2

Зинаїда Тулуб

За кілька годин до світанку військо в глибокій тиші наблизилося до руської столиці. Ніч була холодна, зоряна. Земля підмерзла, і в коліях, налитих водою, хрустів тонкий льодок. Гострими синюватими крижинками горіли осінні зорі. Москва темніла в далечині важким невиразним громадищем, настовбурчившись незліченними вістрями дзвіниць та веж Китайгорода і Кремля.

Загони йшли мовчки, пошечки передавали накази і також тихо залягали у складках землі. Спереду ішов сам кавалер Новодворський з петардами і невеличкою купкою підривників, а вайлуваті козаки посувалися на невеличкій відстані за ним.

Довго лежали штурмовики, чекаючи вибуху або команди. Клякли руки і ноги. Могильний холод пронизував їх крізь камзоли та жупани. А під мурами було тихо-тихо, тільки напружено і непомітно працювали в пітьмі підривники кавалера Новодворського. І раптом коротка червоно-іржава блискавка метнулася з-під Острозької брами, і важкий гуркітливий вибух вибив зуб із кам’яної щелепи безмовного міста.

І без накаву, без крику враз схопилися і наїжилися списами і шаблями темні хвилі штурмовиків і помчали до пролому в мурі. Здавалося, ніби захиталася раптом земля, звелася важкою чорною хвилею і плеснула об кам’яний острів буруном.

І раптом прокинулося громадище. Охнули важкі мортири фортеці, виригнули чавун і мармур набоїв. Заторохкотіли мушкети, і від їх вогників враз вирізьбилися з пітьми зубчасті мури, відтінені димом і виблисками. Стрілянина була така часта, що нагадувала кипіння аба гуркіт граду по залізному даху. З мурів полилися вар і смола, посипалося каміння, і штурмовики зрозуміли, що ворог не спав, а тільки удавав сплячого.

Другий ще гучніший вибух струснув підвалини Арбатської брами. Слободи та передмістя залишилися десь позаду. Козаки мчали Арбатом до щойно висадженої брами, назустріч свинцевому і кам’яному вихору оборони.

Падали поранені і забиті. На них набігали нові хвилі і або теж падали, щоб більше не підвестися, або припадали до землі, ховались за ґанки та паркани, у рівчаки і ворота і відповідали на град куль рідкими, але влучними пострілами.

Захисники Москви безупинно стріляли. Вони залишалися невидимими за зубчастими мурами і в вузьких щілинах бійниць, а за спиною в кожного з них стояли підручні і набивали димучі, розпалені пострілами мушкети. Дехто стріляв з луків, інші кидали списи або лили вар. І коли холодний присмерковий світанок розтопив у своїй каламуті яскраві зорі, чорні хвилі штурмовиків полинули назад, як океан під час відпливу.

Втрати були величезні. Але Москва відчула силу і загартовану впертість ворога. Обидві країни втомилися від боїв та походів, пожеж і руйнації, і на дев’ятому році війни розпочали перемови про мир.

Королевич був обурений. Він вимагав ще раз спробувати щастя. Він не хотів покинути мрію про московську корону – про цю невичерпно багату країну, де можна було розпочати веселе і бучне життя, таке принадне після похмурої мовчазності палаців відлюдного фанатика Зігмунда. Владиславові було понад тридцять п’ять років: час було позбутися батьківського опікунства і пожити на свій смак.

Вщ був охочий до жінок і вина, полювань і анекдотів, еротичної поезії, витончених страв і грубих, але дотепних оповідань з життя ченців, шахраїв та авантюрників-пройдисвітів. І хоча візантійська пишнота і релігійний фанатизм гордовитих бояр відштовхували і обурювали веселого королевича, він мріяв перебудувати Москву на зразок італійського Відродження або принаймні Фонтенбло.

І ось – усім мріям кінець. Соймові комісари категорично настоюють на підписанні пакту з Москвою, хоча до нового року залишається ще три місяці.

– Та я тричі встигну здобути Москву і коронуватись, – казав Владислав і нервово ляскав себе по коліну. – Скажіть панству, що я не забуду послуги і винагороджу його сторицею.

– Так, мосцьпане, – чемно вклонився Якуб Собеський, – але крулевич забуває, що ми не маємо теплого одягу, а в цій клятій країні наше військо може одної ночі замерзнути так, що на ранок московитам залишиться тільки зібрати і скласти його у стоси, як дрова. Годі нам експериментів пана Ходкевича, коли пан гетьман вишикував нас торік у бойовий лад, прийнявши московських розвідників за армію Ликова. Ми простояли добу без їжі, вогню і захисту від хуртовини. Ландскнехти падали снопами. А скільки наше панство відморозило собі рук та ніг? А скільки зовсім сконало?! А тепер наше військо знов голодує. Падають коні. Гинуть поранені, бо нема де їх розташувати і чим лікувати.

– А головне – на Новий рік мусимо ми вже бути в Варшаві: така категорична воля вельможного панства, – підтакував Осолінський.

– А чому б вам не піти дрібними загонами по околишніх селах по хутра, сукно і сіряки? Воно не дуже гарне, але принаймні тепле, а у Варшаві на масниці можна буде влаштувати маскарад, цікавіший і різноманітніший за цей.

Комісари перезирнулися і мимоволі знизали плечима.

– Щоб московити перебили нас поодинці, як горобців?!

А Осолінський додав:

– Тим більше, що тен хлопський гетьман тримається, як належить хамському ватажкові, і військо його відбирає у нас кращу здобич.

Владислав рвучко налив собі келих міцного хересу і, осушивши його, роздратовано обсмикнув свій мережаний комір.

«Іншими словами, вельможне панство заздрить тому, що менш вельможний суперник грабує сміливіше, ніж вони», подумав він, але, притамовуючи лють, запросив комісарів сісти і став доводити, що корисніше довести справу до цілковитої перемоги, ніж підписувати пакт нетривкий і ганебний для Речі Посполитої.

Але всі його докази і посилання на честь і славу не впливали на сеймових комісарів. Перемови йшли далі і повільно й неухильно наближалися до бажаного кінця. І першого грудня 1618 року було підписано у селищі Деуліні перемир’я на чотирнадцять з половиною років в надією, що згодом воно перетвориться на тривкий і справжній мир.

Сагайдачний стояв тоді під Калугою і одразу вирушив додому з величезними валками хліба козацького.

Він розумів, що гетьманство, надане йому королевичем Владиславом, не має юридичної сили і що в очах польського уряду він залишається лише старшим над військом козацьким, тому що самі тільки королівські грамоти або постанови вального сойму мають силу закону, але хіба старшина, а тим більше голота, додумається до таких тонкощів!.. А в козацьких очах бунчуки, булава, прапори і литаври блищали так само переконливо і безперечно, як небесні сузір’я.