Об’єднання нації, не партій
Дмитро Донцов
Заник політичної думки на Заході відбився і на політичній думці української суспільної верхівки. Розумію там, де вона себе може виявляти вільно, поза межами російської імперії. Цей занепад серед українців, особливо кидається у вічі, коли починають «відповідальні чинники» наші – не дискутувати, а мов папуга повторяти заяложені, безкритичні фрази про «об’єднання».
Їм ходить про об’єднання «парітй» для різних цілей, але не на цім залежить українському загалові. Йому залежить на об’єднанні нації або її активних, не капітулянтських, сил. А це зовсім інша проблема, яка мало спільного має з партійницькими рошадами і контррошадами. Справу треба трактувати конкретно, не замикати її в зачароване коло порожніх загальників. Наприклад, абстрактно, чим більше взяти одиниць, тим сума буде краща. А конкретно – це фальш. В «Монте Крісто» пише Дюма: «одна крапля того самого еліксиру вистачить, щоб збудити життя в умираючої дитини, шість – спинило б її віддих, спричиняючи ще сильніше омління, а десять – були б її вбили». Виходить, що одна є в данім випадку краще від об’єднаних десятьох!
Досить переглянути історичні приклади – як конкретно осягалося в поодиноких випадках об’єднання? Не об’єднання партій чи клік, а єдино важне об’єднання нації в спільній думці або спільнім чині? Під час великої французької революції фактично об’єднали Францію всередині і зорганізували її перемогу над союзниками назовні якобінці, маленька, але надзвичайно активна партія. Як вона перепровадила до об’єднання? Скажуть терором? Можна й так сказати, але це значило би дурити себе, не хотіти вглибитися в суть питання. Бо до терору удавалися не тільки якобінці, а й їх противники, але чомусь їх перемогли якобінці. До терору удавалися напр. роялісти: вони підняли повстання в Вандеї, в Бретані, в Тулоні. А перемогли не вони, а якобінці…
Чому? Тому, що та невеличка активна групка виступала з виразною ідеологією, яка позволяла її сторонникам, як коло видимого знаку, коло тієї групки гуртуватися. В своїм поступованню, дальше, відзначалася та групка надзвичайним імпетом, напастливістю і відвагою. Іншим того бракувало. Про це цікаво пише історик тих часів Маделен: що незначна та маленька група вела за собою націю впродовж п’ятьох літ. Не раз маса стояла по стороні короля, але останньому бракло відваги, ті симпатії для себе використати. Генерал Тебу писав, що він вітав зруйнування Бастілії, бо – «в 19 літ пристається до партії, яка наступає». Пізніше, багато було молоді, яка охоче пристала би до противників якобінців, «коли б вони перейшли в наступ», але на це їм забракло відваги, і тоді над нерішучою більшістю знов запанувала активна меншість! 1 ніхто інший, тільки ота меншість та її ідеї об’єднали націю всередині і назовні, і ще більше витиснули свою духову печать на майбутній історії Франції.
Чому незначна меншість большевиків – по свойому – об’єднала російську націю? Терором? Так, по захопленню влади, а перед тим? Чому партія владу захопила? Терором воювали і царисти проти большевиків, але не виграли. Чому? Тому що ідея царату давно втратила свою притягаючу силу, а стратила тому, що царат та його слуги став – ліберальним царатом, стратив віру в свою ідею й післанництво, почав підлещуватися до ворожих собі сил та ідей, стратив яскравість, агресивність, яку мав ще за Миколи 1-го. Большевизм переміг знов таки тому, що замало активна була протибольшевицька більшість в Росії. Мала большевицька банда розігнала легально вибрані Установчі збори, в яких лише мала жменька була большевиків, а більшість виборців мовчала та «мовчки чухала чуби»… Впала в боротьбі з большевизмом і демократична Росія Керенського і Мілюкова власне через свою пасивність, бо вміла тільки балакунствувати, але не діяти. Большевики ж, як і якобінці були активніші, а свої диявольські доктрини голосили ясно, чітко і агресивно.
Демократично-соціалістичні партії українські доби 1917-20 pp. теж впали, бо замість ясно голосити свою ідею, все старалися питатися про неї у народу, який якраз хотів, щоб хтось його вів! Коли наша тоді правляча партія (чи партії) вічно гойдалися між соціалістичною і буржуазною програмою (залежно від «об’єктивних умов»), між самостійністю і федерацією, між війною з Росією і істеричною адорацією «великої російської демократії» – то нема чого дивуватися, що збита тим всім з пантелику маса українська не дуже то бачила в тих партіях свій атракційний осередок. Тому остаточно і не могла об’єднати націю Центральна Рада чи Директорія, хоч партії коло них майже всі об’єднались.
Це явище оглядаємо по всій Європі. Всюди оті хитливі коаліції, союзи чи «фронти» хоч і об’єднують коло себе більшість партій і партійок, – завдяки неясності і мінливості своєї політичної фізіономії, ніяк не можуть об’єднати довколо себе нації. Завдяки мінливості і неясності і завдяки політичної трусості і нерішучості. Так було в Іспанії – де місцева керенщина була зметена з поверхні життя, лишивши місце боротьбі двох яскравих агресивних сил, комунізму і націоналізму, з яких останній на щастя переміг. Так є у Франції, де ніякі «людові фронти», ні спілки лівих ніяк не можуть – хоч самі об’єднані – об’єднати коло себе нації, яка знов починає гуртуватися коло скрайніх, але в своїй ідеї яскравіших – груп, чи то правих чи лівих. Так є в Англії, де зникає поволі, колись міцна, ліберальна партія, уступаючи місце двом скрайнім ривалям, – консерваторам і лейбористам.
Чому в Америці й Канаді ще не зник серед українців комунізм? Поминаючи причини загальнішого характеру, – ще й тому що невиразна й мінлива є фізіономія української преси. Коли б ця преса виступала проти комунізму так послідовно, так агресивно і так консеквентно, як це робить проти «буржуазії» і «фашизму» преса большевицька, – напевно впливи комунізму тут дуже б змаліли. Коли ж некомуністична преса українська пише раз за Маршала, а раз проти нього; коли розхвалює большевицьку книжку Марголіна; коли похвалить, як українського патріота, німецького і московського наймита Севрюка, або опише – за польськими чи московськими джерелами – «бандитські напади» УПА на українські села, – то що ж має про це думати читач?! І чи така – безідейна преса – може стати для мас атракційним центром, хоч би й творила між собою мовчазний «єдиний фронт» або навіть пакт неагресії між собою заключала?
Такі групи можуть навіть всі об’єднатися між собою, але ніколи не об’єднають нації. Нація піде за яскравою, не роздвоєною, виразною ідеєю і за групою – хоч з іншими не об’єднаною – але відважною і яка знає чого вона хоче і куди йде.
Об’єднання політичних партій, партійок і клік – одна річ. Об’єднання нації – друга. Це останнє є річ першої ваги. Перше ж – забава, яка інтересує хіба лиш тих, хто в неї бавиться, або ті залаштункові чинники, які ту забаву для своїх цілей інспірували… Аби ці велемодні об’єднання не стали тими десятьма краплями, що вбивають «дитину»!
Вересень 1948.
Примітки
Вперше надруковано в журналі ВООЧСУ, 1948 р., № 10, під назвою «Об’єднання партій чи нації».
Подається за виданням: Донцов Д. Московська отрута. – Торонто – Монреаль: Спілка визволення України, 1955 р., с. 47 – 50.