Московська почвара і дурні Швейки
Дмитро Донцов
Будучий історик доби найбільш дивуватиметься сліпоті її провідників. Говорю про Європу взагалі і про нашу еміграцію. В цілий свій зріст випростувався перед ними большевизм. В чім його сила? – відповіді на це ніхто не дає, навіть такого питання ніхто по цей бік ставити собі не хоче. В чім наша слабість? – це питання взагалі уважається нечемним, бо в усіх халепах наших винні тільки обставини; питання власної вини не ставиться взагалі, до Шевченкового запиту – «За що тебе сплюндровано?» – політики не доросли.
Хочу коротко торкнутися цих проклятих питань, на підставі заяв большевицької преси і нашої емігрантської. Антитеза увипуклить проблему.
Незбитою догмою всіх політичних рухів є, що перемагає тільки рух, сильний своєю виразною, ясною ідеологією. В сотий раз повторяю, що без Руссо і Вольтера – не було б французької революції, без Корану – ісламу, без «Капіталу» – соціалізму, без Євангелія – християнства. І з неймовірним туподумством «любезні земляки» відхрещуються від ідеологій, як від порожніх забавок, які не дають мудрим людям робити практичну, реальну політику. Як на це дивляться наші противники, большевики? «Правда» (7. 7. 46) цитує Леніна: «роль передового войовника може виконати тільки партія, керована передовою теорією». Треба большевикам перевести практично їх «п’ятилітку», і та сама «Правда» пише:
«Завдання нової п’ятилітки настирливо вимагають підвищення рівня всієї ідеологічної праці партії, поліпшення справи виховання мас в дусі комуністичної ідеології, посилення боротьби з впливами ворожої ідеології… Ідеологічна праця не є щось відірване від життя».
В другім числі того ж часопису читаємо, що «треба підняти на височину значення теорії для робітничого класу», роз’яснити «значення ідеології для стихійного робітничого руху»; «свідомість (мас) вироблюється, як сказав тов. Сталін, немногими теоретиками, інтелігентами, які розпоряджають потрібними для того часом і можливостями». «Известия» (13. 9. 46) підкреслюють потребу знання «марксо-ленінської теорії» для большевицьких політиків. «Правда» (23.8. 46) пише те саме: – «треба передусім, щоб наші кадри вивчили марксівсько-ленінську теорію». Той самий часопис (2. 10. 46) пише:
«З усіх надбань нашої партії, найважнішим і найціннішим є її ідейне надбання, її ідейний багаж, її принципіальна лінія».
Таких цитатів можна збільшити досхочу. Скрізь підкреслюється велетенське значення ідеології, ще до того ідеології непримиренної до ідеологій ворожих, які треба поборювати і роз’яснювати їх шкідливість для науки комунізму. Таке наставлення дає силу нашому противникові. Але коли хтось у нашій суспільності (як наприклад автор) пропагуватиме, що для успішного поборювання комунізму, треба самим мати яскраву, непримиренну, недвозначну ідеологію – на такого летять всі цегли; всі Швейки, єдиним фронтом п’ятнують проповідь «односторонності», «браку об’єктивності», «вузькості», «нетолеранції» до думаючих інакше і т. п.; пробують доводити, що не можна бути або білим або чорним – треба світити, як веселка, всіма кольорами; що «практичний політик» повинен бути хамелеоном, перемальовуватися в залежності від «обставин»; що взагалі ідеологія це річ непотрібна (гл. писання Шереха, Самчука, Дивнича). Не спроможний український Санчо Панса горіти однією ідеєю, взагалі не вміє горіти, вміє чадіти; прив’язаний до найбільш протилежних ідей одночасно – цебто не прив’язаний до жадної ідеї.
В його сліди пішли і деякі бувші націоналісти, яких хаотична думка не витримала незмінної, сталої любови до однієї ідеї. Вони громлять людей віри, яким «в ідеологічних питаннях все ясне», які не визнають «динаміки соціального устрою»; які визнають тільки «дві барви – свою і ворожу». А на думку Пансів – ніколи не треба визнавати одну віру, а все «шукати», а «барви» міняти як найчастіше, залежно від того, що хвиля нанесе: житиме Муссоліні, будуть «фашистами», уб’ють його – стануть «демократами»; була приватна власність на Україні – були за неї, завели большевики колхозну панщину, стали за «колективну земельну власність». А оце ідеологічне скакання опортуністів – назвуть узглядненням «динаміки соціального устрою» чи там «розвою».
Віру в свій ідеал називають вони «релігійно-світоглядовою містикою», або «чуттєво-доктринерськими поглядами»; думають, що присвячувати забагато уваги «світоглядовим проблемам» – значить відходити від «практики життя», значить бути «нереальним політиком». Пристосування ж до всякої тимчасової, виплеснутої на поверхню життя, програми – значить у них керуватися «холодним розумом». Ніс по вітру! Вульгарно кажучи – ось відношення наших Пансів до питань ідеології; ідеології – без якої взагалі нічого на світі не стає великого і тривалого. І ці вбогодухі «вожді» думають, що подібною тактикою, що з подібною пансівською душею вони зможуть поборювати сильний якраз своєю ідеологічною непримиренністю большевизм! Думають, що їх вічно хитливі і змінні «переконання» можуть змобілізувати довколо них загал!
За один із сильних знарядів формування думки і серця, людського, уважають комуністи літературу, і мистецтво взагалі. І це факт, що література і мистецтво дійсно відіграють таку роль в суспільнім життю. Огидна і глупа система большевизму вбивання палицею своїх ідей в мозки своїх нещасних рабів. Але факт є фактом, що література була завше провідником ідей, а тому всяка група, яка хоче тріумфу своєї ідеї, конче проповідує ту ідею в мистецтві. Як ставляться до цеї справи большевики, видко зі знаної промови Жданова на цю тему («Правда» 21. 9. 46). Він підкреслює, що література большевицька не сміє виховувати молодь «в дусі безідейності»; що шкідлива є теорія «мистецтва для мистецтва»; що большевицька література має займатися «виховуванням людських душ», виховуванням молоді (очевидно в большевицькому дусі), що література не повинна «забувати про ідейну роботу». Жданов вважає, що «кожний удалий (в большевицькім дусі) твір літератури можна порівняти з виграною битвою».
Він громить «тривіальну («пошлую»), безідейну літературу і мистецтво, де повно гангстерів, дівчинок з вар’єте, із захвалюванням адюльтеру і пригод усяких пройдисвітів»; він проти замикання літератури «у вузенький світик особистих переживань» або «в розривково порожню сюжетику», вимагає пропаганди героїзму. «Известия» (13. 9. 46) вимагають від кінового мистецтва ідейності (комуністичної), прищеплення совєтського патріотизму, і бажання «боротися і перемагати всякі перепони», нападає на фільми чисто «увеселительные». Большевизм, наш найнебезпечніший ворог – ставляє собі завданням інтенсивно формувати літературою і мистецтвом душі нових поколінь, в однім дусі, в дусі ворожім нам; силкується формувати в цім же ж дусі і українську молодь, роблячи яничарів з людей української крові.
Що протиставляє цим зусиллям українська література на тім малім відтинку, де вона може свобідно розвиватися, на еміграції? На еміграції знайдемо авторів «Муру», з «Арки», які зневажають Лесю Українку, зневажають Шевченка (Багряний), Ольжича, Маланюка, «під стінку» ставляють в своїх випадах того, хто, за Шевченком і Гоголем, домагається ідейності, взнеслості, служення великим ідеям в літературі, хто поборює анархічну теорію «мистецтва для мистецтва».
Знайдемо авторів порнографів, що принижують і знеславлюють ідейну героїку в нашій поезії (напр. в поезії у Віснику 1922-39), пропагують культ «малої людини», раба всіх своїх найнікчемніших інстинктів (Шерех), пропагують звироднілий ідейний світ безпринципної голоти (сартризм); такі слова як «героїзм», «засади» і «переконання» – ставляють в іронічні знаки наведення (Самчук); пропагують літературу для лоскотання нервів людського шимпанзе («Божественна лжа»), пропагують принципіальну безпринципність. Роблять цю роботу деморалізації, хаотизації думки оті письменники і критики майже безкарно перед обличчям диявольської сили зі Сходу, яка виковує і формує душі наших ворогів і яничарів. І думають, шо подібною «літературою» і подібною «критикою» вони можуть дати молоді духову зброю для самоутвердження і змагу!
Як же ж має виглядати та людина, яку література, мистецтво, театр мають формувати? Та людина, яка служить даній ідеології? Большевики відповідають («Правда» 19. 9. 46): – «піднесення ідеологічної роботи повинно виразитися в зміцненню большевицької войовничості, в демаскуванню ворожих соціалізмові явищ у царині ідеології, в різкій засадничій критиці ідеологічних перекручень – безідейності, загумінковості («обывательщины»). Вимагаються «люди з характером («выдержкой»), і героїзмом» («Правда», 14. 9. 36); вимагаються люди, які могли би ділати «особистим прикладом, що не терпить розходження між словом і ділом». Іншими словами – вимагається від большевика мати войовничу вдачу, дух комбативності в обороні своєї ідеї і в нападаі на ідею чужу, вимагається героїзм, картається всі вияви «обиватєльщіни», цебто загумінковості, приниження круга своїх заінтересовань до вузького кола чисто особистих справ.
Що протиставляють наші емігрантські політики цьому типові людини ворожого табору? Протиставляють тип «малої людини» (Шерех), або людини раба своїх дрібних пристрастей (Сартра), тип посибіліста і опортуніста, якому ненависна всяка войовничість, всякий героїзм. Наші Панси, де можуть, принижують ідею повстанчої боротьби проти большевизму, бо це «злочинне марнотратство молодечих сил», бо це «гекатомби жертв» («Укр. гром. пора», 6. 3. 47) ; бо краще ніж у повстання вести молодь – «продати в різницю москалеві» для «лояльної співпраці» з комуністами і чекістами, бо революція наша це «непотрібний «героїзм», як писав той самий орган Пансів про тих, що згинули в боротьбі з німцями.
Ті, що з ними і москалями змагалися і гинули – на думку Пансів зле робили, бо це тактика «свячених ножів», а замість неї мусимо триматися «реального життя» (Феденко), не чекати на чудо і займатися «реальною працею» кооперації з ким дасться. Тип героя, людини войовничого темпераменту, твердих переконань, невгнутого характеру, що обстоює свою віру і поборює чужу, – не в моді у Пансів. Це «хижаки», «авантурники», це «равбріттери», просто бандити, яких не потрібно нам, це «однобічні люди донкіхотських ілюзій». Ідеал пансівської людини – не герой, не войовник, не людина віруюча гарячо, не апостоли і хрестоносці – їх ідеал це людина без віри, тиха і сумирна, яка не творить життя, а підкоряється йому, мовляв, ліпше живий раб, як мертвий герой. «Мур» спеціяльно розвінчує той тип людини, який Шевченко називав «святими лицарями», протиставляючи їм тип, прозваний поетом – «свинопасами», «плебеями-гречкосіями»; називаючи це типом «свобідної людини». І цю людину вони думають протиставити воюючому большевизмові…
Відповідний є й погляд пансів на ту когорту, яка має здійснити нібито національну ідею. Як ставляться до цієї проблеми, проблеми кадрів, загону реалізаторів своєї ідеї – большевики? Як розв’язує цю архиважну проблему ворог? Большевизм рішає, що його «партія – це твердиня, двері якої відчиняються лише для гідних і перевірених»; партія не може «обернутися в бенкет, куди може вступати всякий співчуваючий». Хто ж – з точки погляду большевицької доктрини чи практики – не є «гідний», того з партії видаляється: установа славнозвісної «чистки».
Особливо переслідуються «помилки націоналістичного характеру» (на Україні напр.). Вимітаючи цих «помилених», партія в 1946 р. на Україні видалила 38 процентів секретарів райкомів, 64 проценти голів виконкомів районових рад, дві третини директорів машинно-тракторних станцій і т. п. Багатьох покарано за їхню «націоналістичну ідеологію», багатьох за всякі інші «ухили». В другім числі «Правди» (14. 9. 46) пишеться, що за статутом – «член партії зобов’язаний перестерігати найсуворішу партійну дисципліну», дисциплінованість найважніша ознака партійності, без дисципліни нема організованої партії. «Дисципліна компартії перевіряється вірністю справі, видержкою і героїзмом». Суворо караються вчинки, «визнавані злочинними громадською думкою компартії». Коли партія бажає зберегти «авангардну роль», мусить мати дисципліну. Партія повинна мати «одну душу і одну волю» (14. 9. 46).
Чи я уважаю партійний статут большевицький за ідеал гідний наслідування? Ні! Я тільки звертаю увагу читачів, яка дисципліна панує в рядах нашого ворога, його ударної сили – партії.
Я звертаю увагу на це, що протиставляє тій дисциплінованості наша політична думка і наше партійництво. Отже, установи чистки вони не знають взагалі. Правилом є – що наколи в партії відкриють непевного члена, треба всі зусилля скерувати на те, щоб ніхто про це не довідався. Непевну людину треба обілювати, бо інакше «партія» буде «скомпромітована». Були партії в Галичині, де та сама людина була редактором «Діла» і большевицьких «Нових шляхів», і партія проти того нічого не мала. Головний літературний критик «Діла» (ганебної пам’яті Михайло Рудницький) теж був сталим співробітником «Нових шляхів» і це теж нікого не разило.
Недавно став голосним інцидент, коли в однім українськім товаристві в Канаді влада відкрила і арештувала небезпечного большевицького шпигуна, який поза цією своєю «діяльністю» з доручення товариства вів в нім «культурно-освітню працю». Замість відректися цього шпигуна, люди з того товариства і їх пресовий орган того типа вибілюють і боронять. Не говорю вже про знаний факт, що на чолі деяких угруповань, нібито національних, стоять ноторичні бувші комуністи. Це теж нікого не разить. Критикувати чужу, ворожу ідеологію уважається в партійних колах «партійною гризнею». «Гризня» допускається тільки в справах особистих, кар’єрницьких, справах впливів тієї чи іншої кліки, але ніколи в справах принципіальних, ідеологічних, тут це уходить за шкідливий дивогляд, за «виключність», за «доктринерство».
Треба лиш виробити відповідну «формулу переходу» до чергових справ, напр. «вимоги часу», «динаміка соціального розвою», «наддніпрянська психіка», – і все пояснюється, під стару вивіску підкладається новий зміст і метаморфоза стрічає загальне признання як доказ партійної «толеранції» і «об’єктивного підходу» до політичних справ. Навпаки, тих що не хочуть залежно від нової коньюнктури, нових обставин зовнішніх, міняти кожної світової війни свої переконання – висміюється як «ретроградів». Тих, хто вибрав собі віру не на час одного чи двох років, а на ціле життя – на того показується пальцем, як на дивака і національного шкідника. А зовсім біда тому, хто посміє нап’ятнувати ідейне перекинчицтво в партії, або викрити непевні елементи в ній – цьому просто грозиться анатемою і від судженням від честі. І от, з такими «засадами» щодо партійного будівництва наша еміграція думає (чи думає?!) ставляти чоло большевицькій партії!
Швейкам взагалі осоружна ідея чогось ясного, окресленого, оформленого, стилевого. Особливо в області ідей, чину, і одганізації. Швейк «гостро осуджує» чіткі, окреслені політичні чи літературні гурти. «Ніякої виключності ні в ідеї, ні в чині, ні в способі поступовання» (Самчук), – ідеологія слимака. Ненавидить він людей «однієї доктрини», людей «односторонніх», має він вже досить отих «конкістадорів», «доктринерів», досить «орденського засклепіння». Він хоче на простір з пут одного пориву, однієї віри, однієї надії, однієї думки; він хоче «свободи» – мандрувати з однієї стежки на другу, з другої на третю, в залежності як зложиться «реальне життя», як зложать те життя сильніші за Швейка, аби поклонитися їм.
«Життя ускладнилося до такого ступеня, що говорити чи діяти категоріями якоїсь однієї доктрини, більш ніж наївно» (Самчук), – і треба мати «про запас» одну доктрину або й дві. Ідеал – це не якийсь там «герой» чи «лицар», не «хижак», а людина «розщеплена в собі» (як учить учитель Швейків, Сартр), без «обов’язкового культу однієї доктрини», без «віри в чудо». Головно – «узгіднити існуючі протиріччя» і стати «над суперечкою», збоку від ворогуючих сил, нейтрально – ану ж тоді помилує нас та, яка переможе (Шерех).
Як не сміє бути «догматично-релігійний» світогляд, так не треба ніякого Ордену, ні «орденської містики», ні «орденської виключності», треба об’єднати всіх, і тих що кажуть Так, і тих що кажуть Ні, і тих хто вірує в Бога, і тих (треба бути толерантним!), хто вірує в чорта; і тих що хочуть боротися з чужою Правдою, і тих, що не є односторонні і узгіднюють свою Правду з «правдою» диявола або чужинця. І Авелів і Каїнів, і апостолів, і фарисеїв, бо» «діяти за категоріями однієї якоїсь доктрини більш ніж наївно». Так постає наївний культ механічного, бездумного «об’єднання» (все одно хто, з ким і для чого!) партій, груп і клік, без суворого добору членів, без перевірки, без твердих вимог входячим в таке «об’єднання», без видалення і покарання елементів непридатних і непевних, без яскравої ідеї – політичний дивогляд без ясної творчої думки, без духу комбативності, без людей сили, волі і характеру.
Така механічна, мертва збиранина (як би пишно не називалася), свідома своєї безсилості, мусить шукати опори в чужих силах. Це той чи інший окупант, або кандидат на нього, або – мітичний «народ», якого «суверенною волею» закриваються люди, немаючі своєї волі. Інакше дивиться на цю проблему ворог. Партія большевицька – з початків самого народження – була перейнята жадобою влади, жадобою формувати світ ідейно і політично. Читаємо в большевицькій пресі: «Ленін перший в історії марксівської думки відкрив де коріння, ідейні джерела опортунізму, вказавши, що вони є в підпорядкуванню себе «стихійності робітничого руху» та в приниженню ролі, яку має грати (соціалістична) ідея в (робітничім) русі. Партія – повинна бути «кермуючою силою» руху.
В тій самій пресі читаємо далі, що організувати й мобілізувати маси мусить партія. Щоби керувати рухом, давати йому цілі і напрям, мусить існувати окрема група людей, партія, яка мусить думати, вивчати історичні процеси, а робити це все у народу, у мас «в робітничого класу… нема до того часу, ні змоги». Кінцеві цілі боротьби і шляхи до неї «виробляються немногими теоретиками, інтелігентами». Маси без тої провідної кермуючої верстви є «корабель без компасу». А ця провідна верства не сміє плестися в хвості стихійного руху мас, лише прищепити їм свої ідеї, напрямні і мету.
Практика відповідала теорії. Большевики не прислухалися (як роблять їх противники) так званим «законам еволюції», «розвиткові подій», чи «волі народу». Навпаки, старалися їм накинути свою волю. Перед 1917 р. еволюція російської імперії вела до деякого розкріпачення суспільності: визволення з кріпацтва селянства, рудименти парламентаризму і обмеження самодержавної влади (Державна дума), більша свобода преси і думки і т. п. Большевики «наплювали» на цю «еволюцію» і рішили повернути імперський корабель в напрямку, протилежнім «еволюції»: до ще гіршого самодержавства (в політиці), до ще гіршого закріпачення уже всіх класів суспільності і до ще гіршого загнуздання думки і преси ніж було за Миколи 1-го. Констатуючи це, хочу тільки підкреслити, з якою пасією формування суспільства своєю власною ідеєю – були одержимі большевики. І що ж тій пасії формування думає протиставити наша політична еміграція?
Вона насамперед хоче вбити всяку думку про те, що на чолі суспільства має стояти окрема провідна верства. Емігрантська преса піниться на саму згадку (не кажучи вже про теорію) конечності в проводі «луччих людей», які перевищали би загал характером, мудрістю і відвагою. А коли вже преса Швейків визнає, що хтось остаточно мусить коли не вести, то «репрезентувати» народ, то мусять це бути «звичайні люди», такі як всі, ані мудріші, ані характерніші. Думають, що «Ярема, хамів син», лишаючись і далі «хамовим сином» – може, коли збере коло себе таких самих як він сам – вести націю. А «вести» – це на жаргоні значить питатися у мітичного «народу», куди він хоче йти, а в «обставин» – як до них пристосуватися.
Це є метода людей без власної думки. І під тим оглядом вони принципіалісти: ще від часів наших 60-ників, через Ю. Липу, аж до «націоналістів», які тепер перейшли назад до драгомановства, іде протест проти тих, які «ціле суспільство на свій лад» прагнуть переробити. Основною ідеєю деяких бувших націоналістів напр. (з «Української трибуни») є, що стикнувшись з умово збольшевиченою частиною наддніпрянської молоді, вони повинні були викинути за борт свій націоналістичний ідейний багаж і засвоїти і жаргон, і деякі ідеї цієї збольшевиченої молоді. Замість нести цій молоді смолоскип своєї ідеї, вони згасили його і принизилися до несвідомої і збаламученої 30-літнім большевицьким «воспитанием» – маси.
Замість хотіти реалізувати свою ідею, вони прийняли ідею чужу (напр. націонал-соціалізм), тільки тому, що та чужа ідея потрапила нагнути собі світ реальних фактів! Большевики виходили від своєї ідеї, якій хотіли підпорядкувати існуючий стан, наші Швейки – виходять, як самі пишуть, «від існуючого стану», підпорядковуючи йому світ своїх думок! Повний заник якоїбудь волі формування, якої б то не було волі влади доходить в них до того ступеня, що вони пишуть собі як заслугу «добровільне зречення з виключності провідництва». Вони так і хваляться, що не вони старалися освітити своєю ідеєю шлях масам, а навпаки, шо це «дійсність визначила шляхи» їм і їх програмі. Яка дійсність? Та, яку вогнем і мечем запровадили на Україні москалі.
І ось, цей крайній і безпомічний опортунізм, умову трусість думають Швейки протиставити диявольській формотворчій силі большевизму. Чи вони направду гадають, що воюють з Москвою?
Зробім підсумки. Большевицькій силі, силі однієї, фанатичної ідеї – Швейки протиставляють ідейну саламаху, повний брак однієї яскравої думки, атракційної і мобілізуючої загал. Більше! – І в літературі емігрантські Швейки свідомо пропагують безпринципність або розкладові ідеї, ослаблюючи думку і бойову волю загалу. Большевицькому ідеалові людини фанатика і войовника своєї думки – протиставляють Швейки ідеал «малої людини», ненависть до типу героя і войовника.
Большевицькому червоному Орденові (компартії) – Швейки протиставляють механічне, нездисціпліноване «об’єднання» гетерономних, чужих собі духом, людей. Большевицькій пасії творення свого, наперекір всяким «еволюціям» і «волям народу» – Швейки протиставляють невільницьке числення з обставинами й нагинання до них своїх кожночасових програм. Ідеї, фанатизмові, войовничості – протиставляють безідейність, безхарактерність і «толеранцію». Чи ця громада Швейків надається до ставлення чола диявольській силі Москви, чи ні?
Знаю, що можуть відповісти Швейки: – «так значить ви за ідейну твердолобість большевиків! Значить ви за большевицький партійний «орден»! За большевицьку «чистку»!? Ні, я за що інше. Навів приклад большевиків на те, щоб довести простий факт: так само як глупо виходити з ломакою на ведмедя чи кавалерії проти танків, так само глупо балакати за самостійність, соборність, за боротьбу з червоною Москвою, розброюючи рівночасно свій загал ідеологічно, морально, волево і чуттєво. Виводити проти фанатиків мілітантної червоної церкви – «малу людину», ворожу героїці, без пристрасної віри в свою справу, позбавлену всякої моральної і групової дисципліни, людину принципіально безідейну і безхарактерну – це, або тупоумство, або злочин!
Крім того я думаю, що неміч українського загалу якраз полягає в тім, що не знаходить в нім послух думка: що звалити може большевизм тільки така ідея, яка б показалася ще більш «виключною», ще більш «нетолерантною» до диявольської ідеї большевизму, як ця остання до ідеї нашої християнської цивілізації. Бо тільки така яскрава і безкомпромісова ідея стане мобілізуючим чинником для противників Москви. Я думаю, що тільки може побороти большевицьку ідею така ідея, яка буде ще більш мілітантною ніж ідея большевизму. Я думаю, що звалити большевизм потраплять не «малі люди», а великі, люди однієї думки, незахитаного характеру, горіючого серця. Я думаю, що звалити большевизм і Москву потраплять люди не згуртовані в «об’єднання», хребетних і безхребетних, а направду в те, що звалося колись орденом, світським – для одних, духовним – для других, якого члени насамперед – об’єднавшись спільним духом, відгородяться від всього миршавого, здегенерованого, схамілого і спідленого довкола себе. Такі й націю лише за собою поведуть і за своєю Правдою.
Патріотами однієї ідеї і фанатиками були ті, що зробили французьку революцію. Фанатиками однієї ідеї були прибічники Кромвеля разом з ним. Воєнниками духом і фанатиками віри були воїни ісламу і хрестоносці.
Людьми однієї ідеї і гарячої віри були члени «лицарства козацького», відтворені Шевченком, який сам був людиною віри і однієї ідеї.
Нарешті, фанатиками однієї ідеї і войовниками за неї були апостоли Христа.
Тільки такі люди, тільки великі люди творили велике в історії.
І коли тепер деякі бувші націоналісти повертають до цього, що колись націоналізм відкинув, до мертвих анемічних ідей, засуджених історією, то їм треба пригадати, що час говорити ясно і голосно не як Швейки, бо як сказано в Євангелії (І посл. до Коринт. 14, 8 – 9):
«Коли сурма видаватиме невиразний звук, хто стане готуватися до бою?
Так коли й ви язиком вимовляєте баламутні слова, то як дізнаються, що ви говорите?
Ви говоритимете на вітер!»
Травень – червень 1949.
Примітки
Вперше надруковано в журналі ВООЧСУ, 1949 р., № 5 під назвою «Їх сила й наша слабість».
Подається за виданням: Донцов Д. Московська отрута. – Торонто – Монреаль: Спілка визволення України, 1955 р., с. 106 – 117.