Лефебюр

Луняк Євген

В добу Катерини ІІ західними дослідниками продовжується вивчення діяльності її видатного попередника – Петра І, спадкоємицею і продовжувачкою справ якого вона себе вважала. У фарватері цих досліджень значна увага приділялася посиленню російської експансії на півдні, місцю України в державній політиці царя та особливо ролі Мазепи.

Крім вже згаданого французького перекладу німецькомовних «Оригінальних анекдотів про Петра Великого» Штеліна, відзначимо також праці французів, присвячених розгляду даної теми. Насамперед варто згадати «Історичну похвалу царю Петру Великому, імператору всеросійському» Гійома-Рене Лефебюра, барона де Сент-Ільдефона (1744-1809), історика, літератора, медика та військового. Його історичні погляди стосовно України та козаків є доволі поверховими й були визначені нарисами популярних тогочасних французьких авторів, головним чином Вольтера.

У Лефебюра козаки – це різновид татарської орди. Мазепа – «поляк за походженням, з Подільського воєводства» – став їхнім гетьманом після того, як, прив’язаний до дикого коня через викриту любовну пригоду, потрапив до України. Слідом за Вольтером, Лефебюр коротко переказує свідчення про участь Мазепи у змові проти Самойловича, його прихід до влади, походи на Крим і Азов і, зрештою, про його союз з Карлом ХІІ, поразку останнього під Полтавою та втечу до турецьких володінь.

Згодом, знов-таки подібно до Вольтера, Лефебюр порівнює молдавського господаря Кантемира з Мазепою. Цікаво, що вперше ім’я гетьмана-зрадника автор згадує у зв’язку з одним з атрибутів «Всешутійшого, всеп’янішого та сумасброднійшого собору»: мініатюрної шибениці з зображенням Мазепи, що замість хреста теліпалася на грудях у «патріарха» Микити Мойсейовича Зотова [1366]. Загалом у творі Лефебюра бачимо доволі стандартний для тогочасної французької історіографії набір фактів, базований на авторитеті Вольтера.

Одночасно з «Історичною похвалою царю Петру Великому, імператору всеросійському» в 1772 р. побачила світ праця, присвячена життєпису його найближчого фаворита. Книга носила назву «Капризи фортуни, або історія князя Меншикова, фаворита царя Петра І. З додатком історичного нарису про революції, що відбувалися в Росії до наших днів» [1367]. Однак, незважаючи на значну пов’язаність життя Меншикова з долею України, вітчизняне минуле майже не знайшло тут свого відображення. Наприклад, у цьому творі лише мимохідь згадано про участь князя у Полтавський битві [1368]. Найбільш цікавим українознавчим моментом, проте не пов’язаним з Меншиковим, тут є хіба що побіжне висвітлення удачі Олексія Розумовського, «нового прикладу вигадливості долі». Фаворита Єлизавети Петрівни, який зробив блискучу кар’єру завдяки «красоті свого голосу», тут помилково названо «сином якогось селянина з міста Ізюм в Україні» [1369].

Іншим дослідженням, безпосередньо пов’язаним з петровською епохою, автор якого зачіпав і минуле України, стала праця журналіста й історика Ніколя-Жана Югу де Басвіля (1743-1793) «Історичний нарис про життя та подвиги Франсуа Лефорта, громадянина Женеви, генерала та великого адмірала Росії, віце-короля Новгорода та головного міністра Петра Великого, імператора Московії» [1370]. Твір було вперше видано в 1784 р. в Женеві і згодом перевидано.

В історіописанні цього біографа також відчувається значний вольтерівський вплив. Серед інших досліджень про Росію автор також використав, зокрема, праці де ла Мотре, Левека та Леклерка. Заслуговує на увагу сама особистість автора. Будучи палким прибічником революції, він увійшов до дипломатичного корпусу щойно проголошеної Французької республіки й був відправлений Національним конвентом до Рима. 13 січня 1793 р. його було там убито контрреволюційно налаштованим натовпом. Смерть Югу де Басвіля стала одним з чинників антикатолицьких ексцесів у Франції. Виховання сина загиблого було взято на кошт республіки. За мирним договором в Толентіно від 19 лютого 1797 р. між Французькою республікою та Папською державою, підписаним він імені Франції генералом Наполеоном Бонапартом, Ватикан не лише погоджувався визнати Авіньйон французькою територією та виплатити солідну контрибуцію, але й зобов’язувався надати компенсацію родині вбитого у Римі кілька років тому французького посланця.

Дуже цінним надбанням франкомовної історіографії цього періоду став вихід у світ перекладу з російської «Журналу Петра Великого з 1698 року до укладення Ніштадтського миру», надрукованого князем Щербатовим [1371]. Це важливе історичне джерело, де по днях, а подекуди й по годинах, викладалося життя царя, тепер завжди використовувалося західними дослідниками при вивченні історії Росії петрівської доби. Воно значною мірою проливало світло на події, що мали місце в той період на Україні.

Примітки

1366. Lefebure G.-R., baron de Saint-Ildephont. Eloge historique de Pierre le Grand czar, empereur de toutes les Russies. – Autrecht: Chez Barthelemy Wild, 1772. – 83 p. – P. 23-24, 44, 57-66.

1367. Les caprices de la Fortune, ou histoire du prince Mentzikoff, favori du czar Pierre Premier. Avec un Precis historique des Revolutions arrives en Russie, jusqu’a nos jours. Le tout pour server de suite aux Anecdotes du Nord. On y a joint Tragedie Russe, traduite en Francois. – Londre-P.: Chez La Veuve Duchesne; Quillau, L’Esclapart, 1772. – VIII+120+56 p.

1368. Ibid. – P. 6.

1369. Ibid. – P. 100.

1370. Hugou de Bassville N.-J. Precis historique sur la vie et les exploits de Francois Le Fort, citoyen de Geneve, general et grand admiral de Russie, vice-roi du Nowogorod et principal minister de Pierrе-le-Grand empereur de Moskovie. – Geneve-P.: Chez Paul Barde, 1784. – /4/+ ХVІ+208 р.

1371. Journal de Pierre le Grand depuis l’annee 1698 jusqu’a la conclusion de la paix de Neustadt. Traduit de l’original russe. – Berlin: Chez George Jaques Decker, 1773. – VIII+501 p.