«Позиції визвольного руху»
чи нове совєтофільство?

Дмитро Донцов

В українській пресі стрічаємося з одною фатальною оманою щодо сути теперешінього світового конфлікту. Та преса думає, що в конфлікті знаходяться два табори: комуністичний з одного боку, «прогресивний» або «демократичний» – з другого. В їх антагонізмі, нібито, і є суть світового конфлікту.

Думка в основі своїй фальшива. Між цими таборами може йти спір за владу, але нема засадничого антагонізму, антагонізму світогляду. Між цими таборами може прийти, і мабуть прийде до конфлікту. Алеж до такого конфлікту доходило між Сталіном і Троцьким, між сталінцями і «старою гвардією» большевицькою; до такого конфлікту доходить між Москвою і Тітом, та чи ж це значить що суттю суспільних конфліктів в СССР була суперечність між сталінізмом і троцкізмом? Що суттю європейського конфлікту є суперечки між московським і балканським комунізмом? Так само, суттю внутрішніх конфліктів за французької революції не були суперечки між Дантоном і Робесп’єром про те, хто перший покладе голову під гільйотину. Так само, суть боротьби різних сил у наші часи в світі зовсім не є антагонізмом між комунізмом і «прогресивними» силами.

Візьмім Англію. Невже тамошні «прогресисти» засадничі противники комунізму? Кілька років тому деякі теперішні міністри лейбопартії активно підтримували большевиків, як лідери трейд-юньйонів, що саботували посилку воєнної допомоги противникам червоної Москви. Сер Стаффорд Криппс заявив, що не сумнівається в пацифістичних намірах Кремля. Ласки, червоний декан Кентерберійський та інші «прогресисти» явно й славно симпатизують з червоною тиранією. В розмові, уділеній одному мадридському часопису, був. бритійський посол у Парижі, Дуф-Купер (чи Купердуфт), оком не моргнувши, сказав, що й нині більшою загрозою для Заходу і світового миру є бездержавна, окупована чужими арміями Німеччина, аніж сталінська Росія. А міністр Шовкросс є тої думки, що є злі і добрі диктатури, та що наміри червоної диктатури добрі.

Ще мудріше висловився «прогресист» Прістлі: що дії комісії в справах «неамериканської діяльності» не є законною обороною держави проти чужого шпигунства, а виявом… політичної нетолеранції; що безнастанні обвинувачення Кремля в злих намірах – це просто новітня інквізиція. Можуть наші наївні «соціологи» своїх, і України, прихильників бачити в тих «передових прогресивних умах» Європи, але для читача, якого мозок не засмічений марксовою жуйкою, ясно, що за засадничих противників комунізму тих «передових» політиків уважати не можна і не вільно.

Візьмім Америку. Чи такі постаті як Воллес і ціла його компанія теж є тими «прогресивними передовими» людьми, з якими нам по дорозі? Чи вони вороги, чи підпомагачі комунізму? Чи вони, що захвалюють криваву безбожницьку тиранію, демократи, чи щось інше? Чи оті Чапліни та Айнштайни, що підпирають «пацифістичну» акцію Кремля – теж «прогресисти», з якими нам по дорозі, чи підпомагачі большевизму?

Чи може протикомуністично є настроєні французькі «прогресисти», які недавно творили єдиний фронт з п’ято-колонниками Тореза? Чи брудні потоки большевизантської літератури – камюсів і сартрів, якими захоплюються й наші «прогресисти», а які зневажають у своїх «творах» християнського Бога, а вивищують всяке моральне плюгавство, і якими зачитується «прогресивна» Франція – теж є доказом що «прогресивна» Франція прихильна нам і ворожа комунізмові? Чи «демократична» преса обох півкуль, яка сухої нитки не лишає на Іспанії і на країнах Південної Америки, де ще плекається культ християнського Бога, але не криє своїх симпатій до безбожницької Москви, може бути союзничкою протибольшевицьких сил?

Фактів таких і їм подібних можна назбирати ще більш, а сенс їх такий: що велика більшість так зв. «прогресивного» табору, в суті речі, симпатизує з большевиками активно чи пасивно. І тим не менше, є емігрантські часописи, є цілі угруповання, які якраз роблять ставку на той «прогресивний» табор! Є такі що нагло в нього увірували, кинувши до коша дотепер ними декларативно визнавані ідеї націоналізму. Є такі, що – стидаючись назвати річ по імени – тим не менше пропагують, як «нове слово», що нас спасе, націонал-соціалізм.

І в цім страшна небезпека для визвольного українського руху! Не треба забувати, що слово «прогрес», «прогресивний» видумано большевиками та їх приплентачами на ті випадки, коли їм треба виступати під фальшивим стягом, а це слово «прогрес», «прогресивні ідеї» – мають п’ятнувати як «реакцію» і «ретроградство» всі традиційно національні ідеї України та інших націй християнської культури. «Прогресивних» товариств і партій повно на Заході, і всі вони, так чи інакше, помагають роботі большевизму розкладати західні суспільності.

Хто засвоює собі «прогресивну» термінологію і весь марксівсько-соціалістичний жаргон (як Чайка), той – свідомо чи ні – побачить своїх приятелів і спільне «вірую» в соціалізмі чи в комунізмі; той поборюватиме все, що ненавидить комунізм, – приватну власність, церкву, релігію, незалежне селянство, традиціоналізм, особисту свободу і гідність людини і т. п. Він же ж скорше чи пізніше відвернеться як від «ретроградства», від тих сил, які справді є запорою комунізму, і які справді роблять націю сильною. Ось в чім небезпека того націонал-соціалізму, який мають смілість пропагувати як програмку нашого визвольного руху новітні націонал-соціалісти.

Спільна демо-соціалістична віра української інтелігенції 1917-го року привела її до адорації Росії і до політичного москвофільства. Зараза, москвофільського в своїй суті, націонал-соціалізму українського – спричинить таке саме спустошення в мозках теперішньої унтелігенції. Занадто небезпечні для чистоти нашого визвольного руху оті націонал-соціалістичні фантазії емігрантські, щоб поминути їх мовчанкою. Критика, гостра критика тих фантазій є річчю конечною і пожаданою.

На таку критику зареагували вже наші націонал-соціалісти, з подражненням, з інвективами, з особистими випадами.

В «Українській трибуні» (20. 3.) була стаття під заголовком «Д. Донцов – проти ідейних позицій українського визвольного руху». Оце називається улегшувати собі полеміку! Виходить, що вистачить їм викинути на смітник всі націоналістичні ідеї, які нібито визнавалося літами, перейти на націонал-соціалістичну віру, назвати це своє чергове коньюнктуральне «кредо» – кредом визвольного руху – і люди мають перед тим шапкувати?! Це дуже, по-рутенськи хитро, і так само по-рутенськи смішно і наївно. Донцов і «Вісник» довгими літами поборювали соціалістичну заразу, і чомусь тепер, в догоду черговому скокові «Української трибуни», треба визнати ці фантазії за позиції «українського визвольного руху»! З якої рації? Не всі ж уміють так гнучко пристосовуватися до всякої нової коньюнктури!

«Українська трибуна» каже, що націонал-соціалізм треба прийняти тому, що соціалізм став фактом на Україні. Ну і що з того? Поневолення України, знищення релігії, теж стали фактом на Україні – значить і їх треба прийняти? Пише «Українська трибуна», що приймаючи націонал-соціалізм, їх група пристосовується до «придніпрянської психологічної свідомості»… До якої? Є свідомість повстанців, є свідомість тих, що гинули якраз у боротьбі проти ідей соціалістичних, захвалюваних тепер «Українською трибуною», а є й «свідомість» Тичини та інших малоросійських «дядьків отечества чужого».

На яку ж свідомість хоче рівнятися «Українська трибуна»? Можемо її запевнити, що та наддніпрянська «психологічна свідомість», якою заслонюється «Українська трибуна», не є наддніпрянська, не є українська, вона є свідомістю новостворених «презренних малоросів», психічно змосковщених. Давніше існували малороси типу Савенка, видавця «Киевлянина», завзяті вороги українського національного відродження, і на них рівнялися галицькі москвофіли тих часів; нині повстали нові Савенки, затруті московською – вже червоною – отрутою, і на них тепер радить нам рівнятися «Українська трибуна». Ось як справа стоїть, і з тим новим москвофільством, з тою новою, витвореною 30-літнім большевицьким гнітом «всесоюзною» психікою на Україні – треба боротися, не на неї орієнтуватися.

Обвинувачуючи Донцова в негації «ідейних позицій українського визвольного руху», той самий часопис зраджується, що ніхто інший, лише він сам та його група покинули позиції націоналізму. Донцов – пише «Українська трибуна» – не видумав практичної програми визвольного руху, та за те її придумали симпатики «Української трибуни». Лише, на біду, та програма «показалася практично мало придатною для мобілізації (українського) загалу до боротьби»; тоді вони винайшли іншу. Яка ж ця інша? Вона була «зовсім не доктринальна, отже, ані націоналістична, як би Д. Д. прагнув, ані соціалістична чи комуністична, як це Д. Д. твердить», а «емпірична».

Що програма та не є «емпірична», а просто націонал-соціалістична, це ясно всякому, хто вміє читане розуміти. Та цікаво не це, а признання «Української трибуни», що платформа, на яку вона та її однодумці стали – не є націоналістична. Отже це вже не «фальшування цитатів», не «інсинуації» Донцова, це факт, що його признає в найвиразніших словах сама «Українська трибуна». Український визвольний рух в 1930-х і 40-х роках ішов під прапором націоналізму. А тепер, коли Донцов при цій ідеї лишився, а трибунівці її викинули на смітник, – виходить, що не вони, а Донцов зрадив позиції визвольного руху! І з такими противниками доводиться полемізувати!

Дивується «Українська трибуна», як то так сталося, що «коли вкінці найшлися люди великої волі… коли пропагований Д. Д-ом ідейний напрямок, здійснюється, Д. Д. уважав за потрібне виступити… проти них». Та яке ж це здійснення політичного напрямку, пропагованого Д. Д-вим? Донцов пропагував націоналізм, від якого відрікаються трибунівці, не націонал-соціалізм. Пише «Українська трибуна», що термінологія (соціалістичний жаргон) не важна. Не важна? Дуже важна! Свідчить це м. і. радість сина М. П. Драгоманова в однім часописі («Неділя», ч. III минулого року) з приводу прийняття деякими націоналістами драгомановської термінології: замість «нації» – «народ», замість «держави» – «республіка» і т. п. Він розуміє, що це значить. Розуміє, що зі зміною термінології, міняється суть, зі зміною назви – міняється «кредо».

Хто витягає із забуття смутної пам’яті соціальні концепції Центральної Ради 1917 p., та взагалі її політику, той витягає – як взірець наслідування – і її соціалістичні експерименти, і її федералізм, і її класову боротьбу, і її антимілітаризм, – все завдяки чому очолювана соціаліетами революція наша була пересилена Москвою. Що ті ідеї подобаються соціал-демократам та їх товаришам соціалістам-революціонерам по різних емігрантських установах чи радах, це зрозуміло. Але ніхто не має права мертві ідеї мертвих людей пачкувати українському загалові під плащиком ідей визвольного руху сучасності.

Статті Чайки і Полтави рекламує «Українська трибуна» як статті написані «з ерудицією досконалого знатока соціологічних процесів». На мою думку, ці статті взагалі не написані, а відписані зі старих копійкових марксівських брошурок, якими засмічувалися голови української молоді 50 літ тому. Неважно, що офіційно Маркса не визнається, – визнається там всі його догми – насамперед суттєві з них, знищення приватної власності і соціалістичну державу – пана життя і смерти одиниці, а крім того – повний релігійний індиферентизм світить у тих статтях.

Що автори уникають називати свої доктрини соціалізмом, це справи не міняє, так само і те, що вони присягаються, що їх тоталітарна держава вже не буде тоталітарна, а цілком демократична. Внутрішня логіка якоїсь ідеї сильніша за рекламні декларації її адептів, а тиранія логічно криється в усякім соціалізмі. Поза тим у статтях отих «ерудитів» видко повний брак незалежної думки і застрашаюче незнання і нерозуміння політичних процесів, що відбуваються на Заході. І роль соціалістів, і «прогресивних» елементів, і суть визвольної боротьби на Україні в 1917-29 pp. оцінені там наївно і фальшиво.

Питається «Українська трибуна»: «де його Д. Д. бачить – отой соціалізм в тих «Позиціях»? Як же ж можна його не бачити, коли він аж в очі б’є? Знищення самої засади приватної власності (ст. 67), знищення класів, соціалізація засобів продукції навіть у бідного селянина, який стає наймитом чи чиншовником держави, – що ж це таке, як не система вже запроваджена москалями на Україні?

«Українська трибуна» обурюється, що значить Д. Д. за класову боротьбу? Ні, це Центральна Рада була за класову боротьбу, це большевики провадять всюди класову боротьбу і соціалісти, це московська концепція – знищення класів, пропагована тепер авторами «Позицій». Українська концепція – це гармонія класів, не боротьба між ними, це гієрархічний устрій суспільності, не московський ідеал тиранської держави в горі і «згляйхшальтованої», безкласової людської отари на долі. Найліпший доказ, що автори з «Позицій» дійсно стали на соціалістичну платформу, дійсно викинули за борт націоналізм, свідчить хоч би та радість, з якою їх виступ прийняла детройтська «Українська пора». Ось серед кого, ось серед яких кіл знайшли собі прихильність наші націонал-соціалісти! Серед шаповалівців, григоріївців, приятелв пп. Феденків, галицьких радикалів! Серед тих, які і революційний рух, і націоналізм, і визвольну боротьбу п’ятнували ім’ям бандитизму.

Дальше ідуть нарікання на руйнацію «єдиного фронту». Бо показується, тепер всі хочуть єдності, «культ національної єдності ставиться тепер у нас на першому місці», а Донцов проти цього, бо не хоче безкласової суспільності і – «нищить братів по національності і віросповіданню». Донцов багато писав про єдність і роз’єднання і в ЛНВіснику, і в Віснику ООЧСУ, і в окремих брошурах, і в брошурі «За який провід»; старався зглибити цю проблему в світлі історії – але любезні земляки зі сворушуючою тупістю відмахуються від тієї проблеми, не пробуючи навіть полемізувати з висуненими Донцовом аргументами, лише з незмінною і бездумною упертістю повторяють беззмістовні й демагогічні фрази про «об’єднання».

Об’єднати треба націю, не партійні кліки; об’єднати людей спільного духу, не чистих з нечистими, не шляхетних зі злодіями, не мудрих з дурнями, не Авелів з Каїнами, не Остапів Бульб з Андріями – тільки тому, що вони «брати» по крові чи вірі. Об’єднати треба націю, не кліки, а націю не об’єднає ніколи механічна збиранина людей чужих собі духом, лише група людей спільної ідеї, одного духу, однієї психіки, однієї мети. Це, що тепер робиться під демагогічним гаслом об’єднання, не прискорить об’єднання нації, а лише приведе до хаосу, до хаотизації всіх і всього в спільній ямі історичного сміття. В ній опиняться і ті «чисті», які ідучи за демагогічним гаслом «об’єднання» простягають руку живим трупам і москвофілам.

На кінці закидає «Українська трибуна» Д. Д-ву, як сміє він нападати на націонал-соціалістичну позицію, коли вона є платформою УГВР, «інституції, на яку звернені очі українського народу»? На це можна відповісти, що коли УГВР є установою, на яку звернені очі народу, то вона мусить поборювати ширення ідей, запозичених у Москви, ідей, проти яких наш народ боровся і бореться та не повинна толерувати в своїм середовищі прихильників ідей, взятих з духу традицій московського народу. Хто знає наш революційний рух, той переконаний, що цей націонал-соціалізм ніщо інше як емігрантська вихватка, з якою визвольний рух не забариться здесолідаризуватися. Ті що б’ються на Україні з окупантом, б’ються проти комунізму і проти соціалізму, не за них, отже, з новими програмовими фантазіями емігрантів не мають нічого спільного!

А для розваги трибуністів, подамо такі факти: перед 1917-им роком виклинала Донцова (за пропаганду самостійності) вся наддніпрянська українська преса (разом з московською), за «відступництво» від тодішніх позицій українського визвольного руху. А тоді тими позиціями були – рідна школа, автономія в рамках Росії єдиної і неділимої, і братня спілка з московською демократією та її оборона перед Заходом. Хутко по тім, оті «позиції визвольного руху» довелося українській демократії змінити якраз в дусі самостійності, під впливом подій і бажань нації. Тепер націонал-соціалісти теж будуть змушені закинути свої соціалістичні позиції під впливом національної стихії, яка як в 1917-20 боролася, так і тепер бореться проти комунізму і проти соціалізму. Новітні винниченки і грушевські, що перейшли на позичені в москалів позиції, лишаться генералами без армії. Чим скорше це станеться тим ліпше.

Лінія поділу між двома ворогуючими концепціями життя в нашім світі не йде по лінії поділу: комуністи – «прогресисти». Світ вже збольшевичений і світ «прогресивний», який вже большевичиться, мають багато між собою спільного: матеріалізм, безбожництво, ідеал егалітаризму, тоталітарної, всемогутньої і всюди влазячої держави, нехіть або ненависть до всього великого і величного, культ «малої людини» та їх суми, людського муравлища, людської череди, матеріалістичного й атеїстичного земного «раю». Лише «прогресисти» хотіли би запровадити цей «рай» поступово, дорогою еволюції без ножа, а большевики – дорогою революції. А та анархічна «свобода», та атрофія влади – в нації, в державі, в родині, в соціальнім життю, яка шириться в країнах заражених «прегресивними ідеями», – це лише щабель в еволюції, за яким іде кий комуністичної диктатури.

Лінія засадничого поділу між двома світоглядовими концепціями, що борються за перемогу в нашім світі, – біжить деінде. Вона розділяє кожну країну і кожну націю на два табори: табор комуністів, до яких активно чи пасивно схиляються всякої масті соціалісти і «прогресисти» й інші «передові уми», і табор тих, що стоять на грунті націоналізму, традиціоналізму, табор, де визнається засади приватної власності, людської індивідуальності, національної окремішності, гідності, де визнається Бога і Його заповіді. В цім останнім таборі є наше місце, місце України, не в таборі комунізму і «прогресизму», які, свідомо чи ні, задивлені, як в ідеал, в Москву. На цім становищі має стояти і стоїть український визвольний рух, відкидаючи всякі відсвіження проклятої пам’яті соціалізму. На чолі того руху мають і будуть стояти не емігрантські фантазери, не сторонники механічної об’єднавчої саламахи, а ті, неправду сильні, які силою свого духу притягнуть, об’єднають і поведуть за собою націю.

Трибунівці лякають Донцова, що як він не стане націонал-соціалістом і не перечеркне свого націоналізму; як не зрозуміє «нових часів і нових потреб», одним словом, як не піде за «современними огнями», то буде відлучений від націонал-соціалістичної «церкви», стратить всяку популярність і не буде навіть по смерті зарахований до «луччих людей» народу. Грізна пересторога! Але не нова. Які б ідеї Донцов не голосив – чи ідеї самостійності і сепаратизму (1913), чи націоналізму (1926) чи традиціоналізму (1944), завше його старалися відлучити від пануючої політичної «церкви» і всіма силами зробити непопулярним.

А потім, проголосивши непопулярним, мусіли роками ті «непопулярні» ідеї поборювати, і – вкінці їх приймати за свої. А ідеї голошені «Вісником» були такі непопулярні, Що їх аж досі поборюють наші «популярні» нищителі традицій. Отже погроза трибунівців не така страшна. Зрештою не йде тут про популярність, а про правду та про те, що потрібно, а що шкідливе національно-визвольному рухові. А в таких випадках не час звертати увагу на популярність у людей коньюнктури і політичних крутіїв.

На кінці варта пригадати фразу з «Позицій»: «молодь не має поваги до ідеолог ії, основні положення якої часто міняються… Така ідеологія викликає лише огиду в ідейній молоді» (ст. 102). Власне! Над цим краще застановитися трибунівцям. Скаканням від націоналізму через драгомановщину до націонал-соціалізму, популярності з певністю не здобудеться.

Квітень 1949.

Примітки

Подається за виданням: Донцов Д. Московська отрута. – Торонто – Монреаль: Спілка визволення України, 1955 р., с. 87 – 96.