Степові «анархісти» і хитрі Паньки

Дмитро Донцов

Майже сто літ рік річно урочисто шанують земляки пам’ять Шевченка. Та суть його Заповіту, ше запечатана сьома печатями, для великої більшості шануючих. Суть: що ні на цій землі, ні на Україні нічого великого не доконає людина, доки не переродиться духом.

Знаючи науку Євангелії, знав він що нісенітницею є припускати егалітарність в світі фізичнім чи суспільнім; що люди є різні. Є «орли сизі», з орлиним оком, з шляхетною кров’ю. Є й другі «», «», люди «овечої натури», «оглухлі», невразливі на ніщо велике. Підкреслював теж настирливо, що згине Україна, коли на її чолі не стане ота особлива порода людей з «сміливим серцем», яка – одна вона – розплющить очі сліпим і «люд окрадений спасе».

Різно уявляв собі тих вибранців долі. Були це і люди меча, були се і люди, які воювали словом, що в ним «пламенем взялось», вогнем палило серця на боротьбу і жертву. Були це «єретики», або «юродиві, дурні оригінали», люди виняткової цивільної відваги. Були це люди, яких стихією були не затишний куток, не ідилія мирного працівника, чи людини з гнучкою спиною, яка її в покорі хилила перед несправедливістю. Улюблена стихія його вибранців Долі і його самого була стихія небезпеки, ризика, виклику ворожій силі, бажання – коли нема доброї, мати злу долю, з нею дужатися, але їй не піддаватися. Перемагати, каратися, мучитись, але не каятися, але не « по світі валятись». Ті кого він називав «людьми статечними», або попросту плебеями, ненавиділи його за це. Безчестіли його вибранців Долі «розбійниками, ворогами, ».

Найбільш ідеалістично настроєні Квітка, Куліш, захвалювали тодішню «сучасну Україну», з її кріпацтвом, захвалювали царя не згірше, як Тичина Сталіна. А всі прагнули, щоб не нарушали новітні гайдамаки їх благословенного спокою. Відразлива була їм вся життєва філософія Шевченка. З відрази до тієї філософії виросло і закорінилося у нас оте клеймування козацтва запорізького, як банди розбишак і анархістів, загрози всякої культури.

Вони думали не про нове козацтво як Шевченко, а про «зм’якшення войовничих звичаїв народів». Досягти ідеалу щастя, треба було – не через пролив «вражої крові», як думав Шевченко, а «в дусі кротості і миролюбія» (Білозерський, кирило-мефодіївець). Їх завданням була не політична боротьба, як у Шевченка, а «занедбання політики», бо «сам собою настане час, коли від вашого слова впадуть стіни єрихонські». Як могла його прийняти отак настроєна більшість його земляків?

Шевченко не робив собі оман щодо настроїв тих земляків, – «тихих та тверезих», «без’язиких», як звав їх. Бачив, як приятелі затикали вуха й зачиняли двері, коли декламував їм свої «возмутительные» вірші. Знав, що Запоріжжя було для них, як для тієї ворони з «Великого льоху» – просто «Січ біснувата». Знав, що був «єретиком великим» в своїй добі, якого катували чужі і боялися свої: «люд мовчав і дивувався… Що він діяв? На кого руку підіймав?» Знав, що Україну гірше всякого ворога «свої діти розпинають». Як могли вони не відвернутися від нього?

Злісний удар пам’яті поета завдав професор М. Драгоманов, типовий представник тих «тихих та тверезих», які, блукаючи за «современними огнями», погнали на болотняні вогні Московщини. З фурією, з ненавистю до Генія, на яку здібна зарозуміла, але обмежена пересічна людина, Драгоманов картав Шевченка як лише вмів. Головно за три ідеї його Заповіту, за які житиме він вічно в пам’яті нащадків: за його «фанатизм», тобто за віру, що не знала сумнівів, в Бога і в героїчну Україну; за поворот до великих традицій, осоружних вченому інтернаціоналістові, за «некультурність» і «хижацький дух», за те, шо, не знаючи релятивізму, знав тільки «так», або «ні»; за те, що не боявся плисти проти течії, стати «єретиком великим».

Шевченко наніс непоправний удар по тричі проклятому комплексу «малоросійства», «лакейства» або, як казав ще драстичніше – «плебейства» в душі стількох своїх земляків. «Малоросійство» віддячилось йому, прийнявши з нього лише його «», або «», наложивши печать мовчанки на філософію «», «», а з поблажливістю, як на забавку «дурного оригінала» дивлячись на його «захоплення козацтвом». Відчували малороси, що в козацтві дав тип нової людини, що мала заступити тип раба.

Крім кількох виїмків (Леся Українка насамперед), «малоросійщина», яка вдерлася в нашу літературу по Шевченкові, запанувала в ній майже до революції 1917 р. З ідеалізацією затурканого мирного гречкосія, або зі сльозами над його недолею, з сентиментальним жалібницьким наріканням на «жорстоку добу», щоб скінчити звеличанням сексуалізму і большевицького босяцтва (Вининченко і Коцюбинський). Перед Кобзарем клали щороку приписану кількість поклонів, і вертали до свого «злободня», до «реального». А «реальне» в ті часи – це було видавати книжечки – «Про сухоту на рогатій худобі», «Про грім та блискавку», або про страйк і доктрини соціалізму, або збірники «З-над хмар і долин». Не в гадці їм було, оскільки Шевченко з своїми «розбійниками»-гайдамаками, з своєю проповіддю проти «москалів поганих», був в тисячу разів актуальніший для страшної доби, що сунула на Україну, аніж мудрість тих, які «современними вогнями» сліпили собі очі. Тяжке було пробудження незрячих у вогні революції…

Перед нею, під час неї і по ній – видерлася на поверхню українського життя не лише політична, а взагалі нова світоглядова течія, знана під ім’ям націоналізму. Її глибший, світоглядовий підклад дала, безперечно, в своїх творах Леся Українка. Її політичний маніфест написав в 1900 p. M. Міхновський. Многі з його теперішних нібито приклонників – так, як інші Шевченка, скастрували його; поминули суттєві точки його науки, майже тотожні з головними підставами Шевченкового «Заповіту».

Це був – максималізм в програмі (самостійність), нав’язання, через голови драгомановців, до традицій старого Києва і Львова, шевченківське гасло боротися з «москалями поганими», з народом, не лише з режимом («фанатизм»), розрив єдиного фронту з «українофілами», які служили народові тими брошурками про «рогату худобу» і які виплекали у нас расу покірних лоялістів, нарешті підкреслення, що нашу ціль виборемо не драгомановською методою маскування і прислужування чужинцеві, а шевченківською методою «Заповіту».

Думки Міхновського були розвинені пізніше в націоналістичній течії, як вона відбилася в «Націоналізмі» (Донцова), та в поезії «вісниківства» (Маланюка, Ольжича, О. Теліги, Л. Мосендза та інших). Ця література пішла шляхом Шевченка. Були в ній не тільки ідеї «Заповіту», не тільки наворот до старокиївських і козацьких традицій, максималізм в меті, не тільки гостре протиставлення України московському світові, не лише «фанатизм» і «шовінізм», не лише розрив з драгомановщиною але й щось інше. Був клич знов таки шевченківський – за новою людиною, людиною нового, лицарського, не рабського духу. «Націоналізм» кінчався реченням:

«Нація, що стремить до свободи, мусить раз на все позбутися світогляду звироднілих рас і засвоїти драматичний, волевий світогляд народів вільних… Бо всупереч провансальству – «воля, слава, сила, відмірюються силою боротьби», а не «страждань і сліз». Боротьба за існування – закон життя… Цю силу можемо здобути лише, коли переймемося новим духом…»

Або «панування», або «рабство». Ту ж думку висловлював і співець «Слова о полку Ігоревім»… Цю мужню нашу славну ідеологію, ідеологію спільнот, що радо приймають боротьбу за буття і щастя перемоги, повинні ми засвоїти наново. Та передумовою є повний розрив з наукою провансальства (провінціальства), що труїть національну душу… Лише плекання нової волі врятує нас…»

Відразу ж на цю ідеологію почався наступ всього «тихого і тверезого» громадянства в Галичині і посипалися анатеми в большевицькій пресі на Україні. Як завжди буває в таких випадках, більших чи дрібніших, закричали «тверезі» – «як та орда у таборі, або жиди в школі»: «Ти єретик! Ти сієш розколи! Ти усобник!» – за те, що націоналізм заговорив про «волевий світогляд», про «щастя перемоги» і боротьби, його проголосили ідеологією аморальною, що плекала «хижацькі інстинкти», звичаї пралісу, «гін для гону», без огляду на етику і ін.

З подвійною силою ця кампанія проти націоналізму почалася по другій війні під гаслом витереблення «вісниківства» і компромітації «людини визвольного руху». Найбільш цікаве те, що «тверезі» політики, які зворохобилися проти ідеї націоналізму, як шкідливої «єресі», як «бандитської» ідеології («щастя ножа») – бандитами і шкідниками плямували взагалі самостійницьку ідею ще перед першою війною і під час неї. Вони повставали проти воскресення козацьких традицій («розбійники, вори»!). Вони ж перші висміювали, потім замовчували, або під моральним примусом чи для бізнесу – нарешті, лицемірно зволили «признати» тих, які ті козацькі традиції перейняли, тих, які в 1943 р. на Україні роздмухали «».

Зіставлення цих фактів дає багато до думання! Мабуть, ті «тихі і тверезі» – всюди бачили огидний їм, той самий психічний тип: і в «апостолах хижацтва» – націоналістах і в «найгірших елементах суспільства»: самостійниках, і в Шевченкових «розбійниках», і в їх реінкарнації року Божого 1943. Ствердити цей факт дуже важно; він поможе пізнати ментальність людей «тихих і тверезих» противників націоналізму і защо вони на нього вогнем дихають. Защо вони, що проповідують любов і «згоду в сімействі», так ненавидять цей тип в усякій формі – в формі «єретика», провідника, в формі революціонера в Галичині перед другою війною, в формі провідника самостійництва чи націоналзіму, нарешті, в формі повстання новітніх часів. Яку власну мету мають ті «тихі і тверезі»? Який тип людини мають вони за свій ідеал, який протиставляють «хижацькому», «бандитському» типові націоналізму?»

Найгірше з усіх прозрадився Панько Куліш. Офіційно він протиставляв «запорізькому розбишаці» тип «козака-городовика», ніби «культурника», – «розбійникові», анархістові. Та це були слова, в суті речі було що інше. В листі до однієї приятельки він писав:

«В тебе козаччина – корінь і цвіт нашої національності, а в мене – вона допомогла нашому культурному ходу ще менше, ніж в середніх віках західнім сусідам допомогли лицарі, дарма, що мала своїх Нібелюнгів».

Ось з ким порівнює Куліш козацтво! З лицарством!

В другім місці признав Куліш, що віджив в козацтві дух старих русичів. І тим не менше – він відкидає козацтво і тішиться, що з ним дала раду Москва! Чому? – Тому, що його ідеалом був тип – як він писав – «мелкопоместного пахаря», хуторянина-доматора, розкоханого в своїх садках і левадах, схильного передусім по ідилії. Йому осоружний був тип лицаря нашої давнини, тип Шевченка. Звідси другий бік психічного обличчя Куліша: силу, яка дасть йому змогу сидіти тихенько в його затишнім кутику, він охоче признає, хоч би ця сила була сила чужого тирана.

Це треба запам’ятати, бо це складова частина всіх духових нащадків Куліша аж до наших часів. Знана річ, як, картаючи козацьких «харцизів», він покірно схиляв голову перед тиранією Москви, захваляючи великих «культурників» Петра і Катерину, яких Шевченко звав: одного – катом, другу – голодною вовчицею.

Більше того! Куліш називав гетьмана Богдана руїнником, а водночас писав про царя Івана Лютого: «Я його не ненавиджу, а жалію його, він у мене в серці сидить з своїми крутими нахилами і гарячим серцем»… Який суворий присуд Богданові, і яка ніжна поблажливість до московського звіря в людськім тілі! Та ця риса характеристична всім нашим «культурникам», «моралістам» і «статечним людям».

Куліш був проти запорізького «хижацтва», але за московських «культурників». Орган одного з двох католицьких таборів в Галичині не щадив наклепів на націоналізм, п’ятнував романтика Запоріжжя Шевченка, як людину неморальну і шкідливу, але звеличував пам’ять Петра і Катерини (О. Назарук в «Новій зорі»)… Як це однакове і яка це все лучить внутрішня логіка «статечних людей!»

Та ж «Нова зоря» вчила, що націоналістичний, політичний патріотизм – це «поганське варварство», щось аморальне. Моральний же патріотизм, це той, «який проявляється в літературі, в національних піснях, в національних гимнах, в народніх обходах, в одязі, у меблях, потравах»… Ось до якого «патріотизму» додумалися галицькі рутенці перед другою війною! Якраз до такого, до якого в 1874 р. додумався наддніпрянський малорос Мих. Драгоманов з товаришами, яких він хвалив і перед москалями виправдував за те, що «їх місцевий патріотизм не має в собі нічого політичного, вузького та ретроградного, як патріотизм козакофільський, і не суперечить патріотизмові всеруському, так само як патріотизм сіцілійський не суперечить патріотизмові італійському».

Ось який був «патріотизм» малоросійського драгомановства і рутенського новозорянства. Ясно, що їм огидний був і патріотизм Шевченка («козакофільський») і патріотизм націоналістичний – «вузький ретроградний», на думку і соціалістів і новозорянських псевдокатоликів і «монархістів»-хохлів, і шерехівців. За їх всіх голосними фразами про ретроградство, аморальність, єретичність і ін. націоналізму – крилася попросту обмежена ментальність тих, які прагнули втекти від політики, а лише тихенько сидіти і платитися перед чужою силою в своїй «Сіцілії», в провінції, в Малоросії, невідділимій частині «общого отечества».

Ця логіка незмінна. Один орган нібито «правих монархістів», здавалось би «ex officio», повинен триматися козацьких традицій, правди прадідів великих. Коли ж спробуєте відкрити ту Правду, як вона промовляє з творів Шевченка, Стороженка, Котляревського, Гоголя – це виводить їх з рівноваги. Бо ці автори ставлять на високий постамент Запоріжжя, але, «монархісти» нічого в тих авторах не вичитають, як глорифікацію… Сірка, анархічного «степового духу». Протиставляють вони тому героїчному духові – кулішівство, дух «городового козацтва».

Прекрасні статті Токаржевського-Карашевича («Визвольний шлях») доводять, що засновники, інспіратори Ордену Запорізького були не розбишаки, а члени нашої аристократії, вони надхнули Січ своїм духом. Але якраз цей дух осоружний тим демократам «монархістам».

Для того вдаються навіть до фальшування історії. Сірко, мовляв, виступив проти хана, коли той був союзником П. Дорошенка… Так, та незабаром підтримав Дорошенка! Та цього «монархісти» не знають. Не знають і про те, що «степовий анархіст» кошовий Кость Гордієнко був сильною підпорою і помічником гетьмана Мазепи та шведчини. Не знають і того, що якраз проти великих задумів і планів П. Дорошенка виступало лівобережне, так миле «монархістам» – городове козацтво – «гетьман-попович дурний Самойлович» і Многогрішний. Ніхто інший, як шляхтич-аристократ, Іван Виговський казав – «військо запорізьке єсть корінь і утвердження честі і слави Військам Городовим», в тім війську Запорізькім в проводі було далеко більше культурних і освічених людей, ніж в деяких «монархічних» часописах нині. Це лише деякі польські й московські історики, а слідом за ними і дурні хохли представляють те військо як «гніздо розбишак».

Про це все забувають «монархісти», бо, не зважаючи на їх голосні фрази, незалежницький дух лицарства Запорізького є огидний їм. І знову логіка «статечних людей» діє і тут. Як тільки хто проти того духу Товариства Низового, то зараз же очкує до чужого тирана. Тому той самий орган монархістів М. Гетьмана («Наша держава», ч. 4, 1953) по цілім водоспаді «великих слів великої сили» про соборність, самостійність і ін., нагло додумується, що головне завдання нашої політики є… союз з Москвою! О, певно, не з большевицькою, ні, а з тою – невідомою – яка повстане пізніше: – «не вічно ж нам на воєнній стопі бути з москалями!»

А коли є таке наставлення втомленого довгою ворожнечою хохла, то тоді в аргументах не перебирається. Нащо цей «союз» нам здався? Бо його потребує Москва (– доводить часопис п. Гетьмана), бо «потребує нашого збіжжя і вугілля». Москва потребує нашого вугілля і збіжжя, але зовсім не потребує «союзу», вона бере це просто так, особливо, коли має супроти себе «самостверджених малоросів», які завжди пропонують свій «союз» і обійми «старшому братові». «Московська політична еміграція може стати завтра приятелькою і союзницею національної України» – пише часопис. Звідки він це взяв? Ніщо ж на це аж ніяк не вказує! Та це не важне, «малорос» вже змучився бути на воєнній стопі з москалями і йому треба відпочити. Цього на гвалт потребує його ідилічна душа. От і верзе казна-що. А «братія мовчить собі, витріщивши очі. Може так і треба?»

Як у Куліша, як у «Нової зорі», так і у «Нашої держави» – наперед напасть на «степовий анархізм», а потім починається та сама пісня сентиментального хохла, нездібного ненавидіти насильника:

Гей, українець просить немного

Волі для рідної мови,

Но не лишає він ко всій Руси

І к всім слов’янам любови.

З північною Руссю не зломим союзу,

Ми з нею близнята по роду,

Ми віки ділили і радість і горе,

І вкупі приймемо свободу.

Про такий «союз» вівці з вовком мріяв у цих своїх віршах Драгоманов, а тепер мріє М. Гетьман. Не в союзі тут діло, а в психіці людини, що мусить любити москаля. Всі їх ляментації про гетьманство і монархізм, – все це фрази. Коли вони мають ідеал, то певно тих гетьманів, що «як Кирило з старшинами» цариці, «мов собаки патинки лизали». А запорожців і орликівців, які в Криму і закордонові готували коаліцію проти Москви – денунціювали як бездільників», що непотрібно мутять народ. Цілком так, як тепер гетьманці з «Нашої держави» денунціюють запорожців і тих, що їх на постамент, як взір ставлять.

Другий подібний часопис теж підносить ідею «союзу» з Москвою, а для того щоб переконати, як це нам страшно потрібно, витягає з драгомановської скрині, старе з’їджене молями шмаття: теорію «трьох Русей» мовляв і українці і москалі – той самий народ, та сама Русь, то чого нам сваритися. Ще трошки і нам доводитимуть, що всякі степові анархісти», ті, які не признають теорії «трьох русей» і не прагнуть «союзу» з братнім народом московським – е просто антидержавники… («Державна думка»). –Так буває в суспільності, в якій командні верхи займають спрагнені ідилії, втомлені життям і ворогуванням Санчо Панси.

Ненависть тих Пансів до «хижаків» – це просто ненависть до засадничо ворожого їх санчо-пансівській психіці типу людей, яких стихією є боротьба мечем або проповіддю проти чужої сили і проти «рідних братів», яким та сила імпонує або їх лякає. Та пансівська логіка діє в мозках і інших противників націоналістичної ідеї галицьких радикалів-соціалістів. В їх очах націоналізм – це ідеологія «макіявеллізму» – втілення зла. Та й тут вилазить шило з мішка!

Куліш не терпів запорізького хижацтва, і любив Петра, Катерину і навіть Івана Лютого. Назарук «крив» націоналізм і націоналістичну молодь в Галичині за бунт проти Польщі, і адорував тих самих Петрів і Катерин, які знищили «Січ біснувату». Монархісти з «малоросів» не визнають анархістичної Січі і прагнув «союзу» з братнім народом московським. Те саме роблять радикали. Ненавидять націоналістичний «фашизм» і люблять комуністичний фашизм Тіта. Ненавидять націоналістичне хижацтво», і хилять спину перед хижацтвом московського большевизму. Чи то тоді, коли вогнем і мечем він, як «бос приїхав душити свобідну Іспанію і церкву католицьку» До якої офіційно панове радикали належать. Чи в 1939 році, коли то «три демократичні партії зложили москалям заяву лояльності, офіруючи свої послуги в дошукуванні Галичини…

З тими офіруючи свої послуги в дошукуванні «лоялістами» готові завжди співпрацювати і псевдоапостоли з «Шляху». Вони ніби теж не проти «повені гонів і почувань», о, ні! Лише хочуть дати тим «гонам» – тверді береги Божих заповідей;… Тільки ж у них так виходить, що ті «береги» все покриваються з берегами, встановленими для нашої активності чужими Пілатами. Не життя вони нагинають до тих Заповідей, а Заповіді хочуть нагнути до спокійного і безпечного життя. Їх проповідь – проповідь фарисеїв, полемізувати з ними все одно, що товкти воду в ступі, або сперечатися з сліпим про барви. Радо йтимуть вони у «єдиному фронті» тільки з партіями, які були остільки моральні, що Сталінові в 1939 році лояльну співпрацю пропонували…, а нападаючи на «розбишак», вони завжди вибілюватимуть Студинських і Костельників. Один Панса є завжди копією другого.

Прошу вдуматися в те, що це значить – лояльна співпраця з Маленковим і Хрущовим! Коли б ці останні ласкаво зволили прийняти оферту радикальних і демократичних галицьких патріотів, то робили би ці ту саму роботу, що й Тичина, Рильський, М. Рудницький, П. Карманський, Крип’якевич, або в міру індивідуальних нахилів, попихачі Берії…

«Самостійність, соборність» – це у них фрази перед широкою публікою. Вони в суті речі про ту самостійність думають так само, як давніше їх світоч Карло Коберський: – «коли волю народу забезпечить окремішність, треба змагати до окремішності; коли ж волю країни обезпечить спілка (федерація) з другим народом, тоді треба використати федерацію». Отже позиція теперішніх федералістів з «Східняка»!

Далі той же самий світоч: «через самостійність до федерації, така програма революційного (?!), державницького соціалізму»… Одні слабодухи пишуть, що державність – це значить «триєдина Русь» і «союз» з Московщиною, другі – що державність це «федерація» і добровільне зречення самостійності, навіть коли б вона нам з неба спала. І ця порода «тверезих» патріотів вимагає, щоби український загал ставився поважно до їх заяв і голосних вигуків! Не випадок, що вони в своїй пресі підносять, як взір патріотизму, Грушевського і Винниченка. Вони тільки до того не признаються, але на ділі виправдують круті стежки тих політиків, і якби трапилась нагода, а пан не викинув їх за двері, радо пішли б їх стежками – «союзів», «федерацій», кооперації і компромітації великої ідеї України. Ясно, що й вони мусять робити культ з ворога Шевченка – М. Драгоманова, ясно, шо й вони мусять висміювати історичні традиції козацтва і його психічний тип. Ясно, що вони мусять проливати сльози над «непотрібними жертвами», над тими, які гинули в гестапівських і московських казематах, чи в Повстанській армії, в акції спротиву проти большевицького режиму, з яким радикали збиралися «лояльно співпрацювати».

Ті всі моменти ідуть, як бачимо, завжди в парі. Тій логіці малоросів або Санчо Пансів вірні новітні ідеологи «східняцтва» (Шерех). Вони відкрили кампанію в літературі проти «вісниківства», вони намагалися представити філософію «людини визвольного руху», як старомодну і нікому непотрібну. Кого тій людині протиставляли? Протиставляли в життю типів «Юрія Переможця», що тепер в «Східняку» знайшов пристановище, а в політиці чеських Швейків, і теорію недражнення москаля, теорію порозуміння з ним (Власовщина). Це їх широка програма супроти «вузького націоналізму».

Певно, що ця широка програма відкидає традиції нашої минувшини, бо це в логіці малоросіянства. Відкидає ближчі традиції визвольної боротьби 1917-21 pp. Тоді Україна боролася за незалежність. Шерех прагне і це споганити, і цей ідеал, інсинууючи, що тоді Україна билася за якийсь неможливий «образ селянського раю, вільної без хлопа і пана громади» – громади, не держави, вільної від Москви! Признає, що тієї України образ «підніс Шевченко на п’єдестал майже релігійної величі» – України шевченківської. Інтелігенція українська переконалася, що «такої України не може бути», її хочуть лише українські «шовіністи». Не на неї треба орієнтуватись, а на «реальну, сучасну Україну» – тобто Україну московсько-большевицьку.

Цей безсмертний тип хохла, що завжди орієнтується на «сучасну» силу, провидів Шевченко. І за нього були такі, що казали: «Від козацтва високі могили тільки, нічого не осталось, та й ті розривають. А він хоче, щоб слухали, як старі співають!» Так і Шерех. Після війни 1917-21 pp. стара їх Україна вмерла, такої України «не може бути»… Ті самі характеристичні моменти психіки, що в Куліша, в Назарука, в М. Гетьмана, в М. Стахова і в Шереха, – негація традицій націоналізму, негація Шевченка (одверта чи замаскована), поклони перед Москвою або зизування до неї…

А головно – спільна ненависть до того типу вільної людини, не лакея, не раба, не чужого попихача, до типу, який був домінуючий в старій Україні, який як ідеал виглядав Шевченко, який проповідував націоналізм і «вісниківство», і який відродився знову на Україні під час першої і другої війни. Я думаю, що не буде пересадою сказати, що вся чесна громада – тих, що «союзи» з Москвою проповідують, тих, що про триєдину Русь варнякають, тих, що співпрацю Сталіну і Хрущову пропонували, тих, що «людині визвольного руху» протиставляють чеських і хохлацьких Швейків і героїв перш «МУР-у», а потім «Східняка», тих, що замість «вузького націоналізму» поручають «широку» власовщину, – що вся та чесна громада є намул на тілі нації, на тілі еміграції, колода в ногах її походу до великої мети. Вони є справжні ретрогради, які націю, що рветься в височину, тягнуть вділ, в намул пережитої драгомановщини, галицької рутенщини, або нововипеченого большевиками «всесоюзного» патріотизму.

Зведемо все докупи – і заклики спекулянтів від політики говорити навіть з засадничими ворогами української державності, бо інакше «треба лякатися, чи сьогодні взагалі багато знайдемо у світі розмовців», а говорити так хочеться… Коли візьмемо зазиви УВАН і радикалів, і органу Багряного «популяризувати» серед громадянства творчість комуніста, ворога самостійної, національної України В. Винниченка… І доповіді великих політиків на тему, чи варто вести збройну боротьбу з Московщиною, коли наперед невідомо, чи не забагато вона коштуватиме, чи «оплатиться» шкіра за виправу.

Коли візьмемо деякі бюлетені, що інформують про великодушну московську владу, яка бере «свій пай» з нашого селянина, а якого «грабують» українські повстанці». Коли підноситься дорогі традиції москвофільської драгомановщини і нападється – з наклепами, брехнями та інсинуаціями – на ідею націоналізму за те, що вона не хоче ні большевицьких «достіженій», ні власовщини, ні марголівщини, ні грушевщини, ні «союзу» з москалями, ні триєдиної Русі, ні тітовської «демократії». Коли понижується натомість традиції Шевченка – то мається враження, що ми опинилися в задушній кльоаці.

Ці панове можуть чіпляти своїм клікам, які хочуть партійні етикетки, вони убивають всяку віру в велич нашої справи, убивають любов до України, притуплюють ненависть до її гнобителя, до самої ідеї боротьби з ним. Через давнину, від Шевченка до Міхновського і до УПА – брудною смугою тягнеться ця акція «презренних малоросіян» проти тих, які словом або чином ведуть боротьбу не за московську, не за «сучасну», не за «союзну» з Москвою, не за «сіцілійську», а за правдиву, давню, незалежну, сильну і велику отчизну. Не сміючи одверто заявити, за що вони ненавидять і наші великі традиції і націоналістичну ідею, і ідеї Шевченка, вони кричать про «аморальність», про «хижацтво», про «гін для гону», про «щастя ножа» і т. п.

Але ми знаємо, про що йде справа! Своєю боротьбою проти націоналістичної ідеї, вони душевно і духово демобілізують загал, роблять його готовим до капітулянства і до капітулянтів як «вождів нації». Оце є та мета і той людський тип, які вони протиставлять «розбійникам» і «хижакам». І їх діло не вдасться. Те, що вони ганблять в націоналізмі – примат волі, примат боротьби, оте «авантурництво» – це той прекрасний духовий первень без якого ніколи не ставалося на цій землі нічого справді великого і тривалого.

Великий період могутності Англії, Єлисавети Першої, період великих мореплавців і завойовників, сер Франсіс Дрейк, Ралей, Говкінс, Фробішер, Ноллі, з яких першого – хай наші «тихі і тверезі» заткають вуха! – першого так і звали «сейлор-баканір» – це були люди, що жили повним життям, відважним і сильним. Вони ж створили велич Англії, велич її «золотого віку». І згадуючи мабтуь його, в своїм Різдвянім Посланії, сказала Єлисавета Друга – що власне оцей «авантурницький дух» («хижацький дух») – якраз він створив велич Англії. Королева заявила, що вона бажає, щоб цей дух, дух молодості і сили дальше горів би в душах її підданців… Ось що сказала дослівно на цю тему королева:

«Above all we must keep that courageous spirit of adventure, that is a finest quality of youth… That spirit still flourishes in this old country… And by youth I mean too ail those who are young in heart, no matter how old they may be.»

Але що ці слова для патріотів української «Сіцілії»? Та наші «сіцілійці» рації не мають. Більшість рідко має рацію. Тільки отой тип українця, тип націоналістичного «хижака», тип шевченкового (в опінії Кулішів) – «розбійника», тип його «лицаря запорізького», тип його нащадка в теперішній поетичній Україні, в поезії вісниківства і резистансу, так само, як в лісах, горах і яругах України – цей тип виведе націю з низин погорди на вершини. Чудово схарактеризувала одвічний конфлікт двох типів Леся Українка м. ін. в драматичній поемі «Адвокат Мартіян». Каже він:

упавши на добірну цілину, –

як не зібрать його, то він поляже

і зогниє. Прийнявши слово, діти

запрагли діла…

Діти в мене, брате,

Не літеплої вдачі. Їх Господь

не викинув би з уст. Моя дочка

святою мрією горіти здатна, –

З таких бувають мучениці, брате.

Мій син одважної, твердої вдачі, –

Незгірший був би з нього проповідник.

Відповідає брат Ізоген:

Це може бути. Тільки ж наша церква

Тепер не тим держиться, чим давніше.

Під час породу, звісно, ллється кров,

і рветься крик, але той час минувся.

Тепера церква мусить кров щадити

і в молоко її перетворяти,

і рівним голосом, як мудра ненька,

розважно говорити. Наш єпископ

не раз наказує дівчатам нашим

не рватися до мученських вінців,

а тихим послугом служити Богу.

Та й проповідників у нас – не брак…

Ізоген доводить, що політика активного спротиву буде згубна, бо тоді:

…розвалиться наш дім,

єпископа засудять на вигнання,

церковні добра конфіскують. Чим же

тіла і душі наші будуть жити?

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Ти знаєш, – проти цього не поможе

ні проливання крові на арені,

ні проповіді грім. (Мовчання). Хто знає, може

ще й шкода від твоїх дітей була б…

Ось конфлікт людей з вдачею мучеників-борців і проповідників ідеї, і людей літеплих, які для рятунку «церкви» – це не конче є церкви, це символ кожної організації – готові забути про дух, про ідею, якою вона держиться. Коли міркування Ізогена наївні навіть по такій-сякій стабілізації даної установи, організації, нації – то є вони злочинними в період боротьби за реалізацію великих задумів. Особливо в ці періоди – домінантним типом провідників і мають бути не оті літеплі патріоти дрібних здобутків і дрібних людей, а типи Валента й Альбіни, дітей Мартіяна.

Поетка говорить про церкву – символістично: може бути й церква, може й якась «церква» політична, та чи інша установа суспільна. Завжди, хто рятував оцю установу коштом гашення духа, який її здвигнув з нічого, духа посвяти, боротьби, віри, завжди той в остаточнім рахунку тратив і оту «церкву». Відлітає тоді від неї дух Божий і розвалюється вона від першого копняка якоїсь брутальної сили, якої адепти мають більшу віру і більший запал боротьби. Як не мають нічого з «тихости і тверезости» Панса.

У своїх статтях про запорожців Карашевич-Токажевський цитує старий вірш поета Твардовського про запоріжців: що з тих «лотриків» (розбишак і авантурників запорізьких) мала повстати нова держава. І те самісінько говорив 20 літ перед Хмельниччиною князь Семигородський Бетлен Габор про запоріжців:

«Вони ще перевернуть Польщу, коли знайдуть для своїх змагань розумного і шляхетного вождя та ініціатора», а я б сказав – вождів, цілу їх касту. Тоді так і сталося, станеться і тепер подібне. – І тепер ті «хижаки», розбійники, Шевченкові «юродиві», анархісти степові, перевернуть Росію. Коли знайдуть собі вождів подібних духом і розумом до хмельничан, не до літеплих «тверезих і тихих» спекулянтів, які для лакомства нещасного, для ідилії, для свого і своїх, спокою готові продати отчизну для якогось «союзу», «федерації», взагалі для «лояльної співпраці» з ворогом, який в кожній постаті несе нам, як нації, смерть.

Тверезі Ізогени, ось вже стільки літ гасять всяку спробу воскресити погаслий дух нації. Це ті шашелі, про яких писав з огірченням Шевченко. Боротьба з ними і сепарація не літеплих від них, є пекуче завдання.

Повернути до Шевченка, з його гарячою любов’ю до України, з його гарячою ненавистю до катів, з його погордою до донощиків і фарисеїв, до людей з переламаним хребтом.

В них бачив одну з головних виразок суспільності: «»…

Травень 1953.

Примітки

Вперше надруковано в журналі ВООЧСУ, 1953 р., № 5 під назвою «Не так тії вороги».

Подається за виданням: Донцов Д. Московська отрута. – Торонто – Монреаль: Спілка визволення України, 1955 р., с. 182 – 197.