2. Церква і патріотизм

Дмитро Донцов

Грізна хмара вже стряслася крівавим дощем над Бельгією. Кардинал не перестає виконувати своє відповідальне післанництво. Перша річ, якої вчить вірних – це патріотизм, друга – витревалість. Життя – це не забавка, лише часами – відпочинок, часто – трагедія. Коли цю трагедію доводиться переживати цілому народові, – його найпершою чеснотою має бути патріотизм, почуття обов’язку супроти свого загалу, гордість приналежносте до нього, бажання все – навіть життя – принести в жертві на вівтар цеї ідеї, яка ні в чім не противиться приписам християнської моралі. Патріотизм – вчив кардинал – це значить не вирікатися своєї спільноти, перетревати найбільшу руїну і не заломлюватися, коли у пастви зігнуться коліна в розпачі – прийти їй своїм словом з потіхою, щоби загартувати душу народу, зробити його готовим до посвяти, і молитися – не молитвою, яка без віри шемрає незрозумілі слова, а тою, що йде з глибини душі; знати, що лихо приходить не лише, щоби плакати й угинатися під ним, але щоби його, мужно зносити і ніколи не тратити віри, що воно зникне; бути з Богом і – з Бельгією – в щасті і в нещасті!

Мої дорогі брати! Я не в стані висловити, в якій мірі в своїх думках був я з вами протягом всіх тих, повних страждань і жалоби, місяців, які ми пережили. 20 серпня мусів я раптово покинути вас, щоб віддати останню прислугу шанованому й укоханому нами Св. Отцеві, якого ми недавно втратили. Рівночасно, я мусів виконати обов’язок перед своею совістю, від котрого я не смів відтягнутися – приняти участь у виборах спадкоємця Пія X, Первосвященика, що сьогодні править Церквою, під, повним надій і обіцянок, іменем Бенедикта XV.

І ця думка підтримувала мій дух і була для мене промінням світла. Страшна катастрофа прийшла на землю, казав я собі, і наша укохана маленька Бельгія, однак у більшості свого народу така віддана Богові, така велика зі своїм королем і своїм урядом, є першою жертвою тої всесвітньої катастрофи. Вона спливає кров’ю,, а тисячі синів її падуть на полях бою, бо в обороні свого права і цілості своєї території; скоро на бельгійській землі не залишиться ані одної родини, що не мусітиме носити жалобу; чомуж, о Боже, всі ці терпіння? Господи, Господи, невже Ти покинув нас?

Але я поглянув на розпяття; я вдивлявся в Ісуса, замученого, облитого кров’ю, і мені видалося, що з уст Його впали слова: «Боже, мій Боже! Чому покинув ecu жене? Чому став оддалеки від ратунку мого, від слів стогнання мого» (Пс. XXII, 1).

І скарга завмерла на моїх устах, і згадав слова, що сказав наш Божественний Спаситель: «Ученик не старший від свого учителя, ані слуга від пана свого». (Св. Мат. X, 24). Християнин, це учень Бога, що став людиною, щоби терпіти і померти. Протиставитися болю, обурюватися на Провидіння тому, що Воно допускає страсті і жалоби, це означає забувати на своє походження, на школу, в якій ми виховалися, на хрест-символ, що кожний з нас носить в собі враз із іменем християнина, який він шанує при своїм домовім огнищі, бачить на вівтарі, перед яким молиться й якого він собі бажає мати на могилі, в якій спатиме свій останній сон.

Мої дорогі брати, ми ще раз повернемо до божественного закону про страсті, але ж ви не можете заперечити слідуючого: оскільки Богові, що став людиною, Богові, святому, невинному, треба було терпіти і вмерти за нас, грішників, винуватих, можливо злочинців, то не лицює нам нарікати на те, щоби нам і не прийшло переносити; правдою ж є, що ніякої катастрофи, оскільки від неї терплять лише сотворіння Божі, не можна порівняти з тою, якої причиною стали наші власні гріхи і якої невинною жертвою сам Бог захотів стати на Голгофті.

Відтак, як я пригадав собі цю підставову правду, мені легше запросити вас приглянутися зблизька до нашого положення, щоби без зайвих слів розповісти вам, про наші обов’язки і про наші надії.

Ці обов’язки наші я формулую в двох словах: патріотизм і витривалість.

Патріотизм

Мої дорогі брати, я хочу бути виразником тої вдячности, яка огортає всіх, мене і вас, що їхній вік, соціяльне положення, обставини, змушують використовувати героїзм інших і не дозволяють брати активної участи в обороні.

Коли, повертаючи з Риму, вже в Гаврі, я ходив привітати ранених бельгійців, французів чи англійців, коли пізніше в Маліні, Лювені, Антверпені я мав можливість стиснути руку тим відважним, що йдучи до наступу на ворога, або зустрічали його атаки, були ранені, підчас тих стріч мені мимоволі тиснулися на уста зворушено-вдячні слова:

Мої мужні друзі, то ж задля нас, задля кожного з нас, задля мене, ви ризикували вашим життям і терпите тепер. Я почуваю потребу висловити вам свою пошану і вдячність і запевнити вас, що цілий край знає, чим він вам є зобов’язаний.

Бо ж справді наші вояки, то наші спасителі!

Першого разу в Лієжі вони врятували Францію, вдруге у Фляндрії вони зупинили ворожий наступ на Кале; як Франція, так і Англія знають про це і вони і цілий світ дивиться на Бельгію, як на край героїв. Ще ніколи в життю не сповняла мене такою гордістю свідомість того, що я бельгієць, як тоді, коли переїздом через французькі двірці, зупиняючися в Парижі, гостюючи в Лондоні, я був свідком єнтузіястичного подиву наших союзників для героїзму нашої армії. Наш король в очах усіх досяг вершини морального гарту. Не думає про це, без сумніву, лише він сам, що подібний до найпростішого зі своїх жовнірів, переходить воєнні окопи і підбадьорює всіх своєю ясною усмішкою і закликає не тратити віри в рідний край.

В сучасну хвилину першим обов’язком кожного бельгійського горожанина є вдячність нашим військам.

Коли хтось врятував вас від повені чи від пожежі, ви почуваєте своїм обов’язком бути йому вічно вдячним. Але тут, це ж не одна людина, це двіста пятьдесять тисяч людей, що бються, терплять і погибають задля вас, задля того, щоби ви були вільні, щоб Бельгія задержала свою незалежність, свою династію, свою патріотичну єдність і щоби по всіх подіях, які відбуваються на полях бою, ся Бельгія стала – горда, шляхотніша, чистіша і славніша, як давніше.

Моліться цілими днями, мої брати, за тих двістапятьдесять тисяч людей і за провідників, що ведуть їх до перемоги; моліться за наших братів по зброї; моліться за тих, що наложили головами; моліться за тих, що змагаються; моліться за новобранців, які готуються до завтрішної боротьби.

У вашім імени я шлю їм всім звідси почування нашої братньої любови і запевнення, що ми не лише молилися за успіхи їх зброї і за вічне спасения їх душ, але що задля них ми приймаємо всі фізичні й моральні болі, які вже перенесли і несемо, також всі тимчасові пониження, турботи і терпіння, які ще чекають нас.

В день нашої остаточної перемоги ми всі будемо у славі, тому справедливим є, щоби сьогодні ми всі терпіли.

Чутки, які дійшли до мене, вказують на те, що в деяких місцевостях, де людність потерпіла, часом підносяться гіркі слова проти Бога, слова, що, якби вони були холоднокровно обдумані, були б майже рівнозначні з блюзнірством.

О! я розумію дуже добре сю раптову інстинктовну реакцію на терпіння, що впали на католицьку Бельгію. Наша совість вимагає, щоб успіх відразу увінчав кожний прояв чесноти і щоби несправедливість була знищена з місця. Але шляхи Господа не є нашими шляхами, каже св. Письмо; Провидіння в певні хвилини, що їх означує Його мудрість, дає можливість вільної гри людським пристрастям і вибухам їх противоріч. Бог є терпеливий, бо Він є вічний. Останнє слово, слово милосердя, належить тим, що вірять у любов.

Коли святого Йова, що його Господь хотів зробити зразком витревалості для майбутніх поколінь, позбавив його сатана майна, дітей, здоровля, його друзі проходили повз нього з призирством і підбурювали його, його жінка вмовляла в нього блюзнірства і проклони: – Чи ти ще держатимешся твердо в твоїй праведності? – казала вона. – Занехай Бога й умри. – Але праведник був непорушний в своїй вірі. – «Ти плетеш таке, як яка безумна – відповів він. – Приймали ми добре од Господа, а лихого б то й не приймати? Господь дав, Господь і взяв: Нехай буде імя Господнє благословенне!». (Книги Йови, II, 9, 10 і І, 21).

І ось досвід показав, що святий мав рацію: бо Господь хотів винагородити свого вірного слугу; Він віддав йому вдвічи стільки, що той стратив і через нього помилував його друзів.

Більше, як може хтось інший, відчуваю я, що витерпів наш бідний край. Гадаю, що кожний бельгієць не сумнівається, який відгук всі ці терпіння знайшли в моїй душі, душі громадянина і священика. Останні чотири місяці мені видалися цілим століттям.

Тисячі наших хоробрих загинули; матері й жінки оплакують тих, що вже не повернуться; порожніють домашні огнища; поширюється біда; я бачив населення двох міст, Маліна й Антверпена, що протягом одне шости, друге трицяти чотирьох годин, продовж яких тривало бомбардування, перенесло всі страхіття смерти. Я переїхав більшість тих місцевостей дієцезії, що найбільше знищені, а руїни і попелища, які я побачив, перевищили всі мої найбільші побоювання. Богато церков, шкіл, діточих захистів, шпиталів, монастирів зруйнованих. Цілі села майже зникли з поверхні землі. В Лювені третина міста знищена. Це дороге Лювенське старе місто, з яким звязапі всі мої спомини, враз з чудовою колєгіяльною церквою св. Петра, вже ніколи більше не осягне своєї колишньої пишноти; старинна духовна семинарія Сент-Ів; міська мистецька школа; комерційна і конзулярна школа при Університеті; столітній ринок, наша богата книгозбірня з її збірками, перводруками, невиданими рукописами, архівами, зі славними памятками історії університету з перших днів його засіювання, портрети ректорів, канцлерів, славних професорів, споглядаючи на які, сьогоднішні професори і студенти, сповнялися шляхетною традицією й одушевлювалися до праці; весь цей збір інтелектуальних богатств, мистецьких і історичних, всі ці плоди пяти віків праці, все знищене.

Численні парохії позбавлені своїх пастирів. Я ще досі чую сумну відповідь одного старця, якого я запитав, чи в їх зруйнованій церкві відбувається в неділю богослужения. – Ось вже два місяці, як в нас немає священика, – відповів він мені. – Пароха і сотрудника вивезли до концентраційного табору недалеко Ганновера.

Тисячі бельгійських громадян вивезли, як цивільних полонених, до німецьких вязниць. Історія запише всі ці фізичні і моральні муки, які довелося їм перенести.

Сотні невинних розстріляно; я не маю докладного спису, але я знаю, що зокрема в Аєршот 91 розстріляно, а їх співгорожани, під загрозою смерти мусіли копати для них могили. В Лювені і сумежних громадах 176 осіб, мужчин і жінок, старців і немовлят, богатих і бідних, здорових і хорих, розстріляно або спалено. Я зйаю, що лише в моїй дієцезії триїїацять священиків і ченців покарали смертю.

Ми не в стані ані порахувати наших жертв, ані змірити обсяг нашої руїни. Що ж було б, якби скерували ми наші кроки в околиці Лієжа, Намюра, Анден, Дінан, Тамін, Шарлєруа, до Віртон, Семуа, цілого Люксембургу; до Термонд, Діксмюд, наших обох Фляндрій!

Навіть там, де життя враговане і будинки лишилися цілими, скільки захованих терпінь! Родини, які ще вчора жили в добробуті, сьогодня в злиднях; торговля припинилася; ремесло підупало;промисловість не має праці; тисячі робітників безробітні; робітниці, продавчиці з крамниць, скромні служниці позбавлені заробітку. Всі ці змучені душі гарячково кидаються на своїм ложі болю і питають нас: коли ж те все скінчиться?

Але ми не маємо змоги відповісти, бо се таємниця Божа. Він є Господарем і суверенним Паном над всім. «Господня земля і вся повня її; круг землі і хто живе на йому» (Пс. XXIV, 1).

Перше взаїмовідношення між сотворінням і його Творцем, це цілковита залежність першого від другого. Залежними є його природа, можливосте, вчинки, твори. В кожній хвилині ця залежність відновляється, тому, що без підтримки Всемогучого, те, що істнує в даній хвилині, зникло би в слідуючій. Адорація, себто усвідомлення собі божественної суверенності, не має бути чимось випадковим, вона має бути постійним станом істоти, яка свідома свого походження. На кожній сторінці нашого Письма, Єгова утверджує своє панування. Ціла наука старого завіту, ціла історія вибраного народу змагають до одної ціли: утвердити Єгову на Його троні, знищити ідоли. Я – Господь, і нема иншого; нема Бога крім мене, Я роблю і світло і темряву, посилаю долю й недолю; я, Господь, усе це роблю. Горе тому, хто перепиться з творцем своїм, – черепок із черепків земних! Чи тож глина скаже гончареві: Що ти це робиш? Твоя робота паче без рук зроблена. Балакайте, намірюйтеся, міркуйте. Але знайте: Крім мене нема другого Бога; – ні, Бога справедливого і спасаючого немає крім мене. (Кн. прор. Ісаї XIV, 5 і слід);

О, чудесний розуме, ти гадав, що зможеш обійтися без Бога! Ти сміявся, коли Бог через Христа і свою Церков, проголошував урочисті слова про Іскушення і каяття. Людино, легковажна, засліплена своїми переходячими успіхами, пересичена золотом і насолодами, ти насмілилася уважати себе самовистарчальною! Справжнього Бога забували, зневажали і кидали часто галасливі блюзнірства на Него ті, яких їхнє становище зобов’язувало давати иншим приклад ваги закону і його виконавців. В нижчі верстви проникала анархія; перед порядними людьми вставав спокусливий запит: до якого ж часу, Господе, дозволятимеш на панування беззаконня? Де Ти є, наш Пане – невже матимуть рацію сі неправедні, що проголошують, що Ти не цікавишся власним творінням? Але ось прийшов страшний вибух і перекреслив усі людські обрахунки. Ціла Европа здрігається як на вулькані.

Страх Божий се засада мудрості.

Богато почувань сповняють душу, але над ними панує свідомість, що Бог пригадав всім, що він є Господар.

Народи, що перші напали, як рівнож і ті, що стали жертвою нападу, почуваються в однаковій мірі в руках Того, без кого ніщо не робиться, ніщо не завершується.

Люди, що відзвичаїлися давно від молитви, повертаються до Бога’. Всюди – у війську і запіллі, публично і на самоті всі моляться». І тепер ся молитва то не лише слова, вивчені на память, що спливають з уст. Тепер ся молитва йде зі самих глибин душі і доходить до Господа в найвищій формі посвяти власного життя. В цій молитві вся людська істота приносить себе в жертву Богу. Се правдива адорація – виконання найпершого і підставового примусу законів моралі і релігії. «Господу Богу твоєму кланятимешся і Йому одному служитимеш». (Св. Мат. IV, 10).

Ми ще не бачили в цілім блеску обявлення Його мудрості, але наша віра скріпляє наше довіря. Ми схиляємося перед Його правосуддям і сподіваємося на Його милосердя. Він нас карає за наші гріхи, але ми знаємо, що Він спасе нас, бо Він милосердний.

Жорстоко є підкреслювати наші помилки, в той час, як ми так тяжко змушені спокутувати і з такою гідністю несемо сю покуту. Але признаймося, хіба немає причини нам покаятися? «Від всякого бо, кому дано богато, богато вимагатиметься від него (Єв. Лук. XII, 48). А як було в нас? Хіба моральний і релігійний рівень нашої країни підносився в парі з тим, як підносився її господарський добробут? Як ставилися ви до недільного відпочинку, до обов’язку відвідувати недільне богослужения, до поваги шлюбу, до засад скромності?

Що сталося навіть в християнських родинах з простосердечністю наших батьків, зі свідомістю потреби покаянна, з довірям до авторитету? А ми священики духовні, ченці, яких найвищим завданням здійснювати євангельські засади в нашому життю, більш аніж у проповідях; чи мали ми право повторити нашому народові слова апостола народів: «Будьте посліду вателями моїми, яко ж і я Христів» (Посл. до Коринтіян, XI, 1).

Так, ми працювали, ми молилися, але того всього за мало. Ми ж з обов’язку нашого уряду маємо бути іскупителями світових гріхів. А в той час, що панувало в нашім життю, міщанський добробут, чи іскуплення гріхів? О так, в свій час, до всіх нас відносився докір, що його Предвічний зробив своєму вибраному народові після ісходу з Єгипту: Він кормив його і потовстів праведник і роззу хвалився… Сини мої відмовили мені вірності і поставилися до мене немов би я не був їх Богом; я поставлюся до них немов би вони не мій народ.

Але я вратую їх, щоби вороги їх, побачивши се, не мовляли: Не Господь зробив все те, а потужна рука наша! Подивіться тепер, що я се я, що стою і нема Бога кромі мене! Я вбиваю і оживляю, я задаю рани і сціляю (5 кн. Мойсея, XXXII 151 ст.).

Бог уратує Бельгію, мої брати, не сумнівайтеся в тому!

Скажемо ліпше: Він вже її рятує.

Бож справді, хіба не бачите ви крізь заграви пожежі і крови, прояви Його любови? Хіба знайдеться хоч один патріот, який не відчуває, як Бельгія виросла? Хіба знайдеться серед нас зухвалець, що захотів би порвати останню сторінку нашої історії?

Хто ж не подивляє світла слави, що опромінює потерпівший рідний край?

Наша мати вливає снагу в жили своїх синів а з її терпінь родиться героїзм.

Признаймося, що ми потребували лекції патріотизму. Бельгійці в своїй більшосте, зуживали свої силш і марнували свій час на безплідні міжклясові і міжплемінні чвари або свари між одиницями.

Але коли 2 серпня 1914 чужа держава, що вірила лише в свою силу; і що забула на вагу договорів, осмілилася загрозити нашій незалежносте, всі бельгійці, без ріжниці партій, походження, стану, повстали всі як один, обєднані довколо свого короля й уряду, щоб спільно сказати напасникові: ти не перейдеш!

І ось відразу ми усвідомили собі наш патріотизм. Тому що в кожнім з нас живе почуття глибше, ніж особистий інтерес, ніж кровні звязки і впливи партій. Се потреба, отже також бажання віддати себе на службу загальній справі, що її Рим називав «публична справа» res publica ce почуття – се патріотизм.

Рідний край, то не лише збір осіб і родин, що живуть на тій самій землі, що їх вяжуть між собою більше чи менше вузькі сусідські, або ділові звязки і спільні щасливі чи болючі спомини. Ні, рідний край – це спільнота душ, в службі громадської організації, яку треба за всяку ціну, хочби ціною власної крови, схоронити й оборонити під проводом того, або тих, які керують її долею.

Тому власне, що співгромадяни мають спільну душу, вони своїми традиціями живуть спільним життям в минулому; а через спільні надії продовжують це жигтя в майбутньому.

Патріотизм, це підставова засада єдносте й порядку! І органічний звязок поміж синами того самого рідного краю, який мислителі стародавної Греції й Риму вважали за найвищу з природних чеснот. Король поганських філозофів – Аристотель уважав за найвищий земний ідеал самопосвяту в службі місту, себто державі.

Христова релігія уважає патріотизм законом; немає досконалого християнина, що не був би досконалим патріотом. Вона підносить поганський ідеал і розяснює його, вказуючи, що він може здійснитися лише в абсолюті.

Звідки ж в дійсності береться цей всеохоплюючий, непоборний порив, що захоплює всі бажання нації в однім стремлінню обєднатися і спротивлятися ворожим силам, що загрожують її єдності і незалежності?

Як пояснити те, що інтереси всіх уступають перед загальним інтересом, що всі віддають в жертву своє життя? Неправда, що держава по своїй сути вартніша від особи чи родини, бо благо родин і осіб є цілею її організації. Неправда, що рідний край се молох, на якого вівтарі по праву закона має бути принесене в жертву життя всіх.

Жорстокість поганських звичаїв і деспотизм Цезарів зродили сей збочений світогляд, який захотів відродити сучасний мілітаризм, що держава є всесильною і що її сваволя творить право. Ні, відповідає християнська теологія, право се мир, себто внутрішний лад нації, опертий на справедливості. Та ж право саме по собі абсолютне, лише поскільки воно є висловом відношення людей до Бога і між собою.

Так само війна для війни є злочином. Війна оправдана лише, як необхідний засіб, щоби забезпечити мир. «Не треба, щоби мир служив приготовкою до війни, каже св. Августин, воювати вільно лише для осягнення миру». (Св. Август, лист до Боніф., 189, б). У світлі цеї науки, що її в свою чергу повтаряє св. Тома: з Аквіну, патріотизм набирає релігійного характеру.

Інтереси родини, кляси, партії, тілесне життя особи – все це займає на драбині вартостей нижче місце від патріотичного ідеалу, бо цей ідеал – се закон, що є абсолютом. Сей ідеал, се публичне визнання права, застосованого до нації, національна честь.

В дійсносте немає абсолюту понад Богом. Лише Бог панує над всіми інтересами і всіми бажаннями. Признати абсолютну потребу підпорядкувати все праву, справедливості, порядку, правді се те саме, що признати Бога(. І коли ми хвалимо наших скромних вояків за їх героїзм, вони, з простотою, відповідають: – Ми лише виконали наш обов’язок. – Честь сего вимагає – і тим висловлюють, лише на свій лад, релігійний характер їх патріотизму.

Хто ж не відчуває того, що патріотизм «освячений» і що кожний замах на національну честь се, свого роду, святотатство і профанація?

Один штабовий старшина запитав мене недавно, чи вояка, що впав на службі справедливої справи – а справедливість нашої справи очевидна – можна уважати за мученика? Беручи се слово в його строго теологічнім поняттю – ні. Вояк не є мучеником, бо вмирає зі зброєю в руках, в той час, як мученик без оборони віддає себе в руки своїх катів. Але коли ви спитаєте моєї думки про вічне спасения того відважного, який свідомо віддає своє життя, щоби боронити честі свого рідного краю і помстити згвалтовану справедливість, я, не вагаючися, можу відповісти: безсумнівно Христос нагороджує вояцьку лицарскість, а принята по християнськи смерть запевняє воїнові спасения його душі. Бо, каже Господь: «Більшої сієї любови ніхто не має, якщо б хто душу свою положив за друзів своїх».. (Єв. Іоана XV, 13).

Воїн, що вмирає, щоб врятувати своїх братів, щоб охоронити вогнища і вівтарі свого рідного краю, виконує найвищу форму милосердя.

Я розумію, що він не все піддає докладній аналізі моральну вартість своєї жертви, але чи треба думати, що Бог вимагає від воїна у вогні битви методичної докладності мораліста, чи теолога? Ми подивляємо героїзм вояка; чи можливо, щоби Бог не приняв його з любов’ю?

Матері християнки, будьте горді з своїх синів. З усіх терпінь ваше можливо є найбільше гідне нашої пошани. Мені здається, що бачу вас в жалобі, одесную скорбної Богоматери в підніжу Хреста. Прийміть же наші привіти разом з висловами нашого співчуття. Не всі наші герої записані в денних наказах по армії, але ми маємо підставу сподіватися для них того безсмертного вінця, що вінчає чоло вибраних. Бо вартість чину досконалого милосердя так велика, що він сам перекреслює ціле життя повне гріхів. З грішника він відразу робить святого.

Для нас всіх християнською потіхою мусить бути думка, що всі, що не лише в нашій, але в якій хочете з воюючих армій, в добрій вірі дотримують карність і послух своїм комендантам в службі для справи, яку вони уважають за справедливу, дістануть нагороду за моральну чесноту своєї жертви. А скільки ж поміж тими двацятилітними юнаками знайдеться таких, що можливо не знайшли в собі відваги добре жити!, а в патріотичнім пориві знаходять в собі відвагу гідно вмер ги?

Хіба ж неправдою є, мої брати, що Бог вміє сполучати милосердя і мудрість зі справедливістю? Хіба не бачите ви, що коли війна в нашім земнім життю є карою, якої руїнницьку силу і розміри ми навіть не в силі оцінити, в той час є вона також чинник, який очищує душі, який вибавляє їх; це немов та підойма, яка допомогає душі осягти вершин патріотизму і християнської безкористності?