Де Рюльєр

Луняк Євген

У Франції було опубліковано кілька праць, які торкалися даного питання й проливали світло на російсько-турецьку війну, як закінчений процес. В першу чергу тут слід назвати дослідження вищезгаданого Клода-Карломана де Рюльєра «Історія анархії в Польщі та розчленування цієї Республіки», де події доведено до 1774 р. На відміну від Кераліо, де Рюльєр, як і більшість своїх співвітчизників, не плекав значних симпатій до Росії, співчуваючи барським конфедератам. Саме тому, зважаючи на його значний політичний і дипломатичний досвід, він у 1768 р. був відправлений урядом Людовіка ХV з секретною місією до Речі Посполитої, щоб обговорити можливість французької підтримки для Барської конфедерації.

Саме в цей час Правобережжя України було охоплене Коліївщиною, що викликало паніку в Польщі та сильну стривоженість в Європі. Як відомо, одним з результатів вибуху цього народного невдоволення стало оголошення війни Оттоманською Портою Росії з усіма витікаючими звідси наслідками, що були особливо трагічними для Польщі. Це пояснює той факт, чому повстанню гайдамаків де Рюльєр присвячує стільки уваги. Робота де Рюльєра цікава ще й тим, що дозволяє побачити події, викладені проросійськи налаштованим Кераліо, тепер уже з пропольських і навіть протурецьких позицій, притаманних більшості французів тієї доби. Відзначимо, що особистим другом де Рюльєра був Жан-Жак Руссо, відомий симпатіями до барських конфедератів. А сам де Рюльєр відзначав своє добре знайомство з творами Руссо та Маблі з приводу польського питання [1239].

Як було характерно для тогочасної історіографії, свою розвідку де Рюльєр починає здалеку, від часів формування Речі Посполитої. Це дозволяло автору показати історичне підгрунтя подій, що призвели до занепаду Польщі. Природно, значну увагу в цьому екскурсі до минулого дослідник приділяє й Україні. При цьому його свідчення про українську старовину великою мірою базуються на твердженнях Вольтера. Так, подібно до «короля філософів», він зазначає, що Київ, «першу столицю Росії», було засновано константинопольськими імператорами, від яких отримано релігію та письмо, а запорожців порівнює з античними амазонками навпаки (ті не любили чоловіків, ці – жінок) [1240].

Згадує автор і про окрему державність, що існувала за княжої доби на українських землях. Він зауважує стосовно галицько-волинського князя Романа, що той «утворив ціле королівство» [1241]. Після занепаду держави внаслідок татарської навали значна частина її земель відійшла до Литви та Польщі. Де Рюльєр об’єднує цю територію під спільною назвою «Червоної Русі», що прийшов на зміну популярному раніше серед французів поняттю «Чорна Русь» [1242].

Українському козацтву історик дає стриману характеристику, що скоріше свідчить тут про його певну симпатію до нього, ніж негатив:

«Українські козаки, це ім’я означає піратів порубіжжя, селян, що втекли від кріпацтва з сусідніх країн і отаборилися спочатку на скелях посеред порогів Бористену, сформували згодом по обох берегах цієї ріки нову націю… Збільшуючись постійно чисельно, вони знаходили певну підтримку в Польщі, якій спочатку служили захистом від набігів татар. Вони виявилися достойними завдяки своїй хоробрості перетворитися на регулярне військо, й цим піратам дозволено сповідувати грецьку релігію. Ці нові піддані приєднали до чудової кавалерії, складеної з польської знаті, не менш доблесну піхоту. Такого поєднання не існувало тоді в жодній іншій європейській нації» [1243].

Подібно до більшості своїх французьких колег, де Рюльєр бачив у козаках певну синтетичну націю, що виникла в результаті поєднання різномастого наброду, скупченого для розбійницьких промислів, який поступово набув рис професійного війська.

Ставлення дослідника до козацтва має риси подвійності. З одного боку, він відзначає його варварство, дикунство, позбавленість будь-якої цивілізованості, називає його «найогиднішим з народів, якщо можна дати ім’я народу наброду розбійників з усіх націй, що тікали переважно від кари» [1244]. З іншого боку, історик розуміє, що виникнення цього військово-політичного та суспільного феномену було зумовлене історичними реаліями. Автору імпонує волелюбність козаків, їх військовий професіоналізм, відданість своїй релігії. Будучи переконаним прибічником монархії, він, попри все, називає козацький устрій «дивовижною республікою», яка найбільше підходить для народу України й зауважує, що на сході розглядають «це розбійницьке товариство, як своєрідний різновид мальтійських рицарів» [1245].

Бачення історичного минулого українського козацтва де Рюльєром базується на традиційних тогочасних уявленнях, у відповідності до яких юрба різноманітних грабіжників і волоцюг поступово склалася в єдину націю, що мала певні організаційні утворення. Головну роль у становленні козацтва, як певної суспільної верстви, дослідник відводить королю Стефану Баторію [1246].

Не вирізняється оригінальністю й твердження історика, що головною причиною, яка зумовила грандіозне повстання в середині ХVІІ ст. та відпадіння України від Польщі, були утиски з боку шляхти, в тому числі й приниження грецької релігії та насадження унії. Саме це призвело до того, що «козаки, переможені після найжахливішого повстання, піддалися московитам, прагнучи знайти підтримку в нації, котра сповідувала ту ж саму релігію, що й вони» [1247].

Залишаючи без коментарів тезу де Рюльєра про прилучення козаків до Москви на фоні «поразки», зазначимо, що саме з цього моменту автор розпочинає відлік бід і страждань Польщі, до яких її привели пихатість і зарозумілість шляхти. Вся подальша історія держави – це суцільні намагання втримати її від повної руйнації. Особливе схвалення серед польських королів у дослідника викликає діяльність Собеського.

Перехід козаків під владу «московитів», як витікає з праці де Рюльєра, став тим козирем, який дозволив Росії здобути такий вплив і могутність у світі, що з повною силою проявилися в епоху Петра І. Однак вже тоді почали робитися активні спроби приборкати цю потужну військову силу та обмежити свободу козацтва. Найбільше цей процес активізувався з приходом до влади Катерини ІІ. Скасувавши гетьманство, вона розпочала поступову ліквідацію Запорозької Січі, «цього військового братства (cette confrairie militaire)», за визначенням де Рюльєра [1248].

В рядках де Рюльєра можна побачити певне співчуття до козацької нації, що виявилася роздертою між двома державами, кожна з яких намагалася її придушити та уярмити. Поляки «силували козаків до домашнього кріпацтва», а росіяни поступово «позбавляли їх всієї громадянської свободи» [1249]. Запоріжжя ще залишалося своєрідним острівцем козацької вольності між двома монархіями, проте воно було вже приречене. Хоча події 1775 р. залишилися за межами цього дослідження, бо дана праця була написана раніше, в цілому контекст твору дозволяє побачити авторське розуміння того, що доля Січі була вже давно вирішена у Петербурзі і її знищення залишалося тільки питанням часу.

Не забуває автор відмітити і в цілому ворожу до Росії позицію його батьківщини, яка традиційно надавала підтримку головним її противникам – Речі Посполитій, Швеції та Оттоманській Порті. В цьому контексті він наводить цікаве повідомлення про таємну місію незадовго до початку Семирічної війни, у якій Росія та Франція виявилися в ролі союзників, графа Шарля-Франсуа де Брольї (1719-1781), французького посла в Польщі, до тих козаків, що належали до табору мазепинців, з метою вивідати настрої козацтва стосовно Росії, налагодити з ними контакт і вивчити можливість використання козацького невдоволення російською присутністю в Україні для ослаблення цієї імперії. Про це секретне завдання уряду Людовіка ХV де Рюльєр пише наступне:

«Граф де Брольї знайшов у далеких закутках на узбережжі Чорного моря давніх компаньйонів Мазепи, цього старовинного та нещасного повстанського ватажка в Україні, і завдяки їм налагодив секретну кореспонденцію з незадоволеними людьми з козацької нації» [1250].

Зауважимо, що граф де Брольї був не лише дипломатом, але й співробітником таємної розвідувальної служби Людовіка ХV «Secret du roi» («Секрет короля»), яку згодом й очолив, а одним з базових завдань тогочасної французької політики було обмеження російського впливу в Європі. Одним з натхненників цієї секретної місії до старих соратників Мазепи, безумовно, слід визнати Григора Орлика. 6 травня 1754 р. останній писав де Брольї: «Якщо ми втратимо наш вплив у Польщі, вся політична система щодо убезпечення, котру Франція підтримувала на півночі зазнає цілковитого розгрому» [1251]. Французький король намагався всіляко протидіяти посиленню росйського впливу в Україні. Так, 8 червня 1761 р. він зазначав:

«Я маю місце думати, що, визнаючи захоплення України росіянами, я міг би лише посилити охолодження турків щодо себе. З іншого боку, зробити це значило б взяти участь у справжній несправедливості» [1252].

Цілком вірогідно, що одним зі згаданих старих мазепинців був Федір Іванович Мирович (?-1758). Принаймні, до такого припущення підштовхує той факт, що саме в цей час близьке знайомство з цим прибічником Мазепи мав французький консул у Криму Клод-Шарль де Пейссонель (1727-1790), який давав йому таку характеристику: «Мсьє Мирович, козацький полковник (Mierovitz, Colonel Cosaque), що перебував колись на польській службі, а тепер вже довгий час проживав у Бахчисараї» [1253]. Ще одним з цих старих мазепинців, вірогідно, був Федір Іванович Нахимовський (?-1758), з яким Пейссонель мав налагоджений контакт і якому він, як і Мировичу, надавав певну матеріальну підтримку від імені французького уряду [1254].

Про важливість співпраці французького уряду з Мировичем і Нахимовським, між іншим, зазначав все той же Григір Орлик у листах від 23 і 29 вересня 1754 р., адресованих новопризначеному міністру закордонних справ Франції графу Антуану-Луї Рує де Жуї (1689-1761) [1255]. Орлик зазначав, що за допомогою цих авторитетних козацьких начальників цілком можливо здійняти велике повстання козаків України, спрямоване проти тиранії росіян. В листі від 29 вересня читаємо:

«Україна, населена нацією, яка найбільш ревно та старанно ставиться до своєї свободи і яка не оминає жодної сприятливої нагоди, щоб не спробувати скинути тиранічне ярмо Росії під яким вона страждає; така революція могла б неодмінно вибухнути зараз» [1256].

Однією з причин, що сприяла поширенню антиросійських настроїв серед козаків, було відведення їхніх традиційних земель для переселенців з Балкан і утворення тут Нової Сербії, що також зазначено в праці де Рюльєра. З цим повністю узгоджується дещо пізніше свідчення французького консула в Кримському ханстві барона Франсуа де Тотта (1733-1793) про те, що взимку 1768-1769 рр. під час походу Кирим-Гірея на Нову Сербію запорожці не тільки не відгукнулися на заклик про допомогу від місцевого генерал-губернатора в Єлизаветграді, але й оголосили татарам про свій нейтралітет [1257]. Подібне твердження подає також і французький дипломат і підприємець Антуан-Ігнас Антуан, котрий отримав згодом титул барона де Сен-Жозефа (1749-1826), який відвідав Україну в 1781-1782 рр., тобто за 12 років після татарського походу. Він повідомляє, що запорожці «попросили нейтралітету і зберігали його під час татарського нападу на Нову Сербію в 1769 р.», й цю непокору пригадала їм Катерина ІІ в 1775 р. [1258]

Виконуючи доручення Версаля та проводячи інтриги проти Росії, де Брольї, як повідомляє де Рюльєр, також зустрічався з Кирим-Гіреєм, котрий був тоді татарським принцем [1259]. Останній, як відомо, посівши згодом престол, проводив відверто антиросійську політику, роблячи походи в Україну, підтримуючи барських конфедератів і підштовхуючи султанський двір до війни з росіянами, а емісари з Франції, завжди були його бажаними гостями. Про дружні взаємини з Кирим-Гіреєм залишили згадки відомі французькі дипломати, вже вищезгадані Пейссонель [1260] і барон де Тотт [1261].

Антиросійськість Кирим-Гірея відзначає і сам де Рюльєр, наголошуючи, що «цей хан був непримиренним ворогом росіян» [1262]. Постать цього правителя сама по собі цікава й варта окремої уваги, зазначимо лише, що він відзначався своєю досить гарною освітою, володів французькою мовою та захоплювався культурою цієї країни. З Кирим-Гіреєм також пов’язане спорудження славнозвісного «Фонтану сліз» у бахчисарайському палаці, оспіваного Пушкіним, Міцкевичем і Лесею Українкою.

Говорячи про події 1768-1774 рр., де Рюльєр свідчить не лише як сучасник, але й великою мірою як очевидець, оскільки в 1768 р. сам здійснив таємну місію до Речі Посполитої. Повідомлення цього автора стосовно гайдамацького руху, діяльності Барської конфедерації, російської окупації Правобережжя, бойових зіткнень на Україні між росіянами, козаками, гайдамаками, конфедератами, турками та татарами, першого розподілу Польщі мають характер цінного історичного джерела з історії України того періоду.

Звичайно, в зв’язку з його політичною позицією більшість відомостей він отримував від польського угруповання, прихильного до барських конфедератів, саме тому висвітлення подій він здійснює у вигідному для останніх ракурсі. Однак не можна визнати, що де Рюльєр цілком і повністю залежав лише від цих інформаційних джерел. Багато звісток він отримував від французьких емісарів та агентів, котрі перебували в Петербурзі, Відні, Стамбулі та Бахчисараї. Але головними героями твору були все-таки саме барські конфедерати, авторська симпатія до яких проявляється досить очевидно.

Провину за розв’язання великої війни на сході Європи, що призвела до загарбання значної частини земель Речі Посполитої сусідніми державами, обмеження впливу Османської імперії та фактичного підпорядкування Кримського ханства Росії, історик цілковито покладає на уряд Катерини ІІ. Він зазначає, що саме ця імператриця, посадивши на польський престол свого ставленика, повністю залежного від Петербурга, та акцентувавши проблему дисидентів у Польщі й цим спровокувавши політичну кризу в королівстві, отримала легальні підстави для втручання в справи свого західного сусіда.

Де Рюльєр напряму звинувачує російський уряд в організації та підтримці гайдамацького повстання, яке було ним використане, як відплатна акція за дії Барської конфедерації. Історик зазначає, що, коли більшість молодих шляхтичів з Польської України подалися до конфедератів, цей край перейшов під частковий контроль росіян, котрі роззброїли та розігнали нечисленні польські залоги, залишені для захисту міст, та озброєні шляхетські загони і цим відкрили шлях до звірств гайдамаків, яких, по суті, самі й підштовхнули до активних дій. Автор говорить, що

«дорога перед ними [тобто, гайдамаками – Є. Л.] була проторена російськими місіонерами, які йшли, повсюди проповідуючи подібного роду євангеліє польським селянам. Вони закликали тих повставати» [1263].

Отже, як вказує де Рюльєр, українське селянство Правобережжя, отримавши таку«добру вість» про дозвіл грабувати своїх панів, охоче вливалося до гайдамацьких загонів. Крім того, на думку французького дослідника, уряд Катерини ІІ не тільки дав мовчазну згоду на прилучення запорожців до гайдамаків, але навіть підштовхнув їх до цього:

«Запорожці, яких боязнь перед росіянами утримувала на їхніх островах, дізналися про ці безпорядки з указів самої імператриці. Вона жалілася в цих указах, що повстання було викликане ненавистю до грецької релігії з метою поєднання євреїв і поляків, щоб вони могли відчути, що й до них ставляться з такою ж ненавистю. Тож запорожці вийшли зі своїх сховиськ під проводом Залізняка (Zelesniak), свого ватажка» [1264].

Де Рюльєр також підкреслює, що на початковому етапі повстання росіяни дивилися крізь пальці на безчинства гайдамаків і навіть відводили свої загони з тих місць, які опинялися в епіцентрі дій повстанців. Таким чином, історик повністю спростовує тезу Кераліо про непричетність російського уряду до Коліївщини. В той же час де Рюльєр не забуває відмітити й місцевий чинник, що призвів до цього народного вибуху: зневага поляків до некатоликів, тяжка панщина, здирства євреїв-орендарів. Саме це привернуло симпатії місцевого населення до гайдамаків, котрі розглядалися, як народні месники та визволителі від нестерпного ярма. Закликання гайдамаків селянами стало справжнім жахом для правлячої верхівки Речі Посполитої [1265].

Одними з найбільш вражаючих сцен в історії гайдамаччини, наведених де Рюльєром, були звірства повстанців над католиками, євреями, уніатами та протестантами, коротше кажучи, над усіма тими, хто не належав до «грецької релігії». Описуючи ці страшні факти, автор зітхає з тяжкістю: «О, чи зможу я це писати, і чи не випаде перо в мене з рук?» [1266]. Картини, подані де Рюльєром, дійсно вжахають своєю кривавістю та жорстокістю і, вочевидь, є правдивими. Це й шибениці, на яких висять поляк, єврей і собака, і вбивство дітей і вагітних жінок, і спалення живцем, і колодязі, повні мертвих тіл, і нелюдські уроки для гайдамацької молоді щодо різних способів вбивств, і кривава косовиця людей, закопаних в землю до голів, які стинаються при допомозі кіс, «як трава на полі» [1267].

Речі, наведені французьким істориком, є страшними, огидними й не можуть викликати у читача жодного іншого почуття, крім обурення й відрази. Однак де Рюльєр ігнорує чи, можливо, й не знає про жорстокість і звірства з боку барських конфедератів над православним населенням. Хоча він і згадує про жахливі розправи над захопленими в полон гайдамаками, відзначаючи мужність цих людей. «Їх саджають на палю одразу, як захоплюють, – свідчить автор, – і вони завжди приймають цю жахливу смерть з неймовірною доблестю» [1268].

Не оминає увагою історик і криваві події «Уманської різні». Він згадує, що Умань було захоплено внаслідок таємної домовленості «між Залізняком, ватажком запорожців, та іншим, начальником польських козаків» [1269]. Ім’я Івана Гонти автор не вказує. Власне зрада останнього й відкрила гайдамакам шлях до міста, де відбулися страшні розправи, які автор побіжно висвітлює. Кількість убитих він обраховує в 16 000 осіб. Принагідно де Рюльєр зазначає, що російський воєначальник, котрий перебував неподалік, знав про сумну долю Умані, але нічим не допоміг місту [1270]. Слід звернути увагу на цікаву словесну алюзію, яку міг мати на увазі автор розповідаючи про жахливу уманську різню. Французька назва Умані в цьому творі – Humane, що походить від польської – Human, виглядає спільнокореневою для таких слів, як humanisme (гуманізм), humaniste (гуманіст), humanité (людяність). Ці поняття цілком суперечать тому, що мало місце в цьому місті. Зараз назву Умані у французькій літературі прийнято подавати, користуючись українською та російською орфоепікою – Ouman.

Стосовно загальної кількості загиблих в період Коліївщини, автор не наважується визначити їхню кількість, наводячи лише їх максимальне і мінімальне відоме йому число. Він вважає цифру в 200 000 вбитих перебільшеною, а в 50 000 – применшеною. Тож істинна кількість жертв повстання, на його думку, мала б лежати десь між цими числами [1271].

Після того, як польська знать, перелякана Коліївщиною, почала сама просити царських чиновників про посилення російської військової присутності на сході Речі Посполитої для захисту своїх маєтків, як вважає де Рюльєр, так би мовити, «чорнова робота» гайдамаків була виконана й треба було придушувати їхнє повстання. Тим більше, що, набувши загрозливих масштабів, воно могло б перекинутися вже й на землі самої Російської імперії, адже його активними учасниками були запорожці.

Історик згадує, що значні російсько-козацькі військові контингенти були введені до Бара, Вінниці, Костянтинова, Хмільника та інших правобережних міст [1272]. Гайдамаччина, поза сумнівом, була вигідна Катерині ІІ. Опір і підтримку Барської конфедерації було в цілому подолано, а Правобережжя України опинилося під повним контролем росіян.

Однак де Рюльєра вражає цинічність, з якою російська імператриця вчинила розправу над своїми недавніми союзниками, котрі фактично привели під її владу значний шмат Речі Посполитої. Історик зазначає, що царські генерали спільно з графом Францішеком-Ксаверієм Браницьким (1731-1819) в середині літа 1768 р. розпочали форсований наступ в Україні на розрізнені загони гайдамаків [1273].

Уряд Катерини ІІ не тільки покарав лідерів Коліївщини та її активних учасників, але й завдав потужного удару по Запоріжжю – найголовнішому осередку бунтівного руху в Україні. З роботи де Рюльєра випливає, що це також могло бути одним із завдань російської політики, пов’язаної з роздмухуванням гайдамаччини, щоб потім суттєво обмежити вплив Січі на українські справи. За інформацією історика, росіяни «бажали весь час приборкати це ненависне розбійницьке товариство», тому вони відібрали в запорожців все награбоване майно, вартість якого дослідник обчислює в 100 000 дукатів, дуже сильно обмежили кількість січовиків, наказавши решті або оселятися на «Польській Україні», або «вступати на військову службу, подібно до російських козаків» [1274].

В цілому ставлячись негативно до гайдамаків, котрих він сприймає відчайдушними та зухвалими головорізами, де Рюльєр, втім, з презирством ставиться до беззаконної розправи, вчиненої над ними польськими властями, яким полонені повстанці були видані росіянами. Це варварство жодним чином не красило європейську націю, що претендувала на звання освіченої. Історик зазначає, що, коли бранці були видані Браницькому,

«той наказав повісити більшість військових, з яких зберіг лише 800, щоб використовувати для публічних робіт. Половина з цього числа була доставлена у Львів, де коронний трибунал розпочав свій процес, однак з Варшави було отримано наказ припинити допити, спалити всі справи та віддати всіх для страти, не провівши навіть більш-менш повного розгляду. Їх всіх було віддано катам гуртом, без розбору, як худобу» [1275].

Особливої уваги заслуговує в праці де Рюльєра Балтський інцидент у липні 1768 р., відповідальність за який він більшою мірою покладає на місцеве турецьке керівництво. В трактуванні історика, події в Балті були спровоковані управителем міста Якуб-агою, який, будучи прихильником Кирим-Гірея та Барської конфедерації, прагнув інспірувати нову війну між турками та росіянами. Саме цей чиновник вступив у змову з польськими конфедератами, які, напавши на з’єднання козаків і росіян, привели його до Балти, де ті вчинили погром. Втім, як свідчить де Рюльєр, місцевий турецький градоначальник ще більше посилив збитки від цього нападу: «Кажуть, що Якуб-ага сам власноруч перебив тут багатьох й особисто наказав підпалити місто» [1276].

А згодом саме цей чиновник відправив до Константинополя роздутий звіт про злочини росіян у його місті проти мусульманського населення. Вочевидь, тут йдеться про відплатні розправи турків, татар і поляків щодо місцевого православного населення. Як відомо, власне інцидент у Балті призвів до розпалювання російсько-турецької війни.

Не забуває автор відмітити і роль своєї держави у підбурюванні султанського уряду до виступу проти Росії. Так, він згадує, що саме посол Людовіка ХV добився повернення Якуб-аги до Балти напередодні даного конфлікту, після того як той потрапив за грати через якусь провину перед султаном. Цей факт наводиться також і спогадах відомого дипломата барона де Тотта [1277]. До слова, кілька разів де Рюльєр наголошує на важливій участі останнього в російсько-турецькому протистоянні. Саме де Тотт, по суті, перетворився на радника Мустафи ІІІ з міжнародних і військових питань, а, будучи призначеним французьким консулом у Кримському ханстві в 1767 р., сприяв поверненню на престол Кирим-Гірея та входив до його найближчого оточення [1278]. Пізніше де Тотт досить докладно описав свою діяльність в Туреччині та Криму в своїх мемуарах.

Розглядаючи запорожців, як сліпе знаряддя в руках царедворців Катерини ІІ, де Рюльєр зазначає, що цілком логічно саме їм у Балтському інциденті було відведено роль своєрідного «цапа-відбувайла»:

«Катерина наказала схопити живцем двісті запорожців і видати їх туркам для помсти. Вона наказала також відправити до Константинополя копію, фальшиву чи справжню, звіту, зробленого командиром її військ, у якому той вибачався за спалення Балти через незнання кордонів. Всі російські війська, що перебували у Польщі, отримали заборону під страхом смертної кари наближатися до османських кордонів» [1279].

Незважаючи на явні кроки російського двору до примирення, величезна Османська імперія прийшла в рух, готуючись до війни. В епіцентрі збройного протистояння двох наддержав, докладно описаного істориком, опинилася переважно саме територія сучасної України. В роботі де Рюльєра знайшли своє відображення такі події цього конфлікту, як походи Кирим-Гірея до України, бойові операції росіян проти турків і татар під Жванцем, Хотином, у Криму та Бесарабії. Відзначено успішне керівництво армією російськими полководцями, зокрема, Суворовим. Описано бойові операції конфедератів під Окопами, Підгайцями, Галичем, Самбором тощо. Багато уваги приділено розподілу польських володінь між Австрією, Прусією та Росією. Зокрема, де Рюльєр згадує про вступ австрійських військ у 1772 р. до «Червоної Русі, Белзького воєводства та частини Волині» [1280].

Несподівану смерть Кирим-Гірея в розпал підготовки нового турецько-татарського наступу на Україну, за офіційною версією від раптової хвороби, де Рюльєр розглядає в контексті російської зацікавленості у загибелі цього правителя. Посилаючись на свідчення де Тотта, котрий перебував тоді у ставці кримського хана, історик погоджується з його припущенням, що смерть Кирим-Гірея була викликана дією отрути [1281].

Цікаво відзначити, що серед лідерів Барської конфедерації де Рюльєр особливо виокремлює Юзефа Саву-Цалинського (Sava) (бл. 1736-1771), сина легендарного козацького ватажка Сави Чалого (?-1741). Французький автор вказує, що Сава-Цалинський мав козацьке коріння, міг ображатися на Річ Посполиту за своє безправ’я, проте вважав її своєю батьківщиною, тому рішуче став на її захист, воюючи з гайдамаками та росіянами [1282].

Як і в праці Кераліо, кидається в очі досить слабке відображення участі українського козацтва у перебігу подій російсько-турецької війни. Здебільшого де Рюльєр просто згадує, що в певних військових операціях брали участь і козаки, або підкреслює виконання ними розвідницьких функцій [1283]. В будь-якому разі, така слабка вираженість ролі українського козацтва у війні свідчить про його витіснення з військової сфери.

Примітки

1239. Rulhiere C.-C. de. Histoire de l’anarchie de Pologne et du demembrement de cette Republique… – Т. 4. – Р. 259.

1240. Ibid. – T. 1. – P. 2, 72-73; T. 3. – P. 85-86; Voltaire. Oeuvres completes. – T. 24. – 1784. – Р. 42-43.

1241. Rulhiere C.-C. de. Histoire de l’anarchie de Pologne et du demembrement de cette Republique… – Т. 1. – Р. 74-75.

1242. Ibid. – P. 21, 34.

1243. Ibid. – P. 36.

1244. Ibid. – T. 3. – P. 84.

1245. Ibid. – P. 85, 90.

1246. Ibid. – P. 87.

1247. Ibid. – T. 1. – P. 38, 97.

1248. Ibid. – T. 3. – P. 90.

1249. Ibid. – P. 89.

1250. Ibid. – T. 1. – P. 232.

1251. Dmytrychyn I. Gregoire Orlyk. Un cosaque ukrainien au service de Louis XV… – Р. 286.

1252. Ibid. – P. 214.

1253. Peyssonel C.-Ch. de. Observations historiques et geographiques sur les peuples barbares qui ont habite les bords du Danube et du Pont-Euxin… – P. 143.

1254. Dmytrychyn I. Gregoire Orlyk. Un cosaque ukrainien au service de Louis XV… – Р. 306-308.

1255. Ibid. – P. 299, 304.

1256. Ibid. – P. 214.

1257. Tott F. de, baron. Memoires du baron de Tott sur les Turcs et les Tartares. – 1785. – T. 1. – Р. 263.

1258. [Anthoine de Saint-Joseph A.-I.] Essai historique sur le commerce et la navigation de la Mer-Noire ou voyage et enterprises pour etablir des rapports commerciaux et maritimes entre les ports de la Mer-Noire et ceux de la Mediterranee. – P.: Chez H. Agasse, 1805. – XVI+300 p. – Р. 20.

1259. Rulhiere C.-C. de. Histoire de l’anarchie de Pologne et du demembrement de cette Republique… – Т. 1. – Р. 321-328.

1260. Peyssonel C.-Ch. de. Traite sur le commerce de la Mer Noire… – Т. 2. – Р. 346-374; Пейссонель Ш. де. Записка о Малой Татарии: Пер. с фр. В. Лотошниковой / Вступ. ст., прим. и коммент. В. Грибовского. – Днепропетровск: Герда, 2009. – 80 с. – С.57-66.

1261. Tott F. de, baron. Memoires du baron de Tott sur les Turcs et les Tartares. – 1785. – T. 1. – Р. 237-273; Т. 2. – Р. 1-17.

1262. Rulhiere C.-C. de. Histoire de l’anarchie de Pologne et du demembrement de cette Republique… – Т. 3. – Р. 106, 135.

1263. Ibid. – P. 93.

1264. Ibid. – P. 92.

1265. Ibid. – P. 91.

1266. Ibid. – P. 93-94.

1267. Ibid.

1268. Ibid. – P. 91.

1269. Ibid. – P. 95.

1270. Ibid. – P. 94-96.

1271. Ibid. – P. 96.

1272. Ibid. – P. 45.

1273. Ibid. – P. 97-105.

1274. Ibid. – P. 108.

1275. Ibid. – P. 108-109.

1276. Ibid. – P. 107-109.

1277. Tott F. de, baron. Memoires du baron de Tott sur les Turcs et les Tartares. – 1785. – Т. 1. – Р. 213.

1278. Rulhiere C.-C. de. Histoire de l’anarchie de Pologne et du demembrement de cette Republique… – Т. 3. – Р. 107, 135, 511-517.

1279. Ibid. – P. 113.

1280. Ibid. – T. 4. – P. 252-255.

1281. Ibid. – T. 3. – P. 135.

1282. Ibid. – P. 199-200.

1283. Ibid. – T. 3. – P. 184, 288-289; T. 4. – P. 36.