В чім сила організації?

Дмитро Донцов

Суть всієї політичної кризи наших днів – це криза провідної верстви.

Порівняйте постаті колишніх провідників і – теперішніх! Цілком іншу вдачу, іншу моральність, іншу духову силу представляли собою Пітт, Кавур, Джозеф Чемберлен, Меттерніх, чи Клемансо, а іншу – Ерріо, Блюм, Шуман, Ласки й сотки інших, що видніють нині з газетних наголовків.

Коли візьмемо Україну – недосяжними велетнями видадуться нам провідні постаті часів Хмельницького, Мазепи, чи Полуботка, – в порівнанні з тими дрібненькими постаттями, що очолювали Україну в часах Великої Революції і, в більшості, нині її очолюють.

Нова провідна верства в країнах Європи, яку події висунули на верх по першій війні, відзначалася передусім браком візії, далекосяглої ідеї. І то якраз в добу, яка домагалася засадничих, відважних рішень, ясної і яскравої ідеї. Цьому всьому протиставляла нова «еліта» – гасло «муравлиної праці», буденної латанини, заступаючи політичну мудрість її сурогатом – крутійством.

Їх тактика була тактикою відкладування «на завтра» засадничих рішень, уникання неминучих конфліктів, замазування очей на завтрішний день, страху широкого жесту. Була це у нас тактика «малороса», що був, як то кажуть, «хоч дурний та хитрий» (я сказав би: хоч хитрий, та дурний). Була це політика «злоби дня», підлещування масі, політика демагогічного пацифізму, що замикав очі на неминучі конфлікти; такого ж соціалізму, який хотів будувати свою утопію хоч би за ціну розгрому або поневолення своєї нації.ж

Наслідки правління таких «еліт» були катастрофальні – і в Європі і в нас. У нас воно привело до пропаганди пацифізму – в переддень і підчас затяжного збройного порахунку з Московщиною, до гамування національного героїзму, таврованого як «шовінізм» і до затьмарення яскравої ідеї самостійності пропагандою нерозривності співжиття з «братнім по крові і духу народом російським», до морального та інтелектуального роззброєння нації і – остаточно – до програння боротьби, яка почалася в 1917 р. і яку еліта, проти власної волі і переконань була змушена вести, не маючи до неї ні запалу, ні бажання, ні ідеї.

30 літ миуло від тих трагічних часів, але загальний тип тогочасних «національних провідників» залишився в нас далі той самий. Велику яскраву ідею вони висміюють як «вузьке доктринерство», героїзм – як «авантурництво» (коли не «бандитизм»), а найгіршого гатунку угодовство захвалюють як політичний «реалізм». Вижебрати маленьку й тихеньку Україну від сильних світу цього, або її видурити – було їх гаслом…

Психіку неї просвітянської еліти дуже добре колись окреслив Ю. Липа, ще до того, як сам їй не піддався. В одній старій поезії писав він про «жебраків при дорогі о ялмужну просячих»:

«Виведу націю я на роздорожжя,

Попхинькаю над нею,

Пограю на лірі –

Може подивуються такій гарячій вірі

Інші народи з моцею своєю.

Скажуть: – то учтива дитина, хороша,

Співає пісеньки, не бунтує,

Не стримить, щоб щось злого зробити.

Випадає похвалити ці діти

І державність дати.

– Хай нам світить надія,

Хоч би й без дати.

Лиш не треба, на Бога, не треба

Щоб вона повставала, вбивала!

… Ой, тяжко, брате,

Меча брати! Якби так зробити війну без пожару!

Якби так зробити націю обережно, потихеньку,

Годувать її книжечками у затишнім курничку

І вивести на світ готову, без боротьби,

Перехитривши всіх?

Ні, не сваритися. Не гнівити дикість,

Тупоту і підсвинків з чужими агентами.

Ні, зробити всіх президентами.»

Таке було «вірую» цеї «еліти»!

Повно було у нас такої еліти в 1917-20 роках на Україні, зокрема в 1922-39 в Галичині. Повно її і тепер: отих могіканів соціалістичної винниченківщини і галицького «ундівства», як в Європі, так і в Америці й Канаді. Це ж ті «жебраки» о «ялмужну просячії», ліплять свої «об’єднання» не із зором на геройські українські сили, а зневагою до тих сил і надією на ласку «інших народів з моцею своєю». Це ж вони – як і перед війною – хочуть викинути з суспільства всі нежебрацькі елементи, які вірять в ідею і готові за неї боротись.

Та найжахливішою хворобою тієї «еліти» є навіть не ота «ідеологія» жебраків придорожніх, але самий ї ї склад, добір, освіта.

Розум, серце, мораль колишньої європейської (в тім і нашої старокиївської й козацької) еліти формувався в спеціальних закладах, в Ітонах, Оксфордах, в Києво-Могилянській академії. Дух і етика теперішньої «еліти» – не формуються ніде. На моральні якості, чи характерність її членів – модерній «еліті» наплювати. Все це заступає у неї вірність партійному кагалові. Добиралися до неї не шляхетні і мудрі, а крутії, «гнучкошиєнки», люди безпринципні. Інтереси партійного кагалу ставилися над інтересами загалу. Повно було в такій «еліті» фарисеїв, інтриганів, чи «діячів», які за власну кишеню вважали партійну карнавку, або народній гріш, повно отих «хитрих та дурних» малоросів з породи «реалістів» і політичних полатайків…

Така «еліта» була шкідлива для своїх, а для ворога – не страшна. Тих її членів, які були недотепні, легко можна було обдурити. Тих, що були по природі трусливі – легко було залякати. Тих, які були підлуваті – легко було купити. А полекшувалася та процедура тим, що така «еліта» не знала засади внутрішньої дисципліни і не зазнавала кари за злочини та «помилки» хоч жертвами тих «помилок» падали сотки і тисячі наївно віруючих в ту «еліту» людей.

З тим всім треба скінчити! Провадити націю не сміють «жебраки при дорозі», або ті, кого Шевченко звав «». Підставою творення «еліти» мають бути – як у старовину – вимоги морального характеру. Чесні, мудрі, відважні, шляхетні і характерні люди – можуть лише вести націю до перемоги, а не до ганьби і розкладу. Писав ще Константин Острозький: «Достойними – достойная созидатися і чесними – чесная совершатися обиче і через годних людей годния річи бувають справовані».

В доборі отих «чесних», «достойних і гідних» – є таємниця сили всякої організації.

Вересень 1948.

Примітки

Вперше надруковано в журналі ВООЧСУ, 1948 р., № 6.

Подається за виданням: Донцов Д. Московська отрута. – Торонто – Монреаль: Спілка визволення України, 1955 р., с. 60 – 63.