6. Любов і ненависть, всесвітнє братерство і право нації
Дмитро Донцов
В сій проповіді знаходимо філіпіку проти малодухів, проти розніжених, проти оспалих, недорослих до трагедії, яку переходила підчас війни Бельгія. Рівночасно глибокі розваження на тему – любови і ненависті, війни і мира, прав інших – і своїх. Острим мечем свого вникливого слова, розтинає кардинал заплутані для ляіка парадокси католицизму, навчаючи нас правдиво західнього, мужнього християнства, яке дбає не про спокій, а про правду Божу на землі. Сю правду, се право – ставляє він понад все матеріяльне, догідне, дочасне, як щось, що треба боронити і за нарушения якої завжди впаде на зухвальця караюча десниця Провидіння.
Слово до воїнів
Писане в національне свято 1916.
Єрусалим став оселею чужінців, його свята запінилися у дні жалоби. (1 кн. Макаб. І, 40-41).
Мої дорогі брати. Ми збираємося, щоб відсвяткувати 85 річницю нашої національної незалежності. Через чотирнадцять років у сей самий день, наші відновлені собори й церкви широко розкривають свої двері; натовп стремітиме ввійти через них. Наш король Альберт, стоючи на своєму троні, вільним рухом схилить свою голову перед маєстатом Царя Царів; королева і князі оточуватимуть його; ми знов почуємо радісну пісню наших дзвонів від Ізери аж до Мези і від Ля Пан до Арльон. Під склепіннями храмів бельгійці, взявшися за руки, повторять свою присягу Богові і своїм володарям і вільностям, в той час як священики, сі заступники душі народу, в спільнім пориві подяки, проголосять радісне Тебе Боже хвалим…
Однак сьогодня гимн радості завмирає на наших устах. Жидівський народ у вавилонськім полоні, сидів в сльозах на березі Евфрату і дивився на течію ріки. Його занімілі арфи висіли на прибережних вербах. Хто ж би насмілився співати пісню Єгові на чужій землі. Земле батьків моїх, Єрусалиме, скричав псалмист, коли маю колись забути на тебе хай правиця моя усохне і хай язик мій прилипне до піднебіння, коли б я мав перестати думати про тебе; хіба коли ти не будеш першою моєю радістю.
Псалом закінчується словами проклону. Ми не сміємо повторяти їх; ми вже не є в Старому Завіті, що дозволяв на відплату око за око, зуб за зуб. Наші уста, очищені огнем милосердя християнського, не можуть вимовити слів ненависті. Ненавидіти се значить уважати за свою ціль нещастя іншого і знаходити в ньому задоволення. Які б не були наші терпіння, ми не хочемо ненавидіти тих, що спричинюють їх. Національна згода лучиться в нас з всесвітним братерством. Але понад почуття загального братерства в нас стоїть пошана до абсолютного права, без признання якого неможливі зносини ані між особами, ані між народами. – І ось тому разом зі святим Томою з Аквіну, тим найбільшим вченим християнської теології,. ми кажемо: помщення злочину проти загалу, се чеснота.
Злочин, насильство над справедливістю, замах на загальний мир чи то з боку особи чи колективу, мусить бути здавлений. Совість обурюється, хвилюється оскільки винуватого не поставлять на належному місці, на лаву обжалованих. Ставити річи і людей на належне їм місце се значить робити лад, встановлювати рівновагу, відновлювати мир на підставі справедливості.
Так зрозуміла публична помста, може дратувати вразливість слабодуха, але тим не менше, каже св. Тома з Аквіну, вона є висловом закону найчистішого милосердя і палкої ревності. Ся помста не робить з терпіння іншого ціль, лише зброю, що має помстити зневагу закону.
Як же хочете ви любити лад і не ненавидіти безлад; свідомо стреміти до миру і не знищити того, що його унеможливлює? Як ви хочете любити вашого брата, себто бажати для нього добра, і не змагати до того, щоби він, чи то з власної волі чи з мусу, підпорядкувався необхідним приписам справедливості і правди?
На війну треба власне дивитися з сеї височини і тоді лише можна зрозуміти всю її велич.
Ще раз пригадую вам, що можливо, доведеться вам зустрінутися з розніженими вдачами, для котрих війна, то лише вибухи мін, гуркіт гармат, різня людей, розлив крови і гори трупів; ви зустрінете рівнож політиків з дрібною душею, які у бою не бачать нічого окрім переходячої користі, що дає змогу загарбати, або віддати території, або провінції.
Але ні! Коли війна, без огляду на всі свої страхіття, має в собі стільки суворої краси (я маю на увазі справедливу війну), то завдячує се лише тому, що є поривом цілого народу. Народу, що готов віддати те, що він має найціннішого – своє життя, щоби оборонити або здобути щось, що не можна зважити, порахувати або купити: право, честь, мир, свобода.
Хіба не відчули ви протягом тих двох років, що війна і та горяча постійна увага, яку ви їй, навіть звідси присвячуєте, очищує вас, звільняє вас від всякого пороку, змушує вас змагати до чогось ліпшого?
Се ви змагаєте до ідеалу справедливості і честі. Чар сего змагання підгримує вас. І тому, що сей ідеал – якщо він не має бути порожною абстракцією, яка розсіється немов сон – мусить мати своє джерело в комусь живому й істнуючому, тому я не втомлююся підтверджувати істину, яка опановує нас: Бог обявляється нам як Господар; як Той, що керує подіями і нашою волею, як священнії господар всесвітної совісті.
Ах, якби ми мали змогу обійняти героїв, які там на фронті бються за нас, або в підземеллях чекають здрігаючися на свою чергу йги в бій; якби було дозволено нам підслухати удари їх сердець чи не відповіли б вони нам: ми виконуємо наш обов’язок, ми жертвуємо собою в імя справедливості !
А ви, дружини і матері, розповіжте нам в свою чергу, про красу тих трагічних думок. Дружини, що своїми сумними, але мужньо зданими на Божу волю думками, линете до відсутного, несете йому ваші сподіванки, ваше довге очікування, вашу тугу. Матері, що ціле ваше істнування полягає в постійній трівозі, ви, що віддали своїх синів, що не вернуть вже до вас, ;кожної хвилини стаємо з подивом перед вами! Батько одної з наших найбільш шляхотних родин написав до мене: – Наш син з 7 фронтового куріня, забитий; серце моєї жінки і моє зломані; але колиб було потрібно, ми готові віддати його ще раз. – Один з священиків столиці був засуджений на 12 років каторжних робіт. Мені дозволили зайти обійняти і поблагословити його в камері. – Я маю – сказав він – трьох братів на фронті; здається, що я опинився тут за те, що я допоміг наймолодшому, що має 17 років, прилучитися до старших; одна з моїх сестері сидить в сусідній камері; але я дякую Богові, що моя мати не залишилася сама; вона, між іншим, переказала нам, що не плаче. – Чи ж не нагадують наші матері мати Макабеїв?
Скільки прикладів моральної величі! І тут і на вигнанню, і у вязницях і в,, концентраційних таборах в Голяндії і Німеччині!
Подумаймо, як мусять терпіти сі юнаки, що від початку війни, на другий день після оборони Лієж і Намюр, або відступу з Анвер, змушені були перервати свою військову службу і ледви стримують свою досаду, ті оборонці права і нашої свободи, що їх відвага змусила до безчинності? В кожному пориві є богато сміливості, але не менше потрібно її, щоб стримати сей порив. Часами навіть терпеливість є більшою чеснотою, як сам чин.
А з яким спокоєм, протягом сих двох років, переносить бельгійський народ те, чого не можна було оминути; яка глибока непохитність говорить устами тої жінки, яка прислухуючися до дискусії про можливість скорого миру, сказала: Що торкається нас, то не треба поспішати; ми можемо ще почекати. Яке се все прекрасне і як багато в тому науки для майбутніх поколінь.
Ось що, мої Брати, треба бачити, ту однодушність нації в її жертвенності, наше загальне обєднання в терпінню, в жалобі і рівночасно в тій непереможній надії; ось на що треба подивитися, щоби оцінити як слід повагу нашої бельгійської батьківщини.
Першими ж змагунами цеї моральної величі є наші воїни! Чекаючи на їх поворот і на той мент, коли вдячна Бельгія сплескуватиме живих і прославить павших на полю слави, збудуймо для них в наших душах сталий памятник релігійної вдячності. Будемо молитися за тих, що вже немає. Не виключаймо нікого з нашого співчуття. Кров Христова проллялася за всіх. І за тих, що в чистилищі позбавляються решток своїх людських слабостей. У вашій можливосте є приспішити їх вхід до раю. Допоможіть бідакам в їх нещастю, бідакам, що соромляться своєї бідноти. Віддайте ваш надмір тим, які не мають найбільш необхідного. Беріть участь в богослужению, яке що тижня відправляється у вашій парохіяльній Церкві, в намірению наших поляглих воїнів, ведіть туди ваших дітей; приводьте їх до причастя і причащайтеся разом з ними.
Моліться рівнож за тих, що у вогні на полі бою. Пригадайте собі, що в той час, як говорю до вас, серед них є такі, що вмирають: вічність стелиться перед ними. Згадаймо за них. Будемо просити для них святої смерти.
Наші вояки, – писав вчора один член Французької Академії, – є нашими панами, нашими провідниками, учителями, суддями, нашою підпорою і нашими справжніми друзями; будьмо гідні їх, наслідуймо їх; обіцяймо виконати не менше, аніж нам наказує наш обов’язок, бо ж вони незмінно виконують більше, аніж вони зобов’язані.
Хвилина визволення наближується, але ще не прийшла. Полишимо божественному Провидінню довершити наше національне виховання.
Молоді жінки і дівчата, хай спитаю вас чи розумієте.ви вагу сучасної доби? На милість Божу, не будьте байдужі в час жалоби нашого рідного краю. Істнуюгь бо одяги і звичаї, що зневажають терпіння. Скромність буде все для вас авреолою і чеснотою; сьогодня вона щось більше, вона є патріотичним обов’язком! Пригадайте собі і ви злидні і терпеливість наших воїнів.
Переймемося всі великим законом суворосте життя. Патріот, якого я вже згадував, пише:
В якій мірі мусіли би ми, що знаходимося у відносно легших умовах і в місцевостях не так наражених, що не заслугують на назву прифронтової полоси, як мусіли б ми відмовляти собі, мусіли би упростити своє життя, з більшою енергією опановувати себе, так як се, на свій лад, роблять наші воїни! Не сміємо дозволяти собі ані на хвилину розваги і відпочинку. Всі хвилини нашого життя мусимо присвячувати тій великій меті, за яку наші брати жертвують самі собою,
На фронті, наші герої дають нам прекрасний і потішаючий образ нерозривного союзу, військового братерства, яке ніщо не встані розірвати; наші ряди не такі суцільні і не обов’язує нас така строга дисципліна, але мимо того ми мусимо старатися зберігати таку саму єдність, таку саму патріотичну згоду. Ми будемо шанувати се внутрішнє перемир’я, до якого зобов’язує нас наша велика справа; лише вона одна має розпоряджати нашими бойовими засобами. Якщо ж серед нас знайдуться нечестиві, чи нещасливі, що не розуміють конечності і краси сего національного закону і бажатимуть, безоглядно, підтримувати і розпалювати пристрасті, які в інший час нас ділять, то ми відвернемося від них і, не відповідаючи їм, залишимося вірні законові солідарносте, побратимства, льояльного і щирого довіря, які ми, навіть всупереч всім, заключили з ними під величним подувом війни.
Слідуюча річниця нашої незалежності, мусить побачити нас відважнішими і більш обєднаними, аніж колибудь. Коли в 1930 році ми згадуватимемо понурі роки 1914-1916, хай вони видадуться нам найбільше блискучими і величними, (але під умовою, що ми вже сьогодня зуміємо захотіти цього) найбільш щасливими і плідними роками нашої національної історії: з жертв родиться світанок.