Її критики – Шван, Дефонтен

Луняк Євген

Оригінальний та вражаючий твір Вольтера, написаний доволі лаконічною, але витонченою мовою, зробив справжній фурор в інтелектуальних колах Європи, породивши цілу хвилю компліментарних відгуків і одночасно жорсткої критики. Не згадуючи вже про випади проти нього де ла Мотре, де Партене, Нордберга та анонімного автора «Мемуарів про Максиміліана-Емануеля», можна згадати, що зневажливі оцінки «Історії Карла ХІІ» подав також письменник, журналіст і історик П’єр-Франсуа Гюйо-Дефонтен (1685-1745), назвавши цей твір «історичним романом» [1035].

Аналогічну характеристику праці Вольтера бачимо у німецького історика Християна-Фрідріха Швана (1733-1815) [1036]. Втім, незважаючи на певні фактичні промахи Вольтера, головною причиною завзятої критики з боку Гюйо-Дефонтена, якого найчастіше називають просто Дефонтеном, стала особиста неприязнь. Хоча, заради цікавості, можна відзначити, що спочатку взаємини між цими двома культурними діячами мали дружній характер, і Вольтер навіть сприяв визволенню свого майбутнього опонента з в’язниці, куди той потрапив за звинуваченням у содомії.

Було б несправедливо не зупинитися на постаті останнього вольтерівського критика більш детально, зважаючи на те, що й сам абат Дефонтен долучився до вивчення обставин українського походу Карла ХІІ та діяльності в цьому контексті гетьмана Мазепи. Будучи не лише людиною освіченою, але й займаючись професійною журналістикою, Дефонтен постійно збирав багато матеріалів політичного, історичного, культурного та релігійного характеру. Варто згадати, що в різні роки він був редактором або співробітником таких відомих не тільки у Франції, але й в усій Європі періодичних видань, як, зокрема, «Journal des savants» («Журнал науковців»), «Le Nouvelliste de Parnasse» («Нувеліст Парнасу»), «Observations sur les écrits modernes» («Огляди сучасних творів») та «Jugements sur les ouvrages nouveaux» («Судження про новітні твори»). До великих заслуг Дефонтена необхідно також віднести участь у здійсненні перекладу з латини «Всесвітньої історії» де Ту, опублікованої тоді французькою.

В 1735 р. Дефонтен опублікував свою двотомну «Історію революцій у Польщі від початку цієї монархії до смерті Августа ІІ». Звичайно, при розгляді польської історії він не міг обійти увагою подій, що були пов’язані з долею українських земель. Не вдаючись до детального аналізу викладу у творі середньовічної минувшини, зауважимо, що багато своїх свідчень Дефонтен запозичив у де Ту. Відповідно, й землі України-Русі постають у французького дослідника як територія, що, хоча й мала колись самостійне управління, все ж таки була підкорена Польщею. Руські князі та воїни мають риси грабіжників, які часто нападають на Польщу, коли та переживає скруту, однак кожного разу зазнають нищівної поразки від поляків і викликають їхні відплатні походи на свої землі.

Автор підкреслює, що такі найвидатніші руські князі, як Ярослав, той, якого у вітчизняній історіографії звикли називати Мудрим, та Роман Мстиславич (Romain Mseistawic) зазнавали розгрому від польського воїнства, котре неодноразово здобувало руську столицю – Київ, не кажучи вже про решту західніших міст. Саме тому, в очах Дефонтена, симпатії якого до поляків значною мірою викликані його джерелом, захоплення більшої частини Південної Русі Казимиром ІІІ Великим після 1340 р. виглядає не стільки як завоювання, скільки певною мірою відновлення історичних прав Польщі на руські землі.

Використовуючи термін «Русь» у його середньовічному значенні, Дефонтен не міг залишити поза увагою його двозначність для ХVІІІ ст., коли це поняття на заході вже почало міцно асоціюватися з «імперією царів», колишньою Московією. Це зумовлювало внесення коректив у термінологію, тому замість слова «Русь», французький історик намагався завжди вживати словосполучення «Чорна Русь», популярне серед його земляків. Наприклад, перераховуючи частини Речі Посполитої, він вказує:

«Королівство Польське складається, власне кажучи, з Польщі, яка поділяється на Верхню та Нижню Польщу, Королівської Прусії, Великого князівства Литовського та провінцій: Мазовії, Підляшшя (Polachie), Чорної Русі (Russie Noire), Волині (Volhinie), Поділля (Podolie), України (Ukraine) та деяких інших» [1037].

В іншому місці він конкретизує кордони досить аморфного у французів топоніму «Чорна Русь», зауважуючи:

«Чорна Русь поділяється на три воєводства, з яких можна назвати Львівське (de Leopold), Холмське (de Chelm) та Белзьке (de Belez). Місто Львів до нашого часу залишається тут столичним і найголовнішим… Русь, яка належить царю Московії, називається Білою Руссю (la Russie Blanche), щоб відрізнити її від тієї, що до сьогоднішнього дня складає частину королівства Польського» [1038].

Наділення Московської Русі білим кольором було непоодиноким явищем у тогочасній французькій літературі, наприклад, подібну дефініцію можемо побачити й у Вольтера [1039]. Хоча рецидиви застарілого поняття «Русь», зважаючи на коло використаних ним застарілих джерел, у Дефонтена теж трапляються дуже часто. Наприклад, Хмельницький у нього в 1648 р. «пройшов все Поділля та Русь (=Росію)» [1040]. Використання останнього топоніму могло б спричинити певну плутанину для необізнаного читача.

Особливу увагу звертає Дефонтен на українське козацтво, роблячи розгорнуті екскурси в його історію. За поглядами історика, саме на союзі з цією дикою волелюбною мілітарною силою грунтувалася міць і могутність Речі Посполитої, і саме після кривавого конфлікту з нею, спровокованого утисками шляхти, розпочався занепад цієї держави.

Автор не приховує своєї симпатії до цих «степових варварів», цієї «нації розбійників», останнього форпосту християнського світу перед дикунськими ордами Азії. Він захоплюється військовою звитягою козаків, згадуючи про доблесний захист ними своєї батьківщини, зухвалі походи, в тому числі й морські, які змушували тремтіти Константинополь. Хоча більшість фактів, наведених Дефонтеном з історії козацтва, є загалом відомими (наприклад, реформи Стефана Баторія, участь козаків у російській Смуті та в польсько-турецькій війні 1620-1621 рр., зокрема, у славнозвісній битві під Хотином), окремі моменти досить цікаві не тільки в історіографічному, але й в історичному плані.

Так, можна згадати, що він повідомляє про факт доволі значного козацько-татарського зіткнення у 1589 р., після того як козаки здійснили зухвалий напад на Крим і спустошили Гезлев-Євпаторію (Coslovie). Це збройне протистояння історик локалізує на дуже широкому просторі між Львовом Руським (Leopold de Russie) та Амадоцьким озером (le Lac d’Amadoka). З приводу останнього географічного орієнтиру до сьогодення точаться наукові дискусії, оскільки вже у ХVІІІ ст., тобто вже на момент життя та діяльності Дефонтена, було доведено, що такого озера не існує, хоча його згадували географи ХVІ-ХVІІ ст. Наприклад, це озеро можна побачити на карті Мюнстера [1041].

Слідом за Дефонтеном, про битву неподалік Амадоцького озера написали й деякі інші тогочасні автори, наприклад, Жак Лякомб [1042]. Втім, це не може ставити під сумнів саму битву козаків, на допомогу яким прийшли польські загони на чолі з Яном Замойським, з татарами. Вочевидь, головні події розгорнулися на теренах сучасного Тернопілля. Як згадує французький історик, сповнене драматизму бойовище, у якому перемога кілька разів переходила з рук у руки, врешті-решт, завершилося повним тріумфом козаків і нищівним розгром татар, які «були перебиті, як скажені тварини», а сам їхній хан отримав важкі поранення й ледве зміг втекти. Ця поразка татарського війська зупинила просування на північ турецької армії, зосередженої у Валахії, й турецький паша вирішив за доцільне не розпочинати війни без підтримки кримців [1043].

Це повідомлення Дефонтен підкріплює наступним фактом про те, як в 1590 р. козаки здійснили ще більш зухвалий рейд на чорноморське узбережжя, що спричинило новий похід татар на Україну. Проте й цього разу кримцям було завдано поразки вже на зворотньому шляху. Напади козаків настільки розлютили султана Мурада ІІІ, що він загрожував Польщі війною, й лише завдяки посередництву англійського посла конфлікт вдалося залагодити миром [1044].

Вважаючи українських козаків надійною опорою Речі Посполитої на південному сході, Дефонтен підкреслює всю безглуздість і недалекість дій польської шляхти щодо цих хоробрих воїнів. «Поляки хотіли їх уярмити, – пише він, – однак ця дика нація вміла зберегти свою свободу всупереч всім зусиллям цього могутнього королівства, інтереси якого взагалі-то вимагали її підтримувати» [1045].

Детально висвітлюючи перипетії війни українців і поляків у середині ХVІІ ст., історик насамперед зупиняється на передумовах цього тривалого та кривавого протистояння. Він чітко показує, як шляхта, всупереч інтересам своєї ж держави, «замислила скоротити привілеї цієї нації та навернути її до такого ж кріпацтва, що й серед селян Польщі», як було побудовано Кодак (Kudac), як страчено всупереч обіцянкам про помилування козацького лідера Павлюка (Pauluk), як віднімалися «грецькі церкви» тощо.

«Своїми безчинствами, – зазначає Дефонтен, – вони [шляхтичі – Є. Л.] нарешті довели до краю цю войовничу націю, яку повинні були б підтримувати, якби насправді дбали про інтереси Речі Посполитої» [1046].

Іншими словами, польська знать сама рубала сук, на якому ж сиділа. До слова, ця ідіома має таку ж фактуру й у французькій мові («Scier la branche sur laquelle on est assis»).

І хоча Дефонтен не забуває вказати особисті причини, пов’язані з діями Чаплинського, які спонукали Богдана Хмельницького (Bogdan Kmielniski), котрого автор називає литовцем, до виступу проти влади, головними мотивами повстання він все-таки визнає утиски українських козаків і селян з боку панів, а їхню боротьбу за захист своїх прав вважає справедливою. Лідера повстанців, історик вважає талановитим і хоробрим полководцем, щоправда, відзначаючи, що більшість своїх перемог він здобув не стільки вмінням, скільки числом. У творі Дефонтена знайшли своє відображення битви під Корсунем (Korsun), Пилявцями (Pilawc), Збаражем (Zbarras), Зборовом (Zborow), Берестечком (Bereteskow). Не забуває автор навести також основні умови Зборівського та Білоцерківського мирних договорів. Як зазначає історик, кінцевою метою в планах «козацького генерала» вимальовувалося «незалежне князівство в Україні по берегах Бористену» під протекторатом турків або московитів [1047].

Особливу симпатію автора викликає діяльність Яна ІІ Казимира, який, розуміючи справедливість козацьких вимог стосовно захисту своїх прав, часто намагався шукати мирних засобів для врегулювання конфлікту, всупереч волі шляхти. Дефонтен подає короткий життєпис цього монарха, особливо наголошуючи на тому, що той був єзуїтом, але порвав з цим орденом для того, щоб повернутися до політичної діяльності. В цьому контексті можна згадати, що й сам Дефонтен мав подібний факт у своїй біографії: будучи єзуїтом, він згодом залишив лави цього духовного товариства, не бажаючи бути лише знаряддям в руках орденського керівництва.

Ще одним польським монархом, котрий викликав щире захоплення у автора, був Ян Собеський. Діяльність цього короля була безпосередньо пов’язана з українською територією. Дефонтен згадує про захоплення турками Кам’янця, про славетні перемоги короля-полководця під Хотином і Журавном та його успіхи в походах на Україну, про участь козаків у лавах військ Собеського, зокрема, й під час загальновідомого походу на порятунок Відня у 1683 р. тощо.

Подіям 1708-1709 рр. в Україні в праці Дефонтена відведено не дуже багато місця. Проте обставини цього походу Карла ХІІ та особливо результат Полтавської баталії для автора важливі тим, що вони фатальним чином вплинули на долю іншого головного героя його історичної оповіді – Станіслава Лещинського. Мазепа, «принц козаків» (Mazeppa Prince des Cosaques), постає у творі Дефонтена мудрим старцем, який тужить за колишніми козацькими вольностями, котрі поступово та невпинно руйнуються урядом Петра І.

Головним мотивом, що зумовив перехід гетьмана України до шведів, стало намагання вивільнити свою країну від московського ярма та повернути козацькі свободи та привілеї, порушені росіянами. По суті, політична програма Мазепи виглядає таким собі продовженням політики Хмельницького, тільки «московити» з рангу союзників перетворилися на ворогів, а в якості союзників тепер виступали шведи. У Мазепи були й особисті причини щодо зради російського царя. Володар України мав всі підстави побоюватися за свою долю.

Дефонтен, подібно до Вольтера, повідомляє, як одного разу, захищаючи права свого народу перед Петром, він викликав такий несамовитий гнів молодого монарха, що той почав «загрожувати йому посадити живцем на палю» [1048]. Цікаво, що кілька разів Дефонтен називає у творі російського царя просто «Олексійовичем» (Alexiowits), очевидно, вважаючи це ім’я рівнозначним загальновідомому «Петро» й не дуже розуміючи відмінності між власне ім’ям та ім’ям по-батькові [1049].

Однак замірам Мазепи, як зазначає Дефонтен, не судилося здійснитися. Історик пише:

«Задуми козаків були викриті московитами, які це передбачили, порубали на шматки його [Мазепи – Є. Л.] загони. Він зміг знайти порятунок поблизу шведського короля лише з 6 000 чоловік, слабкими рештками своїх військ. Його міста були захоплені, майно розграбоване, ворог панував в усіх його володіннях, спустошуючи все залізом і вогнем. Той залишився без жодної підтримки, якщо не рахувати прив’язаності своїх козаків» [1050].

Далі слідує стислий переказ подій, що призвели до вимушеної облоги Полтави (Pultowa), а, зрештою, й до повного розгрому шведів і мазепинців в Україні. Історик вважає, що український похід шведського короля, зважаючи на обставини, у яких він відбувався, був з самого початку приречений на невдачу. Разом з тим Дефонтен відзначає, що тогочасна «Європа з подивом дізналася про поразку Карла» [1051].

Хоча виклад подій у творі доведено до 1734 р., після 1709 р. згадки про Україну мають поодинокий фрагментарний характер і вплетені в канву головних подій з життя Польщі.

Незважаючи на певну оглядовість, а подекуди й побіжність нарису Дефонтена, слід відзначити, що його «Історія революцій у Польщі» здобула досить значну популярність у Європі й витримала кілька перевидань. Цей твір використовувався багатьма дослідниками, що торкалися вивчення подій, пов’язаних з Україною. Також можна згадати, що саме цей нарис Дефонтена був покладений в основу польського розділу багатотомної французької «Всесвітньої історії від початку світу до сьогодення», що побачила світ наприкінці 1770-х – 1780-хх рр. Хоча, звичайно, дефонтенівській «Історії революцій» було далеко до популярності вольтерівських творів.

В контексті добре нашумілої чвари Дефонтена з Вольтером можна згадати, що одна з перших пушкінських епіграм, спрямованих проти відомого історика першої половини ХІХ ст. Михайла Трохимовича Каченовського (1775-1842), який також відзначився критикою на адресу «короля філософів», використовує зневажливий образ Дефонтена:

На Каченовского (1818)

Бессмертною рукой раздавленный зоил,

Позорного клейма ты вновь не заслужил!

Бесчестью твоему нужна ли перемена?

Наш Тацит на тебя захочет ли взглянуть?

Уймись — и прежним ты стихом доволен будь,

Плюгавый выползок из гузна Дефонтена!

Слід зауважити, що вихід дефонтенівської «Історії революцій у Польщі» був безпосередньо пов’язаний з тими подіями, які мали місце тоді в цій країні. Мова йде про війну за польську спадщину (1733-1735). Як відомо, цей військовий і політичний конфлікт відзначився тим, що Франція та Росія не тільки опинилися у протилежних таборах, але й мали прецеденти відвертого збройного протистояння між собою. Зважаючи на це, Версаль надавав великого значення «країні козаків», як найвразливішому місцю Росії, у своїй зовнішній політиці.

Адже саме Україна мала перетворитися на арену бойових дій у випадку виступу проти «імперії царів» Туреччини та Криму. В цьому зв’язку можна згадати про таємні місії Григора Орлика, в якості французького емісара, у Крим і на Запоріжжя. Між іншим, у своїй реляції від 14 червня 1736 р. останній наголошував, що Франції було б вигідно підтримати «революцію у Московській Україні», котру мав очолити його протурецьки налаштований батько [1052].

Примітки

1035. Guyot Desfontaines P.-F. La Voltairomanie. – P., 1738. – V+88 p. – P. 48.

1036. De la Marche C. F. S. [Christian Friedrich Schwan]. Nouveaux memoires ou anecdotes du regne et du dethronement de Pierre III, empereur de Russie, ecrites de Petersbourg en 1762, tems de cette grande revolution, recueilles et publiees par Mr. D. L. M. – Berlin-Dresde: Aux depens de la companie, 1765. – 240 p. – Р. 108; De la Marche [Christian Friedrich Schwan]. Histoire et anecdotes de la vie, du Regne, du Detronement & de la mort de Pierre III, dernier Empereur de toutes les Russies &.&.&. Ecrites en forme de lettrеs. – Londre: Aux depens de la Compagnie, 1766. – 226 p. – Р. 108.

1037. Guyot Desfontaines P.-F., abbe. Histoire des revolutions de Pologne. Depuis le commencement de cette Monarchie jusqu’a la mort d’Auguste II… – T. 1. – P. XI.

1038. Ibid. – P. 151.

1039. Voltaire. Oeuvres completes. – T. 24. – 1784. – Р. 30.

1040. Guyot Desfontaines P.-F., abbe. Histoire des revolutions de Pologne. Depuis le commencement de cette Monarchie jusqu’a la mort d’Auguste II… – T. 2. – P. 55.

1041. Munster S. La Cosmographie universelle. – P. 1098.

1042. Lacombe J. Abrege chronologique de l'histoire du nord, ou des Etats de Dannemarc, de Russie, de Suede, de Pologne, de Prusse, de Courlande, &, &. Avec des Remarques particulieres sur le genie, les moeurs, les usages de ces Nations; sur la nature & les productions de leurs climats. Ensemble un precis historique concernant la Laponie, les Tartares, les Cosaques, les Ordres Militaires des Chevaliers Teutoniques & Livoniens; la notice des Scavans & illustres; des metropolites, des patriarches de Russie; des archeveches & eveches de Pologne; des prince contemporains, &, &. Par M. Lacombe, avocat. – P.: Chez Jean-Thomas Herissant, Libraire, 1762. – T. 2. – 730 p. – Р. 588-589.

1043. Guyot Desfontaines P.-F., abbe. Histoire des revolutions de Pologne. Depuis le commencement de cette Monarchie jusqu’a la mort d’Auguste II… – T. 2. – P. 11-13.

1044. Ibid. – P. 13-14.

1045. Ibid. – T. 1. – P. 241.

1046. Ibid. – P. 51-53.

1047. Ibid. – T. 2. – P. 60.

1048. Ibid. – P. 187-188.

1049. Ibid. – P. 191, 193.

1050. Ibid. – P. 188.

1051. Ibid. – P. 193.

1052. Dmytrychyn I. Gregoire Orlyk… – P. 217.