4

Зинаїда Тулуб

Поминки наближалися до кінця. Доїдали останні млинці, спорожнювали останні чарки і хрипкими голосами співали «Вічну пам’ять». Томашиха плакала, спітніла, п’яна, і осоловіла від горілки і незвично ситої їжі Домаха поралася біля печі, коли раптом розчинилися двері і захекане дівча років дев’яти по-дитячому лунко гукнуло:

– Бабусю! Бабусю! Юрка впіймали лісники! До пана повели! На фільварок!

Томашиха спинила на дівчинці очманілі очі, а дівчинка перестрибнула на порозі з ніжки на ніжку і кликала, вказуючи кудись у далечінь:

– Ондечки повели!

Домаха перша зрозуміла, в чому річ, і схопилася за голову, а старий сусіда труснув Томашиху.

– Чуєте, тітко?! До пана повели! На суд!

І раптом наче вогнем прохопило стару. Вона звелася на ноги, оглянула гостей повними жаху очима і кинулася у сонячний блиск дверей. Очіпок впав з голови, розкуйовдилося сиве волосся. А вона мчала, наче поранена вовчиця за мисливцем, що забрав її вовченят. Вона колись чула, що за смухатого звіра, забитого у панському лісі, не милують мисливців, і тваринний жах гнав її на фільварок врятувати свою дитину.

Доліва-Ясенський сидів на ганку в глибокому кріслі, загорнувши хутрянкою ноги. Проти нього стояв Юрко з зв’язаними на спині руками, а біля ніг його, на східці, лежав мушкет, кинджал і чорнобура красуня лисиця. Пухнатий хвіст її купався у маленькій калюжі, а навколо юрмилися схвильовані посполиті, перемовлялись пошепки і похитували головами.

Лісник розповів, як була справа, підняв лисицю, показав її Доліві-Ясенському і знов поклав на східець. Мовчали. Доліва жував губами, постукував нігтями по тавлинці і щурячими очима обмацував незнайомого парубка.

– Ну, кажи, хлопе, якого ти пана та звідки ти втік, та де розбійникував? – прорипів він нарешті і тремтячою рукою став забивати у ніздрю понюх табаки.

Юрко мовчав. Не тому, що злякався, а тому, що надто люта ненависть перехопила йому подих. Глянув на людей, на Доліву, і тільки жовна заходили на його щоках.

– Чого мовчиш? Чи то язик проковтнув з переляку? Ну, нічого: от накинуть тобі зашморг на шию – враз висолопиш його.

Доліва говорив тихо, повільно, з усмішкою, рипів зловтішно і однотонно, наче стара іржава віконниця. Коли раптом, розштовхуючи челядь і селян, кинулася до ґанку простоволоса Томашиха з розхристаними грудьми.

– Ой паночку, помилуйте! Ой, не губіть мого сина!!! Я ж оце тільки поховала свого Томаша! Один він у мене на світі залишився!

Доліва багатозначно підвів брови.

– Он як? Бунтарське насіння! У батька пішов, розбишако? Іди, іди геть, стара відьмо! Накрий голову! Людей посоромся! А ви, – підніс він голос, – візьміть цього харцизяку і злодія і скарайте його на горло он тут на воротах.

Юрба охнула і відсахнулася від ганку, наче вдарило її вихором. Примовкла, остовпіла, не йняла віри власним ушам. Тільки Юрко не рухався, і болісна всмішка кривила його губи.

А Доліва рипів в’їдливо і зловтішно:

– Бачиш, скільки збіглося подивитися на виставу?

І раптом не витримав, вигукнув люто і хрипко:

– Та що ти дурня удаєш?! За забиту лисицю належить за законом скарати тебе на горло! Шибениця! Зашморг! Розумієш? От я і засуджую тебе на шибеницю своїм панським судом. А тепер молись перед смертю, бидло нещасне, благай в пана бога милосердя, якщо він взагалі зглянеться на тебе – єретика і схизматика.

Томашиха скам’яніла, слухала пана і не розуміла його, але останнє Долівине слово наче збудило її. Вона схопилася за голову і несамовито кинулася до сина.

– Не дам! Томаша вже забив! Його теж забити задумав? Не дам, упирю!

І, вискнувши, схопила Юрків кинджал.

– Не дам! Не підступай! Заріжу!

Юрба здригнулася, загула, розгублена і обурена, злякана і запалена люттю і ненавистю.

Доліва стиснув губи і підвівся з місця.

– Замкніть її до льодовні! А його – на ворота! Лукашу! Стасику! Мерщій! – грізно стукнув він кийком об ґанок.

Миршавий, злісний дідок тримав їх, кремезних, здорових, у своїх старезних тремтячих руках, гіпнотизував своєю владою.

Юрба знову примовкла, відсахнулася. Лісник схопив Томашиху і видирав з її цупких рук Юрків кинджал. А Юрко наче прокинувся, струснув з себе остовпіння, збіг на ґанок і ткнув чоботом Доліву під черево. Доліва впав, скорчившись від болю, а Юрко наче виріс на цілу голову і з несамовитою люттю владно крикнув юрбі:

– Чого дивитесь? Мало він у вас крові висмоктав? Батька мого загнав у домовину! Вам те ж буде! Ану, на ворота його!

Стасик десь зник, лісник випустив Томашиху і стрибнув на Юрка. Стара підхопила кинутий кинджал і з усієї сили ткнула лісникові у спину, а юрба, наче падіння Доліви розбило чарівний гіпноз його влади, заревла і кинулась до ґанку.

Все змішалося. Хтось вже розв’язував Юркові руки. Хтось бив лісника мушкетним прикладом, поки десятки рук тягли Доліву до воріт і з поквапливою радістю виносили з клуні драбину.

На допомогу Доліві мчав Лукаш і пан Боніфаціуш, На них накинулося кільканадцять чоловік і, сопучи, мовчки і діловито били їх чим попало.

А ланцюгові собаки, вгадавши загальний настрій, вчепилися у хутрянку Доліви-Ясенського і з гарчанням і гавканням несамовито дерли її на шматки.

На воротах вже сидів верхи машталір і прив’язував до них туго зсуканий мотуз, а двоє ковалів тягли орендаря до драбини.

Зашморг був жорсткий і все чіплявся за ґудзики і комір каптана.

– Розстебни комір!

– Дери його надвоє! – кричали знизу.

Всі говорили разом. Прокльони, лайка, глухі удари по вже мертвому Боніфаціушу і вереск дітей – усе зливалося у несамовитий галас.

Доліва ледве очуняв від болю і раптом пронизливо завищав. Він учепився за коваля. Очі його вистрибували з орбіт, безладні благальні вигуки злітали з вуст, по щоках покотилися сльози.

– Вали драбину!

– Стрибай сюди! – волали знизу.

– Стій! Стій! – гукнув коваль, відчувши, що драбина падає, і разом з нею важко гупнув на землю.

Доліва повис у повітрі, і враз ущухло все. З забобонним жахом дивилися посполиті на скараного, наче боялися, що він обірветься і помститься жахливою пометою. Старі жінки хрестилися, плювали і шепотіли закляття, а Томашиха несамовито ридала на синових грудях і все повторювала крізь сльози:

– Не дам!.. Не дам!..