Жубер

Луняк Євген

Великий інтерес серед наукових праць цього періоду, що торкаються минулого України, має твір П’єра Жубера «Історія революцій у Польщі від смерті Августа ІІІ до 1775 р.», виданий одразу після свого написання в 1775 р. На жаль, про його автора майже нічого невідомо. Знаємо лише, що він належав до духовного стану, був абатом, в 1770-1780-х рр. відзначився також низкою релігійно-філософських праць. Вочевидь, він походив з відомої у Франції фамілії Жубер, серед представників якої можна згадати Жубера-Сірійського (бл. 1110-1177), великого магістра ордену госпітальєрів, Лорана Жубера (1529-1583), талановитого лікаря, Ніколя Жубера, придворного блазня Генріха ІV, Жана-Франсуа Жубера (?-1727), полководця та ін.

Його «Історія революцій у Польщі» цікава насамперед тим, що на підставі документів і свідчень очевидців висвітлює діяльність козаків і гайдамаків на українських теренах Речі Посполитої, розглядає бойові дії в цій країні, у яких брали участь українці, росіяни, поляки, татари, турки, литовці, білоруси, австрійці і навіть французи (на боці Барських конфедератів). Значною мірою театром військових дій стали землі сучасної України. Як фаховий дослідник Жубер зосереджується на аналізі передумов тієї великої війни (1768-1774), до якої були більше чи менше втягнуті всі держави Європи. Він детально вивчає проблему польських дисидентів, яка стала приводом для розпалювання цього конфлікту.

Перший том його двотомної праці присвячено аналізу саме подій 1763-1767 рр. І хоча він був католицьким священиком, автор із співчуттям поставився до пригнічення прав некатоликів у Речі Посполитій, насамперед православних («грецьких схизматиків»), що й зумовило потужний вибух народного невдоволення у вигляді гайдамацького повстання. Його симпатії цілком на боці народу, який змушений тримати на собі всю тяжкість соціальної несправедливості та є заручником політичних маніпуляцій правлячої верхівки. Історик простежує на конкретних фактах і документах, як від моменту сходження за російської протекції на трон Станіслава Понятовського уряд Катерини ІІ, заручившись підтримкою Прусії, постійно педалював проблему дисидентів у Польщі.

Ще більшу цікавість представляє другий том «Історії революцій у Польщі», де автор подає події 1768-1774 рр., тобто Коліївщини, війни росіян проти турків і конфедератів та розчленування Речі Посполитої. Не виправдовуючи жорстокість гайдамаків щодо католиків, уніатів та юдеїв і наводячи приклади їхніх кривавих розправ, Жубер з розумінням ставиться до мотивів дій повстанців:

«Використання насильства, як засобу для приборкання безладів, лише посилювало їх замість того, щоб припинити. Православні України (les Grecs non unis de l’Ukraine) та Київщини, які втомилися терпіти польське ярмо, повстали проти католицького духовенства та євреїв через надмірні побори, які перші й другі від них вимагали. Особливо євреї, які взяли в аренду майже всю країну й тиранили всіх її мешканців, стягуючи податки. Ці заколотники, число яких перевищило 20 000, вже розорили багато староств з їхніми містами та селами. Це повстання в Україні ставало щодня все загрозливішим, як, зазвичай, і відбувається у всіх тих державах, де певні релігії спочатку пригнічуються, а потім визнаються й бажають зрівнятися з домінуючою, чи ж навіть знищити її. Селяни цієї провінції спустошували, палили, грабували, вбивали всіх, кого зустрічали. Вони зганяли свою лють на римському духовенстві та євреях, яких розглядали, як своїх смертельних ворогів» [1319].

Дослідник зауважує, що намагання потопити повстання в крові, не тільки призводило до його поширення, викликаючи все більше народні симпатії до гайдамаків, але й показувало розгубленість і нерозважливість уряду, його нездатність до контролю над ситуацією та наростання тотальної кризи польської державності, що, звичайно, було на руку росіянам. Жубер зазначає, що замість того, щоб намагатися заспокоїти населення України, поляки ще більше своїми діями підштовхували його до боротьби та прагнень перейти під російську протекцію. Важливу підтримку повстанцям надали «польські козаки», які перебували на службі магнатів, а згодом майже повністю влилися до складу російських військ. Серед яскравих фактів цієї війни дослідник згадує спалення гайдамаками Лисянки, напад на Балту, страти учасників повстання у Варшаві, Львові та Кам’янці. Історик вказує, що в окремих випадках до дій заколотників приєднувалися навіть і представники дрібної шляхти [1320].

На відміну від більшості французів Жубер не співчуває барським конфедератам, вважаючи їх головними винуватцями нестабільності у державі, що призвела, зрештою, до її ще більшого занепаду та розчленування. Їхнє звернення по допомогу до турків і татар він розцінює, як згубне для Польщі. В той же час він уважно розглядає дії конфедерації на Волині, Галичині та Поділлі.

Досить багато місця відведено походу військ хана Кирим-Гірея (Kerim-Guerag) на Україну взимку 1768-1769 рр. Жубер відзначає зіткнення кримців з російськими регулярними та козацькими частинами у Калинівці (Kalinowka) поблизу фортеці Святої Єлизавети (сучасного Кіровограда), Цибулеві (Zibulef), Бахмуті (Bachmut), а також неподалік «містечка Гола Кам’янка (le Bourg Golayakamenka) на Бористені» (нині у складі лівобережної частини Дніпропетровська). Автор схвально оцінює продуману організацію оборони краю генералом Олександром Степановичем Ісаковим (? – бл. 1770), комендантом фортеці Святої Єлизавети. Відзначає він також і вмілі дії стосовно відбиття татарської агресії генерала Аврама Івановича Романіуса (? – бл. 1798), який здійснював захист Лівобережжя [1321]. Цікаво відзначити, що згадка Жубера про оминання татарами земель запорожців (Saporogi) підтверджує тезу де Тотта про першопочатковий нейтралітет Січі у цьому конфлікті [1322].

Сумним наслідком цього кривавого протистояння в Україні стало цілковите спустошення краю. Жубер пише: «Козаки Січі (les Cosaques de Siot) та гайдамаки, їхні компаньйони, знову почали спустошувати Україну й робити свої набіги до Брацлавської округи. Польська Русь, Волинь, Україна, Поділля та багато інших областей були так розорені конфедератами, уведенням людей і худоби через близькість до турецьких кордонів, що землі не родили більше нічого крім будяків і терену» [1323].

Історик постійно відзначає важливу участь українських козаків і в боях з конфедератами, зокрема, у складі військ російського воєначальника Івана Григоровича Древіца (?-1783) [1324].

Однією з сутєвих складових твору Жубера стала дипломатична підготовка та здійснення розподілу земель Речі Посполитої між трьома великими сусдніми державами. Так, історик описує вступ на територію Галичини, Покуття та Західної Волині австрійських військ на чолі з генералом графом Андрашем Гадіком (1710-1790), а також перші кроки нової адміністрації у щойно приєднаних володіннях. Відзначає автор і опір львів’ян новим властям, через що останні змушені були вдаватися до методів батога та пряника, щоб встановити свій вплив. Як повідомляє Жубер, у Львові під час урочистої присяги дому Габсбургів, організованої новопризначеним губернатором цієї провінції графом Йоганном-Батістом-Антоном фон Пергеном (1725-1814), людям роздавали золоті та срібні гроші з профілями Марії-Терези та Йосифа ІІ, їжу, вино тощо [1325].

Варто відзначити, що Жубер одним з перших у французькій історіографії починає використовувати новий термін австрійської влади «Королівство Галіції та Лодомерії» (les Royaumes de Gallicie & de Lodomerie), який витіснив застарілі поняття «Чорна Русь», «Червона Русь», «Польська Русь». Як відомо, використання назви «Русі» в титулатурі польських монархів, що зберігалося до останніх днів Речі Посполитої, було не до вподоби царям.

Взагалі стосовно даної праці слід відзначити суттєве термінологічне оновлення. Тут немає більше «московитів» і «Московії», натомість «росіяни» та «Росія», правителька цієї держави постійно називається імператрицею. А Львів, який ще зовсім недавно належав полякам, більше не Leopol чи Lwоw, а тільки Lemberg.

Цікаво відзначити, що, довівши виклад подій до початку 1775 р., тобто актуального йому моменту, автор зупиняється на проблемі подальшого існування Січі, яка після приєднання до Росії Північного Причорномор’я та фактичного встановлення російського контролю над Кримським ханством, втратила своє стратегічне значення. Він розуміє невигідність існування для царського уряду в Україні цього осідку свободи та бунтарства й відзначає факти непокори російському командуванню з боку запорожців, що мали місце в роки останньої війни. Саме тому в інтересах царизму було б знищити Запоріжжя одразу по завершенню бойових дій з турками, як окрему автономну одиницю.

Проте Жубер вважає, що прагматична Катерина ІІ поки що не наважиться на такий радикальний крок, зважаючи на те, що це могло б призвести до виникнення тяжкої козацько-російської війни, а це б заважало Росії, оскільки «козаки дуже сміливі, хоча й погано дисципліновані. Найменша війна з ними викликає велике виснаження, вимагає великого зосередження військ і часто робить даремними найрозважливіші та найпродуманіші маневри» [1326]. Щоб зробити для французького читача більш зрозумілою складну ситуацію з Запоріжжям, Жубер порівнює запорозьких козаків з корсиканцями, які нещодавно були підкорені французьким урядом і постійно повставали проти загарбників, борючись за свободу свого острова.

Подальший розвиток подій довів, що, правильно оцінюючи царську політику щодо Січі, історик все ж таки помилився у своєму передбаченні щодо долі Запоріжжя. Коли він завершував свою книгу Січ була ще реальністю, коли його твір побачив світ, вона вже стала історією. Ліквідація Запоріжжя стала останнім нищівним ударом самодержавства по залишках української автономії. За кілька років потому, мандруючи колишньою «країною козаків», Катерина ІІ з повним правом могла заявляти своєму оточенню, що від минулого – гетьманів, козаків, гайдамаків, та й від самої назви «Україна» не залишилося й сліду. «Seulement Petite Russie (Тільки Мала Росія)» – підводила підсумок своєї тріумфальної політики цариця [1327].

Як фаховий дослідник минулого, Жубер не лише спирається у своїх свідченнях на документи та свідчення очевидців, але й відводить майже половину обсягу своїх творів під наведення цих джерел. Це листування між монархами та впливовими високопосадовцями, дипломатична кореспонденція, постанови, накази, маніфести та декларації всіх зацікавлених сторін тощо. Серед найбільш цікавих документів, наведених ним, що безпосередньо стосуються долі України, можна згадати текст промови Георгія Кониського (1717-1795), «грецького єпископа Білорусії» (Georges Konisky, Éveque Grec de la Russie Blanche), виголошеної перед королем 26 серпня 1765 р. Як відомо, ця блискуча промова, спрямована на захист прав православного населення Речі Посполитої, викликала резонанс і була одразу передрукована багатьма європейськими газетами [1328].

Доволі цікавим документом є «Маніфест польських козаків», створений у Вінниці, в якому козаки Брацлавщини та Київщини заявляють про свою підтримку дій царських військ й оголошують про свою боротьбу з конфедератами та татарами [1329]. Багато матеріалів стосуються приєднання Галичини до Австрії в 1772 р. Це декларації австрійського генерала Гадіка та імператора Йосифа ІІ щодо вступу імперських військ до Польщі, наказ Йосифа ІІ про поводження його військ у Галичині, австрійські декларації стосовно обгрунтування правомірності приєднання польських володінь до імперії, опис церемонії присяги галичан дому Габсбургів тощо [1330].

Загалом серед десятків документів, опублікованих в «Історії революцій у Польщі», переважна більшість тією чи іншою мірою торкається саме України. В цілому слід визнати, що праця Жубера має не тільки яскраво виражений аналітичний компонент, але й містить цінні джерельні зібрання, які стали базою для подальших історичних досліджень подій в Україні в останній третині ХVІІІ ст.

Примітки

1319. [Joubert P., abbe] Histoire des revolutions de Pologne, depuis la mort d’Auguste III, jusqu’a l’annee 1775. – Т. 2. – P. 29.

1320. Ibid. – P. 42.

1321. Ibid. – P. 78-79.

1322. Tott F. de, baron. Memoires du baron de Tott sur les Turcs et les Tartares. – 1785. – T. 1. – Р. 263.

1323. [Joubert P., abbe] Histoire des revolutions de Pologne, depuis la mort d’Auguste III, jusqu’a l’annee 1775. – Т. 2. – P. 88.

1324. Ibid. – P. 80, 82-84, 194.

1325. Ibid. – P. 207, 213, 227, 238-239, 281-282, 300.

1326. Ibid. – P. 295.

1327. Кудрявцев Л. А. История губернаторства в Киеве и Украине. – К.: «Видавничий центр ДрУк», 2003. – 352 с. – C. 81.

1328. De Varsovie, le 24 aout // Gazette d’Altona. – 1765. – 13 septembre. – Vendredi. – №147; [Joubert P., abbe] Histoire des revolutions de Pologne, depuis la mort d’Auguste III, jusqu’a l’annee 1775. – Т. 1. – Р.333-338.

1329. [Joubert P., abbe] Histoire des revolutions de Pologne, depuis la mort d’Auguste III, jusqu’a l’annee 1775. – Т. 2. – P. 363-365.

1330. Ibid. – P. 458-548.