хмаринка, наче загублене пір’ячко якогось казкового білого птаха…

Твердою рукою вів свої чайки Петро Конашевич до грузинського узбережжя. Чимало разів відпочивало там козацьке військо від бур і боїв, загоювало рани, латало паруси і пробоїни, лагодило зброю, залицялося до струнких грузинок і навіть сватало їх. І часто забирали з собою січовики, замість бранок туркень і татарок, цих чарівних жінок з стрункими тонкими станами, газелячими очима і шкірою тону слонової кості.

Дружба з козаками була корисна грузинським князям. Затиснуті між Туреччиною і Персією, двома ворожими державами, вони жили під щохвилинною загрозою нападу і руйнації. Грузинські князі і купці наймали козацькі загони конвоювати і захищати свої вітрильники, а також вітрильники і галери італійських, іспанських і португальських купців і вигідно купували у козаків хліб козацький.

Ось чому і на цей раз зустріли їх грузини гостинно й щиро, як бажаних друзів і гостей.

День імлистий і жаркий. Дзеркальне гирло Ріону. Встромивши носи в гарячі обмілини, стояли байдаки вздовж берега, і легкі чорні каїки креслили атласну воду і підвозили дробину, фрукти й овочі, бурдюки запашного вина і міцне вірменське пиво, яке п’ють через довгу очеретинку. На березі вирувала строката юрба купців, погоничів, носіїв, ворожок, жебраків і невільників, вантажників, селян і цікавих різного стану і віку, півголі запорожці підставляли сонцю бронзові спітнілі спини і, жваво жестикулюючи, міняли на їстівне килими, хутра, чоботи, сап’яни…

Танцюра не штовхався в строкатій і галасливій юрбі. Він примостився осторонь, за піврозваленим дувалом із своїми бранками, бо ж ніяково і навіть неможливо показатися не тільки перед голотою, але й перед першим-ліпшим козаком в ролі работорговця, але конче треба було якомога швидше позбутися татарок і караїмок із околиць Каффи.

Танцюра був ласий до жінок. Він залюбки лишив би собі і красуню Джевгер, і Салтанат, і двох караїмок з довгими чорними віями на глибоких синіх очах, але ніяк не можна було привезти їх собі на хутір: у Танцюри була законна жінка, огрядна й хазяйновита Параска, і він, як більшість найзавзятіших вояків, більше боявся її верескливої лайки і важкої коцюби, ніж цілої ескадри турецьких галер Цекальї-баші і всіх його важких гармат. Тому, поласувавши на дозвіллі в поході, мусив він повернутися додому, як відданий дружині і дітям сім’янин, отець.

Перси-купці в довгих строкатих халатах, з бородами, фарбованими рудою хною, швидко помітили старшину із дівчатами. Вони уважно оглянули їх, зазирнули їм в зуби, вислухали легені і серце, розпустили довгі чорні коси, чи не вплетено в них пасма чужого волосся, і довго й уперто торгувалися, не додаючи ані гасене, ані простого турецького піастра.

– Та побійтеся бога, пане! – обурено вигукнув Танцюра. – Та ви б у Каффі сплатили втроє дорожче.

– Так, але до Каффи зайвих десять день путі, коли вітер дме ходовий, а веслуючи – і всі два тижні, – спокійно відповів покупець.

Танцюра почухав голену потилицю, зсунув шапку з вуха на вухо і, пригадавши, що останній караван зараз вирушає до Персії, махнув рукою:

– Ну, беріть, бог із вами! Де наше не гинуло!

Купець і його підручні зв’язали дівчат по двоє, щось крикнули горловою незрозумілою мовою і накинули на дівчат довгі смугасті шалі від пекучого сонця.

І тоді, глибоко виорюючи золотаві піски, наближалися двогорбі верблюди, гордовито поводили на всі боки довгошиїми овечими голівками і, скоряючись горловому вигукові погонича, спускалися на мозолясті коліна і не підводилися, аж поки купці з блакитними крапельками бірюзи на коричньових пальцях в’язали їм на спини важкі тюки добра, здобутого в Каффі.

І шикувалися каравани, і рушали у пекучий і пишний Шираз, тричі оспіваний поетами, в Іспагань і Тебріз, у Фергабад і Харасан – дикими скелястими стежками і спаленими до жужелю пустинями Іранського плоскогір’я.

І тоді мовчазна покірлива мука татарок раптом вибухала риданнями, пронизливими і несамовитими, як зойки голосільниць на похоронах. Вони рвали своє синьо-чорне волосся, і пальцями дряпали до крові смугляві обличчя, наче здирали з стиглого персика його оксамитову шкіру.

І довго оберталися, поки не зникала за узгір’ям дзеркальна дельта ріки, посилана чорними мушками каїків, білі саклі селища, юрба на березі, а за нею – синьо-зелений трикутник моря, останній спогад про рідну землю.

У самому гирлі, там, де прісні води Ріону зливаються з соковитою синню Евксинського Понту, чатували сторожові байдаки.

Скалозубенко щойно видерся на щоглу.

– Еге-ге-ге! – раптом гримнув він. – Що воно там маячить?! Турки пруть галерами, панове!

– Бий на сполох! – гримнув Грицько, помітивши три галери.

І прокотився над рікою дрібний литаврений бій.

І вмить безжурна і галаслива юрба цікавих, крамарів і козаків кинулася врозтіч з усім купленим чи то винесеним на продаж.

Незважаючи на огрядність і на задишку, Танцюра вмить опинився на щоглі, наче гладкий чорний павук, і навів на галеру зорову трубу.

– Так це ж купці! Хіба у військових галер такі носи і снасті?! – крикнув він зверху. – Сипте, хлопці, до пана гетьмана.

Але гетьман і осавули були іншої думки, бо назустріч купцеві вийшла одна тільки чайка з білим прапором і кількома грузинськими каїками.

Злякані купці зустріли козаків дуже чемно. Подарували Свиридовичу і Танцюрі по чудовій зоровій трубі і венеціанському кришталевому келеху і, кинувши якорі, вирушили до гетьмана.

Після перших привітань Сагайдачний сказав їм, що він змушений затримати галери до закінчення походу, з міркувань збереження військової таємниці.

– Lex belli, – зітхнув сивобородий власник галер, підносячи гетьманові розкішний кинджал і дзеркало в мозаїчній рамі, гордість і славу венеціанських склярів.

– Lex dura, sed lех, – всміхнувся, дякуючи, Сагайдачний. – А втім, біля цих гостинних берегів синьйор купець буде в цілковитій безпеці. Вивантажуйте ваш вантаж, торгуйте. До речі, чи не купите ви у нас військову здобич?

Венеціанець замислився. Про опір не може бути і мови, а пропозиція Сагайдачного – вигідна. Козаки погано знаються на вартості різних речей і відступають за безцінь найкоштовніші товари Сходу. Недурно так охоче заходять венеціанці у дніпрове гирло, аж до самого Базавлуку.

А Сагайдачний, пишаючись латинською вимовою, вів далі про те, щоб венеціанці вдалися до Стамбула у справі обміну полоненими між Блискучим Порогом і Запорозькою Січчю.

– Si, signore hetmano, – вклонився венеціанець – Я дуже радий вам прислужитись, але як це здійснити, коли ви нас затримаєте аж до кінця походу?

– Я маю на оці майбутнє, domine mercatore, – виправив Сагайдачний. – Скільки ви думали простояти в грузинських водах?

– Тиждень-два, ніяк не більше.

– О, цього буде досить! І тоді ви зможете приступити до перемов з Блискучим Порогом?

– Тоді я згодний, – вклонився купець, підтримуючи довгу бороду своєю худорлявою випещеною рукою, – Я тільки просив би вас дати нам яку-небудь охорону і наказати вашому війську не чіпати нашого краму.

Сагайдачний усміхнувся.

– Можете бути спокійні, – сказав він твердо і провів гостя до каїка.

Примітки

Ріон – річка в Закавказзі, що впадає в Чорне море.

Евксинський Понт – грецька назва Чорного моря.