Вони були першими

Я.Димов, спеціальний кореспондент «Спортивної газети»

Розповідь про героїзм

Вся країна почула слова: найгірше позаду, найбільш серйозним наслідкам вдалося запобігти.

…Пливла квітнева ніч над Чорнобилем, гойдала сни. Пливла ніч над Прип’яттю, зорі в річці купала. Пливла ніч у ранок, та не допливла. Зупинилась, завмерла, розіпнута страшною загравою!

– Вибух на четвертому реакторі!.. Горить дах!..

Повідомлення про лихо увійшло в мозок, наче розривна куля. Та мозок витримав. Звично зафіксував час – 1 година 23 хвилини.

– Тривога!!!

Володимир Павлович Правик	Віктор Миколайович Кибенок
Володимир Іванович Тищура	Василь Іванович Ігнатенко

Ще через 100 секунд (у хвилині їх – шістдесят!) черговий караул воєнізовано-пожежної частини № 2 (ВПЧ-2) по охороні АЕС був на місці аварії. Загін Володимира Правика вийшов на лінію вогню. З цієї миті 23-річний лейтенант Правик став головним пожежником нашої країни. Він тримав у своїх руках всю величезну протипожежну владу СРСР, всі права. Всі, крім одного – не було у юного лейтенанта права на помилку. Будь-яка помилка могла б коштувати занадто дорого нам.

Начальник Управління пожежної охорони МВС УРСР генерал-майор П.М.Десятников: «З усіх можливих рішень Правик обрав найправильніше – кинув свій загін на дах машинного залу».

Енергоблоки (реактори) автономні. Між собою не з’єднані. Об’єднує їх машинний зал з вісьмома велетенськими турбінами. Палав дах цього залу. Пожежа могла перекинутись на три інші енергоблоки. Шляхів у вогню було багато. Ну, хоча б такий: численні кабелі, що з’єднують машинний зал з енергоблоками, могли перетворитись на бікфордові шнури…

Не можна було втрачати ані секунди. Секунди були бійцями за життя. Лейтенант визначив головний напрям атаки свого маленького загону. Він розумів, що бійці чергового караулу самі не впораються з вогнем, який лютував на 500 квадратних метрах даху. Та розумів він і те, що допомога прийде. Діяв підвищений бойовий виклик. Через п’ять хвилин після тривоги в бій вступив загін ще одного 23-річного лейтенанта Віктора Кібенка із спеціальної ВПЧ-6 по охороні міста Прип’ять.

Наче спринтер по доріжці стадіону, злетів по драбині на 70-метрову висоту (!) даху начальник відділення старший сержант Василь Ігнатенко. Він давно умів миттєво підніматись драбиною, та таких швидкостей не показував ще ніколи. Бо ніколи такої потреби не було.

Блискавично з’єднав пожежний рукав з гідрантом старший сержант Володимир Тішура і кинувся туди, де вогонь був найбільший. Бився з полум’ям і 59-річний водій пожежної машини Григорій Матвійович Хміль. А поруч діяв його син Петро. Пожежником працює і старший син – Іван.

На станцію прибув командир ВПЧ-2 майор Л.П.Телятников. Миттєво оцінив дії обох лейтенантів. Корективи не знадобилися. Правик і Кібенок діяли правильно. Командир повів бійців у середину машинного залу, вогонь пробивався до восьмої турбіни.

А головна битва – битва за дах закінчувалася. Світилися окремі острівці вогню – їх добивали. Машинний зал було врятовано. На дах опустилася стомлена обпалена ніч. Це був перший етап перемоги.

Знаєте, чому вони перемогли? Тому, що кожен з них прагнув першим опинитись там, де найважче, де найнебезпечніше. Вони не чекали, що хтось інший зробить за них цю роботу, цю бойову роботу. Розуміли, що вони – пожежники – першими прибули сюди, що тільки вони мусять вести цей бій – штурмувати вогняну фортецю. Більше нема кому. І вони випереджали один одного. І тому вони встигли.

Лейтенанти, сержанти, солдати – вони робили свою звичайну справу, звичайними, здавалося, засобами. Тільки ситуація була незвичайною, тільки поруч дихав розбитими грудьми поранений реактор. І дихання це було смертельним.

Чи розуміли вони це? Розуміли! Вони прослухали десятки лекцій, вони самі не раз проводили інструктажі. Вони знали все, знали, які демони чаяться в реакторі. Знали, на що йдуть, знали, що їх чекає. Тільки не думали про це. Не було часу на роздуми. Вони рятували станцію, всіх нас рятували. І врятували…

Лейтенанти, сержанти, солдати…

Володимир Іванович Тішура навіть серед пожежників відзначався своєю силою.

Особливо міцними були руки 27-річного старшого сержанта. І чутливими. Постоїть, нахиливши голову біля працюючого двигуна, ледь торкнеться пальцями і скаже, яка така «хвороба» в двигун залізла.

Наче дитина радів, коли до нього зверталися по допомогу. Якось йому сказали, що він Авто-Айболить. Всміхнувся мовчки. Сподобалося. Мотоцикл у Володимира Тішури працював краще, ніж годинники уславленої «Омеги». І нічого дивного: першорозрядники з мотоспорту з двигунами на «ти».

Військова людина, а наказувати не любив. Частіше просив зробити. Особливо м’яким був з молодшими за себе. Роз’яснював, переконував, а голосно розмовляти чи то не вмів, чи то не хотів. Не намагався бути чесним і принциповим. Був таким. Командири будь-якого рангу розмовляли з Володимиром Івановичем як з рівним. Особистість старшого сержанта відчували всі. Люди йому вірили. Обрали керівником групи народного контролю.

Л.Осецький – майстер спорту, старший тренер збірної Київщини з пожежно-прикладного спорту: «З Василем Ігнатенком я познайомився три роки тому. Запросив до збірної. Він першорозрядником був. Мовчазний, сором’язливий. Я спершу подумав, що йому характеру не вистачає, що доведеться його підстьобувати на тренуваннях. Помилився я. Доводилося в наказному порядку відправляти з тренувань. Жадібний був до праці. Тренуватись любив, здається, більше, ніж виступати. Втім, і виступати він умів…»

Так, умів. На першості Київщини підвернув Ігнатенко ногу. Та естафету добіг. Коли зняв чоботи, сам, мабуть, трохи злякався. Гомілка сильно опухла і почорніла від крововиливу. Осецький лаявся: «Як ти за збірну області тепер виступатимеш? Ти ж інвалід!» А Ігнатенко вибачався і обіцяв не підвести. Команда стала чемпіоном України. Василь виконав норматив майстра спорту. Його обрали комсоргом збірної.

А він нітрохи не змінився. Був у команді, як хазяйнуватий старшина в роті. Піклувався про новобранців збірної, слідкував за амуніцією товаришів, нічого й ніколи не забував. Був усім потрібним. Осецький так і сказав: «Душа команди. Без Ігнатенка я був би як без рук».

Життя й складне, і дуже просте. Коли приходить лихо, такі люди, як Василь Іванович Ігнатенко, завжди опиняються там, де вони найпотрібніші. Майстер спорту СРСР Ігнатенко першим піднявся на охоплений вогнем дах машинного залу. Такі люди задніх не пасуть, не вміють такі люди ховатися за спинами інших. Не вміють і ніколи не навчаться…

Л.Осецький: «Я був оперативним черговим по області. Прибув на АЕС і почув, як працював Василь. Як і належить чемпіону України». І замовк старший тренер, не зміг далі продовжувати. А я подумав, що Василь Ігнатенко бився з вогнем, захищаючи рідну Україну, чемпіоном якої він був.

Лейтенанти, хлопці-лейтенанти. Володя Правик і Вітя Кібенок. Близькі друзі і трохи суперники. Молоді, по-хорошому честолюбні, красиві, як саме життя, енергійні, неспокійні, винахідливі і дуже сучасні. Темпи, швидкості нашого шаленого віку їх не лякали. Вони довели, що володіють швидкостями й значно більшими. Я розповідаю одночасно про обох тому, що їх об’єднало життя, їх і смерть не розлучила.

Обидва закінчили Черкаське пожежно-технічне училище. Обидва і служити почали в одній частині – у прип’ятській СВПЧ-6. Були першорозрядниками з пожежно-прикладного спорту, футболу й волейболу. Кібенок ще й завзятим мотоциклістом був. З метою посилення командного складу ВПЧ-2 по охороні АЕС Правика перевели в цю частину. Кібенка обрали секретарем комсомольської організації СВПЧ-6.

Змагалися молоді командири. Кожен хотів, щоб його підрозділ був кращим. І добивалися свого. Караул Правика був переможцем спартакіади частини, а караул Кібенка став першим у соціалістичному змаганні. Володимир Павлович Правик захоплювався електротехнікою, власноручно виготовив для водіїв пожежних машин стенд про становище на дорогах. А Віктор Миколайович Кібенок створив гурток художньої самодіяльності. І обидва піклувалися про своїх підлеглих. Допомагали вирішувати побутові проблеми, допомагали всім, чим могли.

І головне – підрозділи обох офіцерів були відмінниками професійної та бойової підготовки. Працювали командири з людьми й результати мали відповідні.

Так вони й жили до тієї страшної ночі. І стали поруч у тому бою з вогнем. Взяли на свої плечі весь тягар відповідальності. Не відступили. Перемогли.

Я розмовляв з багатьма людьми – безпосередніми учасниками битви за АЕС. Кожен знайшов у своєму серці слово про двох лейтенантів. Генерал Десятников: «Герої! Те, що вони зробили – подвиг!» Підполковник Коцюра: «Врятували воні станцію. Всіх врятували!» Підполковник Куппа: «Вони знали ситуацію не гірше, ніж інженери-керівники. Це високий професіоналізм!» Майор Мельник: «Молоді, а в такії ситуації жодного разу не помилились». Капітан Леоненко: «Їм не доводилося двічі повторювати свої команди». Старший лейтенант Єфименко: «Вони врятували наших дітей».

Володимира Івановича Тішури, Василя Івановича Ігнатенка, Володимира Павловича Правика, Віктора Миколайовича Кібенка нема вже серед нас. Вони прожили недовго, але встигли зробити найбільше, що люди можуть зробити для людей.

Є у Бориса Олійника вірш «Братерство» – про війну, про солдат, які знали, що йдуть на смерть, знали і йшли, віддавали життя за те, щоб жили інші, жили ми. Вони наші брати, рідні брати…

Ти дав усім нам право жити, світе.

Воно святе, яй хліб, вода і сіль.

Та коли б всі ховались в право – жити,

То хто зна, чи не згинули б ми всі!

Цей вірш і про чотирьох людей, про яких тут розказано. Про наших братів…

Спортивна газета, 1986 р., 17.05, № 60 (5364).