Проти антихриста – знак хреста
Дмитро Донцов
Питання про значення релігії для людської спільноти знову випливає на порядок дня. Занедбане, нехтуване в минулому віці, воно стає – за останні десятиліття – кардинальною проблемою. Із здвоєним завзяттям намагаються викорінити релігійне почуття в людських душах апостоли диявола (не лише в Росії). А їх противники, здається, виходять зі стану пасивності, змушені до того катастрофальними подіями наших днів. Між цими таборами існує третій – індиферентний до справ релігії; є він і в нашій суспільності. Для нього справа релігії, це приватна справа одиниці, а кермуючі органи спільноти не мають нею журитися. Чи слушна ця точка погляду? Питання, яке на тлі нестримного наступу воюючого безбожництва (не лише в Росії), набирає тривожного значення.
Переді мною дві заяви двох відповідальних органів української еміграції. Один – Декларація Української національної ради («Українська трибуна» 25. 7. 1948). Це програма, чого хоче ця Рада осягнути на вільній Україні; що вона там обіцяє завести замість московсько-большевицької деспотії. Є в цій програмі про «демократичні громадські вольності», про «трудову власність», про «вільну працю» та її «законну охорсну», про «найвищий добробут працюючих», про «розвиток духової культури», про «рівноправність громадян» незалежно від релігійної приналежності і пр.
Є про все, але нема про релігію. Другий документ, це націоналістична програма із серпня 1943 року. В ухваленій програмі є про предачу всієї землі «у власність народу», про конфіскату монастирських і церковних земель, про «рівноправність жінок», про «додаткову платню на виховання неповнолітніх дітей», про музеї, кінотеатри для народу, про дитячі ясла, садки, санаторії, табори відпочинку й інше. А про релігію?
Про неї є дещо, а саме, про свободу культів, віри і світогляду, про відокремлення церкви від держави; є в постановах ще – «проти офіційного накидання суспільності світоглядових доктрин і догм, що може бути товмачене як заборона обов’язкового навчання релігії в школах.
З тих двох заяв, програм в справі релігійній, які є копією звичайних західно-європейських «прогресивно»-соціалістичних програм в цій справі виходить – що держава має займатися виключно тілесними та інтелектуальними потребами нації чи одиниці, не потребами душі; має кріпити тіло і розум, не душу і мораль. З тих заяв не видко, що майбтуня українська держава є держава народу зі старою християнською культурою, не видко бажання направити сатанську руйнуючу роботу большевизму, який силоміць насадив безбожництво на Україні. Віддаючи данину «духові часу», держава – в обох заявах – привлащує собі величезні права, дріб’язкову опіку над одиницею, але лиш там, де йде, повторяю, про її інтелектуальний чи тілесний розвій, а не про душевний і моральний. Про музеї, кіна, певно і радіо – держава хоче дбати, а релігія, це приватна справа. Мусить бути розвинений спорт, мусить бути обов’язкове навчання геометрії, техніки, але не релігії. Це державі байдуже, це справа приватна.
Обидві програми мають бути програмами протибольшевицьких рухів. Чи дійсно в стані вони бути стягом, під який збираються протикомуністичні сили? Чи цей стяг зможе обійтися без знаку хреста, цього символу нашої цивілізації?
Большевизм – нарешті, до цього вже починають додумуватися і на Заході, це є не програма, «це віра». Недоречно думати, що движучі причини большевицької революції економічні; так само недоречно, як думати, що економічними були причини французької революції 1789 р. Тоді на чолі революційного руху стали аристократи і вища буржуазія – не трибуни з народу. Тепер, як перед 1917 р. в Росії, большевизмом в Європі заражена передусім інтелігенція. Большевизм виріс в Росії на поважну силу за Миколи 2-го, в часи – порівнюючи – великої економічної «просперити». А у Франції – в часі між двома війнами, коли політичний престиж переможної 3-ої республики та її економічний добробут стояли на недосяжній височині. В обох випадках – большевизм, це була духова пошесть, це була «віра».
Достоєвський, який сімдесят літ перед приходом большевизму мав його видиво, і який з точністю до кількох літ приповів навіть дату перемоги сатанської доктрини, писав про неї: «цей злий дух несе з собою пристрасну віру, нову лжехристову віру», потім вже, свої, окремі, з тої віри випливаючі засади устрою суспільного. Католицький письменник о. А. Ансель з Прадо, писав, що комунізм несе з собою «фанатичну душу, дух саможертви, пристрасну, не раз аскетичну душу, скуту дисципліною».
Чи цій вірі вистане протиставити якусь програму? Ні, їй треба протиставити таку віру, яка б запалила вірних ще більшим фанатизмом, ще більшим духом аскези і саможертви, ще більшим ксмбативним духом і ще більшою пристрастю. Тим більше, що большевизм іде походом не проти капіталізму – дитини щойно 19-го віку, не проти буржуазної демократії, він має на цілі знести з лиця землі самі оснсви нашої цивілізації, заложені тисячу літ тому – родину, власність, людину, створену по образу Творця, її індивідуальність, цілу основану на науці Христа систему відносин людини до себе, до ближнього і до Бога.
Чи з цими «дітьми Сатани» можна успішно боротись гаслами та принадами «свобідного голосування», забезпечення на старість, чи жіночої рівноправності? Чи можна боротися програмками, списаними з марксівських взірців, лише пофарбованих не на червоно а на рожево, з обіцянками різних «благ», хоч би їх і обіцялося у «своїй державі»? Чи можна з большевизмом боротися видивом минулої «чарівної України» через окуляри староемігрантського Санчо Панси, з насолодою описаним видивом колишніх «підвечірків і вечер аж до рана», з перечисленням сконсумованих «кабанців, телячих задків, солодких пундиків, коли то «всі їли і пили», а потім виставляли «По ревізії» і до дуру співали (В. Приходько в «Часі»)?
Той самий Достоєвський писав:
«чому дев’ять десятих москалів, в своїх мандрівках за кордоном, пристають до цих, лівих верств суспільності, які відкидають свою власну культуру? Чи не слідно в цім факті російську душу, що все була чужа європейській культурі? Я так і думаю. Європейці бачать в нас скитів, варварів, що волочаться по Європі, тішучись, що знайшли щось, що можна б зруйнувати; які руйнують задля самої руйнації, як орди дикунів, як гунни, що вривалися в старий Рим, демолюючи Святе Місто, самі не маючи поняття, що за скарби культури вони при цім нищили»…
Заввага, яка звучить в наші часи як візія. На жаль, з тою різницею, що тепер кількість цих «лівих верств» в Європі, податних на большевицьку пропаганду , значно збільшилася. Бо що представляє собою теперішній мегалополіс, сучасне місто-велетень? Не треба думати, що там, де нидіє Христова наука, де порожніють храми, що там не здвигається вівтарів якоїсь нової «віри».
В релігійно переважно байдужих мегалополісах здвигаються вівтарі ідолам матеріалізму. В осередку всього ставиться не Бога, а «людину», «вільну людину», відірвану від контакту з Творцем. Така людина є «вільна» в родині, а тому не родина формує її дух, а вулиця. Людина стає «вільною» в державі й в суспільстві, а тому має багато «прав» і мало обов’язків супроти спільноти. Зрада рідного краю карається слабо, а пропагується вільно. До «вільної людини» підлещуються, граючи на її найнижчих інстинктах, обіцяючи матеріальний добробут, «культуру» (радіо і спорт) і мир за всяку ціну («після нас хоч потоп!»).
Вбивається героїчна концепція життя, бажання боротьби за вищі ідеали, яка включає в себе риск і жертву. Прищеплюється натомість концепція життя вигідного, рослинного, вегетативного, концепція «капусти головатої» (Шевченка), де для людини ціллю життя є їжа, спокій і забава, плекання фізичної сторони людської істоти, плоти, гігієни, кальорій, культ – мешкання, меблів, «кари», гроша…
Мегалополіс виходить з фальшивої матеріалістичної засади, що в здоровім тілі здорова душа. В дійсності, якраз відворотна засада є правдивою. Лише в здоровім дусі здорове тіло. Дух людини – є первопричиною її вчинків. Але чи в модерних велетнях-містах думають про плекання і скріплення духа, так як думають про плекання тіла атлета? Чи роблять дух сильним і відпорним на шкідливі і розкладаючі духрві впливи, бодай так, як гартують тіло проти шкідливих фізичних впливів? Чи роблять душу людини відпорною на спокуси і підступи? Чи навпаки, панею своїх егоїстичних інстинктів, що не раз спідлюють душу? Чи роблять дух кріпким і витривалим у змаганню за життя, щоб ні невдачі його не заломили, ані успіхи не розледачіли? Чи виховують в пошані і любові до речей великих, до високого, шляхетного, героїчного, в погорді до дрібних «ідеалів» зматеріалізованої «вільної людини»?
Ні, місто-велетень, що занедбує культуру духу, женучи лише за матеріальними «благами» для одиниці і спільноти, не тільки робить з людини двоногу худобу, робить її розніженою, нездібною до відпору, знеохочену до риску і боротьби, нездібною горіти вогнем ентузіазму, позбавленою віри в себе і мужеських первнів, нездібною жертвувати сучасним і дочасним для майбутнього і вічного. Така людина і така суспільність стоять безрадною перед ордами нового Магомета, для якого є щось вище за життя, за добробут, за ідилію і за матеріальне «щастя», – а саме свідомість його місії, місії лжехриста.
Недавно про це говорив кардинал Спелман з нагоди нової жертви Москви – кардинала Міндсентія. На цім останнім випадку, на чортівсько-нелюдськім прикладі переслідування християн большевиками в Румунії, на переслідуванні церкви і релігії на Україні, на свідомім винищуванні старокиївських церков – видко, що большевизм бореться не за якусь там економічну чи політичну систему, він бореться за тріумф своєї віри, а тому нищить передусім віру, яку ми визнаємо з часів хрищення нашої країни більш як тисячу літ тому.
Москві йде про знищення, про здеморалізування духу нашої цивілізації, її понять про божеське походження людини, про її особисту гідність, незалежність її совісті, її поняття про особисту честь, про нетикальні заповіді її релігії, про примат духового над тілесним, Божеського над людським. Большевизмові ходить передусім про зламання духу християнської людини, щоби вона «падши поклонилася» дияволові; щоб зробити з неї людину отари, череди, масового «робота», моральну худобу, що знає лиш своє стійло, їжу та палицю чабана, щоб стала повільним знарядом в руках апостолів Нечистого.
Боротися з цим зможе тільки людина, яка стрясе з себе ганебне шмаття матеріалізму, яка навернеться до тої прадавньої, нашої філософії життя, яка єдино дає кріпость душі, силу духові і робить їх непереможними. Цією філософією є філософія християнська. Це є зброя, якою переможеться навала зі Сходу, вона зробить неперомжним меч у руках віруючої людини, вона врятує і нашу націю. Кріпити цей дух, а значить і відвести належну роль релігії в спільноті, буде річчю в сто разів кориснішою, ніж дбати про радіо, ясла, спорт і кіно…
Ні матеріалістичні ідоли сучасного мегалополіса, ні староемігрантські видива Санчо Пансів про «телячі задки», ні програмки, списані з програмок соціалістичних ощасливлювачів людськості, не зможуть служити за зброю проти червоного ісламу. Не є цією зброєю теж ні ідеалізація мирного щастя хлібороба, ні наївна адорація машини, Дніпрельстану й інших пірамід московських фараонів на Україні, які недотепні землячки беруть за нове слово нашого «прогресивного» віку. Вірі адораторів лже-христа мусить бути протиставлена віра, та, яка колись лягла в основу всього нашого національного світогляду, як моральна підвалина установ нашої національної спільноти, починаючи від родини і громади, а кінчаючи нацією і церквою. Віра, яка унапрямлювала всю структуру нашої цивілізації і культури – відношення до себе, до ближніх, до Бога, до матерії і до диявола.
Коли б цей давній дух християнської культури був живий в нашій провідній верстві – не схиляла б вона голову перед ідолом утопії матеріального добробуту, не розкошувала б у видивах їжі і питва, не била би поклони перед – хоч би й «прогресивними» божками варварів, не робила би компромісів між своєю великою Правдою і дрібними лжеправдами визнавців мамони. Коли б у нашій провідній верстві горіла та давня, вічно нова, віра, знала б вона, що є щось вище від «фізичного збереження нації» і від шельменківського «гуманізму», і від припадання до ніг перед «малою людиною», а це щось – це власна, і нації, честь і Божа справедливість. Коли б наша провідна верства горіла тою вірою, не називали би в нас згірдливим ім’ям «фанатизму» і «нетолеранції» великої любови до свого ідеалу і непримиренності супроти зла. Тоді б нація жила концепцією життя героїчного, не вегетативного, ідеєю віри, боротьби, примату ідеалу над матерією, Бога над мамоною.
Така провідна верства, не безбожницька, або релігійно байдужа, – знала би, що основним двигуном всіх великих рухів основою всіх суспільних установ, гарантією сили і тривалості суспільства, нації не є матерія, не «прогресивні» програми, не танки і атомові бомби, а дух нації, а передусім її провідників – релігія. Плекання цього духу – віруючого, комбативного, неприєднаного до наук, що противляться нашій Правді, суворого до себе і до інших, вимагаючого, незломного у тій вірі, незнаючого унинія, вічно чуйного і вічно юного – ось, що здолає вбити дух матеріалізму, що спустошення творить і серед нас, ось шо зможе поставити націю на ноги, випростувати її зігнутий моральний хребет. Тільки знак хреста на стягу нашої визвольної боротьби зможе згуртувати коло себе силу, що потрапить ставити чоло силі антихриста.
Перед Україною стоїть завдання трохи більше, ніж будувати нову державу з тими самими колхозами. тоталітаризмом і збіжжевими елеваторами в церквах, що й тепер в совєтській «українській республиці». Перед Україною стоїть завдання троки більше, ніж привернути ідилію ставка, млинка і вишневого садка, або оману «правової держави» з правами загального голосування і свободою преси, з кіном, радіом, із забезпеченням на старість, як універсальним ліком на всі нещастя.
Перед Україною стоїть велика місія, післанництво невсипущого змагу з варварією зі Сходу, з її «властю тьми» на долі і «тьмою власті» на горі; з варварією, яка завше топтала свобідну одиницю, з колективу робила бога, а з Бога протектора земного кесаря. Цю місію країна наша доконає тільки під прапором хреста. Є старе подання, що на горах Київських має возсіяти «благодать Божія». Сіяти, світити, може тільки це, що горить. Що горить, це згорає – приносячи себе в жертву. Цим вогнем, що горіли ним предки, мусять знову горіти серця одного покоління України за другим (як це й почалося від 1917 року) – лише треба усвідомити собі, що знак Хреста є тою зіркою, за якою треба йти, щоб місію сповнити; щоб дійсно до визволення привів визвольний рух.
Квітень 1949.
Примітки
Вперше надруковано в журналі ВООЧСУ, 1949 р., № 4 під назвою «Релігія і визвольний рух».
Подається за виданням: Донцов Д. Московська отрута. – Торонто – Монреаль: Спілка визволення України, 1955 р., с. 71 – 78.