Гниль – всередині

Дмитро Донцов

Одна з найбільших брехень нашого забріханого світу є, що існують суверенні народи, які самі собою правлять. Є суверенні держави, але ніколи в них не править народ, маса. Так чи сяк, але завсіди в імені того народу править правляча верства, певна зорганізована меншість. Народ працює, бавиться і множиться, так як військо маршує і б’ється. Але першу, важнішу, керівну роль грають: в армії мекартури і фоши, а в правлінні державою – пітти, Лінкольни, Хмельницькі і мазепи.

Десятки літ я старався звернути увагу земляків на першорядне значення правлячої верстви для нації в низці статтей, брошур і книжок; і переконався, що для земляків ця проблема просто не існує. Я наводив приклади давніх і нових провідних класів, які, розкладаючись морально, кидали свою націю в хаос руїни, – це їх також мало цікавило. Покликався я на великих мислителів, які розглядали цю проблему: на Платона, бритійця Едмунда Берка, Тена, іспанця Ортега-і-Гассет, нарешті на староукраїнських авторів, також на Шевченка і Котляревського, на Лесю Українку, – але все це було метанням гороху об стіну. Котляревський був для них віршун-смішака і автор «Наталки Полтавки», Шевченко – тим, який проливав сльози над «недолею кріпаків», а Леся Українка – такою ж далекою й незрозумілою землякам, як й Кассандра троянцям.

З цілої проблематики провідної верстви, моїх земляків цікавили лиш такі речі як об’єднання, блоки, способи партійного представництва, ради, наради, з’їзди і конференції та «займання становища»… В голову їм не приходило, що пусті всі ці речі там, де не поставлено рубом питання: з кого має складатися провідна верства, з кого-будь, чи з людей характеру, засад, честі, ідеї? З політиканів, чи з політиків? З людей-героїв, чи зі спеців від політичних крутійств? З державних мужів, чи з гангстерів? З людей совісних, чи безсовісних? Чесних, чи підкупних? Відважних, чи трусів, мудрих, чи претензійних дурнів? З людей, для яких Бог, їх особиста честь і їх нація – є речі святі, – чи з людей, для яких Бог і честь не існують, а нація – дійна корова?

Відповідь на ці питання є першорядної ваги. Від того як на це питання, в практиці життя, відповідається, залежить доля народів.

В якійсь статті на цю тему, прочитав я про два випадки з життя Абрагама Лінкольна. Будучи хлопцем, служкою в одній крамниці, він спостеріг, що помилково недодав одній старій бабусі 6 центів. Кілька кварталів біг він за нею, щоб направити «невольний гріх», за який його мучила совість. Чи подібний випадок можливий в наші безсовісні часи? Якщо б тепер хтось біг за клієнткою, то хіба лиш у випадку, коли б передав їй кілька центів.

Другий випадок. Під час громадянської війни, деякі приятелі Лінкольна предложили йому проект миру, який Лінкольн уважав за шкідливий. Йому казали, що коли він того проекту не прийме, то зразить собі багато приятелів. Лінкольн відповів: «Хоч би й всіх, аби не заразив собі найбільшого приятеля – в моїх грудях – моєї совісті». Тільки люди подібного формату здібні будувати нові, а не розвалювати існуючі держави. Якби в наші часи знайшовся такий державний муж, його напевно окричали б вархолом, руїнником і ворогом демократії. В наш вік такого політика не зрозуміли б. Скорше зрозуміли б такого, який – в своїх вчинках – слухає не голосу совісті, не голосу Бога в своїм серці, а приказу якоїсь тайної мафії.

Погляньте на портрет Лінкольна: суворо-поважний весь, велика внутрішня моральна й духова напруга, почуття великої відповідальності перед своєю совістю і своєю батьківщиною. Подібне ж напружене психічне «Я» глядить на нас з портретів Пітта, Джозефа Чемберлена, Клемансо, Вашінгтона.

Коли ж глянете на фотографії многих політиків сучасності, розрадуваних і усміхнених, – маєте вражіння, що перед вами циркові «артисти», кінові «зірки» або балерини.

Коли в політиці на перше місце вибиваються інтереси тієї чи іншої кліки або мафії, чи бажання, підлещуванням, придбати собі більшість виборчих голосів, – тоді на другий план сходять якості моральні, поняття честі, совісті, престижу, твердості характеру, відповідальності перед батьківщиною, і т. п.

Коли ці моральні прикмети перестають бути першою вимогою для політика, – тоді наступають ті тривожні симптоми, про які недавно говорив колишній президент Герберт Гувер в Де-Мойні. Він говорив про небезпечне поширення пістряка інтелектуальної нечесності в прилюдному житті; він ствердив, що «наша найбільша небезпека – це небезпека самогубства, яке можемо доконати, відкрито потураючи злу, цинічно відносячись до безчесності». Оці лиха не раз в історії спричинювали воєнні поразки. Стурбований виявами нечесності «на високих місцях», Гувер закликає націю вернути до стародавніх чеснот, не допустити до занику поняття честі і патріотизму. Треба вернути до віри, до релігії, до безкорисності і правди в громадському житті, до чесної поведінки на високих постах, до патріотизму.

Не є завданням цієї статті займатися критикою американської політики, чи європейських держав. У всіх перед очима приклади, які уяскравлюють твердження Гувера. Такий пройдисвіт Розе (з афери Гузенка), якого вибирали до парламенту і якого «за добре поведення» хочуть дочасно випустити з в’язниці, куди його послали (замість на шибеницю)…

Такий зрадник і московський наймит як Фукс, – який знаходить своїх оборонців навіть в некомуністичній пресі і за призначення його на високий пост – волос з голови не спадає тим, які його призначали… Низка статтей в некомуністичній (демократичній) пресі, які цинічно нападають на рішення американського генштабу, договоритися з Іспанією для спільної оборони проти Москви. Ревеляції Буденца про китайську політику Воллеса (проти Чян-Кай-Шека)…

Сама можливість видвигнення кандидатури Воллеса на президента… Заяви Бевана (бритійського Тореса), що зброєння Злучених Держав далеко небезпечніше для Англії ніж зброєння Росії… Ревеляції комісії для справ протиамериканський акцій… Відкриття в локалю «Об’єднаних Націй» бару для делегатів і – небажання відкрити кімнату для молитви (Прейер Рум), про що повідомив світ симпатик СССР – Трігве Лі…

Припадання до ніг перед комуністичним диктатором і гонителем церкви Тітом… Захоплення товариства «Френд-ів» СССР-ом і «свободою релігії» в царстві Сатани… Афери Гаррі Гросса і ті, що відкрила Комісія Кефовера… І маса подібних фактів, все це свідчить, що симптоми, на які вказував Герберт Гувер – справді грізні. Всі ці факти видвигають в цілому світі пекучу проблему – проблему оздоровлення еліти сучасної суспільності, оздоровлення морального, без чого сама суспільність засуджена на загибіль.

Не думаю займатися тут моралізаторством чеснотливого міщуха: «Не пий, не танцюй, не гуляй!» Мені йде про характерність, чесність, безкорисність, ідейність людей провідної верстви, в тім сенсі, в якім говорив про це Г. Гувер. А в цій статті мені йде про подібні ж ознаки в українськім житті. Не важні особи й імена. Важні симптоми. Коли перечислю деякі з них – за час від 1917 р. – не тяжко буде відповісти на питання, чи не позначались ці самі тривожні симптоми, про які згадує Гувер, – і у «верхівці» нашої нації?

О. Сервюк, один з тих, що в імені України підписав Берестейський мир, демаскуючи в промові імперіалістичну політику Леніна й Троцького. Кілька літ потім стає московсько-большевицьким агентом в Італії, потім у Франції; нарешті на Закарпатті й у Берліні, під час другої світової війни, де був рівночасно агентом Ост-Міністеріюм і Гестапо, яке, остаточно, його «зліквідувало». І мимо того – був до самого кінця – «персона грата» серед многих українських соціалістів і «демократів»… Чи з людьми такого «стажу» будується держави? Голубович, прем’єр (соціаліст) УНар. Республіки, який 1918 р. перед німецьким судом – плаче як дитина… Другий берестейський делегат радник одного з українських посольств в 1919-20 pp. – теж хутко повертає, щоб служити Москві… Посол Української республіки, Марголін, – який по урядах Західної Європи в 1919-21 pp. агітує проти незалежності України і за відновлення «єдиної і неділимої» тюрми народів.

Чи здорова, чи зігнила та «провідна верства», серед якої такі речі діються?

Два брати, один – видатна постать в стрілецтві, другий – секретар Директорії. В 1922 р. – вже на службі большевиків… Передвоєнні часи в Галичині: Михайло Рудницький, редактор «Діла», і водночас співробітник большевицьких «Нових шляхів». Так само Ф. Федорців.

Інші, що торували стежку большевикам в Галичину: Петро Франко, Кирило Студинський – голова Наукового товариства ім. Шевченка. О. Назарук, знаний редактор у Львові, який удавав з себе католика, а рівночасно виступав проти митрополита А. Шептицького, нападав на Шевченка, як на «безбожника», ганьбив «степову голоту», січовиків і захвалював в своїм органі московських катів – Петра і Катерину. Вже по його смерті, його співредактор (який все був в опозиції до нього, П. Мох) в однім католицькім журналі демаскував його, що нічого він не позволяв писати проти масонерії і що його сталим дорадником був український жид, знаний большевик Розенберг…

Чи з такими характерами відроджуються нації? Демократичні і радикал-соціалістичні партії, які по відданню Гітлером Галичини москалям, заявляють їм готовість «лояльної співпраці»… Чим вони різнилися від москвофілів часів першої війни? І чи з такою «елітою» – відроджуються нації?

Пригадую головного ідеолога галицько-української соціал-демократії. В одній американській газеті писав, що коли для тріумфу соціалізму треба українцям відректися своєї мови, – він готов це зробити… Тичина і Рильський відреклися своєї душі. Поминемо вже лідерів двох головних соціалістичних партій (1917-19), один – голова першого парламенту України, другий кількакратний прем’єр, – обидва непримушено покаялися перед большевицьким займанцем, відреклися тризуба і блакитно-жовтого прапору… За це стали тепер нетикальними взірцями партіотизму для всіх звеличників «сучасної України».

Чи з тими звеличниками і тими поклонниками чужих ідолів будуються свої храми і свої вівтарі?

В той час, як цілий світ думає про «щастя і добробут» тупого матеріалізму; коли цілий світ тремтить перед новим Чингис-ханом, Україна кидає йому виклик. Нарешті відроджується на ній дух предків, які ні перед ким, як лиш перед Богом, не ставали на коліна. І в цей час цілі партії, групи, не большевицькі, а українські – всіми силами і всією жовчю вічного раба намагаються той дух знеславити, замовчати; понизити тих, які пішли за наказом Шевченка – «рвати кайдани» і «скроплювати землю вражою, злою кров’ю». А серед тих «дядьків отечества чужого» – знаходимо й знаного, нарешті здемаскованого, «репрезентанта» однієї великої української організації – який «представляв» Україну в ліберально-масонськім Інтернаціоналі, а перед тим робив доноси на часописи, які в його «парохії» в Європі пропагували ідеї і чин УПА. І з такими «репрезентантами» роблять «об’єднання», роками толерують їх на чолі поважних установ!

Підтюпцем за цими політичними «репрезентантами» маршують літературні швейки, які пропагують заповіді винниченківщини, заповіді розгнузданого сексуалізму і комунізму, висміюючи все сильне, характерне, героїчне в нашім минулім і в сучаснім, – зиркаючи запобігливо на всі боки, щоб як пес бігти на оклик пана: «Яремо, герш ту, хамів сину!»

Гр. Олексій Толстой (не сучасний підбрехач большевизму) – написав був жорстоку сатиру на Московщину; як то суздальсько-московські князі, «наглотавшись татарщини всласть», назвали себе Руссю, вибравши собі хана, якого прозвали царем. А з його підданих глузує:

«И будет он спины вам бить батогом,

А вы ему – стукать об землю челом».

От цим стуканням займаються многі представники західного світу, і – наші, чи то просто йдучи з поклоном в квартиру червоної орди – до Кремля, чи під маскою «сучасної України», вливаючи непомітно в душі читачів краплю за краплею, отрую безбожництва й московської отарності (колхозства-общини).

Українська емігрантська інтелігентська верхівка заражена гнилизною. Ніякими об’єднаннями з гниллю України не створити. Так не твориться й провідна верства нації. До неї можуть належати тільки люди віри, характеру й волі, – не замасковані перевертні і не хитрі Паньки.

Провідна верства вимагає від своїх великої сили духу, сили моральної, сили тих, що борються за правду Христа. Не місце в проводі нації крутіям, Юдам і фарисеям. Як за Хмельниччини – мусить постати така нова сила й вона лиш дасть раду і з зовнішнім напасником і залізною мітлою вимете з України киселів, барабашів та вишневецьких.

Проблема моральної сили і суворого добору членів провідної верстви – це та, яку товчу – без жадного висліду – «любезним землякам» десятки літ. Може тепер, коли про цю саму проблему нарешті почали говорити й на Заході (Г. Гувер) – ці «любезні земляки» звернуть на неї увагу. Бо звикли прислухатися до голосу чужого пана.

Липень – вересень 1951.

Примітки

И будет он спины… – перифраза з поезії Олексія Костянтиновича Толстого «» (1867):

И будет он спины вам бить батожьем,

А вы ему стукать да стукать челом.

Подається за виданням: Донцов Д. Московська отрута. – Торонто – Монреаль: Спілка визволення України, 1955 р., с. 145 – 151.