Де Кераліо

Луняк Євген

Втім, ці та інші праці, присвячені життю російських монархів та їхнього оточення, до України мають досить віддалене відношення, хоча й проливають світло на деякі аспекти української історії. Значно рельєфніше «країна козаків» постає у творах, безпосередньо пов’язаних з перетвореннями Катерини ІІ на українських землях. Серед таких у першу чергу слід згадати роботи військового історика та теоретика Луї-Фелікса Гінемана де Кераліо (1731-1793), у яких він аналізує події російсько-турецьких війн 1735-1739 та 1768-1774 рр.

Будучи гарним знавцем військової практики, Кераліо зосереджує основну увагу на перебігу збройних протистоянь, картинах боїв, озброєнні, диспозиціях, переміщеннях армій і т. п. Дещо менше його цікавлять міжнародні взаємини та дипломатична боротьба за території, завойовані зброєю. Хоча й цей аспект досить детально відображено в його творах.

Зважаючи на актуальність теми російсько-турецького протистояння в контексті нещодавньої війни 1768-1774 рр., яка закінчилася повним тріумфом Катерини ІІ і мала широкий розголос в Європі, а особливо у Франції, де симпатії були на боці османів, Кераліо пише кілька творів, де розглядає останні дві війни, що відбулися між Російською імперією та Оттоманською Портою. Ареною битв у цих військових конфліктах переважно були землі сучасної України. Саме тому праці цього військового аналітика представляють собою значний інтерес в плані вивчення розвитку українознавчої та козакознавчої історіографії у Франції.

Головними джерелами для «Історії війни росіян і імперських військ проти турків у 1736, 1737, 1738 і 1739 рр. та Белградського миру, який її завершив» Кераліо були мемуари Манштейна та французького посла в Константинополі Луї-Совера де Вільньова (бл. 1680-1745). Останній, як відомо, очолював французьку дипломатичну місію в Османській імперії в 1728-1741 рр. і саме за його безпосередньою участю було укладено мирний договір у Белграді, більш вигідний для турецької сторони, ніж для російської. В 1730-х рр. Вільньов опікувався гетьманом-вигнанцем Орликом і навіть надавав йому матеріальну підтримку, а також мав тісний контакт з його сином Григором [1219].

Основну масу своїх повідомлень про хід військових кампаній в Україні Кераліо, зрозуміло, запозичив зі спогадів Манштейна. Однак він не тільки адаптував і відредагував дещо незграбний стиль німецького військовика, але й надав йому більш логічної форми, розташувавши всі події у суворому хронологічному порядку та додавши чи усунувши окремі деталі. Зокрема, екскурс в історію Запоріжжя та опис звичаїв запорожців, вміщений у творі Манштейна, французький історик пропустив. Паралельно з бойовими діями в Україні він показував й одночасний перебіг війни на австрійсько-турецькому фронті. У творі Кераліо історія війни 1735-1739 рр. набула цілісного, послідовного та завершеного вигляду. Природно, багато уваги автор приділяє діяльності українського козацтва.

Подаючи в історичній ретроспективі передумови збройного конфлікту між Росією та Туреччиною, історик підкреслює постійну південну загрозу Україні, яку визнає однією з найбагатших провінцій імперії Романових. Розповідаючи про напади кримців на українські землі, він згадує, між іншим, розорення татарами околиць Ізюма та Харкова (les provinces d’Isom & de Charkov) в 1715 р. [1220] Саме для захисту своїх південних рубежів уряд Анни Іоаннівни був змушений розпочати будівництво захисної Української лінії, стратегічне значення якої Кераліо завжди відзначає. В той же час автор наголошує на великій зацікавленості Росії у виході до Чорного моря, яка проявлялася ще з ХVІІ ст. й особливо позначилася в добу Петра І.

Французький історик детально розглядає події війни 1735-1739 рр. в Україні: невдалий похід Леонтєва на Крим у 1735 р. і відступ його до Кам’яного Затону (Kamménoїsaton), а далі в глиб України; зосередження російсько-козацьких військ у Царичанці (Zaritsinska) навесні наступного року під проводом Мініха; бої в Чорній долині (Tchernaїa Dolina), взяття Перекопа (Pérécop), Козлова (Koslov), тобто Гезлева-Євпаторії, Бахчисарая (Bachtchi Saraї), Акмечеті (Ackmezet) та Кінбурна (Kimbourn); спустошливий набіг кримців у відповідь на Україну взимку того ж року та протидія їм військ донського отамана Івана Матвійовича Краснощокова (Krasnatchoka); будівництво Мініхом ретраншементів в Кизикермені (Kisikermen), Самарі (Samara) та Білозерці (Béloserka); підкорення Очакова (Otchakov) в 1737 р. та зухвалий кримський рейд армії Лассі, що завершився взяттям Карасубазара (Carasbasar) і новим руйнуванням Перекопу; Немирівський конгрес; набіг татар на Україну взимку 1738 р.; перебування армійської генеральної квартири в Полтаві (Pultava); бойові дії в Бесарабії та Криму; захоплення Хотина (Kotchim) в 1739 р.

Зважаючи на правдивість і точність використаних джерел, праця Кераліо передає цілком достовірну та досить повну інформацію про описані ним події. Недоречності, доволі характерні для іноземців, трапляються в нього дуже рідко, хоча подекуди мають місце. Як-от згадка про російську царицю Анну Іоаннівну, яку автор кілька разів називає дочкою Петра І (Anne Ivanovna, fille de Pierre I) [1221]. Не розуміючи принципу формування імені по-батькові, Кераліо пише таку неоковирність. Але загалом він правильно свідчить про прагнення цариці продовжити справу Петра й поширити російський вплив до Чорного моря.

Певною мірою поділяючи тезу Манштейна про гіршу боєздатність українських козаків у порівнянні з регулярною російською армією через їхню недисциплінованість, Кераліо в той же час вважає їх досить професійним та ефективним військом, постійно відзначаючи їхній істотний внесок у перемоги росіян. Особливо виділяє історик запорожців, які були неперевершеними розвідниками, вирізнялися найбільшою мобільністю, здатністю до подолання перешкод і пристосованістю до ведення прихованих, по суті, партизанських бойових дій. Він наголошує, що це єдині воїни, які успішно могли вести бойові дії як кінно, так і в пішому порядку, а також відзначалися гарним вмінням вести військові операції на воді.

Французький автор згадує про вдалі дії невеличкого флоту запорожців під Очаковом і на Дністрі, коли вони вчиняли раптові, несподівані напади на розгубленого неприятеля [1222]. Саме козаки прославилися частим взяттям полонених і захопленням ворожих коней та худоби. Як фахівець з військової справи, дослідник позитивно оцінює вміння козаків швидко споруджувати військовий табір з возів і тримати там оборону. Він повідомляє, як одного разу татари кілька разів йшли на штурм цього імпровізованого укріплення й щоразу були відбиті [1223]. Попри все, в російській армії Кераліо вважає козаків найслабшою ланкою, якщо справа доходила до організованих зіткнень, тому саме на них в першу чергу спрямовували свій головний удар турки та татари [1224].

Результат цього кривавого протистояння, закріплений Белградським договором, історик вважає невиправданим для Росії. В той же час внаслідок війни посилилася могутність імперії. Спустошення Криму та суттєве ослаблення Порти створили сприятливі умови для продовження російської експансії у південному напрямку, яка ознаменувалася блискучим успіхом в ході наступної російсько-турецької війни. Кераліо з великим інтересом слідкував за її перебігом і присвятив цьому конфлікту велику розвідку, що була опублікована ще до його завершення [1225].

Докладну та вичерпну інформацію він регулярно отримував від свого друга князя Дмитра Олексійовича Голіцина (1734-1803). Цей урядовець відомий тим, що, перебуваючи на посаді російського посла в Парижі, а згодом у Гаазі, підтримував дружні взаємини з Вольтером, Дідро, д’Аламбером та іншими відомими діячами французького Просвітництва. Саме Голіцин вів переговори з енциклопедистами про перенесення їхнього видання в Росію. Завдяки його зусиллям була придбана бібліотека Дідро, а той призначений її довічним хранителем, та залучений скульптор Фальконе для роботи над відомим «Мідний вершником».

По суті, «Історія війни між Росією та Туреччиною та особливо кампанії 1769 р.», видана в 1773 р., є спільною працею Кераліо та Голіцина. Тому не зовсім дивно, що місцем її виходу в світ значиться Петербург. «Історія останньої війни між росіянами та турками», надрукована в 1777 р. в Парижі, представляє собою лише дещо оновлений варіант попереднього твору.

Розглядаючи події нової російсько-турецької війни, автор подає історичний і топографічний опис театру бойових дій, детально висвітлює передумови конфлікту та військові приготування протилежних сторін, їхні плани, дипломатичну діяльність Росії та Туреччини напередодні та під час збройного протистояння. Розгляд самої війни фактично зведено тільки до подій 1769 р. і здебільшого стосується дій 1-шої російської армії під керівництвом Олександра Михайловича Голіцина (1718-1783), спрямованої на Хотин.

На відміну від багатьох своїх земляків-сучасників, переважно налаштованих вороже до Росії та більш прихильних до Османської імперії й Барської конфедерації (наприклад, Руссо, Маблі та ін.), Кераліо виявляє навпаки симпатію саме до політики Катерини ІІ, не упускаючи нагоди поглузувати з сліпого патріотизму конфедератів, який призвів їхню власну країну до спустошення, та бездарності турецького військового керівництва. Це пояснюється як його повагою до вмілого керівництва ходом воєнної кампанії з боку переможних царських полководців на фоні недоліків і прорахунків турків та конфедератів, що не могло не імпонувати історику, як фаховому військовому, так і, з іншого боку, особистою приязню автора до Росії, значною мірою пов’язаною з дружніми почуттями до князя Голіцина, який був і його головним інформатором.

Хоча бойові дії точилися, зокрема, у Бесарабії, Валахії та на Кавказі, головним центром війни були терени сучасної України. Кераліо чітко доводить, що основним спонукальним мотивом, який підштовхнув султанський двір до оголошення війни Росії, було посилення російської присутності в Речі Посполитій, насамперед на Правобережжі, фактичний контроль польської політики з Петербурга, зміцнення російських позицій у колишній Гетьманщині.

Використовуючи проблему дисидентів і внутрішні негаразди Речі Посполитої, уряд Катерини ІІ чинив все активніший вплив на державну діяльність Станіслава ІІ Понятовського, цілком і повністю залежного від Петербурга, фактично перетворивши його державу на російського сателіта. Кераліо яскраво показує, хоча й у дещо утрированому вигляді, що приводом до турецького виступу проти Росії стала діяльність барських конфедератів і гайдамацьке повстання на Правобережній Україні:

«Генеральна конфедерація, що зібралася в Барі, щоб уникнути пильнування росіян та варшавського двору, накликала війну на цю країну. Гайдамаки та запорозькі козаки (les haidamaques et les cosaques Zaporoski), піддані імператриці, люд варварський, котрий жив лише з розбою, розпочав війну не тільки з конфедератами. Під гаслом захисту грецької релігії, вони розорили польські провінції між Дніпром і Дністром.

Вони вдерлися навіть до земель Оттоманської Порти та вчинили там численні безчинства. Один російський загін, переслідуючи кількох втікачів, увійшов на турецьку територію в Балті, маленькому татарському місті, поблизу кордонів Новоросії (la Nouvelle Russie). Російська імператриця наказала суворо покарати зачинщиків цих безпорядків і доручила своєму послу в Константинополі засвідчити Великому Правителю свої співчуття з приводу цієї прикрої події. Однак мусульманська кров скипіла: цей акт ворожості підштовхнув Порту до війни» [1226].

В цьому фрагменті чітко можна побачити залежність Кераліо від російських джерел. Діяльність конфедератів він оцінює, як безглузду та непродуману, гайдамаки та запорожці подаються ним, як суто розбійники та волоцюги. Натомість схвальної оцінки заслуговує виважена політика цариці. Також слід зауважити, що, будучи переконаним монархістом, автор ставився негативно до будь-яких проявів непокори владі, котру він вважав законною та Богом визначеною.

У вибуху гайдамацького повстання історик бачив тільки обурення черні, жодним чином не пов’язане з царською політикою. Спираючись на російські джерела, він спростовував популярне в Європі твердження про причетність урядовців Катерини ІІ до збурення православного населення на сході Речі Посполитої. Так, згадуючи про впевненість гайдамаків, що вони виконують волю імператриці, Кераліо відкидає будь-яке відношення російських властей до їхнього повстання:

«Деякі з їхніх ватажків навіть стверджували, що мають писані грамоти, які, як вони переконували, були видані їм росіянами й дозволяли їм грабувати католиків. Однак росіяни відновили тут справедливість…» [1227].

В подальшому історик буде неодноразово торкатися питань гайдамацького спалаху, відзначаючи повстанців, як одну із суттєвих збройних сил на початковому етапі війни. Воюючи партизанськими методами, вони змушували поляків і росіян відволікати значні збройні сили для придушення їхніх виступів. Кераліо навіть висловлює своєрідну похвалу тактиці гайдамаків, порівнюючи її з діяльністю османів:

«Зрештою, це військо, складене з селян і слуг, вело війну набагато краще продуману, ніж та, яку вели турецькі генерали» [1228].

Така позитивна оцінка з боку професійного військового свідчить про його певну повагу до гайдамацтва, як збройної сили, з якою треба рахуватися, хоча й не перекреслює його в цілому зневажливого ставлення до повстанців, як до бунтівників і грабіжників.

Кераліо дуже детально розглядає перебіг бойових дій в Україні у 1769 р. Він описує загальну диспозицію та воєнні задачі російських армій Голіцина та «генерал-губернатора України» Петра Олександровича Румянцева (Romanzow, gouverneur général de l’Ukraine), повідомляє про стратегічні цілі турків і барських конфедератів [1229]. Кераліо докладно висвітлює розташування військових з’єднань, складів і шпиталів в українських містах, при цьому подаючи доволі правильну транскрипцію їхніх назв, незвичних для француза. Втім, в даному випадку цю заслугу слід віднести здебільшого на рахунок Дмитра Голіцина, який здійснював переклад російської документації для історика.

Свідчення Кераліо дозволяють побачити, якою мірою Україна перетворилася на арену військових дій. Автор повідомляє про утворення російських військових складів в Костянтинові (Constantinow), Бродах (Brodi), Калуші (Kalus), Кременці (Kréménez), Білій Церкві (Bélozerskiew), Слободищі (Slobodische), Дубні (Doubno), Острові (Ostrow), Фастові (Fastow), Полонному (Polonne), Меджибожі (Mendzibos), Бердичеві (Berdichew), Києві (Kiow). Автор згадує, що

«генеральний шпиталь було засновано в Заславі (Saslaw) [сучасний Ізяслав – Є. Л.], а другий, по-менше, в Меджибожі, де була розташована також велика аптека. Хворі, догляд за якими тривав би довго, мали транспортуватися до Києва» [1230].

В «Історії останньої війни між росіянами та турками» можна також знайти повідомлення про перебування генеральної ставки Голіцина в Станіславі (Stanislavow), Язлівці (Jaslovits), Ярмолинцях (Jarmolints) та Княгинині (Kniaghina), про розквартирування російських військ у Барі (Bar), Деражні (Dérachnia), Хмільнику (Schmélinsk) та Літині (Litin), про бойові дії конфедератів під Жовквою (Joulkva), Кристонополем (Christianopol), Яновом (Janov), Мостиською (Mostiki), Золочевом (Slotchev), Сокалем (Sokol), Надвірною (Nadvorni), Оликою (Olika), Коднею (Kodna), Окопами (Okopi), Самбором (Sambor).

Відзначаючи в цілому велику правильність поданих французьким істориком місцевих власних назв, треба також відмітити й прикметну ситуацію зі Львовом, різні найменування якого часто призводили до плутанини. У праці Кераліо це місто має наступні назви: Léopol, Lemberg, Livov, Lwow, Lwov. Звичайно, три останні варіанти є, по суті, тотожніми й можуть мати відмінності у написанні з вини друкаря, проте, вочевидь, сам автор часто сприймав різні форми назви Львова за окремі міста. Так, наприклад, він занотовує, що Голіцин намагався «захистити Леополь, Лемберг та інші польські міста, які залишилися вірними Росії» (protéger Léopol, Lemberg, & d’autres villes polonoises restées fideles à la Russie) [1231].

Але, звичайно, основним об’єктом дослідження Кераліо було турецько-російське протистояння. Він вказує, що головною стратегічною метою наступу султанських військ був похід через Кам’янець-Подільський у напрямку Києва, сприяти чому мав кримський хан, розорюючи своїми ордами землі України та відволікаючи на себе російські сили. В подальшому турецький план зазнав певних коректив і,

«спаливши польські містечка Чечельник (Tchéchelnik), Вербку (Verbka) та Луги (Louga), перерізавши частину мешканців, а решту забравши з собою, турки отаборилися навколо, маючи намір, дочекавшись тут підкріплень, перейти Буг і проникнути через Уманщину (Oumanchina) в Новоросію» [1232].

Проте й цей претензійний план було зірвано вміло організованим російським наступом на Хотин (Kotchim). Саме навколо цього міста розгорнулися найважливіші події тогорічної кампанії. Кераліо згадує про локальні бої під Долинянами (Dolinani), Бочківцями (Bachkivzi), Жванцем (Schvaniets, Jvanets), Чорнокозинцями (Tchernokosnitsa), Могильовом (Mohilov), Томашполем (Tamaspol), Дмитрашківкою (Dmitrachkovski), Кісницею (Kisnitse), Китайгородом (Kitaigorod), Бершаддю (Berchade), які завершилися успіхом російських військ і сприяли оволодінню ними Хотином та подальшому розгортанню російського наступу на південь.

При розгляді всіх цих військових дій кидається у вічі доволі незначне відображення участі українського козацтва в порівнянні з попередньою війною, де козаки, хоча й були підлеглими царських воєначальників, все ж таки могли розглядатися певною мірою, як партнери росіян. Згадки про козаків містяться вряди-годи, а самі вони відіграють тепер скоріше роль малочисельних, другорядних, допоміжних загонів. Без будь-якої конкретизації автор просто повідомляє про участь українських козаків у боях під Хотином.

Серед найбільш визначних акцій, у яких вони взяли участь, згідно опису Кераліо, можна згадати розгром великого загону конфедератів у битві під Ломазами (15 вересня 1769 р.) та успішний похід у Валахію в листопаді 1769 р. під проводом підполковника Назара Олександровича Каразіна, батька відомого громадського та культурного діяча, коли зухвалим наскоком було захоплено Бухарест і взято в полон валаського господаря Григорія ІІІ Гіку (Grégoire Hiko) [1233]. Власне кажучи й перша з названих акцій мала неабияке значення для перебігу бойових дій, оскільки саме в ній загинув Францішек-Ксаверій Пулавський (1743-1769), один з лідерів Барської конфедерації. Історик пише про це так:

«Полковник Ренне [Карл Іванович Ренне (1720-і – 1786) – Є. Л.], зустрівши дві з половиною тисячі поляків під проводом маршала Пулавського, наказав атакувати їх трьома ескадронами карабінерів і півсотнею козаків. Вони їх вбили п’ятсот чоловік, в числі яких був і маршал, забрали триста полонених і захопили весь обоз, зокрема, три бронзових гармати для трьохфунтових ядер, і втратили тільки двадцять коней, чотирьох карабінерів та одного козака» [1234].

Але участь козаків у цих звитягах нівелюється іншими повідомленнями Кераліо, де вони постають у менш привабливому світлі. Вище вже зазначалося про участь козаків, переважно запорожців, у гайдамацькому русі. Маючи негативне ставлення до гайдамаків і вважаючи їх лише грабіжниками та головорізами, подібну оцінку автор давав і запорозьким козакам, які, як відомо, були розігнані урядом Катерини ІІ одразу по завершенню війни, а Січ ліквідовано. Навіть ті, так звані «російські козаки», які зберігали лояльність до самодержавної влади й перебували у складі царських військ, часто при зустрічі з гайдамаками надавали останнім підтримку, а то й переходили на їх бік. Кераліо відмічав:

«Гайдамаки, число яких щодня збільшувалося, грабували, крали, різали, забороняли жителям продавати фураж і збіжжя росіянам. Вони без перестанку турбували їхні загони, забирали з собою російських козаків, якщо знаходили їх поодинці чи в малому числі, знущалися над ними, забирали в них порох, свинець, зброю. Вони навіть убили деяких і забрали багато возів, навантажених їжею та фуражем» [1235].

Падіння ролі козаків у збройних протистояннях російсько-турецької війни було напряму пов’язане і з істотним скороченням їхньої чисельності. Так, за даними Кераліо, в армії Голіцина перебувало лише 3 000 українських козаків, а в армії Румянцева – 6 000. В той же час, подаючи списки регулярних військ у цих двох арміях, історик вказує полки, які, безумовно, ще нещодавно мали козацький характер. Маються на увазі Охтирський, Харківський, Острогозький, Ізюмський, Сумський, Бахмутський, Дніпровський, Донецький гусарські полки [1236].

Якщо під час війни 1735-1739 рр. українські козаки складали подекуди від третини до половини всіх царських військ, тепер їхня кількість була вже не такою значною у порівнянні з регулярною армією й складала близько десятої частини. Фактично відбулося поглинання українського козацтва збройними силами імперії. Можна також згадати і про інкорпорацію козацької еліти до верхівки царської армії. Наприклад, Кераліо дає високу оцінку тактичній майстерності полковника Івана Васильовича Гудовича (1741-1820) (Goudovitch), котрий був сином генерального підскарбія і відзначився у боях з поляками та турками [1237]. Цікаво відмітити, що поміж російських полководців, що прославивлися в роки цієї війни, французький історик кілька разів згадує і генерал-майора Потьомкіна, зірка якого яскраво замайоріла на політичному небосхилі Російської імперії саме в той час і незабаром привертатиме значну увагу європейських дворів [1238].

Великим позитивом праці Кераліо, як фахового історичного дослідження, є наведення ним тих джерел, які були ним використані при написанні свого твору. Фактично весь другий том його роботи та значна частина першого містять тексти тих документів, на основі яких дослідник і здійснив свою працю. Це російський генеральний план військової кампанії, узгоджений план дій турків і барських конфедератів, топографічний огляд театру бойових дій, диспозиція російських військ на початковому етапі війни, їх кількісний склад і список командування, тексти міждержавних угод між Річчю Посполитою та Росією, різноманітна документація, пов’язана з захистом прав дисидентів, приватне листування тощо.

Кераліо також опублікував турецький і російський маніфести про оголошення війни, декларацію Катерини ІІ, звернену до всіх європейських дворів, про покладання всієї відповідальності за розв’язання війни на Оттоманську Порту, а також повідомлення анонімного французького агента з Константинополя про перебіг збройного протистояння. Багато документів, наведених істориком, мали безпосереднє походження зі ставки Голіцина (не варто забувати, що головним постачальником інформації Кераліо був родич цього російського полководця), зокрема, його маніфест до народу Речі Посполитої від 14 березня 1769 р., журнал бойових дій за березень-вересень того року і т. п.

Робота Кераліо прикметна тим, що вона презентує поступове витіснення з тогочасної воєнної авансцени українського козацтва, яке практично повністю втратить своє значення потужної військової сили вже до кінця поточного століття. Оскільки саме внаслідок переможних війн з Туреччиною Росія захопила все Північне Причорномор’я та Крим, дослідження цього французького історика мали значну популярність в Європі, бо грунтувалися на російських і турецьких джерелах інформації та значною мірою розкривали механізми розвитку російського просування на південь.

Суттєвим недоліком праці Кераліо, присвяченої аналізу останньої російсько-турецької війни, стала її незавершеність у фактичному плані, тому що автор обмежив свій розгляд лише подіями 1769 і частково 1770 рр. В той же час наслідки цього збройного протистояння неабияк турбували європейське суспільство, оскільки в результаті перемоги росіян докорінним чином змінився баланс сил у Старому Світі. Виявилася надзвичайно підірваною могутність Османської імперії, що втратила значну частину своїх причорноморських володінь. Кримське ханство де юре отримало незалежний статус, а де факто потрапило під протекторат Росії. Був здійснений перший розподіл Речі Посполитої, який суттєво посилив її сусідів Австрію та Прусію, але, звичайно, насамперед імперію Катерини ІІ. Було ліквідовано Запорозьку Січ, яка впродовж століть була найвідомішим оплотом козацької вольниці, й, по суті, знищено українське козацтво, як важливий суспільний стан і військовий феномен. Саме тому робота Кераліо через свою, так би мовити, «незавершеність» не дозволяла оцінити події війни 1768-1774 рр. та їх наслідки в повному обсязі.

Примітки

1220. Keralio L.-F. Guynement de. Histoire de la guerre des Russes et des imperiaux, contre les Turcs, en 1736, 1737, 1738, & 1739… – Т. 1. – Р. 7.

1221. Ibid. – P. 8, 14.

1222. Ibid. – P. 119, 125.

1223. Ibid. – T. 2. – P. 9.

1224. Ibid. – P. 6, 113.

1225. Keralio L.-F. Guynement de. Histoire de la guerre entre la Russie et la Turquie et particulierement de la campagne de 1769. – St.-Petersbourg, 1773. – 236 p.

1226. Keralio L.-F. Guynement de. Histoire de la derniere guerre entre les Russes et les Turcs… – Т. 1. – P. 34-35.

1227. Ibid. – P. 72.

1228. Ibid. – P. 86-87.

1229. Ibid. – P. 43-50.

1230. Ibid. – P. 64-66.

1231. Ibid. – P. 94.

1232. Ibid. – P. 105.

1233. Ibid. – P. 194-196.

1234. Ibid. – P. 194-195.

1235. Ibid. – P. 86.

1236. Ibid. – T. 2. – P. 162, 169.

1237. Ibid. – T. 1. – P. 153.

1238. Ibid. – P. 146, 150, 166.