Про перехід Мазепи на бік Карла ХІІ

Луняк Є.

Р. 268. – Коли Мазепа намагався підняти козаків проти царя, він, напевно, розраховував на необхідну йому допомогу з боку інших. Великий візир Чорлулю-Алі, ворог росіян, пообіцяв йому через татарського хана Каплан-Гірея підтримку всіма силами Османської імперії; однак його справжній намір мав здійснитися лише у слушний час; він не зробив нічого для Мазепи до Полтавської битви, а ця згубна для Карла ХІІ днина переконала його нічого не задумувати проти росіян. В подальшому побачимо, як поводився великий візир, коли його інтриги було викрито…

Мазепа привів до Карла ХІІ замість 20 тисяч чоловік тільки 1,5 тисячі. Він вів більше, однак козаки не захотіли слідувати за ним і перейшли на бік царя…

Р. 269. – 30 жовтня князь Меншиков у супроводі князя Голіцина, київського губернатора, вирушив до Погребків, де знаходився цар. Він повідомив тому, що Мазепа зрадив Росію і намагався підняти всіх козаків до заколоту проти нього, проте, не маючи в цьому успіху, перейшов згодом на бік шведського короля, з двома полками, які служили особисто йому. Зібрали військову нараду і вирішили, щоб князь Меншиков з частиною військ вирушив на облогу Батурина, де зачинилися з черкасами генерал Кенігсек і полковник Чечель, віддані Мазепі. 3 листопада Меншиков заволодів Батурином,

Р. 270. – резиденцією Мазепи, захопив цих двох полковників і їхніх прибічників; решту гарнізону було перебито, а місто спалено та зруйновано до основи.

Великі склади, які Мазепа приготував для шведів, було також спалено. Ці приготовані запаси доводять, що, якби Карл ХІІ краще знав дорогу, якою він мав слідувати до Батурина, перейшовши Сож, то знайшов би в достатній кількості тут ті харчі та боєприпаси, котрих йому так бракувало. Однак він вів війну у країні, про яку не мав жодного розуміння, а його вороги її знали бездоганно: тож все це привело до його поразки.

Дізнавшись про захоплення Батурина, цар вирушив до Глухова, який став надалі резиденцією гетьманів. Князь Меншиков, архієпископи київський, чернігівський і переяславський прибули сюди 8 листопада, а 9-го – ці прелати урочисто відлучили Мазепу від церкви. Потім був принесений портрет цього зрадника й відданий у руки ката, який прив’язав його до мотузки, протяг вулицями до шибениці, де й повісив його. Ця страта відбувалася слідом за стратою генерала Кенігсека, полковника Чечеля та їхніх прибічників.

Цар наказав козакам зібрати нараду й визнати гетьманом Івана Скоропадського, полковника стародубського.

Le Clerc [dit], Clerc Nicolas-Gabriel. Histoire physique, morale, civile et politique de la Russie Ancienne. – P.: Chez Froullé, Libraire, 1784. – T. 3. – VІ+748 р.

Про знищення Росією автономних прав України

Р. 212. – Україна чи Мала Росія, повертаючись під протекцію давніх своїх володарів в 1654 р., отримала від царя Олексія Михайловича

Р. 213. – згоду на збереження всіх тих привілеїв, якими вона користувалася під польським пануванням. Ця домовленість містила 20 статей. Їх дотримання могло б перетворити козаків на найвільніших і найщасливіших людей імперії. Однак спадкоємці царя Олексія розсудили за необхідне знищити майже всі ці привілеї через заколоти, здійняті двома гетьманами – Іваном Самойловичем і Мазепою. Тож помилки цих двох начальників стали для козаків наслідками гріха Адамового. Добровільна демісія останнього гетьмана Кирила Григоровича Розумовського позбавила козаків найкращого з їхніх привілеїв, тобто обрання вождя поміж рівних собі.

В 1763 р. нині правляча імператриця утворила в Глухові, резиденції останнього гетьмана, колегію з юстиції, що отримала назву Малоросійської колегії, теперішнім президентом якої є фельдмаршал граф Румянцев, генерал-губернатор даної провінції. З того часу козацький народ був навернений до кріпацтва.

Членами даної колегії мають бути росіяни та козаки в рівній кількості. Вони приймають на розгляд звичайні юридичні питання, проте у справах важливих повинні звертатися по розсуд до третього департаменту сенату.

Про лікувальні вміння
та забобони українських козаків

Р. 316. – До використання великого числа перевірених лікувальних засобів додається також багато забобонів. В Україні козаки, що захворіли на жовтяницю, роблять воскову чарку й кладуть на денце золотий медальйон часів першого Сигізмунда. Ніщо не можна порівняти з тим

Р. 317. – обожнюванням, яке козаки зберігають до цього великого володаря.

Завдяки цій приготовленій чарці, до якої наливають все своє питво, вони стверджують, що жовтяниця зменшується пропорційно до того, як медальйон набуває жовтого кольору.

Коли хвороба має незвичні симптоми, хворого садять до великого дерев’яного крісла та вкривають всі частини тіла, що мають біль, коров’ячим навозом. На голову ставлять широкий мідний таз, до якого наливають воду, а по контуру цього тазу розставляють маленькі свічки такої ж висоти. Я був свідком цих фактів, як і наступних.

Був один дуже вправний козак, котрий завжди марширував попереду загону, який щодня формувався для супроводу повсюди гетьмана цієї нації. Цей козак якось зник і не з’являвся впродовж семи наступних тижнів. Гадали, що він загинув у якомусь пустельному місці. Його повернення дуже здивувало, і першим питанням до нього було те, звідки він прийшов і що відбулося? Він відповів: «Мій кінь впав під час галопу, і я зламав собі праву ногу. Як міг, я дістався до першої ж хатини, де й лікувався». – «Як же ти

Р. 318. – лікувався?» – запитали його. – «Я ковтав всі ці дні, – відповів він, – олов’яну стружку, мідь і рідку смолу, які мені зрощували кістку, подібно до того, як вони спаюють іншу річ».

Даремно намагалися йому пояснити, що це зрощення було природне і що суміш, яку він вживав, спричинила йому блідий і зеленкуватий колір у тілі, а також здуття шлунку та живота, що на них він скаржився; добрий козак не хотів нічому цьому вірити.

Про венеричні хвороби, майже повсюди розповсюджені в Малій Росії,
та про зараження ними

Р. 354. – Венеричні хвороби, серед усіх хвороб, вражаючих людей, є найпоширенішими в Європі, однак особливо у Великій і Малій Росії. Саме там вони часто передаються в останньому ступені своєї шкідливості, а також батьки їх переносять на своїх дітей частіше, ніж у інших. Більша частина нещасних, котрі заразилися на них, не шукають жодної допомоги від цих недугів, і це головна причина, через яку їх поширення є таким всеохоплюючим. Традиція, існуюча в обох Росіях, віддаватися акту, завдяки якому вони переносяться, у лазнях, натоплених до крайньої межі, посилює вразливість цієї згуби.

Якщо хтось і застосовує заходи проти неї, вони, здебільшого, приносять лише короткочасне полегшення. Якщо інші користуються ртутними засобами, як найбільш корисними, ці не настільки освічені, щоб використовувати їх для свого блага. Сублімована ртуть з давніх-давен відома в цих обох країнах, однак про її властивості тут не знають. За місцевим звичаєм, треба занурити золотник в три фунти оковитої та приймати щоранку по пів-унції цього лікеру. Він ефективно та швидко приносить полегшення тим, хто має розум обмежуватися потрібною дозою, однак він неодмінно створює ефект сильної отрути для тих, хто

Р. 355. – є доволі необережним, щоб вживати його у великих дозах; більша частина останніх розплачується своїм життям за цей нерозум.

Можна припустити, що звичай використання сулеми, який зробив стільки честі мсьє барону де Вансвітену [393], зовсім не був новим винаходом і досить ймовірно знання його властивостей поширилося спочатку від татар до козаків, з України до Польщі, а звідти до Угорщини, через яку прийшло до Відня. Всі козаки України стверджують, що сублімована ртуть їм відома від їхніх батьків і дідів, і що вони використовують ту ж методику, що й ті.

Можна стверджувати те ж саме й про велику кількість отрут, які дехто вважає щойно відкритими специфічними засобами й про які Фрікціус, лікар з Ульма, склав докладний трактат задовго до того. Я кажу про це із знанням справи. Трактат «De virtute venenorum medica» [«Про гарні властивості лікарських отрут» (лат.) – Є. Л.] міститься в моїй бібліотеці.

Те ж саме стосується методу прищеплення віспи. Задовго до того, як європейські лікарі вивчили проблему її поширення та згубних наслідків, народи Азії та козаки Малої Росії удовольнялися використанням цього оздоровчого заходу. Матері купують цю віспу при слушній нагоді чи таємно її викрадають; вони її прикладають і примотують бинтами до різних частин тіла своїх дітей й залишають так до того часу, коли проявляється гарячка. Тоді вони знімають ці пристосування та сприяють виникненню висипу вживанням солодких напоїв і меду. Вони не використовують жодних інших внутрішніх засобів. Прищеплені таким чином діти бігають туди-сюди на свіжому повітрі, немов би цілковито здорові. Якщо буває інколи часом, що хтось з них має дуже велику гарячку, яка супроводжується болями в голові, тоді змочують їм

Р. 356. – руки у воді та оцті, й кладуть його на чоло, й напади проходять. Я сам був свідком успішності такого лікування.

Трапляється інколи, що дехто не засвоює віспу завдяки цьому методу, і це тільки на гірше. Через це можуть виникати серйозніші й навіть небезпечні захворювання. Однак, в цілому, майже всі прищеплені мають висип і переносять цю штучну хворобу. Істина вимагає від нас і того, і іншого зізнання.

Le Clerc [dit], Clerc Nicolas-Gabriel. Histoire physique, morale, civile et politique de la Russie Moderne. – P.: Chez Froullé, Libraire, 1783. – Tome І. – 536+ХІІІ р.

Примітки

393. Герард ван Світен (1700-1772), відомий австрійський лікар, голландського походження.

Подається за виданням: Луняк Є. Козацька Україна ХVІ-ХVІІІ ст. очима французьких сучасників. – Ніжин: 2013 р., с. 386 – 389.