Вступ

Дмитро Донцов

Велика війна випровадила на поверхню не одного героя і не одну велику людину, якої імя довго горітиме в історії людства.

Одним з тих великих людей, на якого з подивом і пошаною дивилися і прихильники, і вороги, і свої і чужі – був бельгійський кардинал Мерсіє.

Доля призначила йому сповнити твердий і тяжкий обов’язок стати заступником і оборонцем свого народу підчас німецької навали, оборонцем своєї, діткнутої воєнною завирюхою, пастви і потоптаної в своїх правах – нації.

Відважно сповнив він цей обов’язок. Ніколи не благав милосердя, ні ласки у переможця, відкликався лише – до моральної сили вірних, до їх почуття справедливості, до їх гарту перетерпіти великий історичний іспит, немов кару Божу, яку треба мужньо перенести. Закликав до віри в Провидіння, яке – своєю караючою десницею – скорше чи пізніше – але завжди покарає тих, що нарушили чиєсь право.

В своїх проповідях велів молитися за найвищі інтереси своєї країни, кріпив почуття ображеної справедливості в душах вірних, сповняючи свою «божественну місію – кріпити відвагу свого народу». Не гребував зійти в долину, «на ринок» з ієрархічного Синаю, а коли німецький генерал-губернатор фон Бісінг заслонювався тим, що від воєнних переслідувань терплять переважно селяни і робітники, не так інтелігенція і священство, кардинал подякував за ласку, заявивши, що священство не прагне бути виїмком в нещастю, яке звалилося на цілу Бельгію.

З його проповідей, які тут – у витягах – подаємо, визирає не тільки високошляхетна й мужня душа оборонця й заступника нації, але і глибокого мислителя, який, одушевлений любов’ю до своєї релігії й свого народу, висвітлює цілий ряд дражливих сучасних проблем – війни і мира, одиниці і долі, патріотизму і релігії, церкви і рідного краю, розвязуючи їх яскравим, відважним і щирим розтином своєї блискучої думки.

Кілька літ тому, коли цілою силою звалився на Україну антирелігійний і протиукраїнський большевизм, київський архієпископ Константин звертався в проповіді до вірних:

«Найбільше буду учити вас віри в Господа нашого Ісуса Христа, буду проповідувати любов до обездолених усього світу, а найперше до народу України, до його тяжкого минулого і славного майбутнього, буду накликати вас відкинути ганебну байдужість до своєї рідної матері і любов’ю своєю залікувати її рани, обтерти її сльози. А коли поле ваше буряном заросло, коли ворог толочить і нищить вашу ниву, коли потрібна вам буде допомога братерська, йдіть за нею до мене» («Церква і життя», орган Укр. автокефальної православної церкви, ч. 1(6), 1928, Харків).

Але таких голосів було мало. Здеморалізована царатом, зденаціоналізована, відірвана від свого народу, або й просто чужа, православна ієрархія на Україні – заломилася морально перед большевизмом, потягнула в пропасть і саму церкву…

В такі моменти всім, хто не зневірився в післанництво християнської релігії, потіхою можуть служити проповіді кардинала Мерсіє. Вони показують правдивий дух воюючої церкви, яка вміє єднати в душах своїх вождів – велику релігійну ревність з такою ж ревністю в службі для свого рідного краю.

Дезіре Жозеф Мерсіє родився 21 листопада 1851 в родині, що від 300 літ замешкувала в Бельгії. Призначений для священничої кар’єри, він кінчить університет в Лювені як бакалавр і ліценціат теології. В 1877 – стає професором філосоіфії в Малім Семинарі в Маліні, де має загальний догляд над духовим розвоєм учнів. Зірвавши з еклектичним спиритуалізмом, Мерсіє започаткував в своїм курсі студіювання схоластичної філософії. Його блискучі здібності лектора хутко відірвали його з Маліна. В енцикліці Aeterm Patris папа Лев XIII. (1879) постановив здвигнути з руїн томістичну філософію (філософію Томи Аквінського, 1225-1274, який стремів пристосувати науку Аристотеля до церковної ордодоксії). Професором тої дісціпліни при Лювенськім університеті від 1882 р. стає Мерсіє. Він – очима модерної людини – вглибляється на ново в «Сумму» Томи, уймає її в формули, пристосовані до думки сучасників; створює нео-схоластику, не анахроністичну, лише повну життя й актуальності, союз філософії й теології, синтеза метафізики й досвіду. На його виклади злітаються студенти всіх виділів. Рівночасно видає Мерсіє ряд наукових творів, що перекладаються майже на всі європейські мови.

В 1906 Мерсіє – єпископ Малійський, в 1907 – кардинал. Займаючись адміністрацією дієцезії, він цілий час присвячує і улюбленій справі – підготовання своїх учнів. Його амбіція – натхнути своєю душею всіх, хто зближався до нього. Його амбіція – не лише формувати думку своєї пастви і учнів, але й – душу, цеї правдиво апостольської місії не занедбав Мерсіє ні під час заняття німецькою армією Бельгії, коли накликав вірних до спокою, а рівночасно протестуючи проти вчинків Німеччини, ні по тім, коли в 1922 році звертається до цивілізованого світу прийти з поміччу жертвам большевицької політики терору й виголодження на Україні і в Росії… Своєю поставою під час 45 15-місячної німецької окупації Бельгії – коли імя кардинала стало прапором Бельгії, символом її моральної сили і опору, – Мерсіє зєднав собі подив і пошану цілого світу. День його смерти, 23 січня 1926 р. став днем національної жалоби його нації, якій він віддав – в буквальнім значінні слова – цілу свою шляхетну і велику душу…