Авангард Москви на Заході
Дмитро Донцов
В 1946 році вийшла одна книга українського соціаліста («соціаліста федераліста»), який тішиться великою пошаною в українських соціалістичних, і навіть наукових колах, отже може уходити за речника наших марксистів. Цю книгу дуже мало реферували, а коли реферували, то замовчуючи істотне в ній. Тим часом саме тепер про неї варта нагадати українським читачам. Ця книга називається – «From a political diary, Russia, the Ukraine and America, 1905-45». Видано її в «Columbia university press» в 1946 році, a її автором є знаний п. Арнольд Марголін.
Бувший член української партії соціалістів-федералістів, бувший посол УНР в Лондоні, Марголін називає себе речником українських «демократичних кіл». Основні ідеї книги? Вони такі: що большевизм еволюціонує в бік демократії; що активна боротьба з червоним гітлеризмом непотрібна а подекуди шкідлива, та що метою українців повинна бути не самостійна держава а втілення до Росії.
В січні 1918 році, в розгар боротьби за самостійність, п. Марголін пише, що українська держава це лише «логічний крок для створення у відповіднім часі сполуки всіх неросійських країн імперії з властивою Росією» (ст. 29).
В червні 1919 р. він подає меморандум бритійській делегації на мировій конференції в Парижі, в якім радить створити в неросійських країнах був. царської імперії «місцеві уряди», або підтримати такі; але що «дальша еволюція йому неясна», чи треба їх лишати самостійними чи ні, бо, мовляв, ще невідомо, чи ці народи хочуть жити самостійним життям (ст. 47 і 196). Це було в червні 1919, коли Україна кривавилася в боротьбі за самостійність, але цей плебісцит крові «демократові» Марголінові не вистачав, йому треба було ще іншого плебісциту.
Під 1920 р. автор наводить характеристику, дану йому французьким посольством в Константинополі: «хоч він репрезентує український рух, але не є ворожий до Росії, і допускає в майбутнім можливість федерації» (53). Для французів було дивно, як людина, яка представляє воюючу Україну, могла симпатизувати з займанцем, але для «демократа» Марголіна це було природне…
В 1921 р. автор бачиться з Мілюковим та іншими представниками ліберальної Росії і знов говорить про злуку з Росією (68). Він засадничо був проти війни за незалежність; він дослівно пише, що по 1921 році нема що ворогувати із совєтським режимом, та що «всякі спроби повалити його силою, здавалися мені небажаними». А режим можна буде, на його думку, змінити на демократичний… Яким способом? – затісненням торговельних зносин з Америкою (71).
Не дивно, що подібні ідеї привели «демократа» і соціаліста Марголіна простісінько в кабінет большевицького посла у Вашингтоні Трояновського в 1934 р. Він намагався перш за все переконати сталінського агента, що престиж СССР зразу зміцнів би в Америці, коли б Росія запровадила демократію. (Очевидно нашому соціалістові і «демократові» дуже залежало на зміцненні, не на ослабленні, престижу російської тиранії!). Дальше переконував висланця Сталіна, що неросійським народам большевицької імперії варта було би дати «місцеву самоуправу» (до цього «пшику» звелася колишня «федерація»). Трояновський відповів, що нема що робити з українцями – вже стільки ласк їм висвідчив Кремль, а вони й досі не хочуть у Києві розмовляти по-російськи! Та все ж – завважує Марголін – його інтервенція увінчалась успіхом, бо Сталін… видав свою «демократичну конституцію», а Чубаря взяли до Політбюра (95-96).
Від часу цього свого блискучого дипломатичного успіху, п. Марголін має лише одну гадку охоронити совєтський «Союз», що вступив на шлях демократизації, від небажаних стрясень. В 1933, в однім меморандумі до відповідальних американських чинників він намовляє їх зібрати «демократичних» москалів, українців і поляків, щоб вони договорилися в справі всеросійської «конфедерації» (ст. 90), іншими словами, щоб українці кинули до коша боротьбу за самостійність, а поляки щоб виступили проти своєї самостійності!, і всі пішли би під «єдіную і неділімую»! (203-206). Особливо його жахає можливість революції проти СССР і розвалу імперії (88).
На такій платформі автор стрівся з такими українськими «демократами», як Січинський, Чиж і В. Левицький (129), які просили його помогти їм просвітити американців.
Ідея рятування потворної тиранії так обсіла нашого соціаліста і «демократа», що він вже не може її позбутися. Навіть напередодні війни, після Мюнхену, Марголін переконує урядовців Державного департаменту, що є між українцями, кавказцями і балтами групи «демократичні», які дальше автономії не йдуть, але щодо економіки і війська, то тут все має рішати Москва (121 – 132).
В дальших розділах п. Марголін на всі способи розхвалює сталінську «конституцію», яка «признає всі горожанські свободи» і «рівність національностей», і взагалі є «епоховим з’явищем» (156-7). Ця адорація Сталіна посувається так далеко, що він у момент, коли Сталін заключив союз з Гітлером, – радить ні в якій спосіб не починати війни проти обох диктаторів бо це… привело б до розділу Росії. Так того розділу боявся! (212). В тій цілі сугерує ослаблення приязні Америки з Англією і Францією і затіснення приязні з СССР.
Щоби не допустити – через війну – до повстання самостійної України, Кавказу і т. п., Марголін радить навіть поробити уступки гітлерівській Німеччині і фашистівській Італії. За ціну привернення незалежності Чехії і Польщі, радить віддати Гітлерові колишні німецькі колонії, і якось задовольнити жадання Муссоліні щодо Суецу, Тунісу і Джібуті. Одним словом виступає явно проти Америки, Англії і Франції в обороні фашизму, Гітлера і Сталіна. Аби кохана Росія не розвалилася! (224 – 27).
Ось таке є «вірую» одного з чолових представників українського соціалізму і «демократії», бувшого активного дипломата УНР; людини, яка й тепер тішиться довір’ям тих кіл; людини, яка недавно організувала російсько-українське угодове збіговисько, щоби повести українську політику, очевидно, в дусі того «вірую», яке виложене в книзі п. Марголіна; людини, проти якого книжки наша соціалістична і «демократична» преса ніде не виступала, а деяка («Пора») – навпаки – хвалила; нарешті людини, яка – так говорять – дала ініціятиву до створення УНРади…
Кожний соціаліст – це потенційний комуніст, і щодо цього не треба собі робити жадних оман. Це ми бачили з факту масової дезерції з табору соціалістичних наших партій в табор комуністичний; бачили з масової дезерції «меншевиків», «соціалістів-революціонерів» російських і жидівських «бундовців» до комуністів. Не трудно винайти такі самі приклади в життю західно-європейського соціалізму.
Недавно прийшла вістка про смерть одного з найвизначніших провідників англійського соціалізму, проф. Ласки. Преса писала про нього: «Гаролд Ласки родився в Менчестері в багатій жидівській родині, що колись прибула з Росії, і виховання одержав в Нью-Коледж в Оксфорді. Викладав історію в університеті Мек-Гілл від 1914-18»; дальше цитують часописи його вискази, з яких видко, що він мав велику симпатію до сталінської диктатури; в 1945 на чолі чотирьохчленної «приязної делегації» іде на прощу до червоного диктатора в Кремлі і був прийнятий останнім. Виступає проти Америки і поручає «англо-російську солідарність». В квітні минулого pоку шкільний комітет в Кембриджі, Мас, відмовляє йому дозволу промовляти в шкільній авдиторії з тієї причини, що був він – «прокомуніст і антирелігійно настроєний». Палаючи гарячою любов’ю до совєтської тиранії, Ласки крайньо всрожо ставиться до Іспанії і т. п. Оця людина – була одним з чолових провідників не комуністичної, а трудово-соціалістичної партії Англії, очевидно впливаючи на неї в комуністичнім дусі.
Коли по утворенні нового «лейбористського» кабінету, після виборів, в Англії, призначено п. Страши воєнним міністром, консервативна преса виступила з обвинуваченнями, що новий міністр, призначений зараз по афері Фукса, – має комуністичні симпатії, і на доказ цитувала витяги з промов і публікацій його, де він ці симпатії висказував, уважаючи соціалізм за один з етапів до комунізму. Про єдиний «людовий фронт» соціалістів з комуністами знаємо у Франції і перед війною, і по ній. Це все факти, яких ніякі інсинуації соціалістів не знищать.
Зібрав я ці факти, над якими не люблять у нас застановлятися, щоб доказати, що наївно є думати, що соціалізм є оборонним валом проти комунізму; що навпаки він є лиш мостик до останнього; що майже кожний соціаліст – це потенційний комуніст; що соціалістичні розмови про «свободу», «демократію», «самостійність», – все це облуда, за якою криється часто тоталітаризм, звичайне капітулянтство, і служба «єдиній і неділимій»; щоби показати як то легко наука Маркса приводить соціаліста або до кабінету большевицького посла, або до передпокоїв червоного Гітлера в Кремлі.
І ще два дрібні факти. Ці самі соціалісти надзвичайно обурюються, коли українські патріоти не бажають об’єднуватися з ними. Багряний просто загрожує націоналістам – «ми вас знищимо!», як заявив Др. Мірчукові в дискусії над внеском ОУНр в УНРаді. А соціалістичний і «демократичний» торонтонський «Наш вік» (Шерех, Підгайний і т. и.) виступив з незамаскованими погрозами Д. Донцову за те, що той осмілився на Шевченківськім святі СУМу перестерігти – словами Шевченка – проти об’єднання з «донощиками і фарисеями», з «людоморами» і з «гряззю Москви». Донцов не називав жадних імен, і нікому не грозив. Та «Наш вік» навпаки! Бо скінчив статтю – «Боги жаждуть крові» – ось так:
«Коли за донцовцями, справді гільотина Робесп’єра об’єднала французьку націю, то чи не пора вже послати на гільйотину українських робесп’єрів, ревних апостолів внутрішньо-національного терору»? («Наш вік», 18 березня).
З цих слів, і зі слів Багряного, знатимемо бодай хто проповідує «внутрішньо-національний терор»!
Цих кілька фактів для окреслення обличчя наших соціалістів і «демократів». Це просто секта, якій іде лише за перемогу її огидної інтернаціоналістичної ідеї, а не за перемогу ідеї національної незалежності. Це секта – яка може опинитися в спілці з Москвою. Це секта, яка може послуговуватися в тактиці погрозами і апелем до гільйотини проти власних земляків. Це треба твердо собі засвоїти і не забувати.
Травень 1950.
Примітки
Вперше надруковано в журналі ВООЧСУ, 1950 р., № 5 під назвою «З приводу однієї книги».
Подається за виданням: Донцов Д. Московська отрута. – Торонто – Монреаль: Спілка визволення України, 1955 р., с. 123 – 127.