«Скажені вовки» й «вихолощені марксисти»

Дмитро Донцов

Серед так званих українських «народників» популярною стала пісня, приписувана Мазепі – «Ой горе тій чайці», і друга – «Всі покою щиро прагнуть». Мораль, яку з них виводили, була типова «народницька» мораль: пропали ми через незгоду і тому, що розтаборувалися при битій дорозі, де кожний міг нас розшарпати. Мораль – повторювана тисячу разів – була примітивна, і спихала вину за нашу долю на географію й «злих воріженьків». На інші моменти тих пісень ніжно-ліричне серце «народників» не вважало. Не звертало уваги, що пісня за лиху долю винуватить і саму ж чайку:

«вона дуже криклива, дає помайбіг кожному хто йде, а коли нещастя трапилося, то журавель не хоче й плакати по злій сестрі, що загубила весь дім і сама марне згинула тому, що жила по дурному на світі» (Возняк).

Не звертали «народники» уваги і на істотні моменти другої, приписуваної Мазепі, пісні. В цій пісні нарікає Мазепа не так на брак єдності, як на зрадництво, перекінчицтво самих українців: «еден живеть із погани…, другий ляхом за грош служить…, третій Москві юж голдуєть і єй вірне услугуєть». Не звертали уваги на поклик «врагов бити», на здобування Прав вільної нації «през шаблю» (не через просвіту і «дипломатію»); не звертали уваги, що пісня кличе вмирати за славу й віру, не за морги або десятини; а головно не звертали уваги на головну хибу земляків, причину всіх бід:

Ей, панове єнерали,

чому ж єсте так оспалі?

Чому допускають, що їх

мужиками називають

і підданством дорікають?

Оспалість – слово, часто уживане в старій Україні, значило – байдужність, лінивство думки, втечу від чину, сонливу розманіженість. А бажання кожному, хто йде повз неї, – кричати «помагайбіг!», готовість всім сусідам «голдувати й служити», – ця готовість, є в перекладі на сучасну мову просто: безхарактерність. На ці прикмети – оспалість і безхарактерність проводирів, прикмети психічні, не зовнішні, хочу звернути увагу: вони ще більш винні в «чайчинім горі» тепер, ніж тоді.

Шукати причин «чайчиного горя» в цім моменті – не в моді. Тому, що це вимагає зусилля думки; тому, що переносить вину наших нещасть із «злих воріженьків» на нас самих; нарешті тому, що причину цих нещасть знаходять не в області матеріальній, а духовій, якої примату не визнає матеріалістичний вік. Коли українська еміграційна преса пише на тему «чайчиного горя», то завше те саме: нащо «партійна гризня»? Як виробити «спільну концепцію»? Як «узгіднити» протилежні думки? Як «усвідомити» чужинецьку «опінію» і яку виробити «програму», та якими торгами чи переторгами майструвати «репрезентативний орган» українського політичного світу? Не торкаючись суті питання, ці розумування не виходять із зачарованого кола, і тому лишаються яловими.

Ніхто майже не хоче розуміти, що причина «чайчиного горя» лежить в психічній структурі тої верстви, яка претендує на проводирство в нації. Причина ж чужого панування над Україною, теж лежить у психічних прикметах провідної касти окупанта.

Умисне апелюю до свідоцтва чужинця, який десятки літ переді мною сконстатував той самий соціологічний факт. Віконт М. Де-Вогюе, в творі про «Російський роман» пише про виведених у Достоєвського предтеч сучасного большевизму:

«Найбільша заслуга цієї заплутаної, зле скомпонованої, часто комічної і перетяженої апокаліптичнимн теоріями книги («Бесы») та, що, не зважаючи на все, лишає вона нам ясну ідею того, в чім є сила нігілістів, їх сила не в доктрині, якої нема, ні в міцній організації; їх сила криється в характері кількох людей. Достоєвський думає – і судові розправи (нігілістів) підтверджують його думку, – що ідеї змовників майже ніякі; що грізна організація властиво зводилася до кількох місцевих філій, кепсько між собою зцементованих; що всі оті фантоми, центральні комітети, виконавчі комітети, існували лише в мріях їх сторонників. За те він яскраво змальовує їх напружену до краю волю, їх душі холодні як сталь, протиставляючи їм нерішучість і брак відваги представників влади… Між цими бігунами він малює нам масу слабих, притягуваних тим, хто більше намагнічений. Треба якнайбільше підкреслити, що якраз характер цих, рішених на все, людей ділає на російський народ, не їх ідея…»

Вогюе каже більше, він каже, що прониклива думка Достоєвського в цій справі властиво поширюється не тільки на Росію, але й на інші народи.

«Люди стають чим раз менш вибагливі щодо ідей, чим раз більш скептичні щодо програм; чим раз меншим стає число людей, які вірять в абсолютну вагу доктрин; головно їх вабить до себе – характер, навіть коли вся його енергія направлена на зло; тому що характер обіцяє людям провідника, забезпечує твердість приказу, що є першою потребою людської спільноти».

Не буду докладно розбирати твердження Вогюе. Історія й соціологія підтверджують їх. Найважніше – це підкреслення, що народні маси завше підуть за тими проводирями, які виявляють сильний, а не слабий характер, напружену до краю волю, душу холодну як сталь. Коли матимемо це на увазі, зрозуміємо і причину «чайчиного горя», і причину, чому нинішні московські нігілісти (большевики) взяли за чуба таких самих нігілістів Польщі, Румунії, Болгарії, навіть Франції й Італії. Заглядаючи в майбутнє, писав Вогюе:

«Коли сини Базарова (нігіліста з роману Тургенева) перейдуть до «пропаганди чином», вони здадуться нам подібними до наших західніх революціонерів. Але пригляньтеся ближче, і ви знайдете між ними таку саму різницю, як між диким звірем і удомашненим. Наші найгірші революціонери це лише злі пси; московський нігіліст – це вовк, а відома річ, що скажений вовк далеко небезпечніший»…

Ці скажені вовки, в постатях сучасних Базарових і Шигальових – Леніна, Троцького, Дзержинського, Сталіна, Жданова й т. п. – з’явилися на Україні в 1917 році.

Причина цього? Причина не в «партійній гризні», не в браку «об’єднання між українцями», чи якоїсь «узгідненої концепції». Причина в тім – що вовчому характеру напасника українська провідна верства демосоціалістична не в змозі була протиставити нічого – психічним напруженням, динамізмом, силою – рівновартного.

Іноді самі жертви «скаженого вовка», самі обдурені тим вовком малоросіяни українські, додумувалися до основної причини їх і їхньої країни халепи. За соціалістів признався В. Винниченко: «ми, українські соціал-демократи вихолостили марксизм», засвоїли з нього лише

«одну його половину, об’єктивний хід подій, ми прийняли з його тільки те, що може нам дати незалежно від нашої волі, від наших прагнень, механічний розвиток соціальних відносин; не маючи самі жагучого, одважного прагнення» знищити ненависний лад в його основах. («Відродження нації», т. 2).

Брак волі, брак горіння, брак відваги – що ж це, як не ті психічні прикмети слабих, якими відзначалися, писав Вогюе, представники ладу, якого поборювали «скажені вовки» большевизму?

Брак характеру, волі в української інтелігенції підкреслюють і совєтські українці. «Чому ми не з волею криці? – питається Гадзінський. – Чому ми як масло на рушії подій?» Чому нас «завжди хтось веде і ми ідем послушні, аж нам не скажуть: стій!» Антоненко-Давидович про те саме: не один з постатей його романів «скорився чужій силі, вона зломила його і поведе туди, куди схоче…» Брак волі!

Головко нарікає, що «кволе є наше хочу», Плужник – що ми тюпаємо в життю «без волі і охоти»; що пісні наші «красні, та безсилі». Автор оповідання «Смерть» бідкається, що українці не мають волі самим іти, лише дають «мовчки, мов на налигачі, вести, їх слухняних, куди треба» і куди не треба, – вести чужій, більш вольовій, силі.

Це саме стрічаємо у Франка, який ясно бачив брак вольового первня в душі сучасної йому інтелігенції. Тичина, замолоду, картав ту саму психічну хворобу своїх земляків, на яку хутко занепав і сам. Ганьбив братів-поетів, що їх зламана воля не зносить «грубого, не прозорого світу»; що прагнуть спокою «там, де боротьба і бурі»; що красу добачують «у небуттю», в занику волі, і скрикує: – «так як же ж нам зламать тиранію й тюремні грати, коли співці у нас всі евиухи, кастрати?»

Ці «співці» лише перейняли «традицію» XIX віку, смутної пам’яті. «Володар дум» другої половини того віку, М. Драгоманов проскрибував все, що мало на собі печать міцної волі. Негував «фанатичну виключність». Громада була вільна – і могла сама вибирати до якої нації прилучитися, ніхто не смів накинути їй, «примусову національність». Слово ренегат – треба було «виключити зі словника, як наслідок часів релігійного фанатизму». Кожний мав право зрадити націю, серед якої родився. Вести народ? – ніхто на це не мав права, бо – «куди народ наш схоче піти, те і буде». Народ мав «вроджений інстинкт до осягнення соціальної правди», ніяка інтелігенція, ніякий провід не смів йому в тім заважати. Драгоманов (писав Франко) – «за ніщо ставив вагу і роль інтелігенції», вагу проводу. Останній не мусів мати якусь волю, мусів пасивно слухати маси. Це була пропаганда безвольності, безхарактерності і принципіального «безначальства».

Тої самої ментальності були політики 1917 р. Найменше думали вони апелювати до чинника національної волі, енергії, характерності. Всіма силами намагалися – в добу революції! – вгамувати вибух народнього гніву, загнуздати його «пристрасті», його «виключність»; ввести в рямки міщанського «благоденствія» революційний потік, переконати ворога – «жити без кулака»; уважали, що змаг за волю може обійтися «без непотрібної і небажаної боротьби». В їх мозку «не містилась думка, що доведеться силою здобувати» право нації на існування. Ідейний вождь демо-соціалістичної інтелігенції тієї доби, М. Грушевський виключав «напруженість стремлінь», «напруженість волі» – як чинник конечний для перемоги, – виключав якраз ту «напругу волі», що її уважав за конечну передумову перемоги Вогюе!

Один із симптомів небезпечної хвороби нашої інтелігенції той, що навіть деякі з тих, що себе звуть націоналістами, – за взір патріота беруть собі не, скажім, Міхновського, а М. Грушевського, не когось, хто згинув не скапітулювавши, а того, хто покаявся, хто пішов добровільно, без примусу, служити переможцеві і кликав до капітуляції інших (гл. статтю В. Янова в «На варті»).

В сліди Драгоманова пішла і наша публіцистика кінця XIX і XX вв. Її ідеалом провідника не була людина, що вміє командувати, з душею «холодною мов сталь», із серцем рішучим і відважним. Навпаки – її ідеал вождя це людина «жіночої м’якості, лагідна і толерантна до кожного», з «чулою натурою». Вождь має не вести, а «бути поплавком на поверхні народної стихії» – плисти куди вона несе, без власної волі. Старатися повести народ за своєю ідеєю – це було, в мові тієї інтелігенції, недозволеною «муштрою народу під своєю командою».

Безвольність і безнапрямність інтелігенції стали гаслом публіцистів з МУР-у. Енергія людини волі – що як магніт залізо притягала до себе масу – висміювалася МУР-івцями. В їх ідеї провідник не смів різнитися від пересічної «малої людини»; мав бути пересічної порядності (чи непорядності), і пересічної волі, міг бути характерним або безхарактерним; «волеву людину» мав заступити тип політикана і крутія. В канадійській українській пресі віджила стара теорія Драгоманова – охорони права на ренегатство. Оборонці чужої тиранії, оскільки були «братами по крові» – ставали заблудшими братами, на яких не вільно було кинути камінням («Український робітник», «Новий шлях»). Принципіальні опортуністи, які завше підкорялися всякій силі, що виконувала владу на Україні, були (на думки вже таборової преси) не опортуністи найгіршого гатунку, а просто політики «старої школи», такі патріоти як і ті, яких гаслом була боротьба з окупантами.

«Душі холодні як сталь», воля, вміння вести і командувати, – все пішло на задній план. Гаслом дня стала безхарактерність, при чім різні кола і гурти прикривали її різними тріскучими фразами: одні – вимогами «тактики», другі – вимогами «духу часу» чи «прогресу», треті – містичною «волею народу», четверті – «любов’ю до ближнього», п’яті – потребою «об’єднання» і шукання «спільної концепції, яка «давала би запоруку, що доведе до визволення» і т. п. Та в основі всього того лежав параліч волі провідної інтелігенції, яка поволі тратила живу енергію і силу правдивих вождів нації.

Своє народолюбство («воля народу», «суверенний народ» і т. п.) наша інтелігенція перейняла від народництва московського, – та перейняла поверхово. Бо це останнє не зрікалося своєї провідницької місії на річ туманного поняття «народу». Кандидати на нову (по дворянах) еліту в Росії – писав Достоєвський –

«були переконані, що народ наш зараз же прийме все, що ми йому вкажемо або прикажемо… Наші «общечеловєкі» у відношенню до свого народу були цілковитими поміщиками… Народові за нами, чи нам за народом? Ми повинні схилятися перед народом, але під одним услів’ям і це сіне ква нон: щоб народ і від нас прийняв багато… Ми не можемо знизитися перед якою то не було б його правдою; наше хай зостанеться при нас і ми не віддамо його нізащо на світі навіть у скрайнім разі, за щастя получення з народом».

Пізніші нігілісти й московські революціонери теж застерігалися «перед паданням до ніг перед стихійністю».

Москалі все добре знали вагу активно настроєного, з «душею холодною мов сталь», проводу, переконаного в своїй правді. І якраз тому, в зародку прагнули забити всякий натяк на повстання подібної психіки в нас.

Зграї совєтських псів виношували нових людей – типу провідників, які могли б вести, наказувати, притягати маси до себе, мов магніт залізо. Різні Затонські, Яшеки, Лейтеси счиняли гвалт: як сміють якісь «куркулі з Кобиляк» рівнятися зі «старшим братом»! Як сміють своє месіанство висувати! Як сміють проти московського «скаженого вовка» викликати українських «вольових людей», «конкістадорів», проповідувати «ніцшеанство», потребу «сильних людей», це ж фашизм! А Кремлеві вторуючи, в’їдали на їх «землячки». Цілком так, як тепер – і з тієї самої причини – в’їдають на «вісниківство» емігрантські «землячки»: як сміло ширити «вольові, елітарні теорії», пропагувати культ «орденів» поза волею самої маси», робити «апотеозу волі, віри, ентузіазму», коли «ключ до перемоги» лежить не в «конкістадорах», а «в маленькій людині»! Нам не треба «фанатиків і ненависників», не вони, а сама маса є «форматором і творцем визвольного руху» і т. п.

Як тоді, різні Пилипенки настирливо радили «вольовим людям» залишити свої «месіанства» і «не гнути кирпу перед ребкором», так тепер емігрантські «Енки» настирливо радять «не гнути кирпи» перед «маленькою людиною», перед «камбрумами», в них же спасення народу…

А коли в 1917 р. зірвалася на ноги, повна ще козацьких традицій, Україна, – Винниченко й інші «Енки» висміювали «віру в багнети», в жупани, в шаблі і «в дим гармат», от, мовляв, «кріпак спішить на шляхтича перевернутися»… Ось у цім була суть проблеми! Москалі й наші Енки не допускали, щоб смів перевернутися кріпак на войовника. Не допускали й польські шляхтичі (і рідні Киселі), щоб смів відвічний кріпак перетворюватися на козака. І тепер московські Базарови і наші Швейки накладають «вето» на нову людину, з психікою не хама, а пана, яка в вогні революції повстає на Україні.

Коли обдерти противників «елітарних теорій» з маски пишних фраз, то дуже хутко вгледимо, що за ними криється. Коли вони проти «конкістадорів» то тому, що (як лейтеси і затонські) хочуть бачити нас вічними кріпаками; коли проти «фанатизму», то тому, що «фанатики» заперечують права на ренегатство (якого оборонцем є Драгоманов); коли проти «ненависництва», то тому, що виправдують зрадництва «рідних по крові» земляків; коли проти «орденства», то тому, що проти суворої дисципліни в рядах провідництва; коли поборюють «вісниківство», то тому, що адорують московський Схід і засадничо проти боротьби з ним.

Теоретики соціалізму мають свою науку: їх провід був прекрасний, але все скінчилося катастрофою. Всупереч тій науці, – автор цієї статті все підкреслював виїмкові прикмети нашого народу, який в часи 1917-21 pp. не мав відповідного проводу. Але визнаючи за масою її додатні сторони, не треба думати, що вона є «форматором і творцем» життя. Форматором завше був, є і буде провідна верства. Бували приклади, що значно менші числом армії розбивали численніші, коли на чолі їх був здібніший штаб чи вождь. Але нема прикладу, щоб при рівній кількості військ обох противників перемагав той, якого штаб був дурніший.

Коли зробити підсумок тому, що зацитовано тут і з критиків, і з апологетів нашої інтелігентської верхівки, – то образ її буде страшний. Це є, отже, люди з «вихолощеною волею», без «жагучого, одважного прагнення»; це – «масло», глина в чужих руках, з «кволим Хочу», яких «завше хтось веде», які «без волі й охоти» сунуться на чужий приказ мов «слухняні воли»; це – позбавлені «фанатизму віри», «евнухи-кастрати», завше готові – нерішучі і хитливі – сховатися за «народну волю»; це – люди без «пристрасті», без «волевої напруженості», «лагідні, толерантні, по-жіночому лагідні», з «чулою натурою», – направду «маленькі люди».

Трудно припускати, щоби провід з такою психікою міг бути атрактивним магнітом для маси; щоб маса вичула в них провідників; щоб захотіла скоритися такій «волі»! Трудно собі уявити, щоб могли вони тримати рівновагу російському нігілізмові чи большевизмові – з їх «напруженою до краю волею», з їх «душею, холодною мов сталь», «рішених на все», з їх енергією і твердим характером…

Свідомість своєї непридатності на вождівство не раз прискала з уст самих тих провідних постатей нашої інтелігенції. «Не нам осміяним сміятись, не нам скаліченим іти, сліпим – відшукувать світи!» – звірявся Олесь. «Не нам, знесиленим журбою, роздертим сумнівами, битим стидом, не нам тебе провадити до бою!» – писав Франко. Навіть Драгоманов (у листі до Павлика) жалувався, чому не мав якобінської психіки, «чому не родився деспотом… Був би мав більше впливів на цілий ряд молодих поколінь», бо «тепер якобінські люди пішли скрізь».

Ці – мимовільні – признання Драгоманова цікаві. Він. признає, що «якобінські люди» мають більший вплив на народ, признає те, що твердить Вогюе: що тільки той провід матиме вплив, який має фанатизм віри і волю здійснити свою ідею. Без відповідного психічного наставлення, без цього фанатизму віри, без цієї волі, «холодної мов сталь», – не поможе ніяка ідея, ніяка концепція, ніякі «узгіднення», ні «об’єднання».

Це воля – це той невидимий вітер, який надуває вітрила, і без якого найкращий вітрильник не зсунеться з місця. Які б об’єднання і концепції не видумували люди з атрофованою волею, з психікою «маленької людини» – нічого з тих об’єднань і концепцій не вийде позитивного. Не ідеї і концепції формують світ, а люди, одушевлені і горіючі ними; формують світ такі фанатики, як «єретик», як Жіжка, як неофіти Шевченка; як хрестоносці, як якобінці, ніколи люди «лагідні», не євнухи з «вихолощеною волею». Ці форматори життя – не «такі як всі», не з прикметами пересічної людини, навпаки, вони здушують у собі прикмети тієї людини, оспалість, вигіднитцво, брак відваги, безхарактерність, толеранцію зла і нікчемності – є «односторонніми», такими, як вимагає цього їх велике діло, до якого чують себе покликаними Провидінням.

Якими б крапленими картами не грали замасковані адоратори московського Сходу, – каста нових людей повинна повстати на Україні, фанатиків як Вишенський чи Савонароля, людей віри, як перші християни, душевної твердості, як герої нашої старовини варязької, «жорстокі» і «нетолерантні», як хмельничани, до займанців і їх попихачів, люди напруженої волі і непохитного характеру.

Цим разом слушна увага вирвалася Драгоманову – що такі люди (як він їх звав «якобінці» і «деспоти») – родяться, ними не можна стати. На Хмеля не можна «вивчитися» тому, хто вродився з душею «хамового сина». Казав Сковорода, – як черепаху не вчи, не буде вона літати як орел.

Ось в чім суть нашої проблеми – вона в площині духовій, психічній. Бо там лиш, де психічно «дрібніють люди на землі», – «ростуть і висяться царі». Від появи чи непояви таких нових людей на Україні, від ліквідування рабського типу, – залежить (і Москва це знає!), чи лишиться Україна країною гелотів, погноєм москалів, – чи стане вільною. Або «скажені вовки» в постаті «бесов» Достоєвського утвердять своє панування на нашій землі, або Україна знайде в себе на них домптерів, які об’єднають націю, які перегризуть горло вовкам. Слушно писав Вогюе: «Масу вабить до себе характер… характер обіцяє людям провідника, забезпечує твердість приказу, що є першою потребою людської спільноти».

Червень – липень 1950.

Примітки

Вперше надруковано в журналі ВООЧСУ, 1950 р., № 6 під назвою «Про чайку небогу».

Подається за виданням: Донцов Д. Московська отрута. – Торонто – Монреаль: Спілка визволення України, 1955 р., с. 212 – 221.