3

Зинаїда Тулуб

У браму святого Антонія тихо вливалися темні хвилі козацького війська. Вели їх досвідчені, старі воїни, що знали Каффу, як свої п’ять пальців, і не один раз бували тут під виглядом кобзарів або чумаками, а то і невільниками. Кожен загін звертав у інший бік і без бою захоплював браму за брамою і вежу за вежею. Місцями доводилося лише в’язати п’яних, як ніч, вартових або пускати у діло кинджали. І тоді, після недовгої мовчазної сутички, з важким брязкотом розчинялися брами, і каффські мури вбирали в себе нові й нові козацькі загони.

Здавалося, місто перейде до козаків без жодного пострілу, але в ту мить, коли човни Сагайдачного м’яко ткнулися у плоский берег навпроти Морської брами, на одній із веж цитаделі лизнув повітря жовтогарячий язик вогню, і важкий гарматний постріл звів Каффу на ноги.

За першим пострілом вдарив другий, третій. Це козаки напоролися на варту, що не спала під пильним оком Гусейн-аги.

Стрілянина розбудила Панаса. Він припав вухом до землі, і земля догідливо передавала йому важкі подихи цитадельних гармат.

– Га? Що? Вже ранок? – схопився розбійник. – Я ж вам казав: це Каракаш.

– Каракаш! – одним подихом підхопили стратенці і, завмираючи від хвилювання, припали до мурів і до землі.

– Ні, це не Каракаш, – порушив напружену мовчанку Панас. – Чуєте, як б’ють приморські батареї? Каракаш не може напасти з моря і з суші.

– Та ні, це тільки так здається… Це луна віддається в землі.

– Ні, панове. Я виріс у степу. Знаю, що каже мати-земля. Б’ють і звідси, і з цитаделі. А ось і галери заговорили, – додав він по хвилі.

І знов завмерли стратенці і жадібно прислухалися до розмови гармат.

– Та хіба ж твій Каракаш пірат? Він же не мав жодного човна, – скрикнув один з колишніх невільників.

– Це Сагайдак, ось хто, – упевнено кинув Панас те, що за хвилину здавалося б йому маренням.

Стратенці здригнулися. Вони затаїли подих, прислухаючись до стрілянини. І мовчання цих засуджених на страту людей було таке напружене, що, здавалося, – не витримає найміцніше серце і обірветься перетягненою струною.

Від тих, хто напав на Каффу, залежало їх життя. І не було муки, жахливішої від цієї несподіваної надії, змішаної з свідомістю своєї рокованості, з трагічною близькістю смерті і повною пасивністю, в якій мусили вони чекати на кінець бою, без змоги подати звістку тим, хто міг їх врятувати.

– Але звідки ж вони довідаються, де ми – і взагалі, шо ми є?! – з стогоном вирвалося в когось.

Канонада посилювалася, стала такою частою і рівною, наче місто перетворилося на велетенський казан або на жерло вулкана, де скипає й клекоче розтоплена лава.

Цитадель не здавалася. Всі дванадцять веж і чотири брами вищирилися на козаків гарматними горлами, і після першого нападу козаки відступили, втративши понад сто чоловік. Доводилося розпочати справжній бій і облогу. Не піддавалася і вежа святого Климента, і так звана Турріс д’Арсене, докова вежа. Сагайдачний залишив біля них невеликі загони, а головний удар скерував проти цитаделі, бо поки вона не впаде – Каффу не можна вважати взятою.

У цитаделі замкнулися півтисячі яничарів та спагі.

Дві години тривав жорстокий бій. Палали за мурами міста ожереди соломи і сіна, підпалені Бородавкою, палали пожежі. Тричі відбивала цитадель шалений напад низовиків, і на зміну полеглим у бою йшли нові й нові загони, прокладали собі путь по трупах.

Коли третій штурм було відбито, Сагайдачний зібрав коло себе отаманів:

– Ось що, панове. Лізти ще раз на мури – безглуздя. Треба придивитися, чи немає там отворів для стоку води, чи ще якихось інших. Підкладемо під них пороху і виб’ємо хоч один зуб з цих щелеп, – вказав він на мури, наче вирізьблені на тлі заграви.

– Є, батьку, – задоволено відгукнувся Бородавка. – Я вже облазив їх скрізь. Знайшов таку проточину. Я, мабуть, в неї не влізу, а такий глист, як твій Юзик або оце хтось з молодиків, заповзе в неї легко.

– Молодець, Ясько, – похвалив Сагайдачний. – Бери Юзика і ще кого схочеш та діжку пороху, а я знов вдарю у бокову браму, щоб відвернути увагу.

Бородавка не барився. Не минуло й п’яти хвилин, як три постаті, закриті чорними свитками, поплазували у сухий рівчак, що оперізував цитадель з боку гірського кряжа. Турки їх не помітили, і вони не тільки дісталися до підніжжя муру, але без перешкод підкотили туди діжку пороху. Але в проточину вона не пролізала.

– Вибивай денце, – пошепки наказав Бородавка.

Юзик, сопучи, завовтузився у пітьмі.

– Тихше, цуценя, не сопи, бо заріжу, – засичав Бородавка.

Юзик злякано скорчився і швидко запрацював руками. Коли весь порох було пересипано у проточину, Бородавка встромив у нього просмолений гніт з великим жмутом клоччя і смикнув Юзика.

– Тепер повзи до пана гетьмана. Хай він розпочне стрілянину, а я тут викрешу вогонь.

Юзик ящіркою пірнув у бур’ян, і за кілька хвилин козаки знов кинулися за рогом у напад.

«Тепер час», – подумав Бородавка і витягнув кресало.

Козаки билися одчайдушно і приставляли до мурів нашвидку збиті драбини, коли раптом важкий вибух потряс Каффу. Це спалахнув підсипаний Бородавкою порох.

Певно, фундамент підмур’я і вежі був підмитий підземними джерелами, бо наріжна вежа сповзла узбіччям гори, відкривши два широких отвори. З переможним ревом кинулися в них козаки. А з того боку вже наїжачився ятаганами загін яничарів. Розпочався мовчазний, жорстокий бій, де ніхто не просив і не давав пощади.

Тимчасом Бородавка підліз до протилежної брами, підкотив і туди барило пороху і підпалив. Це вирішило кінець бою. З подвоєною силою кинулися козаки у напад. Здригнулися яничари, на мить збентежилися, – і лавина козаків полинула у цитадель, освітлену загравою і палахкотливим світлом смолоскипів.

Висідаючи на берег, Сагайдачний залишив про всяк випадок тридцять байдаків охороняти порожні чайкн, щоб часом очаківські галери не попалили їх. Але турецькі моряки добре пам’ятали розгром Алі-баші і при перших пострілах кинулися тікати. Танцюра помітив їх маневр.

– Еге-ге, панове. Дивіться, як здобич тікає! Ану, хлопці! Хто дожене капудан-башу?..

Охочих знайшлося чимало. Танцюра задоволено крекнув і лунко скомандував:

– Ану, до опачин! Доженемо галери! Готуйте гаки! Вперед!

Наче зграя птахів, зірвалися з місця байдаки. Недовго тривала погоня. Коли замовк у Каффі бій відгримілою грозою, кинулися козаки на абордаж і за годину відмикали кайдани у невільників і пускали галери на дно.

Звільнені веслярі були захекані від довгого веслування, від диму і хвилювання. Дехто не міг звестися на ноги, відвиклі від тягаря власного тіла, і скривавлені визволителі тихенько підтримували їх під пахви, виводили з трюму і обережно спускали в байдаки.

Визволені плакали або сміялися. А дехто хапав скинуті кайдани і кидався добивати тремтячих від жаху полонених.

Потопали галери, згасали на хвилях пловучі в’язниці невільників. І глибока темрява стелилася морем, а широкі могутні хвилі повільно гойдалися і йшли до землі, де велетенським кратером вулкана палала Каффа.

Стратенці напружено прислухалися. Довго-довго вдригалася земля від гарматної стрілянини. І раптом після гучного вибуху все затихло. Тільки ледве чутно линaли постріли з моря, та й вони рідшали і нарешті зовсім ущухли. Що це означало? Невже відбили яничари напад? А може, здалися козакам-переможцям? Могильна тиша запанувала в казематі. Поки гуркотіли гармати, стратенці напружено прислухалися, кидаючи у пітьму уривчасті, нервові вигуки. Тепер сліпий розпач охопив їх. Навіть в тому разі, коли Каффу здобуто, ніхто не довідається про них; не здогадається зазирнуть в оце підземелля, забуте всіма на світі. Тріскотня мушкетів не долинала до них. І знов десь за дверима ритмічно, повільно і сумно аакапали краплини води, єдине нагадування про плин часу.

– Ох! Хоч бн вже кінець! – вирвалося у Панаса.

Важке різноголосе зітхання відповіло йому.

Мовчали. Думали. Важко, повільно, наче пересували в голові велике каміння, а інші – нервово, уривчасто. Мчали уривки спогадів, образів, слів. І пекуча, надсадна туга, і біль, і сум за рідними й близькими стискали серце, наче вже шматували його розпечені до чеІрвоного обценькн катів. Смерть. Небуття. Муки, перед якими збліднуть иайсміливіші. Але хіба не жахливіша за катування оця темрява, оцей каземат, де здається людині, що вона стала сліпою, де не можна нічим розважитися або зайнятися, щоб якось позбутися безпорадного розпачу і почуття своєї рокованості?!

Вони не знали, скільки минуло часу, коли раптом заридав один із стратенців, забився головою об мур, завив виттям голодного вовка, втрачаючи від жаху свідомість.

– Та вбийте ж мене нарешті! Задушіть! Я більше не можу! Не можу!.. – волав він у нестямі.

– Мовчи! – гримнув інший. – Хіба нам краще?!

І весь каземат загрюкав, забряжчав кайданами, виповнився криками, прокльонами.

– Ой, що там таке?! – мимоволі відступили козаки, що помацки спускалися слизькими кам’яними сходами, заліпленими цвіллю.

– Це стратенці. Від темряви це, від думки смертної, – тихо обізвався старий козак. Я сам колись сидів у такому казематі. Збожеволіти можна в пітьмі.

Зойки гучнішали, ставали несамовитими, наче за дверима каземату вила сотня вовків, роздираючи мертву коняку.

– От тепер тільки гримнути на них – вмить ущухнуть, – говорив старий козак, зупиняючись і обмацуючи сходи. – Ану, панове, викрешіть вогню, бо ніяк не добереш, де тут замок.

Козаки зупинилися, почали кресати вогонь, і коли заблимав роздутий протягом каганець, старий козак лунко стукнув шаблею у двері каземату. Зойки раптом ущухли. Зарипів іржавий ключ, і старий козак натиснув на важкі двері.

– Ану, хто в бога вірує, – сказав він урочисто і голосно. – Виходьте на волю. Горить проклята Каффа, а вам – життя і воля від славного запорозького війська.

Мовчали стратенці. Турки й татари не зрозуміли слів, але хіба і так не було ясно, що каже їм кремезний козак у червоноверхій баранячій шапці?! Не було слів відповісти. Тільки хтось тремтів і схлипував у пітьмі, задихався від нервової спазми.

– Ну що ж, панове? Чого ж ви там очікуєте у пітьмі? – спитав козак, і голос його бринів усмішкою.

– Аллах екбер, – прошепотів розбійник і, брязнувши кайданами, перший рушив на поклик життя.

Мружачись, відсахуючись від світла, що боляче било у вічі, виступив із пітьми перший стратенець, за ним ішов другий, третій…

На сходах коваль-козак збивав з них кайдани і, доброзичливо всміхаючись, ляскав розкутого по спині і підштовхував до виходу.

І йшов стратенець за стратенцем, не вірив собі самому, сміявся або плакав від щастя, або мовчки позирав на суворі обличчя січовиків.