10. Милосердя супроти противника
Дмитро Донцов
Ся проповідь – се архитвір глибокодумного і вникливого розважання на теми, що вічно хвилювали і вічно хвилюватимуть сумління людини: на теми – ненависті і милосердя, пристрасті і розваги, війни і мира, чеснота і гріха:
Лагідність і покора, терпеливість і відвага – всі вони коріняться в милосердю. За прикладом св. Франсуа з Саль, наслідувача св. апостола Павла вберіть всю вашу силу в милосердю. Будьте всім для всіх. Зокрема приписи милосердя мають тепер управильнити наше відношення до тих, що стали нашими ворогами; до деяких наших співгромадян, занадто користолюбних, що компромітують загальну єдність; зрештою до нашого рідного краю.
Закордонні католики, що не знайшли в свойому серці жадного осуду для німецьких військ, коли вони масакрували наше невинне населення в ріжних містах, що розстрілювали наших священиків, палили наші безборонні міста і села; католики, що пропагували в себе, або казали пропагувати брехню, що мала оправдати злочинців і робила з жертв винуватих; отсі католики, що вже від трьох років, схрестивши руки, зі спокоєм і закритими устами придивляються до мук народу, що був колись їх приятелем і що ніколи не бажав Німеччині нічого крім добра: тепер ті самі католики співають патетичні гимни в честь християнського братерства, за те, щоб забути минуле, в користь мира. Істнують певні неясності в тому, як ми маємо ставитися до ворогів нашого бельгійського рідного краю з погляду милосердя і справедливості. Тому вказане пригадати кілька точок з науки св. Томи з Аквіну, сего найбільшого вченого християнської філозофії і теології.
В людському серці істнують два глибокі нахили – один до насолоди, другий до гніву. Перший основується на посіданню якогось добра: насолода се наслідок сего посідання. В основі другого лежить бажання віддалити від себе лихо, або повстати проти сего лиха, коли воно звалиться на нас. Оба сі нахили ми зустрічаємо як в тварини, так і в нас. В тварини в стані потреби і пристрасті, в нас рівночасно в стані потреби і пристрасті, а гакож в стані розумового нахилу, Стремління до насолоди, змислової чи понадзмислової, не входить в питання, яке нас тут цікавить; в тім випадку цікавить нас нахил до гніву і відплати й як стан потреби чи пристрасті, і як вияв розумної волі. Св. Тома означає гнів, як жадобу помсти. Ся жадоба може виходити чи то зі змислової частини нашої природи, чи з нашої понадзмислової волі. Як же ж треба її осуджувати з точки погляду моральності? Вона може бути добра або зла, відповідає св. Тома, може зродити чеснотливий чин або гріховний, відповідно до того, чи ціль нашого бажання помсті справедлива чи ні.
Хотіти помсти за лихо, з поваги до ладу і справедливості, се вчинок чеснотливий. Хотіти в такий спосіб направити моральне лихо в межах права, се значить повстати проти лиха, виконати діло ревності, вчинити добре.
Але в безладі стреміти до помсти, чи то так, щоби ся помста виходила поза межі права, або так, щоби вона в першу чергу хотіла покарати винуватого, а знищення самого лиха відсувала на другий плян; се значить чинити зле: бо в тім останнім разі ціль помсти є терпіння ближнього.
А якжеж треба осуджувати наявність пристрасті в сім гнівнім бажанню помсти? Чи мораль вимагає, щоби бажання помстити зло було цілком безпристрасне? Ні, відповідає св. Тома, навпаки. Щоправда, пристрасть небезпечна в ту хвилину, коли людина мусить оцінити моральність вчинку, на який вона намірилася; бо тоді дійсно ся пристрасть може затемнити ясність нашого осуду. Але від тої хвилини, коли справедливість певного караючого вчинку є для нас ясна, як рівнож моральність сеї кари, пристрасть в гніві, стає помічною силою волі, вона прискорює і зміцняє виконання справедливості. Пристрасті, що відповідають одному сему завданню, каже св. Тома, корисні для чесноти…
Пристосувати сі засади до нашого сьогоднішнього стану дуже легко. Безправність нарушения невтральності нашого краю, очевидна, до того ж до неї призналися винуватці. Зневаги наших прав, починаючи від днів нападу на нашу землю, аж по нинішній день не можна оспорювати. Протиставлення отже сему безправю є очевидним правом, а для тих, що мають до того засоїби, є обов’язком. Хотіти того, щоби сей обов’язок виконано, щоби лад відновлено, щоби ті, що спричинилися до сего неладу, були покарані і позбавлені можливості шкодити; стреміти до того, щоби мирні люди могли жити в спокою, щоби останнє слово пролунало на славу права й Бога справедливості; хотіти всего того з цілою снагою нашої волі і з цілим пристрасним запалом, до якого лише здібна наша людська природа – все те відповідає вимогам справедливості, се означає чеснотливий чин.
Се ж ненависть, можна почути завваги, а чейже милосердя виключає ненависть. Так, певно, милосердя виключає ненависть; ненависть протилежна милосердю; вони виключають одна другу, як вода і вогонь, неможливо, щоби милосердя і ненависть істнували в одній особі. Але, що се значить ненавидіти? Се значить бажати комусь лиха задля лиха; се значить бажати, щоби ближній терпів для самого терпіння; іншими словами се значить зробити собі ціль з того терпіння, на якому воля наша зі задоволенням зупинилась би. Таке душевне наставления було би дуже негідне.
Інша справа бажати завдати фізичний біль тому, хто вчинив безправя і далі стоїть при ньому, бажати сего терпіння, не як самоціли, але як засобу в користь якоїсь вищої моральної мети; хотіти, щоби винуватий потерпів задля того, щоби се терпіння направило його душу, щоби він відмовився від свого злочину, се не значить ненавидіти його, навпаки, се значить його розумно любити.
Так певно, як я живу, говорить Господь Бог, не бажаю я смерти грішникової, а того, щоби він, звернув із свого шляху та й зостався живим (Кн. Езек., XXXIIІ, 11). Ми наслідуємо нашого Бога: ми не бажаємо нашим ворогам, щоб їх виключили з Раю, ми хочемо, щоби вони були гідні увійти до нього. Хто міцно любить, той карає міцно, каже поговірка. Любов справедливої відплати може допровадити до насильства і виродитися в звірство; але вона може також завинити, коли обмежить кару, на яку заслугує винуватий.
Чеснота знаходиться в справедливій середині. Тому, що бажання відплати за зло є чеснотою. Св. Тома оцінює його, як окрему чесноту, що доповняє в кожнім з нас вроджену нам відразу до всього, шкідливого для нас, змушує йому запобігти. Образа, яка нам грозить, штовхає нас до помсти, коли ся образа сталася. Що ви сказали би до того, хто, під покришкою чоловіколюбності, захотів би зачинити всі вязниці і завісити карний кодекс?
Збірний злочин колективу, який гвалтує права іншого, без порівнання важчий, як злочин людини, яку громадянство посилає на шибеницю, або на гільотину. Ми розуміємо того, хто має сумніви в справедливості своєї справи і тому хоче бачити у війні лише щось гідне жалю чи огиди. Але для нас війна се лише засіб змусити поважати честь, до того, щоби право запанувало, щоби піднести на височінь правду і культ Бога, який є наша Істина. І ось тому війна має в собі стільки величі й оправдує стільки жертв. Не змішуйте отже ненависті, що є злочином,, з жадобою справедливої відплати, що є чеснотою.
Ненависть черпає собі натхнення з руїнницького інстинкту. Чеснота відплати одушевляється милосердям. Відвага відкриває перед нею шлях, виганяючи з серця страх. Король, уряд і нарід Бельгії пізнали сю відвагу опівночи 2 серпня 1914 року, коли вони мусіли поставити чоло безоглядності військового велетня, що напав на нас. Без страху бачить праведна душа свій обов’язок. Образу, нанесену правді, справедливості, Богові, вона уважає за образу себе; небезпека, в якій опинилися її брати, стає її власною небезпекою; спалахує полумя подвійної любови – до Бога і до людства; вона постановляє принести себе в жертву: бо все є ліпше, аніж зректися в безчестю.
Ревність і милосердя запалали. І на сей величний чин милосердя бельгійський народ погодився і дальше вірний йому; всі його сльози, сили, майно і кров не видаються йому занадто великою заплатою за перемогу права і схоронення своєї незалежносте.
Мені можуть відповісти: ви покликаєтеся на стисле право і ми вас розуміємо; але ж можна подивитися на справу під іншим кутом погляду, так, як сего вимагає християнська досконалість. Чи ж не є більш досконалим віддати добром за зло? Хіба християнин не мусить вміти вибачати? Віддати добром за зло, хай буде, але якби ходило тут лише про індивідуальні злочини, заподіяні в тайні. Але в дійсності, скажіть нам, дорогі брати, в парохіях ваших деканатів сотні огнищ зруйновані, знищені, спалені; недостає богатьох людей, вони або військові полонені, або цивільні закладчики. І хіба задля помсти за сі особисті терпіння ваш народ вимагає справедливості? На підставі мого, а гадаю і вашого досвіду, я смію сказати: ні! Тож образа, заподіяна нації, викликала таке загальне обурення і вимагає направи.
Замахи на публичний лад не сміють лишитися безкарними. Володар, який весь час уласкавлює злочинців, сам порушує тим громадську безпеку. Народи, що вибачатимуть несправедливість, не були б гідні свободи. Так, певно, Євангеліє каже вибачати, але Церков знає, під якою умовою може бути се вибачення уділене. Унаслідуймо ж її. Вона вимагає бід винуватця, щоби він покаявся свойого гріха, вимагає каяття й обіцянки більше не грішити; оскільки ж допустився несправедливості, вимагає обіцянки направити наслідки свого проступку, – згідно з відомими словами св. Августина Non remitletur peccatum nisi restituatur ablatum; вимагає покути, що вповні відповідатиме терпінням, які винуватий спричинив іншим. З хвилиною, коли наші вороги виконають сі умови, година милосердя настане для них.
Деякі чулі душі хвилюються деколи, згадуючи слова Євангелія: А хто вдарить тебе в праву щоку твою, повернися до него й другою (від Мат. V, 39). Але коли ви хочете добре зрозуміти зміст сеї євангельської поради, придивіться, каже св. Августин, до прикладу, що його дав нам сам Господь. В той час, як наш божественний Господь мусів відбувати переслухання в Кайяфи, один з старшин осмілився вдарити Його в лице. Наш лагідний Спаситель не відповів: Ось моя друга щока. Він натомісць протиставив винуватцеві таку ділєму: Якщо я зле сказав, то докажи се; коли ж я говорив добре, то чому ти беш мене? Апостол св. Павло рівнож, як се нотує св. Августин, дістав привселюдно поличник з наказу первосвященика Ананії. Чи обвинувачений приняв сей поличник мовчки? Бог тебе покарає, побілена стіна, – відповів він. – Як! Ти засідаєш в тім суді, щоби судити мене, згідно зі законом і кажеш, всупереч закону, бити мене?! (Діян. An., XXIIІ, 3–5). До своєї відповіді, додав отже апостол ще тонку і гризучу іронію. Отже не можна дослівно розуміти слів Євангелії. Вона хоче ними сказати, що треба завжди вміти панувати над собою, зберечи внутрішній спокій. Щож до зовнішної поведінки, то вона має залежати від обставин. Мудра доброзичливість супроти ближнього наказує нам часто бути суворими до нього; треба вміти направити його, навіть всупереч йому самому, і мати на оці не його вигоди, але його дійсну потребу.
Зрештою останнє питання. Чи пристоїть духовенству брати участь в конфліктах, які зроджує війна? Чи не виключним завданням єпископа і його священиків дбати про духові потреби вірних? Церква не є невидима спільнота чистих духів. Вірні є наражені на потреби і небезпеки душевні і тілесні, як переходячі, так і вічні. Опіка пастирів мусить охоплювати всі ті потреби їхніх вірних. Послухайте ще раз св. Тому з Аквіну: Пастирі Церкви не можуть обмежуватися до протиділання вовкам, що духово нищать їх паству; вони рівнож мусять протиставитися грабіжникам і тиранам, які завдають тим, що є в ix опіці, тілесні терпіння. Се не означає, що представники церковного авторитету мають самі братися за матеріяльну зброю, але вони лають уживати своєї духовної зброї – себто давати винуватим спасенні перестороги, горячо молитися, карою викликаючи заїлих бунтарів. Непорозуміння, звязані з обов’язком милосердя супроти ворога, які ми хочемо тут вияснити, мають своїм джерелом неоднакове розуміння самого поняття милосердя.
Строго беручи, істнує лише одна чеснота: любов до Бога, за для Нього Самого; і любов до ближнього з любови до Бога.
Христіяцин має бути здержливий, відважний, справедливий, розумний, але з милосердя; він має вірити в Бога, сподіватися в Бозі, але через милосердя. Милосердя се одиноке джерело натхнення і керівник цілого морального і релігійного життя. Немає християнської справедливості без милосердя. Немає милосердя без справедливості. А тому, що справедлива відплата є частиною чесноти справедливості, тому немає милосердя без справедливої відплати. Той хто під претекстом героїзму в милосердю, закриває очі на несправедливість, дозволяє на безкарність злочинів ворога тому що той є ворогом, той не розуміє, необхідності всеобіймаючого впливу милосердя на організацію морального життя, як збірного так і особистого, християнського людства.
Дозволяти, або робити вигляд що не завважуємо всіх вибриків зіпсованої дитини, се не значить любити її, а лише псувати. Не вільно псувати ані ваших приятелів, ані ваших неприятелів. Милосердя однакове, але способи його приложения зміняються в залежносте від предмету. Любити душу праведника се бажати йому далі бути праведником, любити душу грішника означає бажати його навернення. Наслідуймо нашу Матір св. Церкву: у Велику П'ятницю вона молиться за своїх вірних дітей, вона молиться рівнож за єретиків і схизматиків, за нащадків народу боговбивця, за поган: але для одних вона просить святості і досконалості; для инших вона бажає, щоби вони покаялися і відкрили очі на світло правди.
Проповідники і духові провідники – при сій нагоді варто се пригадати – легковажать занадто сей закон про звязок християнських чеснот в плетиві життя. Звідси повстають сі поламані душі, що розуміють добро лише в частковім вигляді, або девотські душі, – світ їх називає лицемірами – що вправляються в милосерді супроти Бога, в формі обрядових вправ, але не роблять з тої головної чесноти суті своєї моралі.
Людина, яка творить добро, повинна творити його добре: bonum bene facere.