Московська політграмота під маскою націоналізму

Дмитро Донцов

В своїх донесеннях цареві з України, згадували не раз бояри московські «шатость малоросійську», – вічнозмінну хитливість політиків наших того часу. Про подібну «шатость» здавалося б пригадати і тепер.

Шевченко застав вже в повній політичній агонії «малоросійське дворянство», отих нащадків «козацького панства» на Україні. Але все ж була тоді українська суспільна верхівка повна спогадів про славне минуле, про націю українську як зовсім окрему націю, а про Україну як про свою «отчизну», за яку не кожний ще уважав Росію. То були ще часи невідшумілої слави українських декабристів, сміливих планів кн. Рєпніна, великого впливу «Історії Русів», а чужинецькі подорожники підкреслювали в ті часи почуття ненависті до москалів, яке панувало серед українського панства.

ХІХ-ий вік, драгомановщина, – приніс кардинальну зміну з собою. На порозі ХХ-го віку бачимо українську народолюбну інтелігенцію, заражену духом подиву й пошанівку до всього московського. Немногі голоси, які сміли виступати проти політичного москвофільства, проти сліпого подиву російської літератури і культури – зацитькувалися як святотатство, як обскурантний вибрик проти «прогресу» і «найкращих ідей» віку. Ідолами ліберальної нашої тодішньої інтелігенції були Толстой і Достоєвський Із їх анархізмом або російським месіанством. Ідолами інтелігенції соціалістичної були – за Драгомановим – лаврови, чернишевські й інші предтечі Леніна… Фатальні наслідки цього ментального затруєння жорстоко відгукнулися під час визвольної боротьби 1917-21 років.

На Україні – по цих роках – реакцією на те москвофільство в пресі був хвильовизм, всупереч «плужанам», Сосюрі, Тичині, Поліщукові і ін. Реакцією на політичне і культурне москвофільство серед наддніпрянської еміграції по 1-ій війні, і в Галичині, було «вісниківство». По 1945-м році, поміж новою нашою еміграцією – головно в Австрії й Німеччині – знову повіяв «вітер зі сходу». Цей вітер наробив великих спустошень в ментальності «східняків», яких обробляв московський соціалістичний капрал тридцять літ; наробив він спустошень і серед галичан, які в роки війни увійшли уперше в ближчий стик з московськими ідейно муштрованими «східняками». Наслідки цього стику і цеї муштри оглядаємо в таборових публікаціях, літературі, заявах і т. п. Особливо в публікаціях радикальних і соціалістичних.

Але це нас менше обходить, що в тих публікаціях знову відживають прогребані думки про всякі «унії» чи «федерації» або «конфедерації»; що відогрівається марксизм, що іде пропаганда московських «аракчеївських поселеній» під новою назвою «колхозів» чи «совхозів»; що захвалюється як «достіженія революції» нове червоне кріпацтво; що шириться пропаганда совєтського «ідеалу» – економічного розвою, електрифікації і пр., а разом з тим безбожництва чи релігійної байдужності. Нас тут цікавить більше, що ця ментальна отруя передирається навіть в націоналістичні ряди, в націоналістичну пресу.

Шерех, Самчук і інші, яких ідеї не тільки нічого спільного не мають з ніяким націоналізмом, і які самі його цураються явно й славно, – знаходять на сторінках націоналістичної преси місце для ширення своїх, для націоналістичної ідеї шкідливих думок. Починається з того, що російську революцію проголошується за «джерело українського національного визволення» (Шерех). Це абсурд явний, бо джерелом українського відродження 1917 р. був передусім Шевченко та його ідеї, а дальше – революція українська, не російська. Російська революція несла з собою на Україну руйнування села з усім його традиційно-українським укладом життя і світоглядом; несла витереблення нашої інтелігенції, кріпацтво поширене на всі класи суспільства; дальше – політичне рабство і знищення проклямованої незалежності, нарешті – останнє, але найважніше – тріумф матеріалізму і безбожництва. І от ці потворні ідеї старомосковської «опріччини», які, під новою наліпкою, несла до нас російська революція, панове Шерехи називають джерелом українського відродження!

Дальше пішло вже легше. Витягалося із забуття сумної слави політику Центральної Ради, яка до останку не хотіла проголосити державної самостійності, аж поки її до цього обставини і народні маси – не примусили. Дальше – почали робити апологію соціальної політики Центр. Ради, яка ішла зненавидженим нашому народові шляхом соціалізму. Потім, почали захвалювати «колективне господарство» і т. ін.

Появилися статті, в яких віджили старі федеративні течії Центральної Ради, статті про «унії»; про те, що «світ цілий тепер говорить про потребу єднання, братерства і співпраці народів», тому й не треба віддаватися «вузькому націоналізмові», «ретроградству» а просто викинути на смітник самостійність, бож ми потребуватимемо допомоги того «братерського» світу і тому до нього не вільно «підходити тільки з ідеями української суверенної державної відокремленності»!

Нас повчають, що основна проблема української національної політики не в гонитві за нездійсненним фантомом «повної суверенності», вистачить «релятивна незалежність», – а яка саме, про це рішатимуть приятелі, що вибиватимуть з хохлацьких упертих мозків «абсурдальну» ідею незалежності, за яку накладали головами тисячі і сотки тисяч земляків тридцять літ тому… Стрічаємо в таборовій пресі й розмови про «російський народ», про те, що треба ж відрізняти поганий режим, який «гнобить так само росіян, як і нас», від російського народу, який є зовсім неповинний в цім пеклі, що запровадив на Україні царат чи большевизм.

І цю стару, переграну катеринку награють нам знову і знову, так ніби тридцять останніх літ минуло без сліду. Так ніби можна знайти хоч одного однісінького москаля, який би визнавав не те що право України на самостійне, незалежне від Московщини, життя, а який би взагалі визнавав українців за націю! Так ніби можна було знайти якогось москаля, пана, священика, робітника чи селянина, який би не уважав всіх отих «хохлів», «персіяшків», «чухну» чи інших «інородців» за нижчу расу, над якою сама доля призначила «старшому» московському «братові» панувати і їх за чуба тримати! Так ніби то якийсь режим, а не московські Ваньки вогнем і мечем вздовж і впоперек переходили Україну в 1917-21 роках, плюндруючи її майно, мордуючи її населення! Байка про недобрий московський режим і чеснотливого московського Ваньку, знов вдовблюється в хохлацькі черепи, щоб не догадався хохол, що справа йде не про режим, а про імперіалістичний народ московський, з яким Україна мусить – коли не хоче згинути – зробити свій історичний обрахунок.

Ці, в високій мірі отруйні для нас, давно здається забуті облудні ідеї, з якими в вогні війни і революції здавалося б скінчила Україна, таборова публіцистика висуває знову з-під поли на продаж. І не лише ці! Рівночасно серед іншого «завалящого» краму, який офірується нещасним землякам – знайдете цілий асортимент всякого роду дрібних ідейок, якими мається ущасливити рідну неньку, і «прогрес», і «соціальна справедливість» і «трудовий народ», і матеріальний добробут, і про те, що «сам народ буде сувереном» в «релятивно-суверенній» Україні, все запозичене з большевицького жаргону, щоби збити з пантелику народ і відвести його з його правдивого шляху, створення з нації могутньої сили, зі своєю власною, не чужою провідною верствою, без якої всякі вигуки про «народ» і «прогрес», лишаться порожньою балаканиною.

А в офіційних заявах найвищих органів об’єднаної еміграції знайдете – великих слів велику силу – про «громадські вольності», і про «передачу землі у трудову власність», і за «вільну працю», і «добробут працюючих», і «за культуру», лише нема ні слова про те, без чого в порох обернеться і культура, і громадські вольності, і вільна праця – ні слова про християнські підвалини нашої культури і нашої національної спільноти! І в цім може найяскравіше відбилися московські впливи на нашій таборянській політичній творчості, або впливи зараженої цими впливами безвірницької інтелігенції, якій злослива доля доручила бути на чолі нашого національного відродження.

При всім тім говориться про державу, як про якийсь абстракт. Держава – це та мета, за яку боролася і бореться Україна. Але держава – це рами, це, за Шевченком, – своя хата. Треба, щоб в тій хаті була своя сила – не релятивна, а повна суверенність, і своя правда, власний, опертий на національних традиціях внутрішний лад. Але коли ми читаємо деякі «націоналістичні» публікації на цю тему, нам здається – що ми читаємо большевицьку або соціалістичну агітку. В кожнім разі все те, з чим боровся в слові і в чині націоналізм, тут представляється читачам, як нова українська правда.

В одній публікації («Позиції українського визвольного руху», «Пролог», Мюнхен) ми довідуємося, який лад має бути запроваджений на Україні. Лад, захвалюваний в цій нібито «націоналістичній» книзі є попросту соціалістичний лад, з яким мечем боролася Україна в пам’ятні роки національного зриву 1917-1921 років, лад зненавиджений всім народом нашим. Автор публікації боїться ще називати свою дитину по імени, але й поверховий читач побачить, що він просто поручає нам як суспільний устрій соціалізм, новітню форму кошарового устрою людської отари. Бо весь жаргон книжки є наскрізь марксівський – тут і «розвиток продукційних сил», і «знищення класів», «усуспільнення засобів продукції» – все як у Карла Маркса або Володимира Леніна.

Довідуємося з книжки, що автор стремить «лише за ліквідацію принципу приватної власності на знаряддя і засоби виробництва»… Лише! Дальше іде – ліквідація буржуазії (може й куркулів теж?), вивлащення селянина, який буде лише державним орендарем, не власником своєї землі (ст. 12); іде, теж запозичена у большевизму, фраза про ліквідацію визиску «людини людиною» (а як буде в визиском людини державою?). Є й про «планове побудування виробництва» (п’ятилітки?), є й про «передачу засобів виробництва в руки трудящих», що й буде «останньою прогресивною соціально-економічною концепцією, якій належить майбутнє». Все це, бачите, «скріпить націю», знищить суспільні класи, приведе «до більшого розвитку продукційних сил» і «піднесе націю на вищий ступінь національної спаяності і свідомості»… Що ж це є, як не той соціалізм, за який розпинався М. Грушевський, В. Винниченко й інші соціалісти, а за який тепер розпинається ніби то український «націоналіст»? Недурно, що при такім наставленні він бере собі за дороговказ соціалістичну Центральну Раду і протягає братню долоню згоди соціалістичним партіям. Побавилися в націоналізм там якийсь, і досить! Свій до свого!

Ні, не за це боролася Україна в пам’ятні роки визвольної боротьби тридцять літ тому. Не за те бореться вона й тепер. Ні, соціалізм не фаворизує розвиток продукційних сил, він його гальмує! Ні, ліквідація визиску людини людиною з заміною капіталізму соціалізмом, веде не до соціального визволення людини, а до її ще гіршого визиску всемогутньою державою! Ні, «передача засобів виробництва в руки трудящих», при соціалізмі, не поможе тим трудящим, вона приведе тільки до того, що ті засоби виробництва неминуче опиняться в руках тупої і тиранської бюрократії.

Що многі країни вступили на цей згубливий шлах, це не значить, що наша нація, як стадо баранів, має й собі вкладати голову в нове ярмо! Ліквідація принципу, самого принципу, приватної власності не приведе до економічного добробуту, вона приведе до економічної руїни!

Даремно автор відгороджується від тоталітарної державності і від тотального соціалізму, ніби залишаючи ближче неозначену свободу для приватницького сектора суспільної господарки – накидувані ним соціалістичні засади мають власну логіку свого розвою і скорше чи нізніще приведуть до режиму тоталітарної бюрократії. Він скріпить націю? Невже?! Подивіться як соціалістичні експерименти «скріпили» Францію! Такого майбутнього прагнете дла України? Вони говорять про «господарчу демократію», але в нічім вона не різниться від «диктатури пролетаріату» – пануватиме бюрократія і там і тут!

Кажуть що їх соціалізм (якого по імени покищо соромлятьса назвати) – хоче знищити капіталізм? Ні, він хоче запровадити ще гірший, державний, де капіталіст буде рівночасно і законодавець і поліцай; де – по плану! – матиме право приказувати робітникам, кільки вони мають працювати, як і де, заборонити їм страйки, переносити з одного місца до другого, або прикріпляти ак кріпаків до раз приділеного варстату. Цей «новий устрій», що рекомендують деякі нібито «націоналісти», а який є чистим соціалізмом, з усіма своїми облудними гаслами, це троянський кінь, з якого, як у Росії, вилізуть гопліти тоталітарної бюрократії, всесильної, тупої, і жорстокої. Куди матиме робітник апелювати від нового тирана?

Кажуть що їх соціалізм хоче знищити капіталістів? Ні, всюди, де запроваджувавса насильницький або постепенний соціалістичний устрій, де «націоналізувалося» ту чи іншу галузь промислу – вивлащувалися не капіталісти головно, а тисячі і десятки тисяч дрібних уділовців. Їх він кривдив, а не магнатів промислу. Де знищено самий принцип приватної власності (як прагнуть наші «націоналістичні» соціалісти), там нема де зупинитися. Там «капіталістом» і «ворогом народу» стає перш властитель фабрики, дальше власник дрібного варстату, а потім звичайний ремісник.

При соціалізмі «глитаєм» стає кожний селанин, бо у всіх мають бути віднаті їх знаряддя продукції, їх земля, щоб, на славу соціалізму, обернути сєлан в нових кріпаків. Ось що таке їх соціалізм! Безкласова суспільність? Такої нема і не може бути. Лише, що замість луччих людей, які зайняли би провідне становище в нації вільною конкуренцією, вони запроваджують нову касту соціалістичних босів-бюрократів, володарів житта і смерти «суверенного народу».

На цю вудку не повинні злапатися націоналісти. Не повинні приймати як останнє слово мудрості стару марксівсько-большевицьку жуйку, яку виригнув вже раз наш народ у криваві роки 1917-21. Без приватної ініціативи нема економічного поступу. Без приватної власності нема економічного добробуту. Без приватної власності – людина стає невільником, що не в стані боротися з тиранією тоталітарної держави. Приватна власність має стати здобутком всіх і кожного, в суспільності має бути якнайбільше приватних власників, а не лиш один – всесильна тиранська держава. Що та чи інша галузь промислу може бути удержавлена (залізниці напр.), це що інше.

Але що інше – знищення самої засади приватної власності і, неминуче в таких випадках, уярмлення мільйонів під батогом всепотужної бюрократії. Проти цих химер боролася і буде боротися Україна. Хоч би й під не знати якими принадно-облудними гаслами їй той марксівський крам презентували – під гаслами «свободи», «прогресу», «збільшення продукції» і т. п. Досить ми того всього вже наслухалися від большевиків! Зрештою коли виступити з такою програмою, то кожний українець собі скаже: нащо ж нам тоді виборювати ще свою власну державу, коли ті всі добродійства ми маємо вже в СССР? – і «знищення капіталізму», і класів, і приватної власності, і тоталітарну бюрократію й інше?

Запровадження чи пропаганда соціалізму не лише не скріпить нації, вона зробить з неї отару дідів під канчуком упривілейованої бюрократії. Вона ослабить націю в її боротьбі з Росією, а всі оті розмови про «реакційні» і «ретроградні» верстви нації, які з тою галіматією не годяться – це вода на млин большевизму, який не хоче допустити сформування у нас міцної провідної верстви.

Дехто з тих новосоціалістів, що називають себе чомусь націоналістами, каже що їх пропаганда робиться «з тактичних оглядів», мовляв, «східняки» так зражені тими ідеями, що відразу їх не можна скатувати для ідей націоналізму… Неправда! Ми теж бачили тих «східняків», але мабуть кожний знаходить те чого шукає. Ми бачили молодих хлопців, які дітьми пережили часи організованого Москвою голоду на Україні. Ми знайшли в них ненависників Москви і всего що пахне соціалізмом. Очевидно інших «східняків» шукають наші новосоціалісти.

З тим «вітром зі сходу» пора скінчити. Скінчити з тим рабським мавпуванням всього негативного, що прищепила слабим головам на Україні Москва. В царині економіки – мусить націоналістична доктрина проголосити невблаганну війну навіки проклятому соціалізмові в усіх його формах від ультра-червоного до рожевого. В царині політичній мусимо проголосити нетикальну засаду державної незалежності, не всяких «уній» і «федерацій». В справі духової культури мусимо нап’ятнувати, як згубний, всякий релігійний індиферентизм або большевицьке безбожництво.

Нарешті в справі внутрішного устрою нашої держави – проголосити засаду нашого традиціоналізму, вільної, не уярмленої соціалізмом, нації і вільної людини з своєю власною верствою луччих людей, як провідною верствою, не з тоталітарною бюрократією. Всяку, нанесену з Москви, салаху ідей – безбожництва, соціалізму і федерацій, мусить український націоналізм відкинути і поборювати. Нашим дороговказом мають бути не «соціально-політичні засади» хитливої супроти Росії, зрадливої щодо наших національних традицій соціалістичної інтелігенції 1917 року, якій завдячуємо наш національний погром, не ідеї грушевських і винниченків, лише той дух національної традиції, який бив з великого народнього зриву тої епохи. А цей дух не мав нічого спільного з «соціально-політичними засадами» соціалістичної інтелігенції.

Українська революція видвигнула засади ворожі засадам революції московської. Вона боролася проти кошарового ідеалу москалів в політиці і в господарськім житті («община»-совхоз). Це була Україна віруюча, войовнича, ненавидяча зайдів-чужинців, що п’явками сіли на її тілі, Україна з високорозвиненим почуванням особистої гідності, спрагнена власної чесної і характерної провідної верстви, дійсно луччих людей. Це була Україна традиційна, і такою вона повинна лишитися. Бур’ян, зрослий під впливом московських ідей та ідейок, бур’ян, що ним засмічують слабі голови чисту ідею націоналізму, найвищий час виполоти.

Грудень 1948.

Примітки

Подається за виданням: Донцов Д. Московська отрута. – Торонто – Монреаль: Спілка визволення України, 1955 р., с. 51 – 59.