Трактат «Історія козаків двох боків Бористену, Дону та Сибіру»

Луняк Є.

Р. 375. – Історія козаків двох боків Бористену, Дону та Сибіру.

Розділ І.

Якщо треба було, щоб написати правдиво історію якоїсь нації, пожити з людьми, які її складають, ми маємо особливе право на довіру читачів: наше ім’я записане в літописах козаків; ми були їм корисні, й, служачи їм, знов-таки, мали змогу познайомитися з ними краще, ніж хто-небудь до того.

Р. 376. – Козаки ведуть своє ім’я та своє походження від стародавнього народу, названого хозарами, який проживав в околицях Азовського моря, неподалік Боспору Кіммерійського.

Хозари розглядались як нащадки Гомера, сьомого сина Яфетового. Внаслідок цієї ідеї вони охоче взяли дане ім’я. Греки їх називали кіммерами, а римляни кімврами. Найімовірнішим здогадом може бути такий, що хозари брали свої витоки зі слов’янської нації, оскільки їхня природна мова така ж, як і старослов’янська.

Розділ ІІ.

На початку VІ ст. хозари утворили поселення на європейській стороні, які розташовувалися спочатку в Паннонії. Ці перші колонії змішувалися надалі зі старовинними сарматами, споконвічними мешканцями цієї країни. Численні рої, які вони утворювали, призводили, у свою чергу, до еміграцій на північ, і ці рої змінювали своє ім’я у відповідності до місць, де вони закріплялися. Одних було названо литовцями, інших жмуддю (козаки дають це ім’я також полякам); ще інші взяли собі назву готів.

Часті еміграції хозарів, чисельні колонії, утворені в Азії та на півночі, доводять велику плодовитість цього народу; його стовбур, закріплений поряд з Палюс Меотидес, дав життя гілкам, з яких одні вкрили два береги Дону, від його впадіння до Азовського моря, до Дніпра [369], тоді як інші займали береги Чорного моря

Р. 377. – від тих місць, де нині розташовані Білгород та Очаків, до Паннонії.

Розділ ІІІ.

Хозарські звичаї були грубими та дикими, як і в татар. Їхнє страшне обличчя нагадувало подобу калмиків. Намети слугували їм за будинки, й, подібно до цих кочових народів, вони харчувалися сирим м’ясом.

Хозари, які були такими грізними для азіатських і північних націй, особливо для греків Боспору, не займалися нічим іншим, крім постійних війн під проводом ватажка, який був зобов’язаний цим становищем своїй руйнівній доблесті та вибору нації. Цього начальника називали «ка-ан» або «каган». Ім’я та справи цього хижацького народу виділені окремо в книзі грецької церкви, яку читають, зазвичай, щосуботи під час великого посту.

Розділ ІV.

Спустошення, які хозари робили в Азії, змусили Лева Ісавра [370], константинопольського імператора, шукати дружби з ними через укладення союзу. Щоб скріпити цю річ, він одружив свого сина Лева Копроніма [371] з дочкою хозарського вождя [372]. Ця принцеса отримала ім’я Єлени, охрестившися; вона захищала культ ікон всупереч своєму свекру та чоловіку: її чесноти змушували поважати та шанувати її. Її син Лев одержав прізвисько Хозар, назву яку греки в ту добу давали хозарам, яким вони тоді стали союзниками. Хозари звиклися

Р. 378. – мало-помалу з порядками, звичаями та релігією греків: близькість не забарилася змінитися ненавистю, яка запанувала між ними, і хозари склали віднині той самий народ, що й мешканці Херсонесу Таврійського.

Розділ V.

Київ і багато інших провінцій Русі сплачували данину хозарам. Кожен дім давав їм у якості річної данини вовче хутро, а кожен плуг дрібну монету. Рюрик звільнив їх від цих виплат. Олег, ставши київським князем, відвоював у хозар радимичів і сіверян, а тих самих прогнав до Волги. Можна було побачити в І томі, що в 965 р. Святослав звільнив в’ятичів від данини, яку вони сплачували хозарам, і що він рушив на чолі своїх військ до Оки та Волги, щоб їх розгромити. Ті, надихаючись лише війною, охоче стали проти нього, проте Святослав переміг. Він захопив Білу Вежу, їхню столицю, названу русичами Саркел [373], віддалену на 25-30 верст від того місця, де згодом було зведено Батурин. Він змусив вже їх, у свою чергу, сплачувати йому данину. Ця велика поразка не привела до покори всіх хозар, тільки ті, що мешкали по цей бік Дону, змушені були підкоритися. Розпочате Святославом було завершене половцями та печенігами, які заприсяглися їх знищити. Впродовж двох століть вони вели з ними війни, такі часті й такі смертоносні, що, зрештою, вони винищили їх майже до ноги й захопили їхні володіння. Дивовижна річ, після завоювань Бату-Шагіна [374] половці та печеніги мало знані в історії, тоді як хозари вбереглися від забуття століть завдяки подвигам своїх нащадків.

Р. 379. – Розділ VІ.

Тож козаки походять від стародавніх хозар. Щоб уникнути розправ від половців і печенігів, вони змішалися згодом з поляками, русичами, татарами та іншими народами. До сьогодні історики не можуть дійти згоди про їхнє походження. Мсьє Мюллер [375] стверджує, що українські та запорозькі козаки мають руське походження. Костянтин Багрянородний говорить про одну провінцію, яку називає Казакія (Касогія), розташовану між Чорним і Каспійським морями. Інші воліють бачити в них татар. Науковець мсьє де Гінь та інші історики стверджують, що вони є тими ж, що й давні кипчаки.

Ці ж самі історики не погоджуються й з етимологією слова «козак». Одні виводять його від слова «кипчак» або «капчак», оскільки козаки живуть в країні з цією назвою; вони стверджують, що це через викривлення у татарській вимові цього поняття, котре звучить як «казак», імені, від якого європейці утворили «козак». Інші вірять, що воно походить від польського слова «коза», й ця назва була дана козакам, зважаючи на їхню легкість. Однак етимологія, яка нам здається найприроднішою, це виведення його зі старої татарської чи турецької мови. «Казак» у цій мові означає розбійника, легкоозброєного воїна, який намагається виснажувати неприятеля й перебуває на службі в інших, а також має виголену голову.

Можна поділити козаків на дві основні гілки: перша – це козаки України чи Малої Росії; друга – це козаки Дону. Перша складається, по-перше, з запорожців, яких поляки називають гайдамаками, по-друге, зі слобідських полків. Козаки терські, гребенські, сейменські, яїцькі, сибірські походять від козаків Дону.

Р. 380. – Розділ VІІ.

Гедимін, великий князь литовський, захопив Київське князівство в 1320 р., потім розгромив руських князів на річці Ірпінь. Цей володар, задоволений своїми успіхами, повернувся до свого князівства, призначивши Міндовга, князя Ольшанського (Гольшанського), управителем цього краю.

Розділ VІІІ.

Князі Литви були київськими правителями до 1340 р., коли Семеон Олелькович захопив цю країну для Казимира І, короля Польщі [376]. Він наказав відновити Печерську церкву, зруйновану у попередньому столітті Бату-Шагіном. Саме до цієї епохи литовського панування належать витоки назви Мала Русь або Росія Мінор.

Розділ ІХ.

В 1471 р. Казимир ІІІ [377], король Польщі, утворив замість Київського князівства палатинат, воєводство. Він поділив Малу Русь на чисельні округи, на чолі яких поставив воєвод, каштелянів, старост, суддів та інших чиновників. Він дотримувався політики обирати їх поміж русинів і затвердив щодо них, як і щодо козаків, ту ж саму свободу, ті ж самі права та привілеї, якими користувалися й його власні піддані. Він заприсягнувся в той же час, що ні він, ні його наступники ніколи не будуть зазіхати на них. Королі Ягелон, Владислав, Олександр, дотримувалися цієї ж клятви.

Розділ Х.

Якщо рідко доводиться бачити поєднання з владною волею у творенні добра, немає нічого звичнішого за те, щоб знаходити їй опозицію. Воєводи, каштеляни, старости, які управляли

Р. 381. – різноманітними частинами Малої Русі, задумали намір уярмити козаків. Ті, незвиклі до ярма, вдалися до переселення; вони віддалилися до спорожнілої й необробленої країни поблизу бористенських порогів. Вони жили тут з рибальства та полювання; вони мали тут часті війни з людьми, яких звали бусурманами чи невірними. Це ім’я вони давали переважно татарам.

Розділ ХІ.

Запорозькі наймудріші козаки обрали собі в 1506 р. на вільних виборах ватажка, якому дали назву гетьмана. Їхній вибір впав на Предслава Лянцкоронського [378], вихідця з однієї польської сенаторської родини, відомій тим, що з неї походили деякі консулар-сенатори в Римі. Цей гетьман на чолі козаків був смертельним ворогом для татар; він часто з ними воював і часто здобував перемоги. На визнання його заслуг Сигізмунд І затвердив нові привілеї козакам і надав їм землі, завойовані Казимиром І. Ці землі були розташовані по обох берегах Бористену, з одної та іншої сторони від тих річкових скель, які на Русі називаються порогами, що й дало назву запорожців козакам, які жили навколо. Це слово створено з префіксу «за» і слова «порог», тобто річкова скеля. Чужинці утворили з цього слова поняття «запорожці». Цей подарунок, або скоріше це повернення власності, зроблене козакам, мало на меті оселити їх у цьому землеволодінні й скористатися ними, як рубежем проти татар.

В 1516 р. Сигізмунд, повертаючись зі свого походу на Русь, зосередив значне число охочих козаків і поляків, з якими він заволодів Білгородом [Дністровським – Є. Л.]. Це завоювання дало йому багату здобич, яку татари прагнули відбити. Однак незабаром вони в цьому розкаялися, армія Сигізмунда їх розгромила.

Р. 382. – Після смерті Лянцкоронського нація поставила собі за начальника Дмитра Вишневецького [379]. Третім гетьманом став князь Євстратій Ружинський [380] (Efstrati Rouginski).

Розділ ХІІ.

Від часу походу Сигізмунда не тільки козаків-українців, але й поляків, які зробили свій внесок у перемогу, також почали називати козаками. Поляки розуміли під цією назвою вільних людей, котрі несли військову службу добровільно, не отримуючи платні, й завжди були готові пожертвувати своїм життям заради загального блага.

Розділ ХІІІ.

Козак Венжик Хмельницький [381] був четвертим гетьманом запорожців. Він розгромив в 1534 р. значну татарську орду під Заславом на Волині. Цьому гетьману наслідував Свирговський [382] в 1574 р., під час правління Генріха Валуа, польського короля. Цей ватажок, поєднавшись з Іваном, господарем Валахії, чотирнадцять разів вступав в успішні битви з татарами, однак якось, зрештою, був захоплений ними раптово з 2 000 козаків і загинув у Валахії.

За два роки по тому козаки взяли реванш: київський воєвода порадив їм спуститися в човнах Бористеном і завдати нападу по багатьох татарських ордах. Вони прислухалися до цієї поради, розсіяли орди та захопили багату здобич; повертаючись тим самим шляхом, вони тікали від великої небезпеки. Багаточисленне об’єднане татарське військо, на чолі якого рушило троє ханів і семеро перекопських князів, вдерлося на Поділля, піддаючи все вогню й заливаючи кров’ю.

Розділ ХІV.

Козаки під проводом Богданка Ружинського [383], шостого гетьмана, захопили Крим і вчинили там те ж саме,

Р. 383. – що й татари на Поділлі. Після цього завоювання в 1577 р., в правління Стефана Баторія, козаки були приведені до кращої дисципліни. Цей володар, бажаючи виказати їм знаки пошани, обрав для цього їхнього гетьмана. Він надав цьому начальнику атрибути влади, такі як кінський хвіст, різновид прапору, який називається бунчук (Bonchouk), палицю, звану булавою (Boulava), печатку, що представляла собою озброєного козака, одягненого в шапку, один край якої загнуто. Що стосується зброї та боєприпасів, то козаки користувалися тим, що захопили в турків.

Розділ ХV.

Баторій утворив в 1576 р. шість козацьких полків по тисячі чоловік у кожному й поділив їх на сотні чи корогви. Кожен полковий козак був записаний до реєстрів своєї корогви. Далі король встановив чини найголовнішого офіцерства: він призначив артилерійського генерала, якого називали обозний (Obozni); суддів (Soudi), писарів (Pisseri), полковників (Polkovniki), сотників (Sotniki), котрі командували сотнею солдатів; старшин, які керували маленькими селами. Він надав їм також місто Трахтемирів (Terektimirof) з монастирем, яке мало слугувати за резиденцію для гетьмана та в той же час за зимову квартиру; вони вже володіли на той час Чигирином (Tchiguérin); він призначив також кожному козакові за платню хутро та золотий дукат на рік.

Польський шляхтич.
Малюнок Жана-П’єра Норблена де Гурдена (1745-1830)

Баторій утворив згодом 40-тисячне козацьке військо на Нижньому Поділлі та Нижній Волині та відправив до них переселенців, щоб допомогти їм обробляти Україну. Він зміцнив завдяки цьому заходу кордони Польщі, подвоїв військові сили, покращив обробку раніше занедбаного краю, який перетворився незабаром на найродючіший у світі, створив тут новий королівський порядок. Козаки, задоволені подарунками цього правителя, здійснювали часті напади на землі татар і

Р. 384. – турків; вони ходили у походи більше ніж за 600 земляних льє, брали Трапезунд і Синоп, які були ними зруйновані, і доходили аж до брам Константинополя.

Розділ ХVІ.

Баторій, лякаючись успіху козаків, побоювався, щоб їхня могутність не стала згубною для Польщі. Він задумав, зрештою, знищити тих, хто мешкав поблизу бористенських порогів. Ті, зрозумівши його намір, відступили до донських козаків. Ця еміграція подвоїла занепокоєння поляків. Однак Баторій мав розсудливість відпустити козаків, не чинячи їм жодного насильства. Вони повернулися незабаром за власним бажанням до своїх давніх володінь і продовжили воювати з турками. Такою є сила м’якості.

Козаки, доведені до краю здирствами польських панів, збунтувалися в 1587 р. Їх було розбито, а їхньому гетьману Івану Підкові (Ivan Pidkof) відтято голову.

Розділ ХVІІ.

В правління Сигізмунда ІІІ, козаки, тішачись польською протекцією, здійснювали постійні набіги на татарські землі. Ті, щоб помститися за це, зібралися числом до 70 000 вершників в 1589 р., перетнули Бористен й отаборилися біля Львова. Генерал Замойський вирушив на допомогу козакам. Спочатку вони отримали перемогу, однак засліплені своїми успіхами, потрапили до засідки; бачачи, що вони будуть перебиті, ті вже були згодні капітулювати. Татарський хан, який підійшов з новою армією, щоб відновити хоробрість своїх підданих, відмовився вести про це розмову. Тоді козаки завзято кинулися на татар, пробилися крізь ворогів, а ті

Р. 385. – вдалися до втечі; хана було поранено, а його сина вбито, й козаки отримали цілковиту перемогу.

Розділ ХVІІІ.

В 1591 р. козаки знову ходили на татар і спустошили їхню країну. Ті негайно відправили депутатів до Польщі. Посли прийшли до сенату, опустилися на коліна, висловлюючи свої скарги на козаків і вимагаючи відшкодування за ті збитки, які ті спричинили. Сигізмунд дав їм у подарунок велику кількість овчин та пообіцяв від імені сенату щорічні поминки в 20 тисяч дукатів. Цей король, без сумніву, не розумів всю ту вигоду, яку Річ Посполита могла отримати від козаків, оскільки він тим заборонив будь-які ворожі дії проти татар і турків, своїх найнебезпечніших ворогів.

До цієї головної помилки Сигізмунд додав ще одну: він зазіхнув на привілеї, якими користувалися козаки, він призначив поляків на головні посади й навіть підпорядкував гетьмана великому генералу коронному. Римські священики були введені до Малої Росії. На соборі, що відбувся в Бресті-Литовському в 1595 р., було постановлено змусити малоросійську церкву відмовитися від патріаршого послуху та визнати супрематію папи. Саме внаслідок цього рішення почали нищитися церкви та утвердився римський єпископ в Україні.

Розділ ХІХ.

Козаки, не маючи змоги воювати з турками та татарами, подалися на Русь і Литву, які почали грабувати. Сигізмунд відразу направив Жолкевського на чолі армії, щоб

Р. 386. – їх приборкати. Цей генерал був розбитий під Білою Церквою. Але згодом, оточивши козаків, він їх розгромив і змусив їх видати свого гетьмана Наливайка (Nalévaїko), якому він наказав відрубати голову.

Розділ ХХ.

Польські пани, сусіди козаків, одразу заполонили свої володіння й почали тих трактувати, як своїх власних кріпаків. Владислав VІІ [384] мав слабкість толерувати ці кривди. Всі ці заходи підбурювали козаків до повстання. Вони обговорювали поміж собою, як підтримати свою релігію та захистити свої привілеї, що б це не коштувало.

Пани, оповіщені про рішення козаків, схиляли Річ Посполиту вдатися до сили, щоб тих привести до покори. Вирішили, що для нагляду за ними потрібно спорудити форт на Бористені, поряд з порогами. Полковник Маріон (француз на польській службі), відправлений з 200 солдатами для захисту спорудження цього форту, був розбитий козаками. Генерал Конецпольський негайно відправив туди частину своїх військ, яка тут перезимувала в 1637 р. Козаки забили свого гетьмана Саву Кононовича (Savakonof), який хотів їм завадити напасти на поляків, й поставили на його місце одного зі своїх земляків на ім’я Павлюк (Paulouk). Вони атакували генерала Потоцького неподалік Корсуня на берегах Дніпра, але були розбиті й змушені видати свого гетьмана з чотирма своїми найголовнішими начальниками, яким поляки наказали відтяти голови в Варшаві, незважаючи на дану обіцянку помилувати їх. За втратою своїх очільників послідувало скасування їхніх привілеїв та втрата Трахтемирова.

Р. 387. – Розділ ХХІ.

1648 р. Новий злочин з боку поляків призвів до появи іншого гетьмана. Богданко Хмельницький (Bogdanko-Kmelnitski) мирно жив у маєтку, залишеному йому своїм батьком [385]. Він прилучив до нього кілька порожніх земель, які обробив та обладнав також млинами. Польський шляхтич Чаплинський [386], який управляв містом Чигирином в Україні, заздрив козаковій удачі. Він почав тому шкодити, а потім спалив його млини, згвалтував жінку та залишив на місці скривавлений труп його сина. Нещасний батько, скривджений чоловік просив помсти в короля. Велике число його земляків, які також мали подібні скарги, приєдналися до нього, але нічого не добилися. Хмельницький зібрав козаків, яскраво описав їм всі ці кривди й був обраний гетьманом.

Владислав помер, залишивши цей вогонь запаленим. Хмельницький, з люттю в душі, вдерся до Польщі на чолі козацького війська, перебив всю знать, захищаючи селянство, цілковито розгромив польську армію під Пилявцями в Малопольщі, рушив до Львова, який капітулював, приніс жах аж до Кракова, звідки було забрано корону, щоб перевезти її в більш безпечне місце. Козаки піддали все вогню та залили все кров’ю, змушували священиків одружуватися зі своїми мирянками та жити за грецьким звичаєм.

Розділ ХХІІ.

Шляхта наполегливо вимагала від нового короля Казимира V [387] виступити

Р. 388. – проти козаків. Цей володар, який волів за краще повернути їх до покори м’якістю, задовольнивши їх, відповідав шляхтичам: «Не варто було палити млини Хмельницького, а ще більше гвалтувати його жінку та вбивати його сина». Ця відповідь не прийшлася до смаку: шляхта, озброївши сама 50-тисячне військо, відправилася воювати на Нижню Волинь. Поляки зібралися й рушили на козаків, поєднаних з татарами, шукаючи зустрічі з ними на берегах Бугу. Але поляки були знову розгромлені, й ця поразка була цілковитою. Хан, який мав особистий привід до помсти, наказав спочатку закувати в залізо Марка Собеського та 300 польських шляхтичів, а потім наказав їх обезголовити. Гнів цього татарина походив від того, що Владислав відмовився робити щорічну виплату, яку встановлено Сигізмундом ІІІ.

Розділ ХХІІІ.

1649 р. Польська армія здійняла заколот у таборі під Зборовом, малопольському місті на кордонах Поділля. Генерал Чарнецький безуспішно застосовував по черзі м’якість, загрози, навіть литовські гармати, щоб привести її до своїх обов’язків. Ян Собеський попросив, щоб йому доручили ведення переговорів, і зміг тут здобути успіх на благо Польщі. Надзвичайні душі підтверджують свою зухвалість завдяки успіху. Імперія, яку Собеський мав у своїх помислах, мала б зробити честь найповажнішому генералові; молодий чоловік здобував славу, який би державний обов’язок він не виконував.

Казимир сам став на чолі своїх військ, щоб все більше і більше підтримувати згоду та єдність і щоб не знецінитися в очах нації, яка любить королів войовничих, і рушив на ворога. Хмельницький, підтриманий татарами, намагався розбити свого короля в таборі під Зборовом. Незважаючи на те, що його загони стояли за правду, він вже втратив військове

Р. 389. – щастя. Битва тривала багато днів. Хмельницький втратив більше 20 000 чоловік. Багато військових загонів, відправлені ним до Литви, були розгромлені. Він не наважився далі випробовувати долю. Розпочалися переговори про мир, який і був укладений.

Король надав козакам кращі умови. Він дозволив їм тримати 20-тисячне військо в Київському воєводстві, яке віднині мало підпорядковуватися тільки владиці грецького обряду. Він відновив для них мирне сповідування своєї релігії, повернув їм стародавні привілеї та відкликав до Польщі римського єпископа. Домовилися також, що троє козаків будуть допущені до виконання публічних обов’язків у Польщі. Однак, щоб підтримати належну повагу до королівської величі, було обумовлено, що Хмельницький прийде особисто, щоб стати на коліна перед королем і просити пробачення в такому стані. Козак погодився на таке приниження. Татарський хан одержав 300 тисяч флоринів, з яких 100 тисяч було виплачено готівкою; а решту склало відшкодування збитків і захоплена здобич. Це був виважений мир, однак шляхта не була такою ж. Вона горлала звідусіль, що король зрадив Річ Посполиту й докладала всіх своїх зусиль, щоб розірвати угоду.

Розділ ХХІV.

В той час, коли козаки вели війну з Польщею, велике число родин, що боялися бути охоплені цими потрясіннями, залишали західний берег Дніпра й оселялися на протилежному. Однак, оскільки територія Малої Росії не мала достатнього простору, щоб вмістити таку значну кількість мешканців, багато з цих родин просувалися далі на схід і до околиць міста Білгорода. Вони не залишалися тут надовго; Росія відвела їм для проживання прикордоння з Кримом і зберегла щодо них всі ті привілеї, якими вони користувалися в Польщі. Таким стало походження

Р. 390. – п’яти слобідських полків, відомих під назвами Охтирського, Харківського, Ізюмського, Сумського та Острогозького. Це відбулося в 1652 р.

Розділ ХХV.

1650 р. Хмельницький відчував, що партія великої шляхти поведе за собою партію короля і що мир, який щойно було укладено, не триватиме довго. Отже, він займався власними заходами, щоб посилитися. Він тримав у своїх руках військові козацькі сили в 40 000 чоловік відбірного війська, завжди готового виступити в похід. Він поділив їх на п’ятнадцять полків. Але це число йому здалося недоцільним. Тож тоді він поділив їх на десять полків, визначивши їм для проживання західний берег Дніпра і давши їм назви найголовніших міст країни: Києва, Чернігова, Стародуба, Ніжина, Переяслава, Прилук, Лубен, Гадяча, Миргорода, Полтави. Такою є й сьогодні побудова козацтва.

Розділ ХХVІ.

1651 р. Здійснивши такі перетворення, Хмельницький поєднався з татарами й вступив до Польщі з чисельним військом. Казимир виступив на чолі свого і прийшов раніше за неприятелів до Берестечка (Bérétesk), міста розташованого в межах Белзького воєводства на берегах Стиру. Після численних жвавих перестрілок, 30 червня мала місце битва. Татари втратили шість тисяч чоловік і почали тікати. Козаки оборонялися мужньо, відступивши тільки після того, як дорого продали цю перемогу полякам. Ті, не даючи їм часу оговтатися, розбили їх знову за кілька днів по тому. Козаки, позбавлені гетьмана,

Р. 391. – якого забрав з собою хан, відрядили трьох зі своїх найголовніших вождів до польського короля, щоб просити милості. Казимир допустив їх до своєї аудієнції; начальники впали на коліна перед ним, і володар їх пробачив, наказавши їм прийти наступного дня для погодження мирних умов; що й було зроблено. Ці умови були наступними:

1) Що козаки віддадуть дванадцять своїх найголовніших воєначальників у заручники до того часу, коли вони видадуть королю свого гетьмана Хмельницького та його секретаря [йдеться про Івана Виговського – Є. Л.]. 2) Що вони повернуть захоплену артилерію та прапори. 3) Що вони віддадуть королю гетьманський штандарт, з яким його величність може вчинити на свій розсуд. 4) Що їм буде дозволено мати тільки дванадцять тисяч війська для захисту своїх кордонів. 5) Що віднині їхні привілеї обмежаться тільки тими, які були погоджені Сигізмундом в 1628 р.

Ці воєначальники ніяк не хотіли приставати на такі кабальні умови й повернулися до свого табору. Козаки билися ще впродовж певного часу й потім вдалися до відступу. Але вони втратили двадцять тисяч чоловік при своєму відході й залишили свій табір полякам. Дванадцять тисяч козаків, які перебували в Литві, були розгромлені князем Радзивіллом. Інше військо, яке вирушило тим на допомогу, також було розбите. Дізнавшись про ці біди, хан рятувався в Криму, а допоміжний 40-тисячний турецький корпус негайно повернувся назад.

Розділ ХХVІІ.

Хмельницький купив собі волю й повернувся в Україну. Він зміг частково поєднати козаків. Потоцький і Радзивілл пішли, кожен на чолі свого війська, на Київське воєводство й захопили його, потім вони вдерлися до України, бувши раніше розбитими, тепер вони розбивали у свою чергу, захопивши кілька міст; зрештою, після кількох переговорів,

Р. 392. – було досягнуто порозуміння. 28 вересня 1651 р. Хмельницький кинувся до ніг великого генерала Потоцького й уклав з ним і князем Радзивіллом наступну угоду:

1) Що король, зважаючи на покору запорозьких та українських козаків, а також їхніх начальників, та через зроблені ними присяги жити у вірності щодо Речі Посполитої, постановив, щоб мати їм назавжди двадцять тисяч пішого війська, яке матиме свій осідок у Київському воєводстві, за умови, що маєтки шляхтичів цієї провінції не зазнають жодного обмеження прав.

2) Що, якщо якісь польські шляхтичі перебуватимуть на козацькій службі, вони зобов’язуються переїхати на проживання до Київського воєводства та отримують дозвіл продати свої маєтки.

3) Що за п’ятнадцять днів по підписанню цього договору, буде складено список з двадцяти тисяч козаків; що цей список міститиме ім’я, прізвище та місце проживання кожного козака, буде підписаний гетьманом, відправлений королю, а його другий примірник зберігатиметься в архівах Києва.

4) Що польські та литовські війська не можуть розташовуватися ні в Київському воєводстві, ні в інших місцях, визначених для козацької армії, а та не матиме свого осідку в Брацлавському та Чернігівському воєводствах негайно після створення цього списку.

5) Що благородні люди Київського, Брацлавського та Чернігівського воєводств повернуться до володіння своїми маєтками та староствами та будуть розпоряджатися тут, як і раніше; але вони не можуть вимагати жодного чиншу до складення цього списку, який визначить всіх тих, хто користуватиметься внаслідок нього козацькими привілеями.

6) Що гетьман матиме місто Чигирин у своєму володінні; що теперішній гетьман Хмельницький і його наступники користуватимуться прерогативами,

Р. 393. – пов’язаними з цим обов’язком, призначати старшин козацького війська; що вони перебуватимуть під протекцією великих коронних генералів і, зрештою, складатимуть присягу вірності.

7) Що відправлення грецької релігії буде відновлене у своєму старовинному стані; що майно єпископств, церков і монастирів буде повернено.

8) Що польська шляхта, міщани Києва та Київського воєводства, які стали на бік козаків, одержать амністію; що судові процедури, порушені проти них під час війни буде анульовано.

9) Що євреї продовжать користуватися правами міщанства й зможуть брати в оренду землі в усіх провінціях Речі Посполитої.

10) Що татари мають якомога швидше залишити королівство, не завдаючи жодної шкоди; що вони не можуть тут створити жодного формування; що гетьман домагатиметься в силу своїх можливостей залучення їх на службу Речі Посполитої і що, якщо він не зможе цього досягти до найближчого сейму, він зобов’язується, рівно як і козаки, вести з ними війну, як з ворогами Речі Посполитої; що, внаслідок цього, козаки не мають підтримувати жодного спілкування, прямого чи непрямого, ні з татарами, ні з жодним іншим сусіднім володарем.

11) Що, зважаючи на те, що ніколи не набиралися козаки для охорони литовських кордонів, такого не робитиметься й надалі.

12) Що місто Київ стане осідком митрополита, збереже свій осібний суд.

13) Що для кращого закріплення цього договору польські генерали з одного боку, гетьман і козацькі начальники – з іншого,

Р. 394. – складуть взаємні присяги й що негайно після цього присягання польська армія повернеться на свої квартири.

14) Що Хмельницький і козаки відправлять депутатів на перший же сейм, щоб подякувати королю та Речі Посполитій за зроблену стосовно них милість.

Чи проіснував би довгий час такий вигідний для обох націй договір? Чи зуміли б козаки бути вільними? Чи поважали б поляки цю свободу? Ця унія трималася лише на силі; і ті, і інші воліли її забути, й ця угода протрималася тільки два роки.

Розділ ХХVІІІ.

1664 р. [помилка, йдеться про 1654 р. – Є. Л.].

Хмельницький знав з власного досвіду, що угоди, укладені з Польщею, не мають у своїй основі жодної щирості, яка могла б їх увічнити, і вже впродовж довгого часу він підтримував секретні переговори з царем Олексієм Михайловичем. Обіцянки цього правителя переконували його, що він вчинить дуже правильно для свого особистого захисту та захисту козацтва, поєднавшись з тією нацією, яка мала з ними спільній витоки й оголошувала про свої стародавні права на Малу Росію. Намір обрати Олексія своїм оборонцем був здійснений в Переяславі 6 січня 1654 р. Коли Олексій дізнався про це рішення, він скликав раду з патріарха, церковних очільників, своїх найближчих радників, урядовців своєї держави, московської знаті та найповажнішого купецтва; він проголосив, що козаки молили його про захист. Було постановлено відправити комісарів для отримання присяги від них і тих міст, які вже були у їхньому володінні. Насамперед, Києва, а далі решти міст і мешканців західного берега Дніпра, слідуючи зразку козаків. Цар підписав з ними угоду з двадцяти

Р. 395. – статей…

Розділ ХХІХ.

Не можна сказати напевно, коли була побудована Січ (la Setscha) запорозьких козаків. Варто припустити, що це було в правління Сигізмунда І. Ці козаки не мали спочатку та перед формуванням своїх регулярних полків жодного іншого наміру в створенні цієї фортеці, крім отримання місця загальних зборів для тих, хто обрав для себе військовий фах, щоб вони могли вибрати собі ватажка та обговорити потрібні деталі найближчої воєнної кампанії. Однак мало-помалу її значення зростало; Січ стала стабільним місцем проживання неодружених чоловіків, які відмовилися від всіх інших професій, крім військової. Той, хто хотів отримати для себе визнання своєї доблесті та хоробрості, мав провести, принаймні, три роки на Січі, а дехто й довший термін; однак, щоб бути прийнятим до неї, треба було перетнути тринадцять порогів на простому човні.

Таким було походження козаків Запоріжжя, України та Малої Росії.

Розділ ХХХ.

Різні війни, які козаки вели з татарами, турками та поляками, перемоги, здобуті над ними, вимагали від них також куражу та сили. Призвичаєні до втоми, вартової служби, впливу різної погоди та негод різних пір року; витримуючи прискорені переходи, несучи тяжкі вантажі, лягаючи спати під відкритим небом, страждаючи від голоду та спраги: такий спосіб життя козаків споріднював їх з життям дикунів. Тож правителі повинні були

Р. 396. – тримати свої війська у напрузі й поводитися з ними в часи миру так, як начебто була війна. Війна потребує доблесних людей; ті звичні справи, які дають їм силу та кмітливість, є її замінником.

Коли козаки вирішували зробити набіг на турків, вони збиралися на островах, які Бористен утворює у своєму гирлі, сідали в човни, які мали шістдесят п’ядей вздовж і дванадцять – впоперек. Їхня провізія складалася з сухарів, вареного пшона: це тісто, розведене водою, служило їм за питво. Ці кораблі мали п’ятнадцять весел, вітрило, два фальконети та кілька рушниць. Козаки очікували ночі, щоб напасти на судна та галери турків; вони висаджувалися на суходіл, спустошували міста й поверталися назад, навантажені здобиччю. Козаки були такими гордовитими, що, коли один з їхніх начальників потрапив на аудієнцію до Великого Правителя, імператор його запитав: «якою є кількість козаків». – «Їх стільки, як трави, відповів йому цей начальник. – Кожне дерево вони оточують незліченним числом, завжди готові виступити проти тебе». Ця відповідь має енергію скіфської відповіді Олександру [Македонському – Є. Л.].

Зброєю козаків є самопали (le Samopali), тобто старовинні рушниці; шабля, лук і стріли; спис та бойовий залізний молот, загострений з одного боку, на довгому держаку. Вони вправляються з цією зброєю з найбільшим умінням; їхній звичайний харч – це житнє борошно, яке заварюють на воді; вони додають сюди рибу, коли хочуть зробити собі задоволення. Їхнє помешкання складається з одного чи двох дуже простих жител, зроблених майже так само, як і в поляків. Проте багата здобич, забрана ними у ворога, привносить розкіш до їхніх помешкань; однак зніженість і хиби, які вона супроводжує, не приходять до них слідом за цією розкішшю,

Р. 397. – як вони прийшли перед тим майже до всіх націй…

Р. 420. – Розділ LХІІ.

1687 р. Мазепу було обрано гетьманом українського козацтва двох берегів Бористену. Він народився в Подільському воєводстві й був пажем короля Яна-Казимира; жив поміж найбільших вельмож королівства. Він мав одну амурну інтрижку з дружиною якогось польського шляхтича, котрий застав його зненацька зі своєю жінкою. Після того, як його було жахливо побито хлистом, його голого прив’язали до дикого коня, купленого в Україні. Ця тварина, відпущена на волю, привезла напівживого Мазепу до України. Кілька козаків його виходили й залишили у себе. Він здобув відомість завдяки кільком сміливим справам і став генерал-ад’ютантом гетьмана Івана Самойловича. Цей начальник був звинувачений козаками в зраді, зміщений і відправлений до Москви. Князь Василь Васильович Голіцин обрав Мазепу за гетьмана, згідно зробленому йому проханню про це. Царі Іван і Петро Олексійовичі його затвердили.

Розділ LХІІІ.

Мазепа проявив себе стосовно Петра І як розумний політик, але не любив його. Проте він мав особливу повагу до Карла ХІІ, яку вмів приховати. Він здобув довіру Петра І, який прикрасив його орденом Андрія Первозванного й надав йому положення особистого радника. Впродовж двадцяти років він надавав великі послуги Росії, а особливо при облозі Азова.

Мазепа, мріючи зробитися самостійним, прикинувся, що не може ходити й змушений перебувати в ліжку. Він оточив себе лікарями й часто зойкав. Маючи зовнішню простоту та викликаючи довіру, він вивідував секрети інших і користався словами, що виривалися випадково. Він говорив мало, робив вигляд, що

Р. 421. – п’є, щоб заманити інших до пастки. Він викликав любов до себе завдяки своєму благородству та фальшивій щирості. Він наказував робити великі витрати на церкви і зовнішньо виконував всі справи побожності.

Розділ LХІV.

1708 р. Очікуючи сприятливого моменту для своїх задумів, Мазепа сподівався знайти його під час війни зі Швецією. Він перетягнув на свій бік найповажніших козацьких начальників, потім він направив посланця до Карла ХІІ і уклав з ним секретний альянс. Було оговорено, що Мазепа очікуватиме в Україні приходу шведів; що він їм постачатиме продовольство й амуніцію; що він приєднається до них на чолі козаків; що шведська армія отримає квартири в укріплених містах; що він спонукає господаря Валахії приєднатися до нього. Вірний своїм обіцянкам Мазепа укріплював Ромни, Гадяч і Батурин. Залогу цього останнього міста було складено з козацької еліти.

Розділ LXV.

Кочубей, один з найголовніших козацьких начальників України, уважно спостерігав за порухами Мазепи, котрий забрав у нього його дочку. Дізнавшись про плани гетьмана, він негайно доніс про це Петру І. Цей володар, розглядаючи Мазепу як свого друга, відправив цього донощика до нього і дозволив здійснити стосовно того свою помсту. Кочубея було засуджено до смерті й убито трьома ударами загостреного молоту, звична кара поміж козаків.

Ті, озлоблені поводженням Мазепи з Кочубеєм і вірні Росії, залишили свого шефа. Гетьман у супроводі п’ятнадцяти сотень чоловік, які перебували на його особистій службі, врятувався у Карла. Цей володар, сподіваючись на

Р. 422. – обіцяну йому допомогу, вирушив до України. Відмова господаря Валахії поставила Мазепу в неможливість дотримати свого слова, й шведський король опинився в критичному становищі. Програш Полтавської битви, який не залишав більше надій ні одному, ні іншому, змусив їх шукати свій порятунок у Туреччині. Кажуть, що Мазепа, не маючи достатньо стійкості, щоб перенести таке обернення справи, помер за три місяці по тому у Бендерах від отрути, яку він сам собі й приготував.

Розділ LXVI.

Петро І, розлючений зрадою Мазепи, не бажав нічого іншого, крім помсти. Він відправив Меншикова в Україну. Цей генерал захопив Батурин, перебив його мешканців, заволодів гетьманськими скарбами, зруйнував його палац, спалив склади. Духовенство проголосило анафему Мазепі. Його портрет був виставлений на площі в Глухові. Кат протяг його по вулицях і завершив тим, що повісив його на шибениці. Потім було страчено прихильників Мазепи.

7 листопада 1708 р. козаки отримали від Петра І наказ обрати нового гетьмана й обрали Івана Скоропадського, котрий був полковником Стародубського полку.

Розділ LXVII.

Запорозькі козаки відступили в 1709 р. до кримських татар і залишалися тут до 1739 [388] р., коли вони домовилися з імператрицею Анною та повернулися до проживання по берегах Дону й Бористену.

В 1722 р. Скоропадський помер. Петро І скасував гетьманство. Цей правитель користався будь-якою слушною нагодою, щоб обмежити, чи скоріше знищити, ті привілеї, які належали козакам. Імператриця Єлизавета відновила гетьманство, поставивши на його чолі Кирила Григоровича Розумовського, українця за походженням, який вже отримав

Р. 423. – титул графа. Призначивши його гетьманом, імператриця обмежила його владу. Однак цей вождь добровільно подав у відставку в 1763 [389] р.

Р. 426. – Розділ LXXIII.

Країна, де живуть запорозькі козаки, це Херсонес Таврійський [390], давня батьківщина даків і гетів. Саме сюди, ймовірно, було заслано Овідія. Поряд з Білгородом існує пагорб, який називають – Ovidova Maguila, тобто могила Овідія.

Запорожці, до їх знищення, складали армійський корпус в 20-25 тисяч чоловік. Він складався з емігрантів, перебіжчиків, дезертирів з різноманітних націй. Знаємо, що для входження до цього війська, треба було перетнути одному в

Р. 427. – човні тринадцять порогів і пройти випробування своєї хоробрості. Потрібно було також пройти випробувальний рік, протягом якого служити своїм співмешканцям. Не було нічого іншого, крім волі того, хто хотів записатися до цього військового товариства: маючи змогу його залишати, він міг згодом знову до нього приєднатися. Всі ці козаки зберігали глибоку таємницю про свою батьківщину, і, хоча походили з різних націй, вони всі говорили однією й тією ж мовою. Я гадаю, що можна визнати навіть двох французів поміж ними: я задав їм багато питань, на які вони розсудили за недоречне відповідати, хоча добре розуміли те, що я їм говорив. Перебіжчикам, які не знають козацької мови, приходиться туго спочатку, проте потреба робить людину розумнішою й освіченішою, а мова знаків є найменш виразною.

Розділ LХХІV.

Коли польські воєводи, каштеляни, старости хотіли закріпачити козаків, ті почали переходити на інші землі. Вони віддалялися до країни дикої, необробленої, поблизу бористенських порогів, і жили тут з рибальства та мисливства, маючи часті війни з різноманітними народами, а особливо з татарами. Вони спорудили згодом Січ, тобто місце свого осідку, не маючи спочатку жодних інших намірів створення цієї своєрідної фортеці, крім того, щоб вона стала збірним центром для всіх тих, хто бажав би слідувати такому ж роду життя, як і вони. В 1506 р. вони обрали собі за ватажка чоловіка на ім’я Предслав Лянцкоронський. Дивіться розділи Х, ХІ та ХХІХ.

Ставши вільними, запорожці розподілили між собою необроблені землі. Тоді як одні несли вартову службу для спільного захисту, інші займалися різними видами виробництва. Можна було бачити поміж ними землеробів і навіть купців. Вони виробляли

Р. 428. – сап’ян чудової якості, який росіяни називають Safian, інші видобували у великій кількості сіль з кримських озер, яку продавали козакам України. Мало-помалу в них з’явилися чисельні табуни коней; грабунок постачав їм цих тварин; вони відгодовували тих, які не були придатні власне до землеробської праці. Полювання давало їм дичину, а риболовля – рибу у великій кількості.

Січ була поділена на тридцять вісім куренів. Кожен курінь складався з одного великого будинку та багатьох маленьких. Щоб стати козаком, треба було належати до котрогось з куренів, а ті, хто мешкали на Січі, були зобов’язані проживати в своєму курені й суворо дотримуватися законів. Кожен курінь мав свого отамана чи начальника, однак всі вони були підпорядковані кошовому отаману, а той гетьману. Кожного з перелічених осіб обирали за загальної згоди й зміщували з посади, коли він втрачав довіру. Отаман призначався своїм куренем, а кошовий – усіма. Зміщений зі своєї посади знову ставав рядовим козаком. За принципом своєї установи всі козаки проживали на Січі, однак мало-помалу вони розпорошувалися й створювали дрібні поселення, які називалися хуторами (Koutre) та окремі будинки, які служили їм зимівниками (Zimoveniki), тобто місцем, де вони проводили зиму.

Незважаючи на це розпорошення, на Січі завжди було чотири чи п’ять тисяч озброєних чоловіків. Жінкам вхід сюди був заборонений під страхом побиття камінням. Козакам було дозволено жити з ними у своїх зимівниках.

Розділ LХХV.

Запорожці здійснювали часті набіги на Малу Татарію. Ці козаки, а також донські, були найпотужнішим бар’єром, який Росія протиставила кримським татарам. Вони були також дуже корисні й у війні з Пруссією, й у війні з турками. Вони самі збиралися, озброювалися, дбали про свій харч

Р. 429. – за свій кошт. Така простота цього своєрідного війська поєднувала окрему особисту власність та певну подобу загальної власності. Все продовольство, чи то між людьми, чи то між худобою, було, власне кажучи, спільним. Двері будинків ніколи не замикалися на ключ; за відсутності власників, мандрівні козаки входили до цих будинків та споживали харчі чи користувалися речами, у яких вони мали потребу. Гроші чи загублені речі приносилися на Січ. Їх підвішували на довгу жердину, й той, хто їх загубив, точно знав, де він може їх знайти.

Душогубство каралося якнайсуворіше. Душогубця живцем спускали до ями, на нього зверху клали тіло вбитого ним і закидали яму землею. Боржників прив’язували до гармати на майдані, вони залишалися тут до сплати своїх боргів або ж до часу, коли знаходилися за них поручителі. Козака-злодія прив’язували до стовпа посеред табору. Поблизу його ніг ставили пляшку оковитої, кухоль і палицю. Кожен перехожий, випиваючи трохи цієї оковитої, повинен був завдати удару винному, й того били цим кийком з більшою чи меншою силою, в залежності від величини крадіжки. Це покарання тривало, принаймні, три дні. Якщо винний не міг повернути вкрадену річ або не знаходив жодного поручителя, він міг залишатися тут на довший час й інколи навіть померти від ударів. Якщо хтось з колишніх крадіїв після перенесеного покарання, вчиняв той же гріх, його знову прив’язували до стовпа, а потім вішали. Ось такі доволі дивні гармонія, довіра, справедливість панували між ними. Можна вивести звідси, що поняття справедливості та несправедливості є фундаментальним для всіх товариств, навіть для розбійницьких.

Р. 430. – Розділ LXXVI.

Загальні січові збори відбувалися після обіду. Одні з них призначалися завжди на перше січня. На них проводили розподіл річок і ставків для риболовлі. Цей розподіл залежав від жеребу й поновлювався щорічно, щоб кожен курінь, у свою чергу, мав можливість отримати як кращі, так і гірші місця. Тут обирали нових начальників, якщо мали привід до свого невдоволення старими. Збори оголошувалися гуркотом литаврів. Щойно давався сигнал, як осавул біг до церкви, щоб взяти свою корогву й винести її на середину майдану. Січові козаки збиралися в таборі. Кошовий тримав у руках командирський жезл, суддя – печатку, писар – чорнильницю, а осавул – залізний прут. Вони вітали всіх, хто зібрався на збори, з непокритою головою й стояли посеред кола. Їх називали старшиною чи найстаршими начальниками.

Якщо після розподілу рибних угідь бажали обрати інших начальників, коло стискалося. Козаки наказували тим, кого хотіли змістити, покласти на землю ознаку своєї посади. Цей начальник шанобливо підкорявся і йшов звідти до свого куреня. Коли поставало питання про вибори кошового, починали радитися з якого куреня має походити кандидат, а далі й про його особу. Коли голоси сходилися, кілька п’яних козаків йшли, щоб оголосити обранцю волю виборів. Новий начальник спочатку, здавалося, відмовлявся. Тоді двоє чоловіків його витягували на середину зібраного кола, сварячи його. Після обрання один зі старшин брав командирський жезл і віддавав його новообраному, котрий знову відмовлявся його взяти. Зазвичай, цю церемонію повторювали тричі. Начальник закінчував, зрештою, тим, що піддавався

Р. 431. – бажанням зборів. У мить, коли він озброювався цим командирським жезлом, старі козаки брали кожен по жмені землі й кидали йому її в обличчя. Якщо погода була сирою, його вкривали багнюкою. Також мали щорічно ще, як правило, два зібрання для окремих виборчих питань. Коли члени якогось куреню були невдоволені котримсь зі старшин, вони перетягували інших на свій бік. За вимогою десяти куренів оголошувалися нові вибори. Зміщений начальник мав негайно відмовитися від своєї посади, в іншому випадку він ризикував бути розтерзаним. Курінь завжди обирав собі отамана поміж своїх членів.

Відбувалися також збори, на яких вирішувалося питання про початок війни чи обговорювалися інші питання, важливі для інтересів Січі. Кошовий у військовий час був повновладним правителем, але ставав рядовим козаком у часи миру. Суддя міг розглядати тільки маловажні справи: думка начальників була важливою в усіх випадках, де йшлося про суттєві речі.

Отаман не мав жодного окремого доходу. Він розпоряджався майном всіх козаків і був їм за батька. Старшина також не отримувала жодного іншого доходу. Щоправда, російський двір давав їм певні виплати. До того ж вона розпоряджалася на правах митниці всім тим, що ввозилося на Січ.

Розділ LXXVII.

Територія Січі, спочатку обмежена, розширилася завдяки освоєнню земель. Росіяни, котрі мали прикордонні володіння, стверджують, що запорожці завчасно захопили їхні землеволодіння, намагаючись утвердити тут своє право. Ті ж, освоюючи цілинні поля, наполягали, в свою чергу, на тому, що є істинними господарями, й виявляли рішучість захищати освоєні землі. Правителька отримала скарги з російського табору на протидію козаків:

Р. 432. – було призначено комісарів у справі вирішення питання про спірні території та визначення відповідних меж. Мсьє Мельгунов, Волков та інші урядовці відправилися до цих місць. Вони вирішили справу на користь росіян. Козаки звернулися по справедливість до цариці. Вони відрядили до неї депутацію, на чолі якої був 70-річний старець, котрий мав добрий глузд і міцне здоров’я. Прибувши до Петербурга, він вирушив до гетьмана, щоб пояснити тому мотиви свого вояжу та просити того представити його при дворі. Імператриця прийняла цю депутацію в дусі величі та люб’язності, яка була їй властива. Вона запитала у начальника про привід до цієї депутації. Той, поцілувавши їй руку, промовив: «Матушка (Matoucheka)! Ми прийшли просити в тебе справедливості проти тих твоїх підданих, які віднімають у нас ті землі, що ми освоїли. Тож, якщо ти нам у цьому відмовиш, май на увазі, що в нас не залишиться іншого виходу, як приєднатися до наших братів-татар». Імператриця відповіла: «Я ваша мати, покладіться на мою справедливість».

Імператриця, врешті-решт, віддала певні накази, проте коли добрі наміри правителів вірно виконувалися?

Розділ LXXVIII.

Війна Росії проти Порти за кілька років по тому дала нові підстави для скарг з боку козаків. Щоб йти на ворога, росіяни мусили перекласти величезний обов’язок на цю країну й, оскільки немає всередині імперії ні зупиночних пунктів для військ, ні постоялих дворів для офіцерів, вони знаходилися в становищі великої потреби всього того, що необхідне для життя чи для підвезення до себе харчових припасів і фуражу. Російські загони, які рушали на Крим і на Дунай, вважали,

Р. 433. – що вони вправі вимагати від козаків Бористену та Дону постачання всього того, що їм бракувало. Вони звернулися до Данила Єфремова [391], донського отамана, який мав, як кажуть, сто тисяч коней татарської та турецької породи і два мільйони рублів. Багатства є завжди чимось подібним, як квіти для бджіл. Отаман відмовився віддати коней і гроші, і через цю відмову його заарештували, як бунтівника. Відправили гінця до імператриці, щоб повідомити її про цю подію: ця депеша свідчила уряду про підозрілість Єфремова. Його було звинувачено в переговорах з кубанськими татарами та яїцькою старшиною, котрі розглядалися як вороги Росії. Керівництво наказало, щоб в’язня доправили до Петербурга. Засуджений до довічного ув’язнення, він був зачинений у фортеці поблизу Нарви. Немилість щодо отамана викликала подібне й стосовно старшини яїцького козацтва, яка була заслана в глиб Сибіру.

Розділ LХХІХ.

Запорозькі козаки виявилися менш терплячими від донських побратимів і взялися за зброю, щоб захистити свої права. Це повстання коштувало життя багатьом росіянам, інші змушені були відступити. Нові скарги линули до імператриці, однак потреба, яку тоді мали у козаках, змушувала відтермінувати помсту [392].

Про діяльність українців
у володіннях донських козаків

Р. 452. – Козаки [донські – Є. Л.], навіть найповажніші, не знали ні наук, ні мистецтв, ні основ торгівлі. Всі ці справи стали обов’язком українських трударів, котрі жили поміж них і які займалися цим частково через непоганий прибуток, а частково через повинності, що були на них покладені. Донські козаки купували в них оковиту, виробництво якої їм було заборонене.

Le Clerc [dit], Clerc Nicolas-Gabriel. Histoire physique, morale, civile et politique de la Russie Ancienne. – P.: Chez Froullé, Libraire, 1783. – T. 2. – ХХІV+562 р.

Примітки

369. Козаки надають цьому слову наступної етимології. Воно складається зі слів Dno, тобто «дно», та Péret, тобто «тиснути», «штовхати вперед» (дно-перти). Цю назву дано Бористену, бо його води несуть з собою пісок, який устилає русло. Кажуть, що зміна назви Дніпро на Бористен, походить від якогось князя Бориса, який волів дати цій ріці своє ім’я. Boris, тобто «сильний», Sténa, значить «стіна». Звідси Бористен, або сильна стіна чи стіна Бориса (Борис-стіна, Борися-стіна) (примітка з оригінального французького тексту).

370. Лев ІІІ Ісавр, візантійський імператор в 717-741 рр.

371. Насправді, Костянина V Копроніма, імператора в 741-775 рр., сином якого став Лев ІV Хозар.

372. Чічак, у хрещенні Ірина (?-752).

373. Знаходився на лівобережжі Дону, нині на дні Цимлянського водосховища.

374. Мається на увазі хан Батий.

375. Герхард-Фрідріх (Федір Іванович) Міллер (1705-1783), відомий російський історик, німець за походженням.

376. Тут Леклерк змішує імена, події та епохи. Семеон Олелькович, останній київський удільний князь в 1455-1470 рр. Казимир І правив у Польщі в 1034 по 1058 рр. Проте тут йдеться, вочевидь, про Казимира ІІІ Великого, польського короля в 1331-1370 рр.

377. Мається на увазі Казимир ІV, король Польщі в 1447-1492 рр.

378. У Леклерка – Преслав Лянсі-Бронський (Preslaf-Lanci-Bronski).

379. У Леклерка – Димитрій Вишенецький (Dimitri-Vichenesski).

380. У вітчизняній історіографії, як правило, Євстафій-Богдан Ружинський.

381. У Леклерка – Венжик Кмельністкі (Vengik Kmelnistki).

382. У Леклерка – Тверкоський (Tverkosski).

383. У Леклерка – Богданка Рощинського (Bogdanko-Roschinski). Таке подання прізвища призводить до думки, що між Богданом Ружинським і Євстафієм-Богданом Ружинським начебто не було спорідненості.

384. Мається на увазі Владислав ІV.

385. Батько Хмельницького мав литовське походження й незадовго до того оселився в Україні. Його син, після смерті того, був захоплений татарами й викуплений матір’ю (примітка з оригінального французького тексту).

386. У Леклерка – Жатинський (Jatinski).

387. Тепер традиційно прийнято називати його Яном ІІ Казимиром.

388. Насправді, Нова Січ була утворена в російських володіннях у 1734 р.

389. Як відомо, це сталося в 1764 р.

390. Мається на увазі Північне Причорномор’я.

391. Насправді, Данило Єфремович Єфремов (?-1760) на той час вже помер, і в Леклерка йдеться про його сина Степана Даниловича (?-1774).

392. Р. 443-448. – наведено текст указу Катерини ІІ про знищення Запорозької Січі від 3 серпня 1775 р.

Подається за виданням: Луняк Є. Козацька Україна ХVІ-ХVІІІ ст. очима французьких сучасників. – Ніжин: 2013 р., с. 363 – 386.