Їі фактичний бік

Луняк Євген

Звичайно, праця Вольтера мала багато історичних, географічних і термінологічних вад, на які справедливо вказували сучасники. Не говорячи вже про транскрибування місцевих власних назв та імен (це завжди було проблемою для французів), за що йому дорікав, зокрема, Шувалов і які, за словами останнього, автор «скалічив так, як йому подобалось, що їх майже неможливо навіть упізнати» [1079], наприклад, у Вольтера Сула – Sol, Сож – Sossa, Пропойськ – Prospok, Будища – Budis тощо [1080]), можна згадати і серйозніші хиби, відзначені тогочасними та пізнішими критиками.

Критично оцінюючи доробок Вольтера в славістиці, вищезгаданий Михайло Трохимович Каченовський давав нищівну характеристику «Історії Російської імперії за Петра Великого»:

«Вольтерово предисловие, которое назвал он историческим и критическим, приличнее было бы назвать шутовским… Вольтер на каждом шаге спотыкается, погрешая то в хронологии, то в географии, то в описании не только подробностей, но и главных происшествий; a что всего хуже, он писал не как беспристрастный философ, но как француз, погрязший в предрассудках о невежестве и недостоинстве русских, которых по его описаниям можно почесть настоящими дикарями» [1081].

Не вдаючись до детального аналізу всіх недоладностей у творі Вольтера, підтримаємо думку сучасного російського історика Сергія Олексійовича Мезіна, що географічна складова його уявлень про Російську імперію була найслабшим місцем у роботі [1082]. Для зразку наведемо кілька подібних неоковирностей. За словами Вольтера, форт Святої Єлизавети (сучасний Кіровоград) розташовано на Дніпрі [1083], трохи північніше Полтави височиє «череда гір» [1084], а територію «від Смоленська до Москви» він недоречно, але в традиціях свого часу, називає Білою Руссю [1085]. Втім, просвітник і сам усвідомлював своє погане ознайомлення з географією країни, про яку писав, і відзначав відсутність її докладних карт [1086].

Незважаючи на суттєві недоліки, твір Вольтера слід визнати досить серйозним для того часу науковим дослідженням, яке значною мірою розкриває його талант, як історика. Метр Просвітництва не лише віддає належне опису фактів минулого, але й формулює основні принципи історіописання у дусі нових віянь своєї епохи, які вважав базовими для кожного дослідника: «Жодна правда не може бути прихована!», «Кажіть вічності лише те, що достойно вічності!», «Історія потребує освітлення філософією!» [1087].

Прагнучи покращити суспільство та розглядаючи кожен свій твір, як дидактичний посібник для освіченої публіки, й насамперед для монархів, Вольтер з ретельністю підбирав і компонував факти, щоб вони складалися у логічний ланцюжок і мали для читача повчальний характер, підштовхуючи до усвідомлення важливості таких цінностей, як мир, добро, справедливість, розум. Саме тому він відкидав описову історію, як просто детальний переказ фактів або банальних істин, а саме такий підхід до висвітлення минулого, на його думку, домінував тоді в історіографії.

В цьому плані можна згадати, як Вольтер шукав раціональне та корисне пояснення суду та фактичного вбивства Петром І свого сина Олексія, яке сприймалося актом безсердечним і аморальним. З одного боку, історик не хотів нашкодити світлій пам’яті свого героя, з іншого – не міг іти проти власного сумління, тому йому доводилося радитися з цього приводу з д’Аламбером і Шуваловим. Врешті-решт, він виправдав цей нелюдський прояв насильства сумнівним благом держави [1088].

Просвітник обстоював ідею, що багато фактів взагалі підлягають забуттю, якщо вони не несуть цінності для майбутніх поколінь і нічому не вчать. Разом з тим, демонструючи неабиякий літературний дар, він намагався зацікавити читача, використовуючи великий арсенал словесних прийомів, оригінальних думок і несподіваних висновків. Особливістю стилю Вольтера є повсякчасні метафори, іронія та сарказм. Для прикладу наведемо кілька фрагментів з його «Історії Російської імперії за Петра Великого». Згадуючи про несприйняття в Україні шведів і боротьбу місцевого населення проти загарбників, просвітник з сумною іронією констатує, чітко показуючи своє негативне ставлення до завойовницьких походів: «Селян, яких вдавалося схопити, часто забивали до смерті. Це були, як ми називаємо, закони війни» [1089].

При цьому Вольтер полемізує з Нордбергом, який будучи капеланом Карла ХІІ, а, значить, особою духовною, не лише не заперечував подобного насильства проти мирного населення, але й виправдовував його. Філософ зазначає:

«Але, якщо селян України могли вільно вішати селяни Остроготії, яких забрали до війська і які вірили, що мають право зайти так далеко, грабувати цю землю, відбираючи їжу у жінок і дітей, то чи повинні були благословляти таку справедливість сповідники та капелани цих українців (les cofesseurs & les chapelains de ces Ukrainiens)?» [1090].

Знову підкреслимо, що Вольтер був одним з перших, хто почав використовувати в літературі термін «українці», адже до цього населення України переважно означалося лише поняттям «козаки», й часто підкреслювалося, що країна має одну назву, а народ, який тут мешкає, – іншу. Поодиноке вживання штучного терміну «Козакія» не закріпилося. Розуміючи, що не всі жителі України були козаками, Вольтер і використовує логічний етнонім «українці», ставши його популяризатором.

Але найбільше задоволення отримував автор, глумлячись з коронованих осіб. В «Історії Російської імперії за Петра Великого», зрозуміло, головним об’єктом для глузувань став шведський король. Наприклад, Вольтер саркастично підмічає щодо пораненого Карла ХІІ, як після розгрому під Полтавою «було посаджено на коня того героя, який не міг цього зробити протягом усієї битви. Потреба додала йому трохи сили» [1091].

А комічний епізод, пов’язаний з переходом запорожців на бік цього монарха, який може розглядатися, як суцільний анекдот, був використаний автором, щоб підкреслити легковажність і навіть дурість правителя шведів. Вольтер з іронією пише, як гетьман і отаман запорожців, «ці два варвари», поважно зустрілися й «вирушили разом, наказавши нести перед кожним з них кінський хвіст». Зрозуміло, що тут мається на увазі бунчук – один з символів влади, який здавався французькому філософу кумедним. Проте, висміюючи варварство козаків через такий дивний звичай, він уникає подібного ставлення до турків і поляків, які також мали традицію носіння бунчука перед воєначальниками.

Далі, у висвітленні Вольтера, для закріплення укладеної угоди запорожці заприсяглися на Євангелії служити Карлу ХІІ, а потім Мазепа влаштував для них бенкет, наказавши подавати страви на срібному посуді. Понапивавшись горілки та добре погулявши, запорожці вирушили до себе, прихопивши весь посуд і меблі. Коли розпорядник бенкету зауважив тим, що вони чинять не по-людськи, ображені запорожці добилися від гетьмана видачі їм цього «нахаби», й знущалися над ним, аж доки не прикінчили ударом ножа в серце. «Такими були нові союзники, яких мав отримати Карл ХІІ», – глумливо резюмує автор [1092].

Якщо згадати безглуздий епізод зі стріляниною по своїх товаришах і споживацьке ставлення до жіноцтва з «Історії Карла ХІІ», можна побачити, що ставлення Вольтера до запорожців було насмішкувато-зневажливе. Не свідчить про симпатію до останніх і інший псевдофакт, наведений в «Історії Російської імперії за Петра Великого». У відповідності до нього, запорозькі козаки ведуть щодо жінок, котрі мешкають окремо, такий невпорядкований спосіб життя, що «часто брат має дітей від своєї сестри, а батько від своєї дочки» [1093]. Залишимо цей фрагмент без коментарів.

Трохи більшу повагу автор виявляв до Мазепи, зважаючи на його розум і здібності, проте не оминав можливості позбиткуватися й над ним. Не приводячи вже пасажу з оголеним молодиком на коні, можна зазначити кепкування автора над літнім гетьманом, котрий, стоячи на краю могили, замість того, щоб подумати про вічне, пускається на таку авантюру, як перехід на бік шведів і початок повстання проти царя [1094].

Подекуди іронічні зауваження у Вольтера стосуються й головного героя його твору. Так, згадавши про подяку полоненим шведам з боку царя, яких той назвав своїми вчителями, письменник повідомляє: «більша частина його учителів, принаймні всі нижчі офіцери та солдати, були незабаром відправлені до Сибіру» [1095].

Повертаючись до наукового аспекту цього твору, необхідно зауважити, що при всій схильності до ефектності й анекдотичності Вольтер намагався не виходити за межі дійсності та вірогідності, щоб не перетворити історичне дослідження на фарс. Можна припустити, що свідомо утрируючи події та деформуючи окремі явища, він намагався випинати ті суспільні вади, проти яких боровся. Особисто він постійно наголошує на достовірності своїх фактів. Мислитель виділяє три види неправдивості або брехні історика: 1) неправдивість у фактах, 2) неправдивість у портретах і 3) дивовижність, казковість.

Саме останній вид він вважає найбільшою вадою історіописання, яка в той же час є найпривабливішою. Також Вольтер виокремлює два рівні фальсифікації історії: несвідому та свідому.

«Бувають історичні помилки і буває історична неправда!.. – зауважує він. – Те, що я називаю історичною неправдою, зустрічається найчастіше. Підлабузництво, сатира чи безмежна любов до дивовижного змушують її вигадувати. Історик, який, щоб сподобатись могутній родині, починає хвалити тирана та негідника; або інший, що таврує пам’ять доброго правителя як монстра; чи романіст, який дає верх своїм уявленням перед правдою, – всі вони не варті уваги» [1096].

Отже, за визначенням Вольтера, сам він міг припускатися історичних помилок, але ніколи історичної неправди, оскільки не мав схильності до підлабузництва та прогинання перед владою.

Історичне бачення України та її населення, мабуть, найбільше розкривається саме в останньому творі французького просвітника й дозволяє зрозуміти його логіку, як дослідника минулого цього краю. Не акцентуючи увагу на історичних недоречностях, розглянемо насамперед його наукові погляди стосовно нашої країни. В його уявленні ці землі, що належали колись стародавній Скіфії, почали колонізуватись греками. Саме останніми, на його думку, було засновано Київ. Ознакою того, що це місто було колись візантійською колонією, є начебто архаїчні грецькі написи на руїнах київських храмів. Ця інформація є явним запозиченням від Боплана, який, цілком природно, кириличні графіті міг сприйняти за грецькі. Згодом, за Вольтером, Київ став столицею Русі (=Росії) й «великі князі руські (grands-ducs de Russie) мали тут свою резиденцію в одинадцятому столітті, перед тим як татари вторглися на Русь» [1097]. Згадаємо, що Володимира Хрестителя Вольтер вважав правителем Московії.

Автор зауважує всю складність поняття «Русь» (la Russie), відзначаючи його поділення на окремі регіональні утворення, що мають у назві ознаку величини чи кольору: Велика, Мала, Біла, Чорна, Червона. За його словами, розібратися у відмінностях цих понять іноземцю майже неможливо. Зауважимо, що Україну або Київську землю автор ототожнює саме з «Малою чи Червоною Руссю», що розташувалася по обох боках Дніпра [1098]. Цікаво, що подібну плутанину в той же час можна побачити й у «Великому історичному словнику» (1740), де відмічається, наприклад, що Галич – «місто з гарною цитаделлю та замком у Червоній або Чорній Русі (HALITZ, ville, avec une bonne citadelle & une Châtellenie, dans la Russie Rouge ou Noire)» [1099].

Водночас узагальнююче поняття «Русь», за Вольтером, цілком логічно пов’язується з Московією. Історик відзначає тенденцію до витіснення в світогляді західних обивателів однією назвою іншої. «Ми називали колись Росію Московією, – пише він, – оскільки місто Москва, столиця цієї імперії, було резиденцією великих князів руських. Сьогодні старовинне ім’я Росії вживається частіше» [1100]. По суті, після доби Вольтера поняття «Московія» остаточно вийшло з побутового вжитку, залишаючись лише терміном, яким оперували історики, або ж означаючи безпосередньо регіон Підмосков’я.

Говорячи про походження мешканців «козацької країни», Вольтер зазначає: «Українці, яких називають козаками, є поєднаним збіговиськом давніх роксоланів, сарматів і татар (Les Ukrainiens qu’on nomme Cosaques sont un ramas d’anciens Roxelans, de Sarmates, de Tartares réunis)» [1101]. Тут він явно суперечить Боплану, який постійно підкреслює приналежність козаків до руської нації й використовує стосовно них дефініції «Rus», «Russiens» [1102].

Підданих царя останній називає лише «московитами». Проте в часи Вольтера термінологічна ситуація кардинальним чином змінилася. Тепер уже злилися поняття «Московія» та «Росія», і, відповідно, «московити» та «росіяни». Було очевидно, що «козаки» докорінно відрізняються від останніх і є окремою нацією. Однак парадокс полягав у тому, що до ХVІІІ ст. її називали тією ж самою назвою. Використання етноніму «українці» для означення мешканців України було логічним й обґрунтованим, тож Вольтер використовує саме цей термін. Прикметно, що в «Історії Карла ХІІ», створеній за тридцять років до того, запорозьких козаків просвітник називав «збіговиськом давніх русинів (=росіян), поляків і татар (c’est un ramas d’anciens Russes, Polonais et Tartares)» [1103].

В новому творі замість русинів постали «роксолани», а замість поляків – «сармати». Мотив такої заміни можна пояснити. Поляків часто називали «сарматами», наприклад, в цьому контексті можна згадати популярну тоді на заході франкомовну працю Юзефа-Олександра Яблоновського (1711-1777) «Імперія сарматів, сьогоднішнє королівство Польське» (1742) [1104]. Вихідців з Південної Русі іменували «роксоланами» (згадаймо Роксолану, Станіслава Оріховського-Роксолана, Роксоланію на середньовічних картах тощо).

Але, якщо у випадку з цими замінами все більш-менш зрозуміло, залишається загадкою, чому Вольтер раптом визнав українців католиками. Саме за це йому справедливо дорікав і Ломоносов. Адже всі західні автори, які писали про козаків, підкреслювали їх приналежність до «грецької віри». Про еволюцію релігійної ситуації в Україні просвітник пише наступне:

«Спочатку в цій країні були лише язичники та магометани. Вони були охрещені в римську віру, коли служили Польщі. Але зараз вони вже є християнами грецької церкви з того часу, як зробилися підданими Росії» [1105].

Цей пасаж тим дивніший, що в «Досвіді про звичаї та дух націй» він сам наголошував щодо передумов Хмельниччини на тому, що «козаки сповідували грецьку релігію, і це також було значною причиною, щоб зробити їх непримиреними щодо поляків» [1106]. Ці факти свідчать, що Вольтер не досить добре розбирався в минулому України. Також, можливо, відзначивши нестійкість козаків у вірі та пожертвувавши правдивістю заради ефектності, він намагався відтінити, якими ненадійними були нові союзники шведів. Слід відзначити, що Вольтеру була добре відомою й історія охрещення Русі, головну роль у якому Ольги та Володимира він сам не раз підкреслював [1107].

Звичайно, історія «козацької країни» не була в центрі уваги Вольтера. Проте, пишучи про Росію, він не міг оминути таких моментів, як прилучення України під царський скіпетр у 1654 р., подальший розбрат між козацькими угрупованнями, Кримські походи. Оскільки останні приходяться вже на добу Петра І, їх він розглядає більш детально. Хоча щось нове побачити в даному випадку складно, бо, по суті, просвітник лише переказує інформацію запозичену у де ла Невілля. Містяться у Вольтера побіжні згадки про участь козацьких загонів в Азовських походах і битвах на початковому етапі Північної війни та про участь в будівництві Петербурга робітників з України [1108].

Найпильніше, безумовно, автор розглядає події 1708-1709 рр. Немає сенсу переповідати тут опис шведського походу в Україну, який в цілому подібний до картини, поданій в «Історії Карла ХІІ», хіба що з більшим акцентуванням тепер ролі російського царя. Серед головних моментів української історії, позначених у Вольтера, згадаємо лише перехід Мазепи на бік шведів, руйнування Батурина, обрання гетьманом Скоропадського, локальні бойові дії в Україні, приєднання до Карла ХІІ запорожців, Полтавську баталію, бендерську втечу.

Головним спонукальним мотивом, який змусив старого Мазепу на порозі смерті зрадити свого володаря й перекинутися до ворога, на думку просвітника, були особисті амбіції гетьмана, що навіювали йому бажання унезалежнитися. Вказуючи на відсутність у того підтримки серед широких верств козацтва, автор не забуває зробити не зовсім справедливий комплімент царській владі про те, що козаки не послухалися свого поводиря, оскільки «не хотіли жодним чином зраджувати того монарха, на якого не мали ніяких причин нарікати» [1109]. Це суперечить словам самого ж Вольтера про форсований наступ Росії на права та вольності козаків, які майже повнісю втратили свою автономію під царською владою.

Навряд чи можна сприйняти інакше як лестощі на адресу Петербурга з боку «короля філософів» абсолютизування дня Полтави, який подарував «щастя найбільшій імперії світу» [1110]. Хоча в той же час не можна не погодитись з продуманим політологічним аналізом у нього ситуації, що склалася на той момент у Швеції та Росії:

«Ризик, який існував між цими супротивниками, не був однаковим. Якби Карл втратив своє життя, яке піддавав небезпеці стільки разів, він лише б став трохи меншим героєм. Провінції України, кордони Литви та Росії припинили б спустошуватись, Польща б нарешті повернулась до спокійного життя з законним королем, який на той час вже відновив зв’язок із царем, своїм добродієм… Але, якщо загинув би цар, величезні заходи виявилися б даремними для всього людського роду і були б поховані разом з ним, а найбільша б імперія світу поринула б у хаос, з якого навряд чи б вилізла» [1111].

Таке вихваляння Вольтером Петра І, як згодом його доньки, а пізніше й Катерини ІІ пояснюється тим, що саме в цих правителях він бачив найбільше рис освіченого монарха, чи філософа на троні. Це був саме той ідеал володаря, який найбільше імпонував метру Просвітництва. З іншого боку, ідеалізація російських правителів певною мірою пояснюється віддаленістю Вольтера від цієї країни та не досить повною обізнаністю з її життям.

Після 1709 р. згадки про Україну в «Історії Російської імперії за Петра Великого» стають рідкими. Вольтер згадує про перебування козаків-вигнанців під протекторатом Туреччини, про козацько-татарсько-польський похід, до якого приєдналися й кілька шведських загонів, на Київщину в 1711 р., що спричинило відповідний Прутський похід росіян, а також про українське питання в ході російсько-турецьких мирних переговорів. Однак в перебігу Північної війни Україна вже не була такою цікавою для мислителя, як напередодні та в часи Полтави. Серед інших визначних моментів, пов’язаних з Україною в творі Вольтера, можна згадати хіба що про величезний вплив у питаннях реформування церкви на Петра І Феофана Прокоповича (Theophane Procop, ou Procopovitz) та його участь у цих змінах [1112].

Хоча смерть Петра І припала на 1725 р., а твір Вольтера присвячувався його правлінню, окремі авторські ремарки торкаються сучасності, тобто періоду написання цієї праці в 1757-1759 рр. Деякі з них стосуються України. Так, згадуючи про полковий устрій у Гетьманщини, він зазначав:

«На чолі цих десяти полків стоїть ватажок, обраний більшістю голосів, якого називають гетьман або ітман (nommé hetman ou itman). Цей керівник нації не має повної влади. Сьогодні це один з придворних вельмож [мається на увазі Кирило Григорович Розумовський – Є. Л.], якого правителі Росії дають козакам у якості гетьмана. Правильніше сказати, це губернатор провінції, подібно до тих наших губернаторів у країнах, що наділені ще певними привілеями» [1113].

В останніх словах мислителя можна побачити передчуття поступового згортання автономії «козацької країни», що вже явно заважала розвитку централізованої імперії. Як відомо, вже незабаром Катерина ІІ, мудрість якої Вольтер возвеличував, ліквідує самоуправління України, перетворивши її на рядову провінцію своєї неосяжної держави. Сам філософ стане свідком цього незворотнього процесу.

Примітки

1079. Staelin J. de. Anecdotes originals de Pierre le Grand… – Р. 313.

1080. Voltaire. Oeuvres completes. – T. 24. – 1784. – Р. 180, 181, 185, 191.

1081. К[аченовский М. Т.]. История Российской империи в царствование Петра Великого… – С. 61-68.

1082. Мезин С. А. Взгляд из Европы… – С. 101.

1083. Voltaire. Oeuvres completes. – T. 24. – 1784. – Р. 43.

1084. Ibid. – P. 187.

1085. Ibid. – P. 30.

1086. Ibid. – P. 184.

1087. Ibid. – 19-22.

1088. Мезин С. А. Взгляд из Европы… – С. 105-106.

1089. Voltaire. Oeuvres completes. – T. 24. – 1784. – Р. 185.

1090. Ibid.

1091. Ibid. – P. 191.

1092. Ibid. – P. 186-187.

1093. Ibid. – P. 43.

1094. Ibid. – P. 178.

1095. Ibid. – P. 195.

1096. Ibid. – P. 19-26.

1097. Ibid. – P. 42.

1098. Ibid. – P. 30-31, 41.

1099. Le Grand Dictionnaire Historique… – 1740. – T. 4. – Lettres F-H. – P. 15.

1100. Voltaire. Oeuvres completes. – T. 24. – 1784. – P. 30.

1101. Ibid. – P. 42.

1102. Beauplan Guillaume Le Vasseur de. Description d’Ukranie. – 2002. – P. 38-40, 53, 81, 107, 116.

1103. Voltaire. Histoire de Charles XII… – Р. 171.

1104. Jablonowski J.-A., comte prusse. L’Empire des Sarmates, aujourd'hui Royaume de Pologne. – Halle: Jean-Chretien Hendel, 1742. – 164 p.

1105. Voltaire. Oeuvres completes. – T. 24. – 1784. – Р. 43.

1106. Voltaire. Essai sur les moeurs et l’esprit des nations… – T. 4. – P. 399-400.

1107. Voltaire. Oeuvres completes. – T. 24. – 1784. – Р. 68-69; Voltaire. Essai sur les moeurs et l’esprit des nations… – T. 2. – P. 47-48.

1108. Voltaire. Oeuvres completes. – T. 24. – 1784. – Р. 42, 93-96, 112, 156, 167.

1109. Ibid. – P. 182.

1110. Ibid. – P. 194.

1111. Ibid. – P. 189-190.

1112. Ibid. – P. 335.

1113. Ibid. – P. 42-43.