Шлях у провалля
Дмитро Донцов
Зараза націонал-комунізму
Двоєдушна людина не тверда на всіх путях своїх.
(Посл. ап. Якова І, 8)
Світ, в який вступив диявол – «отець лжи» – мусить бути забріханим світом. Все в нім виступає під маскою, боячись назвати себе своїм ім’ям. Роблять це і ті, які, називаючи себе націоналістами, обманюють і нищать ідею націоналізму, ідею української Правди. А під популярним стягом націоналізму, пачкують «з чужого поля» ідеї та ідейки, що ними вибрукований шлях в провалля.
Які ж ідейки «з чужого поля» пачкують вони?
Передусім ідейки ідола советської Московщини, Карла Маркса. О, не в цілості, ні! Одні – три чверті з його «науки», другі – половину, щоб не відразу додумалися люди про що ходить. І соціалізм – о, теж не в цілості, а частинами, щоб затруювати поволі…
«Ми погоджуємося з критикою капіталізму К. Маркса». «Ми оцінюємо позитивно соціалістичну концепцію перебудови суспільства», бо марксизм же прагне створити нову збірноту «без визискувачів і визискуваних»… Але – не думайте, що «ми» – марксисти, нічого подібного! «Ми – проти марксизму» і «яке-небудь зв’язування нас з марксизмом є глибокою помилкою».
Так в коротці виглядає стаття п. Полтави на цю тему. Як ви не приймете цю мішанину «за» і «проти» за нове Євангеліє, – то ви ворог визвольного руху. Бо ця наука – це «ідейна еволюція» націоналізму, «дозрівання руху» – від Міхновського до Маркса.
Карл Маркс – це патрон та ідеолог сталіних, троцьких і кагановичів. Ні Карл Маркс, ані соціалізм взагалі, зовсім не думав визволяти визискуваних, ані знищити визискувачів; він хотів підчинити визискуваних, особливо ненависне соціалістам селянство, новій банді визискувачів, партійній бюрократії під шумливою назвою «диктатури пролетаріяту». З якої рації треба «позитивно оцінювати» цю концепцію? Навпаки, треба здирати маску з бородатого пророка деструкції – не капіталізму, а християнської цивілізації. Треба палити його отруйні «твори» у вільнім Києві. Але нас переконують, що еволюція українського націоналізму веде до марксизму…
Автор статті зазначує, що «ми» прийшли до марксизму не «як учні Маркса», а «в боротьбі з Марксом». Для Маркса і його вірних – це мабуть не робить різниці. Навпаки – вірні більше радіють не з правовірних, а з «розкаяних грішників». Цих навіть не відразу під стінку ставлять.
Другий ідол деяких «націоналістів» – це «розвоєві тенденції сучасного світу».
Говориться при тому багато і про свободу та демократію, при чому ген. Франко, який побив комуністів і оборонив віру, – є на індексі, – бо не демократ, а Тіто, недавній сталінський слуга, є демократ. Недавно і китайський Мао був аграрним демократом. Свою «демократичність» націоналісти ці посувають так далеко, що в ім’я її й до «загально-європейської унії» прилучити Україну хочуть. Очевидно, як «самостійну державу», але це знову маска! Мафія, яка майструє оту «пан-європейську», чи навіть світову «Унію», має мати свою армію, свою поліцію, свій «над національний уряд». А щодо самостійності окремих націй, то дадуть таку, яку давав Керенський і Ленін… Але наші націоналісти – самостійники! В цім ніхто не сміє сумніватися, як ніхто не сміє сумніватися, що вони аитимарксисти… Бо на двоє говорять…
Одним словом, вони – і це, і те: і ніби марксисти, і ніби не марксисти… І ніби націоналісти, і ніби демократи… І ніби самостійники, і ніби «уніоністи»-космополіти… Коли ж зробите їм закид двоєдушності, – вони щиро обуряться. Бо якраз в тім бачать свою заслугу! Людина ж одного переконання – це туман, якого фантазії не дадуться примінити в практичнім життю! Він «ретроград», що не вміє йти за віком і за «прогресом»! Людина нееластичної думки!
Більше того! Свою безідейність, або «кілька-ідейність», вони підносять до височини засади. Одні кажуть: «Ми проти прив’язування нас до будь-яких доктрин і теорій»… Отже проти всяких основних принципів, на яких фундувалася б їх програма чи акція. За те мають такі «політичні концепції», які «випливають не з доктрини, а з реальних потреб і вимог українського народу» і з «розвоєвих тенденцій сучасного світу»… Отже «реальні потреби» України – суперечні всякій доктрині. Може й доктрині націоналізму? А дальше: чого ви думаєте, що вимоги України йдуть паралельно до розвоєвих «тенденцій сучасного світу», і яких саме? Пануючі тепер «тенденції» в бік соціалізму, атеїзму і світового уряду, явно ворожі інтересам України. Як же їх можна ідентифікувати?
Другі кажуть: «Ми не хочемо зв’язуватися з жадною філософічною системою», житимемо без філософії, цебто без світогляду. Підемо туди, куди нас потягнуть «розвоєві тенденції світу»… Інші («Сучасна Україна») ще одвертіші: «Як можна, кажуть, визнати ідеалізм чи матеріалізм як світогляд? Сьогодні ще не знати, який з них в науці переможе! – чи спір рішиться «в бік ідеалізму чи реалізму». Як же ж «ми» можемо себе зв’язувати з одним чи другим? А як завтра буде вирішено інакше як сьогодні, що тоді?
І цю політику безпринципності (ні туди, ні сюди), або пасивного приймання того, що хтось десь вирішить, хочуть накинути воюючій Україні… Залежно від того, який «німець» візьме гору.
Вчора націоналіст, нині демократ, потім марксист, а потім? Як у Шевченка:
: «Ви моголи!» –
«Моголи, моголи…»
Німець скаже: «Ви слов’яне!» –
«Слов’яне, слов’яне».
То знов говорять: «Програмово-ідеологічний багаж, що його пробував защепити український, націоналізм в широких східноукраїнських масах», показалося «був для них несприйнятливий». Мені доводилося стрічатись з представниками тих «східноукраїнських мас». Одні були затуркані большевицько-соціалістичною наукою, але многі ненавиділи її такою ж ненавистю, як батьки їх, що згинули в боротьбі проти соціалізму під Базаром, Крутами, на Соловках. Чому ж деяким націоналістам захотілося числитися не з цими, а з тими першими? А що, якби ідея державності показалися «несприйнятливою» для «східноукраїнських мас»? Чи і її, разом з націоналістичною ідеєю треба б було викинути на смітник? Чи східноукраїнські маси прагнули державної самостійності 50 літ тому? Мабуть ні! То це ж не стримало Міхновського і Р. У. П. видвигнути гасло самостійної України. Чому? Тому, що Міхновський мав принципи, яких не мають сьогоднішні «націоналісти»; тому що мав гарячу віру в національну справу, мав темперамент провідника та ідейного формотворця, якого брак опортуністам, які, як модні краватки, чіпляють собі: одну нині, завтра другу ідеологію.
Відкидаючи «теорії» й «доктрини», наші націоналісти мусіли поставитися скептично і до релігії. Хто «позитивно ставиться» до науки комуністичного мандарина, Карла Маркса, (цілком чи частинно), той не може позитивно ставитися до релігії. Націоналісти наші обурені, як сміє хтось жадати, щоб націоналіста «мав обов’язувати християнський світогляд»? Як сміють їх кликати на боротьбу «проти атеїзму, матеріалізму, марксизму»? Бути демократом, чи соціалістом – це конче потрібно. Але бути християнином? Це ж проти «прогресу»! Тому в своїх заявах – вони виелімінували поняття і слово «Бог». Тому – серед «духових і матеріальних надбань» нації – їх інтересує: наука – на першім місці, культура – на другім, церква – на останнім. Про релігію – не згадується.
Зокрема цікаво поставив справу релігії п. О. Горновий («Сучасна Україна»). Ідеалістична філософія з тезою, що «основою світу б ідея, дух, що існував першим і скоріше від природи», створивши її, цебто що основою світу є Бог, – ще «не доведена наукою». Отже нема що її й приймати! От, як би хтось «довів» існування Бога, як Евклід, що сума кутів в трикутнику є рівна двом простим, тоді все було б гаразд, а так нащо ж іти проти науки? Віри ці люди не мають. Тридцять літ вбивав їм в голову Сталін та його марксівські «начотчікі», що існує тільки те, що можна намацати – звідки тоді у них з’явилася б ідея Бога, ідея, якою горіла вся наша героїчна давнина, її письменство й філософія, Котляревський, Квітка, Шевченко? Ідея, без якої ні одна цивілізація не могла існувати, яка є основою всього світогляду нашої нації.
А в остаточнім рахунку, в справі релігії таке саме наставлення як і в справах націоналізму, марксизму, демократії: чекають що скаже «наука», отже знов якийсь «німець», який з черги опиниться зверху і нашим «малоросам» розтовкмачить нові «розвоєві тенденції світу» і «науковість» релігії чи атеїзму.
Про таких революціонерів писав І. Франко:
« часом волі приваб,
Але кров моя – раб! Але мозок мій – раб!…
В нервах ношу я невільницький страх» –
страх не піти «за віком», страх, в ім’я своєї гарячої віри – відвернутися від цілої тої чортовщини (матеріалізм, соціалізм і т. п.), яка «современними вогнями» диявола завзялась спалити все, що йде під знаком хреста.
Наші матеріалістичні філософи доводять, що й визнавці матеріалізму, «можуть бтуи людьми сильної волі, залізного характеру й стреміти до тріумфу своєї ідеї». Можуть це напр. комуністи, але не тому, що якась марксівська «наука» переконала їх в слушності їх ідеї, а тому, що мають в собі – всупереч всяким наукам – диявольську віру, в службі зла. Нам же ж – наші «філософи» радять визбутися нашої віри в службі добра, яка одна може протиставитися ділу диявола.
І ще одного не бачать згадані філософи: що всюди в Європі атеїстичний матеріалізм чи соціалізм, нищучи віру нищить і любов і прив’язання до отчизни, роблячи її безборонною назовні, а всередині здобиччю всякої хижацької міжнародньої погані…
Двоєдушні по природі бояться стояти на власних ногах, одержимі патологічною тугою до «об’єднання», – з кимнебудь. Один двоєдушницький письменник так розкоханий в солодкій ідилії «об’єднання», що з усієї героїки «Тараса Бульби» тільки й пам’ятає, як побившися навкулачки з сином, старий Тарас зараз же потім і «почоломкався», що радить і нашим «розсваренним» партіям зробити. Що обходить сентиментального «хохла, що один день і одну лиш ніч провели козаки в «чоломківській» ідилії? Що потім прийшли грізні часи війни, де розійшлися дороги навіть батька з одним з синів? Що вже не цілувалися вони, коли «рідний по крові» син став перед батьком у ворожім таборі? Для приклонників «об’єднання» існує лиш ідилія…
Єднати, кажуть, усіх! – «і тих, що не помиляються, й тих що помиляються, гарячих і холодних, соціалістів і монархістів» (У. Самчук, «Нові Дні»), і, мабуть чесних з шахраями, ідейних з спекулянтами, борців – з героями чужих передпокоїв, патріотів з «репрезентантами»? – Все одно, хохол має чуле серце, мусить з усіма «чоломкатися» хоч би загинула справа, за яку мільйони лляли кров. І в ім’я цієї любови відмовляються від всіх актів, якими проголошено державність українську, просячи у «братів-москалів», щоб народові українському позволили ще раз висловитися – чи хоче бути вільним, чи лишитися у братнім ярмі… «Право самовизначення»! «Демократичне» голосування картками, многолітній плебісцит крові – соціалістам і демократам не старчить! А стежка від чернових і абрамовичів веде до Марголіна. А Марголін (дивись його американську книжку!) – противник української незалежності і пертрактатор з большевицьким посольством… От куди заводить об’єднавча дурійка.
Ще приклад: «Український самостійник» (12. XI. минулого року) п’ятнує офіціоз УРДП за те, що смерть команданта УПА зробив «об’єктом глузування», називає це «національним злочином», який ставить газету УРДП в один ряд з комуністичною пресою, – «перестає уважати цю газету українською»… В тім же числі «Українського самостійника» – лист Полтави до члена лівого відламу тієї ж партії УРДП, Бабенка, з «привітом» і «побажанням найкращих успіхів в праці». В якій? В праці глузування з УПА? В праці «національного злочину»?
Емігрантські партії через свої «еволюції», «дозрівання» й «тактичні міркування», – так основно забули про всякі принципи, що уявити собі не можуть, що внутрі суспільства – особливо в наш час – може йти світоглядова боротьба. Як для баби Палажки і Параски, всяка така боротьба є для них «сварка», гризня» за дурницю, щось як за гусака у Гоголя. Знають лише своє загумінкове напоминання, нічим благання високодостойного п. Федя Юшки з «Мітли»: «тримайтисі всі разом, ни гризітсі зі собов тай ни сварітсі, кухані силепки!»
Тим часом для об’єднання нації в одній ідеї і в однім чині, не вистачить об’єднання селепків. Коли на еміграції, в партіях і організаціях, є замасковані приятелі Кремля, або політичні спекулянти, яким дорога не Україна, а її «репрезентування», щоб отримати для себе «великі і багаті милості» сильних світу цього, – то не до співпраці їх кликати, не об’єднуватися й «чоломкатися» з ними треба, а викидати за борт політичного життя.
Не будуть об’єднуючим магнітом люди, які є трохи соціалісти, трохи націоналісти, трохи матеріалісти, трохи ідеалісти, трохи самостійники, трохи «уніоністи», які біжать вперед чи назад, але завше за возом чергового тріумфатора, принципіальні двоєдушники, вороги аксіом і незбитих правд. Відкидаючи націоналізм, відкидаючи потребу однієї доктрини, вони створюють порожнечу, в яку й вдираються ворожі доктрини комунізму. Може не всі з них знають, що це якраз і є ціллю Москви, бо ніщо так не деморалізує рух, як захитання його ідеології; як брак чіткого, аксіоматичного «вірую»; засадничо негативного ставлення до всієї ідеології ворога.
Як то знаємо з прикладу Азії – Кремль охоче лишає націям, засудженим ним на проковтнення – їх націоналізм, лише звернутий проти Заходу і підмінований заштриком марксівської й безбожницької отруї. Партія, яка цей заштрик без спротиву прийме, є чергова жертва СССР.
Об’єднаний балаган ми бачимо у Франції. Він лише до кінця винищує життєві сили нації. Не тудою йде визвольний шлях воюючої України. На її чолі повинен стояти провід
1) з однією, аксіоматичною, ясною своєю Правдою, своєю національною ідеєю, не зліпком ідейок «з чужого поля», відповідно до даної коньюнктури, ідейок, проти яких кривавилася воююча Україна 1917-21 pp., кривавиться й досі;
2) ця ідея мусить проголосити війну всякому марксизмомі, соціалізмові і комунізмові; не лиш совєтському режимові, але й Росії; проголосити безпощадну війну диявольській науці матеріалізму;
3) боротися не за «реальну, сучасну» Україну зпрофанованих церков, московських колхозних кошар, і шамансько-суздальської «культури», а за Україну історично традиційну, запхану завойовником під землю, в могили;
4) ця ідея мусить валити всі чужинецькі ідоли на Україні, не поклонятися якійсь їх частині, передній чи задній, горішній чи долішній;
5) ця ідея мусить бути надихана фанатичною вірою в єдиноспасенність тієї Правди нашого життя, яку голосив Шевченко, яку боронили хмельничани, воїни Ігоря, за яку вмирали сотки тисяч від 1917 року до нині, за Правду, якої символом є знак Хреста.
Бо війна, яка точиться в середині білої раси – це не війна між комунізмом та ідеями соціалізму чи демократії. Це війна між силами диявола – і загроженого ним християнства. Двоєдушникам не встоятися в цій боротьбі. Вести її можуть лиш об’єднані, рідні собі духом, ментальні нащадки суворих постатей, яскраво змальовані в велетнях нашої давнини – у Шевченка, у Гоголя, у Стороженка. Тільки вони!
Ті суворі постаті вже воскресли на Україні знов. Вони мусять знайти рідний їх духові провід. Інакше вони або програють війну, як її програв німецький націонал-соціалізм, або, вигравши війну, програють мир, як його програла демократія по 1945 році.
Шлях в провалля!
Січень – березень 1951.
Примітки
Подається за виданням: Донцов Д. Московська отрута. – Торонто – Монреаль: Спілка визволення України, 1955 р., с. 137 – 144.