Безідейні суєслови

Дмитро Донцов

(Ідеологія і чин)

Нічого так не боїться Москва на Україні, як збройного самостійницького руху, з чіткою ідеологією, як прапором. Вона знає (повторюю це в сотий раз!), що цього руху не буде без такої ідеології, як не було б большевизму без ідеології Маркса і Леніна, ні воюючого ісламу без «Корану». Знає Москва теж, що не побували б армії французької революції в усіх столицях Європи, не було б ані самої тієї революції 1789 p., ані революції 1830, 1848, 1871, 1905 і 1917 в Європі – без ідей Жан-Жака Руссо та того самого Маркса.

На жаль, багато з того, що знає наш історичний ворог, не знають на Україні. Тяжко інакше пояснити факт, що на ідеологію націоналізму, єдину революційну у нас ідеологію, ведеться такий наступ не лише з боку москалів, не лиш з боку демо-соціалістичних опортуністів, але й з боку деяких націоналістичних груп і часописів. І – якби цього не було ще досить, переконують нас, що визвольна боротьба, що національна революція, взагалі може обійтися без ідеології, без – з погордою! – «теорії»!

Під тим оглядом націоналістичні противники ідеологій, теорій і доктрин, – могли би подати руку трабантам і нашого емігрантського «босяцтва» (Шерех) і «мугирства» (Самчук). Ніщо бо їм не є більш осоружне, як ясне («тиранське») так, або ясне н і ; як виразно окреслена доктрина.

Провідні думки цих «безідейних» націоналістів?

Вони такі: Серед гамору боротьби на Україні нема, мовляв, змоги бавитися в іделогію, програми, доктрини, філософічні напрямки і світогляди чи засади.

В цих умовах не вільно спирати своє «вірую» на критерії його «абсолютної цінності». Як поступати і що робити має революціонер, рішає про це тільки «критерій революційної вартості» якоїсь акції… На думку цих націоналістів виходить, що не з їх «вірую» випливає їх революційний чин, а навпаки, їх «вірую» може мінятися в залежності, чи воно сприяє чи ні якійсь абстрактній «революції». Це є нонсенс? Можливо, але цей нонсенс означує й те, хто в революційнім русі має право брати участь чи тим рухом кермувати. Показується, що в русі можуть брати участь люди «різних світоглядових напрямків», не лиш «визнавці певної політичної доктрини»; а навіть люди без «будь-яких твердих світоглядових позицій»!

Рішення диктуються «вимогами революції», а часом просто її «стратегією». «Теоретичні декларації» – це пусте. Підставові позиції боротьби на Україні «кристалізуються не в теорії, а в самому змісті боротьби». Нащо якісь доктрини та ідеології, коли, мовляв, і без того ясно, що «сучасний визвольний рух на Україні – це Україна така, як її знає історія»? і т. д. і т. д.

«, більш нічого!» – і смертельна для визвольного руху небезпека криється в цім поході погребників ідеології! Сторонники «без-ідейності», або «без-доктринності», «без-засадності» визвольної акції на Україні, – раз говорять про рух, раз про організації, що його очолюють. Така плутанина недопустима! Певно, що радо мусить вітати у себе повстанська збройна акція всякого ненависника Московщини, незалежно від його інших засад політичних, або світогляду. Та чи так мається справа з партією чи організацією, яка очолює самостійницький рух? Ось в чім суть!

А на це питання промовисту відповідь дає наше недавнє минуле і наша сучасність. В 1923 р. постала у Львові група «Заграви» (з редагованим мною часописом тієї ж назви), яка складалася головно з бувших січових стрільців. Часопис був спрямований проти Москви і проти Варшави (більшість галицької української пре’си була тоді совєтофільська). «Заграва» здобувала впливи в Галичині і на Волині, та рік лише потім на зборах заряду зложив (пізніший посол) Д. Паліїв заяву: що одна – невідома невтаємниченим – тайна організація, яка покликала до життя «Заграву», рішила часопис припинити, групі доручила зробити об’єднання з головною галицькою партією, з її органом «Ділом». Так постало УНДО, яке й «з’їло» Заграву. Невтаємничені були заскочені й обурені ліквідаційною постановою невідомої тайної організації. Пізніше, зі спогадів самого Д. Паліїва, довідалися ми, що цією тайною організацією, що ні з того, ні з цього зліквідувала «Заграву», а її групі наказала вступити до УНДО, – була УВО, Українська військова організація.

Чому це так сталося? Якраз тому, що до проводу УВО брали людей всякого світогляду, – і самостійників, і совєтофілів, і радикал-соціалістів. Якраз тому, що не журилася організація питанням «теорії», «ідеології», чи «світогляду». Бачимо, що на звидинах з дійсністю чисті «практики», вороги «однієї певної доктрини», привели «Заграву» до розвалу, від якого її урятувала б безкомпромісова ідеологія і суворий добір членів, людей одного духу…

Другий приклад для сторонииків «безідейності» революційної боротьби. Знаємо чим скінчилася українська революція 1917-21 pp. Знаємо, якими манівцями водила її Ценральна Рада. Знаємо, як розпорошилася, розлетілася, охляла величезна революційна енергія нації в руках проводу, який не хотів в серці своїм ні держави, ні боротьби за неї проти Росії. Чому? Власне тому, що були в проводі люди різних «світоглядових позицій», або й жадних. Одні – думали про державу і силу збройну. Другі (Винниченко, Грушевський та їх партії) пішли шляхом революції тільки тому, що їх партії обставинами «приневолено творити нашу долю»; тому, що «всі зусилля партії щодо утворення федерації з Росією не вдалися», як вибачалися перед «товаришами» наші соціал-демократи на конгресі соціалістичного Інтернаціоналу в Люцерні в 1919 р.

Революція наша не вдалася, в великій мірі якраз тому, що в її проводі панували засади, рекомендовані нинішними противниками «однієї ідеї», однієї «примусової ідеології». Якраз через це – вожді соціалізму українського, які стояли на чолі революції на Україні 1917-18 pp., вже в слідуючім році закликали нас «пробачити большевикам не одно з того, що нам боком вилазить», бо червоні москалі були «…завзяті оборонці трудящого люду» (М. Грушевський в «Борітеся-поборете», Відень).

Якраз тому не вдалася революція на Україні тоді, що її чолова партія не знала ніяких «абсолютних цінностей національних»; що натомість лише «позволяла» своїм членам – як схочуть – бути самостійниками… А як не схочуть, то як собі хочуть. Свобода думки!

Нинішні пропагатори «без-ідейності» революції брали за критерій доцільності якоїсь акції – «критерій революційної вартості». Про все рішали «вимоги революції», не «абстрактні теорії»! І Винниченко відкидав самостійницьку ідею якраз тому, що вона була «небезпечною для революції, бо могла розбити революційні сили всієї Росії», ним так укоханої!

«Безкомпромісовий революціонер той, хто в ім’я революції готов іти на компроміси» – ось яка формула сучасних «революціонерів»! Вона ж була і формулою Винниченка. Він робив революцію проти гетьмана нібито за те, що той зрікся державної самостійності, – і в той же час кликав собі на допомогу Мануїльського з большевиками, тобто найгірших ворогів тієї самостійності (гл. «Відродження нації»). От до чого доводила засада «іти на компроміси в ім’я революції», відкидаючи «абсолютну цінність» свого «вірую»!

І ще приклад: Головачі обох українських соціалістичних партій – в розпалі війни з Московщиною в 1919 р. – утворили в Кам’янці самозванчий уряд («Комітет охорони республіки») – з метою всадити ніж в спину нашої армії і «розпочати переговори з радянським урядом України», цебто з агентами Кремля. Пише про це в своїй книзі Христюк, пише Ісаак Мазепа, який цю справу добре знав, бо брав в Ній участь…

Чому подібні речі ставалися? Тому, що для цих панів ідея держави, ідея України, не були догмою, не були «абсолютною цінністю». Не знаючи «однієї певної доктрини», вони готові були метнутись сюди чи туди, для справи «соціалістичної революції», чи «республіки», або для комбінацій туподумного опортунізму «реальних політиків». Інакше й не могло бути, коли національну революцію вели люди, які повчали, що «справжнє щастя» є в космополітизмі, в тім, щоб «злитися в одну братерську сім’ю народів, в один майже народ», щоб «постала все-нація» (Н. Григоріїв). Інакше й не могло бути, коли революцію українську очолювали вожді «з відсутністю будь-яких твердих світоглядових позицій», або ще гірше – з світоглядом, що мало чим різнився від світогляду нашого історичного ворога. Так бувало в минулім.

В сучасності ж – не менше прикладів до яких нісенітниць веде негація «твердих світоглядових засад» у визвольній боротьбі.

Правило – «безкомпромісовий революціонер той, хто в ім’я революції готов іти на компроміс», теоретично недоречне. Ще більшу його недоречність показує практика, що з його випливає. Наприклад творення на еміграції об’єднання між революціонерами і противниками всякої революції. «Український самостійник» бере один приклад, одного тільки С. Барана, хоч є їх більше. Цей С. Баран, за часописом, є «випробуваний ненависник революції й революціонерів… Серед нашої суспільності є такі як ген. Тарас Чупринка, і такі як С. Баран. Їх ніколи не звести докупи, води з вогнем не погодити»… Ніби ясні з того мали б бути висновки?

Ба ні! Часопис пише далі, що все-таки «треба годити воду з вогнем»; «будемо узгіднювати деякі політичні виступи і дії, що мають основне значення для визволення України». З ким узгіднювати? З «випробуваними ненависниками революції»! З тими, які «водою» своїх опортуністичних заяв і коншахтів, будуть заливати й гасити «вогонь революції»… Далі ще краще! Часопис не сумнівається, що цей (а мабуть і другий і третій) ненависник революції «напевно буде подавати себе і тих, які з ним, примушені коньюнктурою, за репрезентантів воюючої України, а може ще й за покровітеля УПА»…

Отже, «в ім’я визволення України» – треба помагати вдрапатися на пост репрезентантів воюючої України коньюнктурникам і ненависникам цієї України !… Бути до них «толерантними», в порозумінню з ними «узгіднювати» деяку свою акцію…

Другий приклад: В одній міродатній заяві («Гомін України», ч. 51 м. р.) стоїть: «Взиваємо всіх українських патріотів покласти край дискредитуванню перед українським і чужим світом єдиної діючої на Україні революційно-визвольної боротьби, що її організує ОУН, враз з братньою УПА, під прапором УГВР», і створити «одностайний визвольний фронт» за кордоном, «в єднанні з боротьбою українського визвольного руху»… Знову: до спільного фронту революційної і визвольної боротьби закликається тих, які цю боротьбу стало дискредитують!… Та ще й називають їх… патріотами!

Хіба з такої мішанини людей «різних світоглядових позицій», з мішанини революціонерів, коньюнктуристів і ненависників революції, вкупі з тими хто Україну та її визвольних рух знеславляють, – можна створити «одностайний визвольний фронт»?

В другій міродатній заяві («Гомін України», ч. 8, цього року), ще досадніше сказано:

«Закордонне Представництво УГВР в своїх проектах наладнання взаємин на внутрішньо-політичному відтинку життя української еміграції…, щоб досягти єдності української політичної дії закордоном, пішло не тільки на далекосяглі компромісові, але, з позиції вимог і доцільності визвольної боротьби, надто резигнаційні уступки».

Так виглядає на практиці гасло: «Революціонер той, хто в ім’я революції готов іти на компроміси». Так буває, коли найвищий критерій конечності якоїсь акції не є «ідеологічна теорія», або «абсолютна цінність» нашого «вірую».

Виходячи з постулату «доцільності визвольної боротьби» і з «вимог революції» – приходиться до компромісу з «ненависниками революції» та її дискредиторами! Приходиться до уступств, які – признаються самі їх адвокати – ведуть до «резигнації з позицій визвольної боротьби»!… Ось до чого веде практика опортунізму, яка викидає за борт всякі «теорії», «світогляди» та «ідеології», як непотрібний для революціонера баласт.

Так є на еміграції. На еміграції іде об’єднання й порозуміння з живими трупами вчорашнього дня, з активними ворогами націоналізму, та інфільтрація націоналістичного середовища їх ідеями. Таку ж політику поручається вести на Україні. Деякі націоналістичні групи радять вертати до ідей, давно на Україні скрахованих; до заперечення ідеї націоналізму. Маю на увазі наших націоналістичних «прогресистів». За кордоном їх платформа тактична – єднатися хоч би з ненависниками визвольної акції, з УРДП, іти на «резигнаційні» уступства. Для України – їх платформа ідеологічна теж компромісова. Засади націоналізму, всякі «абсолютні вартості» – лишити на боці! Не до тих засад повернутися лицем, а до «дійсності», до «нового», що «там створено».

Розшифруймо цю баламутину! Яка є тепер «дійсність» на Україні? Московсько-большевицька! Ким «створена»? – москалями, на трупах мільйонів борців за визволення. Що «нового» принесла ця «дійсність» московська, замість «старовини» української? Замість вільного села – колхозний концентрак, замість власника – наймита й раба. Замість Божих церков – кесареві ідоли. Замість національної культури – її щоденне кастрування, і т. д. Чи до цієї «нової дійсності» хочуть «повернутися лицем» наші «прогресисти»? Чи революціонери приймають дійсність, яку – як революціонери – мали б перевертати до гори ногами?

Відповісти на ці ясні питання ясним «так»! – вони вагаються… Відповісти виразним «ні»! – не хочуть. Націоналістична доктрина має три виразні відповіді на завдання доби. На питання – хто має очолювати визвольний рух? – відповідь була: міцно зв’язана однією ідеєю й одним духом, з суворим добором членів, орденська група. На питання – за що має боротися націоналізм, за яку Правду? – відповідь була: за свою, власну, одну, традиційно-історичну, безкомпромісну, не за інтернаціональну. Нарешті, на питання – як свою Правду здійснити? – відповідь була: не пацифізмом, крутійством й угодою, а боротьбою і війною. Ще Міхновський поклав підвалини цього націоналізму. Новітні націоналісти-«прогресисти» – приймають лише цю відповідь щодо питання як, але виразно заперечують націоналістичну відповідь щодо питання хто, і щодо питання що.

Замість Ордену – воліють об’єднання найбільш чужих собі духом людей, визнавців найбільш суперечних поглядів. А замість своєї Правди – пропагують сміху гідну мішанину – націоналізму з марксизмом і «прогресизмом». Нижче в цій статті покажу, що коли відкидають вони націоналістичну відповідь на питання хто і що; коли відкидають ідею Ордену і безкомпромісової націоналістичної Правди, – то стерильною на практиці буде і їх позитивна відповідь на питання «як», їх активне ведення національної революції; стерильний навіть лишиться – в останнім рахунку – їх патос. Не раз і не двічі критиковано ідеї наших «прогресистів».

Тема цієї статті інша, тому обмежусь ствердженням, що всі оті ідеї та ідейки, висувані ними як ідеї «нової, сучасної, не фантастичної» України – є ідеї чужі Україні, і ніколи «позиціями визвольного руху» бути не зможуть. Це саламаха з націоналізму, марксового соціалізму, московського колхозництва, винниченківського босяцтва, залицяння до нібито неповинного в большевизмі, мітичного «російського народу», перехрищування жидів на «євреїв», мішанина «прогресу», «планової господарки», боротьби з українським «шовінізмом», захоплення «демократією» Воллеса, декана Джонсона, Тіта або «патріотизмом» напівскомунізованого європейського пролетаріяту – не є це ніякі позиції визвольного руху на Україні. Це витвір повної безрадності ідейної людей, які мають очі і не бачать. Ні того, що діється в Європі чи Америці, ні того, що діється на Україні.

Зараз же чую заперечення: «Ми, що сидимо на Україні, або вийшли щойно з неї, ми краще від еміграції знаємо, чим дихає Україна!» Нехай! Алеж є багато таких, по цей бік залізної заслони, які теж щойно по 2-гій війні опинилися за кордоном. Вони теж мають оправдані претензії знати, чим дихає Україна, знати не згірше від «прогресистів», – і думок цих останніх зовсім не поділяють. Крім того, коли виходити з такого заложення, то на якій підставі твердять «прогресисти» і націонал-марксисти, що вони ліпше від старих емігрантів знають Європу й Америку, яку вони щойно уздріли?! Бо ж ввесь свій «прогресизм» вони будують як раз на тім, що ця «спасенна ідеологія» дала такі прекрасні квітки в Європі! Тому, мовляв, і нам треба «просвітитись современними вогнями». Та – ми ліпше знаємо ці блудні вогні, ніж панове «прогресисти». Їх підхід до справи треба відкинути. Можна бути «в краю» – і нічого з того не розуміти, що там діється. Можна бути поза краєм – і ліпше визнаватися в тім, що там діється. Те саме і з Європою.

Були обсерватори поза залізною заслоною, що ще в 1920-х роках бачили обман большевизму, а були й такі – і в Європі і в Галичині, не кажучи про СССР, які хоч їздили до СССР, або жили там, але нічого не розуміли ні в московській, ні в європейській політиці, ні в українській дійсності. Так і наші «прогресисти» в «краю». Мають очі і не бачать. Бо інакше не захоплювалися б «створенням всякого роду міжнародніх спілок», «достиженіями» революції 1917 p., «демократичними плануваннями», «розвитковими тенденціями» сучасної Європи, розвоєм в ній соціалізму, не захоплювалися б «патріотизмом» європейського пролетаріяту, між яким є мільйони сталінських «патріотів». Не захоплювалися б всіми тими «прогресивними силами» західного світу, які явні або укриті, є ворожі і «свободі людини і свободі народів». І особливо, справі української незалежності.

Коли ці «прогресисти» є недавні емігранти з СССР, то вони просто затуркані московсько-совєтською пропагандою, позбавлені здібності критично думати. Коли ж ці «прогресисти» з свіжо-навернених на «прогресивну» віру галицьких націоналістів, то тут є звичайне «кві про кво», яке траплялося не раз з тими, що зі Львова попадали на Наддніпрянщину перед 1-шою війною. Один з них, знаний пізніше серед січових стрільців, Цяпка – людина зрештою скромна, мила, ідейна, – вернувши якось з Києва до Відня, парадував там в студентській російській «фуражці», вітався словом «драстуйте» (яке вводить в літературу й «мовознавець» п. Шерех), і з захопленням оповідав, як то все у Києві дешево «стоїть» (з наголосом на останнім складі). Цяпка думав, що та «фуражка» і те «драстуйте» – це вияви української стихії…

От і нинішні галицькі «прогресисти», побувавши над Дніпром, вбралися в московську ідеологічну «фуражку» – і думають що це має бути ідеологічний однострій українського визвольного руху… Його «позиції»! Як по 100 роках царату на лівобережній Україні, по скасуванні автономії в 1783, і по прилученні Правобережжя до Росії в 1795 р. – так і по 30-літнім пануванню большевизму на Україні, витворився там тип українця, який «любив» Україну, але й все російське, «велику російську літературу», «російську демократію» і т. п. Подібний тип витворився й тепер, як Тичина, Рильський, Сосюра. Його – цей тип, з його «вірую» й беруть за тип «справжнього українця» деякі галичани.

Тоді – не лиш малороси, а й українці не уявляли собі окремої, своєї державної ідеї. Тепер – оті «прогресисти» – не уявляють собі окремої від «фактично існуючої на Україні» – соціальної системи. І тоді, і тепер це було запомороченням мало відпорної думки, від довголітньої московської пропаганди.

Ось де треба шукати джерел «зміновіховства» наших «прогресистів», які видають свої аберації за «позиції визвольного руху». Ось звідки йде мінливість їх ідей, їх хаотичність, їх залежність від «фактичного стану», створеного чужою волею, їх компромісовість. Це все й паралізуватиме силу визвольного руху проти Москви, коли на чолі руху стоятимуть «прогресисти». Бо ідеологія і в таких рухах, і в політичному життю взагалі – має величезну вагу.

Свою невдачу в війні проти СССР – попри інші причини – завдячує націонал-соціалізм Гітлера власне тому, що це був соціалізм. Почавши від протисоціалістичного націоналізму, гітлеризм скінчив національним соціалізмом. Це спаралізувало його ударну силу в війні з сталінським соціалізмом і улегшило спенетрування нац.-соц. партії агентами комунізму.

Другий приклад – громадянська війна у Франції кінця Х?ІП в. Геніальний історик французької революції, Іпполіт Тен питався, чому ні аристократія тоді, ні партія Жіронди – не могли собі дати раду з монтаньярами, тодішними французькими большевиками? Тен каже, це сталося тому, що партія монтаньярів «мала за собою пануючу теорію і що тільки ця партія була рішена її примінити аж до кінця. Вона була єдино консеквентна». Тому, що в своїх ідеологічних засадах була «найбільш афірмативна»! А її противники? Аристократія чинила слабий спротив, бо сама розчитувалася в творах Руссо й Вольтера, сама була – бодай на словах – сторонницею ідей «суспільного договору», «народу-суверена», «рівності й братерства», – всіх облудних і обманних гасел, які стали гаслами революції. Не могла аристократія боротися з хворобою ззовні, якої бацилі вже мала в собі, всередині.

В ще більшім ступені, було те саме з Жірондою. Пише Тен: «Вже в своїх засадах абстрактних, Жіронда була однозгідна з своїми противниками…» Ця спільна догма на прапорі Жіронди, – не могла її дуже одушевляти в боротьбі з монтаньярами, визнавцями тієї самої «віри». Пише історик, що «жірондисти, вийшовши з тих же засад, що й монтаньяри, простували до однієї мети. Сектярські забобони паралізували в них моральне обурення на противника. В глибині своїх сердець їх революційний інстинкт конспірував з їх ворогами». Тому й були знищені монтаньярами.

Подібно було з соціалістичними вождями революції 1917 р. на Україні. Ідеї, фразеологія, все було в них спільне з москалями соціалістами, рожевими, або червоними, пізнішими комуністами: і «трудящий люд», і «велика ідея соціалізму», і «братерство народів», і «прогрес», і ненависть до «реакції», і до «національного шовінізму», і адорація пролетаріяту, і підозрілість до «буржуазного» села, і атеїзм, або релігійна «нейтральність», все – опріч «мови», яку їм комуністи московські лишали до часу.

Що ж дивного, що всіх їх, Винниченка, А. Крушельницького, Порша, Ю. Бачинського, С. Вітика і т. п. потягло в табор большевиків? Що дивного, що всупереч до націоналістичних «фашистів», галицькі радикал-соціалісти і демократи, зараз же в 1939 р. запропонували свою цінну «лояльну співпрацю» совєтам? Марксові, Енгельсові, Чернишевському, цим «богам» поклонялися ж в усіх соціалістичних «церквах» Києва і Львова, так, як і в Москві!

Що ж дивного, що зголосилися до «лояльної співпраці» з совєтами партії, які в своїй пресі у Львові оплескували большевиків, коли ті, на чолі міжнародньої наволочі скочили до горла свободолюбної Іспанії, щоб знищити її незалежність і релігію?

І. Тен мав рацію не лиш щодо XVIII віку! Спільні з комуністами ідоли та ідеї, паралізували і в тих наших партіях 1917 р. і моральне обурення, і спротив комунізмові, і навіть інстинкт самозбереження. Ідеологія, світогляд, грають в політиці більшу роль, як думають «прогресисти». На жаль, таке саме може трапитися і в тім періоді визвольної акції, який почався від другої війни, якщо акцію визвольну очолюватимуть люди з спаралізованою думкою; люди, які приймають багато дечого з ідей і систем московського займанця на Україні. Цей параліч думки наших «прогресистів», або її прогресивний параліч, може спричинити таке саме заломлення духа активного спротиву, як і в Жіронди в борні з французькими большевиками.

Нам скажуть про героїзм борців на Україні. Хто ж не знає цього? Хто ж не знає, що рух спротиву, це єдиний ясний і повний незмірної ваги момент в теперішні дні? Та якраз тому, треба думати і дбати про те, щоб цей героїзм не був змарнований так, як був змарнований спонтанний революційний вибух національний на Україні в 1917 р.

Слушно, що «підставові позиції визвольного руху на Україні кристалізуються не в теорії, а в самому змісті боротьби з ворогом». Та – що це значить: «кристалізуються»? Ніщо саме не робиться! Ці позиції, краще, ці ідеї – інтуїтивно відгадувані, або відчувані масою, – мусить хтось скристалізувати! Убрати в зненавиджену «прогресистами» якусь теорію, доктрину, ідеологію!

І ця «теорія» буде така, яку дасть провід. Без цього «кристалізації» не буде.

Кажуть, українські повстанці борються «проти московського поневолення, проти безбожницького бльшевизму, проти всіх його форм і виявів»?

Певно, всі ці проти є! Та чи викристалізована друга ідея – не проти чого, а за що? Та й щодо того «проти» – справа не така безсумнівна.

Повстанці борються проти всіх форм і виявів большевизму на Україні? Так! Але чи хтось кристалізує цю боротьбу проти Москви в ясні протимосковські формули й гасла? Хіба, боронячи «планову господарку», вивлащення селян (їм дають лиш право користування землею!), хіба боронячи деякі «додатні сторони» марксизму – автори «Позицій визвольного руху» дають рухові ясні, національні, провідні напрямні? Чи кристалізують повстанську енергію у великій ясній ідеї, чи навпаки, цю кристалізацію гальмують? Затемнюють зміст визвольного руху?

І в 1917 р. маси теж рвалися битися з зайдами… Але національний провід картав «мілітаризм», а «зайдів» уважав за братній народ, з яким можна полюбовно скінчити спір.

І в 1917 р. маси кидали фронт, не хотіли битися за Росію… Та провід «тримав фронт» разом з «братньою російською демократією».

І в 1917 р. маси хотіли мати землю на власність… Та провід насаджував соціалізм.

І в 1917 р. маси хотіли збройно захопити владу в Києві (Полуботківці навіть зробили це!), і на Україні… Та провід боровся з цим «шовінізмом», рука-в-руку з шайкою Керенського… В «Відродженні нації» автор признається, що тодішний провід просто лляв зимну воду угодовства на «розгарячені голови» і закликав не до самостійності, а до «загально-російського патріотизму». І лише «приневолений» невблаганним противником, мусів очолити активну боротьбу за самостійність. Коли змарнований був перший порив. Так тодішній провід «кристалізував» цілі визвольного руху мас…

Тепер провід визвольної боротьби веде її свідомо. Але – на своїм стягу виписує гасла, позичені з ідейного словника свого смертельного ворога. Чи ця боротьба може успішно іти під таким стягом?

Чи може він кристалізувати цілі визвольного руху мас?

Певно, ідеї самостійницького руху повинні скристалізуватися в самій боротьбі. Але вони… різно кристалізуються у різних людей.

Візьмім нашу поезію резистансу. Там маса елементів, з яких можна було б створити дуже чіткі «позиції визвольного руху»! Є там свідомість, що над нами стоїть Боже провидіння; що вони борються за «святу правду Божу», свідомі, що «Божий Дух вогнем злетів на них».

Уявляють вони себе окремою верствою оборонців нації, новими «лицарями січовими», мріють про воскреслу «давню славу». Борються не за «щастя» чи «добробут», а – щоб змити ганьбу неволі з України. Москалі – це для них не неповинний в большевизмі, «теж гноблений ним народ», – а «голота, череда». Вони говорять про «облудний людський світ» і про «багно Москви», про «калюжу Москви гнилих ідей». Вони свідомі, що боряться за велику правду, що є авангардом народів – з нашим вічним містом – «Києвом святим». Знають, що «за нами рушать в бій народи», що «ми – сонцем знов освітим світ!» (Боєслав).

Коли читаєш цю поезію, а потім «Позиції Визвольного Руху», то здається, що переходиш від універсалів Хмельницького, або меморандумів-маніфестів Орлика, чи за нових часів – писань Міхновського, до нудних копійкових брошурок, популяризуючих в’язку жуйку з Маркса або Чернишевського… Є різні «кристалізації»!

Визвольний рух на Україні, а властиво група, що ним кермує, повинна бути свідома своєї мети і шляхів, що до неї ведуть. Вона не сміє виписувати на своїм стягу збанкротовані ідеї, ідеї ворожі Україні. Не сміє робити об’єднань з ворогами революційної боротьби, цебто з ворогами незалежності державної. Провідна група мусить вийти геть з ідейного хаосу.

Твердити, що «світоглядова незавершеність не послабить нас в ідейно-політичній площині, а навпаки» – значить говорити нісенітницю. Висувати «прогресивно-соціальну програму» – як вона сформулована в «Позиціях», це значить скочуватися до московських «заповітів Леніна», декларованих УРДП, до тітовщини, яка ж (нам пояснкюють) теж «демократичний», тільки «менш демократичний спосіб запровадження соціалізму». А звідси вже один крок до ще «менш демократичного» способу Політбюра.

Досить часто пів-соціалізм веде до соціалізму, а цей до комунізму. Особливо, коли йде про поборювання «фашизму» (націоналізму), то тут всі опиняться в «адном катєлке» московськім, як це було під час комуністичної агресії проти Іспанії, коли за московською директивою ішли разом – і соціалісти Блюма, і лейбористи, і демократи, і – бодай в своїй пресі – галицькі радикали. Так само не вагалися українські соціалісти подавати руку московським большевикам, коли треба було валити «фашистівський» режим в Києві в 1918 р.

О, «прогресисти» проти «сталінського терору» і «сталінських вельмож»! Вони й «планову господарку» і «справжній соціалізм» запровадять тільки «демократичним шляхом». Не знаю скільки тут туподумства, а скільки підступу. Бо соціалізм, тоталітаризм і терор нерозлучні одне від другого.

«Світоглядова незавершеність», зрада націоналістичної ідеї, веде в простій лінії до капітуляції перед доктриною ворога. Противники ясно очеркненої ідеології визвольного руху потішають, що ідеологія не важна. Мовляв, визволиться нація, то сама знатиме, як урядити своє життя. Застрашуюча наївність! Маса, всяка маса, мертвої природи, або людська, – є безфоремна, хаотична стихія, поки не є упорядкована й унапрямлена якоюсь ідеєю або елітою. Сама маса – як напр. ріка, що вийде з берегів – може лише зруйнувати щось.

Коли від удару протимосковських сил на Україні, скажім, впаде большевицький режим, і коли та маса не матиме на чолі еліти, свідомої свого окремого від вироблених в Москві ідей – «вірую», то на Україні повстане ідейна порожнеча, вакуум – без свідомої волі, носієм якої завжди є провідна група, еліта нації. Такої еліти не буде, коли провід матиме на своїм прапорі гасла чужої, або ворожої ідеології! Така обезголовлена нація падає жертвою чужинця.

Ось чому москалям – червоним і білим – дуже на руку – на випадок майбутніх подій – обезголовити нашу націю, особливо її воюючу силу. На руку було б Москві – щоб провід наш замість власної Правди – проповідував «правду» займанця – хоч етапами. «Прогресисти» кажуть, що консолідація з ненаціоналістичними партіями не загрожує прониканням ідей тих партій до націоналістичного середовища, а навпаки, сприяє проникненню націоналістичних концепцій в український світ. Ну, щоб це побачити, вистане розгорнути націоналістичні часописи, а там знайдемо передруки – цілий букет відзивів демо-соціалістичних і радикальних політиків, які або негують як «спекуляцію» (Феденко), або ганьблять як провокацію («солідаристи»), чи як «неначасність» (радикали) партизанський рух на Україні.

Так виглядає «проникнення» в те середовище націоналістичних ідей! Навпаки, з «Позицій Визвольного Руху», з «Сучасної України» бачимо, як аж по саме горло заливають соціалістичні концепції націоналістичне середовище. «Сучасна Україна» в статті «Примусова орієнтація на Москву» – просто стає рупором сталінської пропаганди, як слушно завважує «Український самостійник». До нічого іншого й не могла довести зрада ідеї націоналізму. Засада не в’язатися «з будьякою доктриною чи теорією», відкинення ідеології і світогляду свого минулого – привело «прогресистів», в багно ідейного й організаційного хаосу.

Керування визвольним рухом в країні, вимагає яскравої, чіткої ідеології. Вимагає й суворого добору людей однієї, спільної ідеї, і одного духу; вимагає різкого відмежування – і ідеологічного, і організаційного, від адораторів «ленінських заповітів», від Маркса, від «ненависників революції»; вимагає безоглядної афірмації своєї ідеї. Як писав Тен: група, яка претендує на провідництво, мусить бути «найбільш афірмативною серед всіх груп політичних, рішеною аж до кінця примінити свою теорію». Але очевидно, цього не осягне група, яка своєї теорії не має, лиш зліпок всяких теорій, своїх і чужих. Та й ще в засаді ворожа всяким «догмам», «теоріям» та «ідеологіям».

Тут я приходжу до основного моменту – волі. Людям, позбавленим цього первня, значення його не витолкувати. Недавно ще мені закидали мої «наївні осуди», висування «на головну хибу української нації брак волі, сентиметанльність» (Мартенко, ЛНB, ч. 2, Мюнхен). Думаю, що наївність і сліпоту виявляють ті, які цеї хиби досі не бачать. Що ж це є, як не брак волі – отой невикорінений нахил пристосувати свою ідею до «фактичного стану», витвореного чужою волею на Україні? Або до «розвоєвих тенденцій світу», – створених чужою і нам ворожою волею? Або до того, що «існує в народі», що вже «ним усвідомлено»? Що це, як не брак волі? Як не бажання – не вести, а бути веденим?

Волю вести мусять мати ті, що стоять на чолі визвольного руху, або ті, що стануть. Мусять зірвати з хаосом і широко й яскраво розгорнути прапор націоналізму, прапор своєї, національної Правди. Яка є не в тім, що займанці виростили «на нашій землі», а – як і за часів Шевченка – в тім, що лежить під цею землею – в могилах міліонів поляглих за нашу Правду, не за «правду» проповідувану в «Позиціях». За Правду, яка мусить бути і є запереченням всього, що «фактично створено» слугами Сатани на Україні.

Треба вже раз собі усвідомити, що Україна є головним партнером в грі, де до виграння є не ті чи інші дрібні ідейки («республіка», «прогрес», «правдивий соціалізм»). Іде гра «по банку» з Сатаною – в ім’я Христової Правди. І не переможе наш визвольний рух, доки цієї Правди не випишуть вогненними буквами на прапорі наших визвольних змагань. Коли одні цього не розуміють, мусять прийти другі, які (зрозуміють що справа не в тім, щоб потонути в «консолідаційнім» хаосі, а в тім, щоб, селекціонувавши людей одного духу, людей вільних духом, протиставити себе хаосові на зовні і хаосові, ідейному й іншому, власного середовища. Говорити ж, що «ми не боремося За владу для себе» – можуть лиш ті, хто стратили віру в себе і в свою Правду.

Певно, можна і так сказати: «Було б нерозумно узалежнювати приналежність до Організації українських націоналістів від визнання такої чи іншої філософічної доктрини, і в наслідок того значно обмежувати число членів та прихильників нашої Організації»… Сказати все можна!

Можна подібно сказати, що «не треба обмежувати число членів нпр. католицької церкви обов’язково визнавцями католицької віри». Але чи це не був би абсурд? Коли до Організації націоналістів приймати членів, які не визнають націоналістичного «вірую», а всіх – і марксистів, і хрунів, – аби більше! – то для чого ту Організацію називати націоналістичною? Для чого ця маскарада?

Напевно многі обуряться: так значить треба примусового «вірую», ідейного однострою? Знищення свободи думки?

Ні, треба, щоб єдналися між собою люди одного духу. На Запоріжжю віра в Бога і Св. Тройцю, та «регула лицарська» – єднали всіх без примусу. А хто того не визнавав, того на Січ не пускали.

З давньої давнини повчаючий приклад! Коли Кортез приплив до Америки і почав руйнувати царство Монтезуми, – пішло це йому неймовірно легко. Чому? Тому, що у противників Кортеса, хоч було більше війська, але здавендавна існувало пророцтво про гибіль їх держави, підбитої войовниками, які прийдуть морем зі Сходу. Це пророцтво психічно паралізувало спротив аборигенів. Бо ж перемога іспанців була предестинована «тенденціями розвою» світових відносин, була «неминуча»!… От так як народ Монтесуми тоді, і наші – і не наші – «прогресисти» тепер живуть і думають під фасцинацією, навроченої Марксом і Леніном, ідеї «неминучої» перемоги соціалізму.

Ну і прочих «розвоєвих тенденцій сучасного світу», – атеїзму, прогресу, матеріалізму, та ще й загибелі протилежних тенденцій – «вузького націоналізму», традиціоналізму, християнства, гієрархічного ладу і т. и. Фасциновані цим «пророцтвом» – наші «прогресисти» – як жреці Монтесуми – не в силі ідейно боротися з ворогом, з чортовинням «прогресивних» догм, тим більше, що вони ж «уже фактично зреалізовані» на Україні! Кращого аргументу для рабських мозків не знайти!

Крім пророцтва, Кортесові та його іспанцям помогла ще й їх політика свого роду «українізації» супроти мас аборигенів. Вони й не думали нищити в пень їх культуру чоловим ударом, заткати якимсь чопом буйний вилив цеї культури. Навпаки! Іспанці старалися лиш відвести цей вилив в своє ложище. Поміж аборигенами високо стояло будівниче мистецтво? Добре, отже іспанці навіть заохочували місцевих мистців будувати, але – храми іспанської віри, за іспанським планом і смаком… Аборигени мали свої релігійні танці? Нехай і дальше танцюють, але напр. на честь Діви Марії. Монтесума був царем? Нехай буде і далі, лише хай царює на прикази завойовників! – і т. д.

Це саме робили червоні москалі на Україні. Аборигени могли писати вірші в «рідній мові», але от такого змісту, як Тичина, Сосюра і Рильський. Аборигени хотіли співати? Дати їм хори! Лише або гімни чужому ідолу, щоб співали, або якесь невинне «грає-воропає». Хотіли вони мати державу? – «Пажалуста!» – маєте УССР з границями, урядом, з власним гімном і навіть з представництвом в Об’єднаних Націях…

І нарешті – остання ланка в ланцюгу диявольського плану: хочуть українці мати армію, воювати? Мають вже таку, підземну? Добре! – Будемо її не лиш фізично нищити – рішили напевно в Кремлі, але й унешкідливлювати її через «обезідейнення» цілого визвольного руху. Довголітньою пропагандою переконали самих наївних вождів українських, що провідними ідеями їх боротьби можуть бути тільки ідеї Кремля. Нехай модифіковані, нехай навіть без Сталіна, але – все ж не різні, а такі самі, як і в Кремлі: «прогрес», «народна республіка», «справжня демократія», «безкласове суспільство», скасування права приватної власності, планова господарка, колективне користання землею, атеїзм, боротьба з українським «шовінізмом» і «реакцією», з «старомодними традиціями». А насамперед, хотів би Кремль, щоб нізащо в світі, не повстала власна провідна каста, з власною націоналістичною ідеологією! Щоб все захлиснулося в консолідаційнім хаосі – націоналістів, адораторів винниченківських «традицій» і «завітів Ілліча», ненависників революції і просто спекулянтів! Коли б це сталося, то всі б рішили, що нема чого битися із-за нюансів тієї самої доктрини.

Так би прийшло до угоди, цебто капітуляції, як її хотіли робити Винниченко, або Кам’янецька нарада. Вони ж теж мали армію! Настрій боротьби за «своє» зник би, як у Жіронди, яка стратила наперед своє власне «вірую», свою окрему ідею.

Такі можливості може видадуться фантазією? Але життя знає ще більш дивоглядні фантазії! Кому снилося б, що большевизм міг би запрягти в свій віз таку, нібито абсолютно незгідну з його засадами силу, як Церква?

Та на наших очах це сталося фактом. Справи не міняє те, що кожна з обох сторін – Політбюро і московська православна церква хочуть обдурити одне одного і зробити знаряддям в своїх руках для своїх цілей. Факт лишається фактом, що навіть таку – суттєво антикомуністичну силу, большевизм знайшов способи осідлати.

Яким способом? Тим, що зберігаючи фасадну, зовнішню форму тієї сили, змусив її виректися самої суті своєї ідеології.

На цей фатальний шлях можуть поволікти і Україну, яка бореться проти Москви, коли процес винищування націоналістичної ідеології ітиме далі. Коли не знайдеться група ідейних і відважних людей, яка цьому божевіллю нарешті гукне – стоп!

Квітень – червень 1952.

Примітки

Подається за виданням: Донцов Д. Московська отрута. – Торонто – Монреаль: Спілка визволення України, 1955 р., с. 152 – 171.