Від міждержавної до громадянської війни

Дмитро Донцов

Многі емігранти так уявляють собі біг подій на другий день по тім, як «холодна» війна перейде в гарячу: армії вирушать в похід, мирне населення далі буде їсти, пити, женитися й плодитися під звуки, менше або більше, вульгарних «мелодій» джезу чи радіо; люди ж, покликані визволяти неньку Україну, виберуть собі відповідну «орієнтацію», запевнять власть імущих, що вони й тільки вони, без застережень поділяють їх ідеологію, а тому їм і належиться дістати від «биг мен» патент на репрезентацію, перед сильними світа, України.

З таким патентом в кишені, переможні союзники привезуть їх до Києва, окупують своїми військами Україну, а новопризначений укр. кабінет міністрів в тіні чужого меча – серед тиши й благоденствія – розпише вибори, від яких, очевидно, будуть виключені всі крім «прогресистів», тоді запитають «суверенний народ», якої він властиво України хоче.

Мені здається, що марні надії на подібну ідилію. Передусім, не буде окупації України переможцем, бо переможців в майбутній війні не буде. Як хтось сказав – здається – по новій війні будуть лише нації розторощені і нації, що переживуть катастрофу, але яким мало діла буде до того, що буде з Україною. Хто буде окупувати своєю армією Україну, щоб дати «прогресистам» устабілізувати свою владу над народом? Німеччина? – по поразці 1945 р. не буде вона до того в стані. Франція, Англія? – Вони не були в стані пірватися до такої великої мети, як розбиття російської імперії, навіть в догідніших умовинах, по 1-ій війні. Зрештою не є в їх плані ділити Росію. Америка? – вона, навіть у союзі з західно-європейськими великими державами, не спромоглася зайняти військово ні Угорщини, ні Чехії, ні цілої Німеччини, а з Балканів – лише Грецію.

Щоб на Заході зродилася ясна концепція державної перебудови СССР, треба щоб національні провідники мали окреслену політичну ідею. Щоб цю ідею втілити в життя, треба щоб ті провідники мали відвагу зробити це. Щоб – коли б навіть все це було – ту ідею здійснити, треба щоб існуючі західні уряди твердо «сиділи в сідлі», а не були підміновані анархічними силами своєї власної суспільності.

Всіх тих трьох передумов: наявності, бажання і можливості здійснення далекосяглих політичних планів щодо СССР, – на Заході брак.

Щодо ідеї, то не тільки Ціліакуси, Воллеси і Шумани і в голові не мають плану розподілу Росії, а навіть і провідники більш впливові і відповідальні. Є натомість кілька ідейок: поворот до збанкротованої імперії Керенського, або нової, вже «демократичної» Пан-Європи, де «хохла» зведуть знов до ролі Шевченкового Яреми «хамового сина» і т. п. З тими ідейками на європейськім Сході нема навіть що починати.

Щодо відваги – свої ідеї здійснити, то вистане згадати Касаблянку, Ялту, Потсдам, безконечні наради 4-х міністрів, або політику понтійського Пілата в Сербії, в Польщі і, особливо, в Китаї, – щоб набрати ясного поняття про цю відвагу.

Що ж до твердого «сидіння в сідлі» теперішньої провідної верстви Заходу – отже вільної руки в переведенню своїх замірів – то вистане пригадати хвилю страйків в Австралії, Англії, Франції і Америці; судові процеси проти московських шпигунів, діяльність протиамериканської комісії і 5-ої колони, а головно небажання енергійним посуненням скрутити в’язи комуністичній гидрі, – щоб здати собі справу, що так зсередини підміновані правлячі верстви ледве чи матимуть вільну руку в робленні далекосяглої антиросійської політики, навіть коли б план її мали.

Отже, твердого бажання здійснити далекосяглі плани супроти Росії на Заході нема. Нема і самих планів. Нема і вільної руки, щоб ці плани здійснити коли б вони були.

Що це значить? Це значить, що навіть у випадку воєнної перемоги протимосковської коаліції, вона, роз’їджена громадянською війною, досить матиме праці у себе дома, щоб займатися справами України. Ця громадянська війна може вибухнути навіть під час самого міжнароднього конфлікту, що не було б дивним при нездецидованості урядів Заходу супроти червоних, при байдужості людності і цілеспрямованості і рішучості комуністичної 5-ої колони.

Чи в СССР положення інакше? Інакше тільки під тим оглядом, що многоголовий тиран, який – під псевдонімом Політбюра – тримає в руці 200 міліонів людей, – має ясну ідею, яку хоче осягти і осягти її хоче дуже! В цім сила тієї тиранії. її слабість, натомість, в її неустабілізованості, в тім, що в ній так само ділають субверсивні, ворожі самому існуванню диктатури, сили. Ці субверсивні сили збільшилися приблизно 100 міліонами людності свіжо загарбаних європейських земель. Ці субверсивні сили в самім СССР набули на вазі – демаскуванням забріханого режиму, в наслідок «відкриття Європи» совєтськими «гражданами» і в наслідок повного банкротства всієї забріханої «ідеології» комунізму, який навіть по розбиттю всіх «фашистів» – не зміг здійснити ні однієї своєї обіцянки. Коли воєнний конфлікт 1941 року зразу ж викликав розклад «доблестних» совєтських армій, то ще в більшім розмірі це станеться в можливій новій війні.

В результаті – просвітлення мозків підсовєтської людності може перемінити в СССР міжнародню війну в війну громадянську, хоч би Москва долізла аж до Атлантику. Оглуплення ж мозків населення західніх демократій матиме там такі самі наслідки. Фігурально кажучи – в підсовєтській Європі будуть ділати українська та інші УПА, а на Заході – п’ятиколонники, що матимуть за собою мільйони одурманеної й озвірілої череди, тої, що голосує на комуністів. По одній стороні – впоперек фронтів – будуть прислужники Москви (явні і тайні, низько і високопоставлені), по другій – традиційні сили старого Окциденту, оперті на релігії, патріотизмі, і войовничих нахилах села.

Ось яка мабуть буде дійсність в той час, коли «холодна» війна переміниться в гарячу. Так буде й на Україні, яка підійме тоді знову свій старий спір на життя і смерть з москалями. Не буде так, як уявляють собі сентиментальні гоголівські Манілови з «прогресистів» і соціалістів.

Скрізь повториться – в ширшім обсягу – те, що в 30-х роках відбувалося в Іспанії, в 1917-19 на Україні (бо там була не тільки війна з зовнішнім зайдою, Москвою, але й внутрішня, громадянська війна), те що відбувалося на наших вже очах в Греції, у Франції. Першу світову війну попередив ряд локальних воєн – російсько-японська, іспано-американська, балканські і т. ін. Локальні громадянські війни нашого часу (Китай, Греція, Франція) виллються в світову громадянську війну.

Спрагнений ідилії український Санчо Панса запитає – нащо ж нам провадити «братовбивчу війну»? Таж ми всі люди «однієї крові», чи ж не можемо «зговоритися»? Так, ми однієї крові, та різного духа! В тім і біда, що громадянські війни якраз і відбуваються між людьми однієї крові, та різного духа!

Я вже згадував десь історію з «лобзанням абата Лямурета». В Законодатних зборах французької революції, засідав посол абат Лямурет, єпископ ліонський. Не вірив він у партійну зненависть. В одній проречистій промові, єпископ закликав з патосом заперестати партійну гризню, забути всі «сварки», і заприсягти собі взаємно довічне братерство. Промова зробила величезне вражіння, посли різних партій схопилися зі своїх місць і попадали в обійми один одному. Одноголосно ухвалено, повідомити про цю вікопомну подію країну, короля і армію. Це сталося 7 липня 1792 року, а півтора року пізніше, в січні 1794, «дорогі земляки», які цілувалися з Лямуретом, поволікли його з товаришами – на гільотину.

В дрібнішім форматі, чи не нагадують наші емігрантські «об’єднання» отих Лямуретів та їх противників? І це ж на еміграції, а як буде на Україні?

Об’єднання людей різних поглядів в однім зібранні доцільне й можливе коли їх ділять деталі; коли нема між ними засадничих різниць у поглядах, які – один другого – виключають; коли в тих зборах сходяться люди одного виховання, одних ідеалів. Коли ж ні – тоді буває інакше. Тоді буває так, як за терору у Франції, як за часів Кромвела, який розігнав парламент або як за большевиків, які розігнали 1917 р. всеросійські Установчі Збори. Коли одна партія обстоює примат церкви в державі, а друга – розділ церкви від держави – між ними можливі дебати. Але ці дебати виключені, коли одна з партій пропонує обернути церкву в шинок або дім розпусти.

Дебати можливі коли одна партія пропонує 2-річну воєнну службу, а друга 3-річну, обидві ж патріотично настроєні й стоять на засаді конечності національної оборони. Але ті дебати виключені, коли одна з партій – як Торес і тов. у Франції – є партія національної зради й готова кликати народ проти власної армії на підмогу чужого завойовника. Дебати можливі, коли одна партія стоїть за необмежену приватну власність на землю, а друга – за обмежену (проти латифундій), та дебати виключені, коли одна з партій прагне знищити всяку приватну власність і селянство як стан, або «об’єднується» з 5 колоною чужинця. Неможливі дебати там, де одна з партій хоче знищити релігію або виректися політичної незалежності власної країни і т. п.

Ось чому ми спостерігаємо – в деяких країнах – заник таких «об’єднань», заник парламентаризму. За ник цей виявляється в різних формах і має ту саму причину. Бачимо несмачні ординарні бійки в парламентах паризькім і римськім – між «народними представниками», коли вони «дебатують» кулаками і зубами. Бачимо такі фокуси, як напр. в італійській палаті послів, коли «голосувало» більше послів, ніж їх було приявних на залі, і т. п. Бачимо як невеличкі, нові, колективні, февдали, деякі робітничі союзи або й партії, – переносять міжпартійні дебати поза мури парламенту, як то було наприклад під час генерального страйку у Франції 1947 p., або в Австралії, коли 23 000 диригованих червоними робітників, ігноруючи парламент, накидали свою волю всьому народові. Або в Англії – де трудовицький уряд менше числиться з «народними представниками, ніж з потужними трейд-юньйонами, від яких залежить.

Причина занику отих «об’єднавчих» установ та сама: суспільність роздирана боротьбою різних політичних таборів, яких ділять вже не деталі, а речі засадничі, щодо яких не можна знайти компромісу. Тому кінчиться такий стан громадянською війною, яка дає перемогу тій чи другій з двох, себе виключаючих ідей.

Чи такий стан дійсно існує на Україні? Існує давніше ніж в Європі, ще від 1917 року. І тоді – одні боролися за державну самостійність, другі – продавали її чужинцеві; одні боронили традиційний український соціальний уклад, другі – з большевиками його руйнувати хотіли, або й руйнували. Одні стояли за організування збройного опору наїзникові, другі – за пертрактації з ним. Вже тоді лівиця стояла проти правиці, при чім перша тільки себе вважала за «народніх представників», а решту – «ретроградів», «реакціонерів», «монархістів», «клерикалів», «націоналістів», «шовіністів» і – самостійників – за ворогів народу, яким не місце в українськім парламенті.

Так само стоїть справа й тепер. Лівиця вже впадає в рецидив «федерації», фактично викидаючи за борт самостійницьку програму; впадає в рецидив «міжнароднього братерства», вогнем дихаючи на саму засаду збройної боротьби з окупантом (або визнаючи її про око), думаючи її заступити хитруванням, політикою «реального» чолобиття перед сильними і «тверезого» приймання недогризків з панського столу. В 1939 – це було пропонування «лояльної співпраці» москалям, в 1945 і слід. – переможній демократії заходу.

Лівиця засвоює собі соціальну програму московського большевизму, і – логічно – хоче спертися не на силах, які впродовж 30 літ так чи інакше боролися з московським наїзником, а на силах, які служили йому, помагаючи «розпинати Україну» (ставка Багряного, міністра УНРади), на комсомольцях і членах компартії. Чиж не писав один з чільних представників тієї лівиці про «напади і грабіжі» УПА на нашім «біднім селянині», якого аж московсько-большевицька влада «оборонити» мусіла «перед зазіханням грабіжників і бандитів» з визвольної армії (Лондон, 1 січня 1947, Інформ. бюлетень Панчука, цит. з «Сурми», ч. 9)?

Що спільного може бути в українських патріотів з тими людьми? І чи об’єднуватися з ними не значить впадати в глупу і злочинну істерію абата Лямурета? Чи та лівиця не хоче просто піти слідами Тіта, і чи не жде патріотів – під їх владою – доля Михайловича?

На Україні, так само, як деінде тепер у світі, суспільність розкололася на два табори, між якими не уникнути боротьби, бо ходить про речі засадничі. Табор лівиці спирається на існуючий, запроваджений Москвою, стан на Україні і на сили, на які спиралася Москва. Патріоти – спираються на Україну, яка – писав Шевченко – «ворога під ноги топтала, і чиста і неростлінна вмирала», лишаючи заповіт боротьби дітям і внукам. Лівиця – явно схиляється до тої голотської, безбожницької, скошарованої, безселянської України, яку зробила Москва. Патріоти ж прагнуть вибороти Україну традиційну, вільну і незалежну, з любов’ю не до кошарового, а гієрархічного устрою, до своєї землі, до Бога, з ненавистю до всього підлого, крутійського, хамського, до всіх льокаїв в золотій оздобі – чи царській чи позиченій в большевиків.

І розмови лівиці про всякі «федерації» й «унії», і відраза до воюючої України, і симпатії до «общинного» московського ладу, і ставка на большевицьких «рабів з кокардою (совєтською) на лобі» – все це угинання шиї перед Москвою, поворот пса на блевотину свою – на те – повторяю, що виригнула, очищена в вогні революції, Україна 1917-21 pp.

Ще заки він сам пішов з поклоном до Кремля, писав М. Грушевський про таких людців:

«недаремно проллялася кров тисяч розстріляних українських інтелігентів і молоді (і селян – Д. Д.), коли вона закріпила духове визволення нашого народу від найтяжчого і найшкідливішого ярма… добровільно прийнятого духовного чи морального закріпощення московській нації. Вірність і служебність не за страх, а за совість» Москві та москалям, Грушевський тоді називав «різко, але справжніми словами: це духове холопство, холуйство раба, якого так довго били по лиці що не тільки забили в нім всяку людську гідність, але зробили прихильником неволі і холопства, його апологетом і панегіристом («», 1918).

Ті, що боряться за прекрасне видиво традиційної України, повинні відсепаруватися від тих «холопів», повинні перепровадити підбір, селекцію, повинні об’єднатися між собою, об’єднати людей спільного, не холопського духа. Щоб не допустити повторення соціалістично-федералістичної «свистопляски» 1917-го року; щоб могти протиставити «новій» Московщині духово, морально і збройно сильну націю; щоб виробити не плебейську Україну «татарських людей», а українську Україну, традиційну, давню, нову, вічну.

Серпень 1949.

Примітки

Подається за виданням: Донцов Д. Московська отрута. – Торонто – Монреаль: Спілка визволення України, 1955 р., с. 79 – 86.