4. Христос – месник за правду

Дмитро Донцов

Війна затягалася і нарікання росли. В серця християн закрадався сумнів. Бо нестримно йшов переможець німецький в глибину Бельгії. Доки терпіти?. І чи лише терпіти – наша доля?

В цю хвилину кардинал Мерсіє знаходить незвичайні слова потіхи для недовірків. Сильним словом зриває він завісу, яка вкривала від очей його пастви іншого Христа, не розіпнятого, а Христа з Апокаліпси, Христа-местника за потоптану правду, агнця-переможця, не з оливковою галузкою в руці, а з залізним жезлом, який воздасть «злим – за злая»… Хто повірить в цього Христа, для того будуть радістю часові терпіння.

Ось слова проповідника:

Відтак по тім, як Євангелисти св. Матвій, св. Марко, св. Лука закінчили оповідати про народження, життя, страсті і смерть, воскресения і вознесения Господа нашого Ісуса Христа; по тім, як св. Павло, св. Петро, св. Яків і св. Юда, вияснили і розвинули під численними видами таємницю Царства Небесного, треба було вказати всім душам доброї волі шляхи любови.

Це припало, як окрема апостольська місія, тому, хто був виріжнений, бо побачив останні краплини крови й води, що ио ударі вояцького списа, потекли з Найсвятішого Серця, яке так любило людей.

Святий Іоан написав своє євангеліє, свої три посланія й Апокаліпс, здається, не для того, щоб дати пізнати історичного Ісуса, лише Ісуса небесного, одвічно єдиносущного Отцеві. Ісуса обявителя внутрішньої тайни божественного життя, який своєю власною могутністю піднявся в країну слави, звідки, сидячи на троні пресвятої Тройці, вічно приносить Своєму Отцеві за нас жертву Голгофти і своє постійне заступництво, аж до хвилини свого повороту до нас, щоби в останнє відбути Найвищий Суд над людством. Св. Іоанові лежить найбільше на серці скріпити відвагу терплячих душ. Вже прошаліли перші переслідування від поган, дальші муки є неминучі; крівавиться серце старого апостола: Церква його Ісуса Христа бореться, терпить, плаче; є герої, мученики, що тріюмфують, але є також слабі, що вагаються…. І всюди, як далеко сягає його пророчий зір, на протязі цілого шляху, що ним прямуватиме впродовж віків християнське суспільство, бачить він піт і сльози, змішані з кров’ю.

А Христа немає більше з нами. Апостоли й їх перші учні, мали бодай ту втіху, що бачили і чули Його, а часами ділив Він з ними трапезу. Ті, що мали найбільші сумніви, як Хома, мали змогу поцілувати рани на Його ногах і руках, могли вкласти пальці в розкриті рани Святого Серця Ісусового. Але ми, ми лишилися самі і лише здалека наш Ісус любить нас.

О, ні, тисячу разів, відповідає провидець Апокаліпсу, ні, ми не самі!

Христос приобіцяв вам, що не більший слуга пана свого. Коли мене гонили і вас гонитимуть (Єванг. св. Іоана XV, 20) а Христос дотримає свого слова. Але в годину свого пращання Христос рівнож приповів вам, що він залишиться з вами аж до кінця віків. І в сему рівнож Він дотримає свого слова. Він приобіцяв вам свого Духа Святого і Він посилає Його вам і кожний що хоче віддатися божественній любови, довідається, що Христоб є з ним і живе в ньому. І на сей раз Христос не є вже безборонним Агнцем; то вже не той Ісус, що дозволяє плювати на себе, глузувати з себе і розпинати себе; тепер се Агнець-переможець, се местник за правду і право, се володар, певний своєї остаточної перемоги. Він є, як каже св. Іоан в Апокаліпсі, князь царів земних (Апок. І, 5); якщо він захоче, пастиме народи з жезлом залізним (Апок. ІІ, 27); цісарі і королі се Його піддані і ті з них, що воюватимуть з Агнцем, і Агнець побідить їх (Апок. XVII, 14); прийде день, коли володарі, богачі і силачі тремтітимуть перед Ним, як останні з рабів (Апок. VI, 15-17); не бійся, сказав Він до своєї Церкви: я Первий і Останній і живий; і був я мертвий, і ось живу по вічні віки; амінь. І маю ключі пекла і смерти (Апок. І, 17-18)

Символ історії церкви це Апокаліпс, книга, якої сторінки мають в ріжних місцях сім печатей; (Апок. V, 5); їх має право і владу зломити лише Той, хто є суверенним Паном історії, новим Давидом. Коли зломимо сі печаті, то вийде на яву довга низка голодів, пошестей, війн, переслідувань, але понад всіма тими картинами страстей і жалоби, панує божественна усмішка Того, якого Ізраїлеві племена і ряди блаженних проголосили своїм Спасителем і Богом.

О, як се добре, брати мої, в сучасну хвилину розпачі і руїни, в довгім очікуванню нашого близького визволення прислухатися до тих пророчих слів, які ми вже вам пригадували. І сказав один із старців, говорюча мені: Хто се, що зодягнені в білі одежі, і звідкіля прийшли? І сказав на се св. Іоанн: Це, що прийшли з великого горя, і вимили вони одежі свої, і вибілили одежі свої кров’ю Агнця. Тим то вони перед престолом Бога, і служать Йому день і ніч в храмі Його; Вже не будуть голодні, ані жадні, ані падатиме на них сонце, ані жадна спека; Агнець бо, що на середині престола, пастиме їх і водитиме їх до живих джерел вод; і Бог отре всяку сльозину з очей їх. (Апок. VII, 13-17).

Будьмо ж терпеливі підчас страждання і мужні підчас війни.

Не треба негувати болю, треба його любити. Яких же ж посвят не перетерпить серце, окрилене надією, здобути якесь становище, звідати нові країни, зробити наукові відкриття, привязання до рідного краю? Ніж хірурга змушує вас тремтіти, але ви віддаєтеся в руки оператора,бо з його руки сподіваєтеся направи діткнутого хворобою організму. Ніж хірурга, що ранить вас, не може рівночасно відновити ваші тканини. Тільки божественний хірург ваших тіл і ваших душ каже спливати на вас одночасно і бальзам і біль до того степеня, що душі, які найбільш горячо люблять Господа, зачинають любити і саме страждання, як конечний засіб роздмухати в них полумя божественної любови. Так справджується чудесне слово блаженного Августина: любіть і ви не будете терпіти…