Холодний розум політичних тетерваків
Дмитро Донцов
В нашім забріханім світі ні одна річ не називається її власним імям. Все парадує під якоюсь маскою, іноді дуже гарною. Під такою маскою парадують деякі українські політики, які звуть себе політиками «холодного розуму». Ця назва мала б свідчити про тверезість їх осуду і твердість переконань. Протиставляють же ж вони себе – політикам «гарячого почуття», що мало б означати, що ці останні не вміють логічно й тверезо думати, а дають себе вести необдуманим поривам і пристрастям…
«Холоднорозумні» політики оці ведуть свій родовід, на Наддніпрянщині, в простій лінії від т. зв. українофілів 50 і більше літ тому. В Галичині і на Буковині – їх преками були «кайзертройє рутенен», вірні «тірольці Сходу», як їх компліментували колись. Українофілів характеризував М. Міхновський, що вони «виплекали цілий культ страхополоства, виробили цілу релігію лояльності», відзначалися «сервілізмом, безідейністю та інертністю». А про галицько-буковинських «тірольців Сходу» писав І. Франко, що основи їх політики зводилися до заповіді: «ми всі, русини, і маємо триматися укупі, і дякувати Найяснішому Цісареві за добродійства його нам, і просити, щоб і дальше нас не забував» (цитую з пам’яті)… Писав І. Франко про них:
Присмоктались до скиби
І зловив би вас Мамон у сак
Як товстючії риби…
Поза цією «скибою» вони не бачили світа. Або ту скибу орати, або – від пана видирати, в цім замикалося блудне коло їх політики. Девізою їх акції було:
Патріотичний меч перекувати
На плуг – обліг будуччини орати,
На серп – щоб жито жать, життя основу
– чи тим плугом був плуг плугатаря, чи слово діяча просвіти або «народнього вибранця», який представляє супліку тому чи іншому «Найяснішому Цісареві». Гарячих людей – за їх гарячі почування, а ще більше гарячі епохи – ці політики ненавиділи, бо відривали вони їх від їх буденної праці, щоденних інтересів, вигід життя, Мамони. Не терплять вони писань і розмов про «найвищу політику», про «стратегію і тактику, про великі історичні зрушення, про політичні принципи й формули» і т. д. Не люблять апокаліптичних картин: одна – світ роздертий надвоє, і друга – ми напередодні вирішних подій… Іронізують з усього того!
Хоч іронізувати нема з чого. Бо хіба ж світ дійсно не роздертий на двоє? Хіба ми не напередодні вирішних подій? Хіба не апокаліптична є наша доба? Хіба не час думати й писати про політичні принципи, про стратегію і тактику визвольної боротьби? Та політики «холодного розуму» відмахуються від того всього мов кінь хвостом від докучливих мух. Це все нудить їх, на їх «холодну» емігрантську думку треба займатися чим іншим, а саме – «щоденними справами, справами шкільництва, розбудови культурних установ, справами праці, економічної бази, тощо». Хочете перемогти в грядучих вирішних подіях? То кріпіть духа! Яким способом? Дуже просто – «збільшити нашу участь в активній розбудові господарського життя на еміграції». «Ця громада купує школу, та купує дім, там замахнулися на придбання великої літньої оселі для дітей…» або, додам від себе, заснували асекураційне, або співоче товариство, це й будуть ті «цеглини нашої сили і в немалій мірі підвалини майбутньої перемоги»!
Чи ж не геніально роздумують політики холодного розуму? Купуйте доми, школи, фарми на еміграції, не сушіть собі голову політичними принципами і стратегією визвольної боротьби, а наш «найвищий ідеал» – «соборна, самостійна», за якою тут будуючи доми і фарми так побиваємося, сама спаде нам з неба! Засновувати фарми і асекураційні товариства важніше від безпотрібних проповідей про справи визвольної боротьби, бо, як кажуть, хлоп волить довгу ковбасу, як довгу проповідь…
Така ментальність політиків «холодного розуму». Так думають вони всі оті холоднорозумні. Є, одначе, заковика в їх розумуванні. Картаючи людей «гарячого почуття» як глупих романтиків і шкідливих фантастів, вони зі своїм холодним розумом, завжди трапляють як не в пень головою, то в яму ногою. Ніколи нічого своїм холодним розумом не передбачають.
Голословне твердження? Ні, скріплене масою фактів!
Перед розвалом царської, німецької і Габсбурзької імперій, перед революцією в цараті, перед повстанням незалежної України, – кілька місяців перед першою війною, коли назрівали дійсно «апокаліптичні» події, українські політики холодного розуму за головну мету своєї політики – уважали… дістати рідну початкову школу, як нині думають про доми і фарми… Чи можемо мати подив до холодного розуму отих політиків? Чи вміли вони тим своїм «розумом» проглянути події, що йшли? Відгадати їх укритий сенс? Підготовитися до них духово? Події показали, що люди холодного розуму були людьми без всякого розуму взагалі.
Коли вже шаліла революція, коли впав царат, коли влада валялась на вулиці, як в Петербурзі, так і в Києві, чекаючи «рук твердих і смілих», щоб взяти її, в той час репрезентативний орган українських політиків «холодного розуму» в Москві, «Украинская жизнь» писала про конечність боротьби з «демагогічним лозунгом самостійності», що його висунули «невідповідальні» елементи, «позбавлені широкого розуміння національно-державних завдань». Національний рух – повчали холоднорозумні політики – повинен був бути не «бурхливий і пристрасний», а «рівний і спокійний». Це під час революції! Чи доглупалися ті політики своїм холодним розумом» до суті подій, що тоді гриміли повз них? Чи поміг їм їх холодний розум ті події зрозуміти? Знайти гасло для чину? Знову дивно безсилим показався отой їх холодний розум!
Коли вибухла війна, та сама «Украинская жизнь» видрукувала урочисту заяву, – що намагання деяких кругів використати війну для визволення України, є акцією «провокаційною»; що українська демократія в цю тяжку для імперії годину готова «виконати свій громадський обовязок супроти Росії». Політики того часу очевидно кермувалися «холодним розумом»: мовляв, так треба було зробити, щоб не стягнути зайвих репресій царату на Україну…
І що ж, виправдалися хитромудрі міркування тих політиків? Зовсім ні! В своїх спогадах оповідає Д. Дорошенко (який брав участь у зложенні тієї заяви), що коли він приїхав до Києва, питалися його кияни (не «холодного розуму») – нащо ту заяву видали? Та ж зараз по вибуху війни все одно всю пресу українську замкнули, а хутко посипалися і репресії на українців… Знову отже калькуляції політиків «холодного розуму» – не дражнити начальство – показалися зовсім нерозумними, недоцільними і навіть шкідливими. Стратили невинність і не одержали «гонорару»…
За короткої інтермедії всеросійської «демократії» (Керенського) в 1917 році, політики «холодного розуму» пішли їй на далекосяглі уступки: признали зверхність російського уряду і всеросійських Установчих Зборів, і обмежили свою автономну Україну – до п’ятьох губерній, віддаючи всю Слобожанщину, Крим і Степову Україну з Чорним морем – Росії… Коли це зробили? Перед яких урядом скапітулювали? Зробили це кілька місяців перед упадком того уряду, в жовтні 1917!
Отже знову, чи оправдали події конечність тих хитромудрих калькуляцій людей «холодного розуму»? Аж ніяк! Чи вміли ті політики дивитися наперед трохи далі ніж за три місяці? Не вміли! Нащо ж вони ті уступки робили і що поміг їм їх «холодний розум»? Тільки загальмували наростаючу національну революцію, тільки здезавували людей «гарячого почуття», які їх перестерігали перед прочанством до Петербургу, й які показалися мудрішими ніж люди «холодного розуму».
В 1920-х роках прийшла на Україні т. зв. «українізація» України і НЕП – «нова економічна політика». Скільки було захвату у людей «холодного розуму»! Та ж наступає нова ера! Та ж цвіте життя! Скільки було захоплень поміж «холоднорозумними» і на Наддніпрянщині, і в Галичині! Скільки напоминань – що збройна акція віджила своє, що треба віддатись мирній праці розбудови «радянської України», використовуючи констеляцію, уникаючи непотрібних жертв.
І що ж, уникли вони приносу тих жертв? Де там! Під час хутко зорганізованого москалями голоду вигинуло до 6 міліонів людності нашої… Чи її вигинуло б стільки, коли б хоч би десять літ тривав спротив Москві? Напевне ні! Отже і тут передбачення «холоднорозумних» були наївні і недоречні. їм удалося тільки приспати збуджену енергію народу й його недовір’я до москаля. Оце і все! Не згадуючи про ті гекатомби ідейних людей, які злапалися на провокацію Москви і на спокуси «холоднорозумних» політиків, бувших соціалістичних прем’єрів, міністрів і послів, які повірили Москві.
В Галичині люди «холодного розуму» скалькулювали, що по 1-ій війні наступила ера довшої стабілізації в Європі. Тому й в пресі, і в заявах громили майже як ворогів народу ту молодь, тих безрозумних очайдухів, тих націоналістичних невільників «гарячого почуття», – за те, що займалися революцією, стягаючи гнів окупанта на мирних діячів буденної праці і «холодного розуму».
Та події показали, що ті люди «гарячого почуття» мали більше розуму від «холоднорозумних», бо розбудовували те, що гасили останні, те, що найбільш придалося нації в наступних роках, – дух спротиву і бажання боротьби. Показалося, що люди «гарячого почуття» краще передбачали біг подій від своїх зимнокровних і «розумних» земляків.
Прийшли в 1939 р. до Галичини большевики, і «холоднорозумні» відразу ж плавом поплили – мов ті карасі – на большевицькі приманки. Віддавали свої імена й свою совість новому окупантові, заповняючи своїми лояльними особами лави української Ради, яка ухвалювала «возсоєдинєніє». Найбільш глупі навіть стрічали большевицьких «визволителів» в залях з тризубами й національним прапором. А три «демократичні партії» (М. Стахів і пр.) заявили московській армії, що поручили своїм членам – «лояльно співпрацювати» з окупантом, що ніс смерть українському селянству, інтелігенції та церкві в Галичині… Так їм диктував їх «холодний розум»! Поручивши своїм членам оту «лояльну співпрацю», партійні головачі зразу потім зорієнтувалися і втекли закордон. Знову питання: чи мали вони в данім випадку розум (не кажучи вже про честь)? Чи отой їх «розум» поміг їм?
Прийшов до Галичини Гітлер. І тут позиція «холоднорозумних» основно різнилася від позиції «гарячо-чуттєвих» націоналістів. Останні тішилися, коли гітлеризм скрутив карк комунізмові в Німеччині. Та ті самі націоналісти зараз же по приході німців, виступили проти них. А люди «холодного розуму»? Вони – за Польщі – були завзятими ворогами гітлеризму, поки він був далеко. З хвилиною, як зайняв Галичину, «холоднорозумні» відразу пішли разом з ним будувати «Нову Європу». Преса ж «холоднокровних» повела кампанію проти повстанського руху, як проти «бандитизму». Траплялися й просто несамовиті, трагікомічні вибрики людей «холодного розуму». Напр., коли приєднували Галичину до «Генерал-Губернаторства», тобто до Польщі, вони влаштовували урочисті обходи і дефіляди на честь цеї події, тобто з радості, що Галичину прилучили до Польщі. Що поміг їм їх «холодний розум»?
Нарешті – наша сучасність. На авансцені опинилися знову «холоднорозумні» завдяки двом обставинам: перша – що порода «холоднорозумних» не переводиться на наших землях, друге – що опинившися на еміграції вони знайшли цілком своє, рідне середовище таких же холоднорозумних земляків, яких першою заповіддю була розбудова їх загумінку, здалека від «високої політики». Не бракувало в тім середовищі й таких архи-холоднорозумних, які з політики вміють зробити свій власний бізнес. Навчившися ще в Європі займатися «лояльною співпрацею», перенесли вони це заняття й на новий континент, готові повторити стару «власовщину». Визвольна боротьба й люди, що її ведуть для тих лоялістів зовсім чужі. Пошана до руху спротиву проти Москви, висловлювана ними оказійно, це лиш «лип сервис»; вся ж енергія «холоднорозумних» спрямована на здобуття впливів і патенту на виключне право репрезентування української нації.
Тому з’єднати собі ласку сильного стає головним завданням тих політиків. Переконати загал, що вони ні на крок не відступлять від національного ідеалу, а з другої сторони – запрягти той загал до воза того сильного, хоч би він і віз нас в обійми нової «єдиної і неділимої». Щоб осягнути це, пускається в рух все красномовство покутного адвоката. Все тут є: і про те, що «розмовляти можна з кожним» і що «принципіалісти не розуміють складності проблем та їх взаємовідношення в сучасній ситуації»; про те, що «не треба бути непримиренним до нерозсудних розмірів»; що «треба вміти сприймати всі рішаючі мінливості даної ситуації» (мабуть на те, щоб мінливою зробити й свою ідею…); що «прониклива політична тактика знає, що осягнути можна не абсолюти, а лиш відсотки, які треба відгадати й відповідно до цього діяти»; що політика це бізнес, де не може бути мови про абсолютні ідеали, а лиш про менші, чи більші користі.
Так думає людина «холодного розуму». Як бізнесмен, що зайнятий продажею кока-коли. Бо – чи ж немає серед наших контрагентів людей, що мають незаперечні симпатії»… до відновлення нашої державності? Або до «лихоліття неросійських народів»!.. Чого ж вам ще треба? Певно, принципи національної незалежності й державності треба боронити, але – чи завжди? Ні, аж тоді, «коли імперіалістичне ярмо Москви впаде». А перед тим? Пощо, коли «Україна дала вже вислови своєї волі».
Принципи для людей «холодного розуму» взагалі – п’яте колесо в возі. Треба договорюватись – навіть коштом принципіальних уступств. Бо своєю впертістю гарячі голови відштовхують москалів, а тоді й того проценту не дістанемо, що його дають нам єдинонеділимці та їх протектори.
Так розумували ті гандлярі від політики за Керенського, за большевиків, і так і тепер розумують. Бо політики «холодного розуму» завжди однакові!
Питання: чому «холодний розум» тих політиків веде їх нехибно якраз до перекреслювання ідеалів та засад? Чому та «прониклива політика» поручає завжди якраз «лояльну співпрацю» з панами ситуації? І чому їм здається, що ту політику хитрого Панька диктує їм розум, а не що інше?
Що уявляє собою розум отих політиків, відкрив нам давно вже наш філософ Сковорода. Він пише:
«Тетервак бачить сіти, а в сітях їжу. Чи справді він щось бачить?.. Він бачить тільки хвіст цього діла, а голови й серця не бачить. Де ж цього діла голова? – Це серце ловця в тілі його, укритім за кущем… Тільки той збавиться від напасти, хто дивиться не на зверхнє, а на суть справи… Надибав тетервак їжу… і паде жертвою жадності й хитрості ловця».
Розум цього тетервака мають політики «холодного розуму»! Вони не мають того, що називається «духовим оком», оком інтуїції. Бачать тільки зовнішнє даного явища і тому, як той тетервак, легко йдуть в сильце кожного обманця. Декларація большевиків про «самоопределєніє вплоть до атдєлєнія», або «українізація» і – «холоднорозумні» політичні тетерваки летять на приману, не бачучи, «ловця, в тіні укритого». Коли б холоднорозумні сліпці вміли бачити в вовчій декларації вовче, знали б тоді, що з вовками угоди бути не може.
Та для цього треба мати «душевні очі», видючі ж сліпці дивляться лиш тілесними очима. Від Драгоманова до Коберського і Григорієва (світочі соціалізму!) вони навіть напередодні 1939 р. вірили, що вовка сцивілізує наша доба «прогресу», що «навіть у міжнародні відносини вкочуються нові етичні норми, норми загальнолюдської етики». Вірили, що «поступ науки переміняє на ліпше й духову природу людську», – навіть, коли вона не людська, а вовча. «Холодний розум» сліпців нічого не бачить і нічого не розуміє.
Не можуть холоднорозумні політики мати й жадного великого ідеалу. Коли про цей ідеал говорять люди «гарячого почуття», «розумні сліпці» відповідають словами Авірона Мойсееві: «Що то за земля обіцяна?.. Як може бути те, чого не можна бачити? Це ж байка! Тільки погинемо всі в боях. Не хочемо цього! Дай нам вернутися в нашу стару землю», – в єгипетську неволю.
Таке було психічне підложжя й усіх зміновіховців-поворотців з еміграції до СССР. Таке було психічне підложжя «лояльної співпраці» холоднокровних із кожним окупантом. Бо – всупереч невидимому й далекому ідеалові, окупант – це було щось видиме, реальне і могутнє. Якогось манекена, людину, яка не в стані ні бачити того, що діється довкола, ні передбачати того, що йде, ні плекати величні ідеали – робить з такого політика його «холодний розум».
Крім того, – помиляються такі політики думаючи, що ними дійсно керує лише розум. Насправді – ними керує так самопочуття, яке часто й диктує їм їх тактичну лінію. Німці кажуть, що «бажання породжує думку», є її батьком. Англійці звуть таку думку «wishfull thinking». Чому люди холодного розуму не бачать у ворозі ворога? Чому готові завжди до «лояльної співпраці» з займанцем? Чому не бачать вовчого у вовку? Насамперед тому, що не хочуть бачити, бо органічно, всією своєю вдачею не хочуть боротися. І не так холодний розум, як власне почуття, почуття страху, каже їм іти на всякі компроміси й примикати очі на дійсність, щоб тільки виминути небезпеку боротьби.
Вони так прив’язані охлялим серцем до своєї скиби, й до своєї хатки, до свого зайняття, – байдуже, чи це буде лан хлібороба, катедра науковця, естрада артиста, чи меблі міщуха, – що готові йти на найбільше пониження, щоб лиш не розлучатися з ними. Бачити наперед, що займанець все одно відбере їм їх хату, чи варстат і меблі; що оберне їх в рабів, які мусітимуть під такт чужої дудки співати й танцювати, – передбачити це не дає їм як короткозорий «холодний розум», так і почуття страху. Зрештою, – коли вкінці вовк так клацне зубами, що й вони побачать в нім вовче, то – й тоді не здобуваються на чин, на спротив, на боротьбу. Бо в їхньому серці, в їхній вдачі лежить не бажання боротьби, але, – бажання не дражнити того, хто має силу.
Якщо б вони мали віру в «невидиме», в ідеал, в недосягнуту ще мету, то ця віра в духовий первень убила б в них страх перед сильнішим матеріально чи чисельно ворогом. Та, – ця віра живе не в серцях людей «холодного розуму», а тільки в серцях людей «гарячого почуття».
Тому їх зброя – це зброя слабих: хитрунство, крутійство і плазунство перед кожним «паном». До своїх же земляків «гарячого почуття» – наклепи, інтриги, оббріхування і часом доноси до кожночасного пана, якому вони наймаються за підбрехачів. От тому то ті «політики холодного розуму» висміюють УПА, денунціюють «фашистів»; тому то вони, як казав Шевченко, аж товпляться перед власть імущими, щоб хоч пів дулі від них дістати. А при тому не забувають вони переконувати «народ», що це «пів-дулі» якраз і є тим бажаним визнанням «суверенної, соборної і самостійної»…
Ось психологічне обличчя політиків «холодного розуму», які в дійсності не мають ні розуму, ні гарячої любови, ні віри, ні волі, ні ідеалу.
Правда, положення їх противників, – «фантастів» і «фанатиків ідеї», – багато тяжче. Вони часто не можуть похвалитися ніякими «реальними здобутками», ніякими «пів-дулями». Але ж – для здобуття незалежності козаки боролися більш як пів сотки літ; французи – в війні проти англійського займанця більш як сто літ, а іспанці проти маврів – сімсот літ! Та за те ніхто інший, як оті саме «фантасти» осягали фантастичні вікитриваючі успіхи.
Політики ж «холодного розуму» ніколи не виходили з ролі комічних персонажів історичної комедії «Пошились в дурні». Ось чому то треба молитись щодня, щоб більш чим від вогню, посухи і голоду хоронив нас Господь від таких «вождів холодного розуму», – від сліпих вождів із заячим серцем. І особливо в нашу жорстоку добу, яка вимаагє провідників бистрого зору, смілого серця, великого формату. Не «репрезентантів», які розуміють політику як «гандель», а провідників, які вміють вести своїх однодумців, у бій за ідеали.
Примітки
Вперше надруковано в журналі ВООЧСУ, 1952 р., рік 6, № 4, с. 9 – 13 під назвою «Політики „холодного розуму”».
Подається за виданням: Донцов Д. Московська отрута. – Торонто – Монреаль: Спілка визволення України, 1955 р., с. 172 – 181.