«Історія Карла ХІІ» про Україну
Луняк Євген
Звичайно, як і в інших розвідках, значну увагу в «Історії Карла ХІІ» приділено бойовим діям 1708-1709 рр. Події в Україні для мислителя мають тим більше значення, що саме на них будується його прагнення дати яскравий урок монархам Європи, щоб у віддзеркаленні долі Карла ХІІ вони побачили свої потворні вади: егоїзм, жагу слави, безмірні амбіції. Не деталізуючи загальний характер опису походу шведського короля до «козацької країни», який в цілому є схожий з творами інших авторів, потрібно акцентувати ті особливості, що вирізняють саме працю Вольтера. Наприклад, бідуванням шведів в Україні, до яких привела їх королівська зарозумілість, історик приділяє значно більше уваги, ніж їхнім бойовим зіткненням з росіянами, оскільки саме це дозволяє унаочнити, наскільки піддані можуть постраждати від безглуздих рішень свого повелителя.
Французький мислитель постійно підкреслює діаметральну протилежність козаків, що зберігають розбишацькі традиції напіванархічного ладу, цивілізованим народам Європи. Він наголошує, що українці (саме такий термін вживав сам Вольтер, ставши одним з піонерів у його використанні), звиклі до вільного життя, живуть у рівності, свою владу обирають самі, а за найменшої незгоди з легкістю вбивають обраних ними правителів [1020].
Таке ставлення до влади, яка за християнським віровченням мала божественне походження й була недоторканою, за Вольтером, яскраво доводить, що серед мешканців України найкраще збереглися пережитки первісної демократії, ніж в будь-якій іншій країні. Одночасно просвітник дає цим фактом попередження й іншим монархам про те, що їхня влада минуча, а повсталий народ, доведений до крайності, є великою та безпощадною силою. Згадуючи, з якою легкістю козаки України змінювали своїх покровителів (поляків, росіян, шведів), філософ показує, що влада не визначається небесним передвизначенням, а має суто людську природу й походить від волі народу.
У випадках з козацтвом Вольтеру імпонує те, що в Україні не народ залежить від влади, а влада покірна народу з остраху перед розправою. В той же час не варто думати, що Вольтер ідеалізує волелюбне населення «країни козаків» і прагне перенести подібний лад до Європи. Навпроти, ставлення французького мислителя до подібного варварства чітко негативне, а наведені ним факти є лише застереженням про те, що подібне може мати місце і в цивілізованих державах заходу.
Українські козаки у Вольтера мають всі риси екзотичних східних дикунів. Враховуючи негативне ставлення останнього до війни та насильства, він не міг позитивно оцінювати цих природжених головорізів, «бандитів», які аж ніяк не були носіями добра та світла. Називаючи запорожців «найбільш чудернацьким народом, який коли-небудь існував на землі», він порівнює їх з флібустьєрами і вважає, що головним сенсом їхнього життя є грабежі та розбій.
«Вони нічого не бояться, і живуть вільними, – пише історик. – Вони б’ються до смерті навіть за найдрібнішу здобич з такою ж відвагою, що й Карл ХІІ, розпоряджаючись коронами» [1021].
Вольтер одним з перших поставив під сумнів бойову міць козацтва, якою так захоплювалися його попередники. Порівнюючи козацьке військо, яке уявлялося йому збіговиськом розбійників і волоцюг, з регулярною шведською армією, він зазначає, що «15 тисяч шведів, значили більше, ніж 100 тисяч козаків» [1022].
Залишаючись переконаним прибічником освіченої монархії, Вольтер підводить читача до думки, що на троні обов’язково має перебувати філософ, який, тримаючи в руках кермо влади, піклується насамперед про інтереси своїх підданих. Карл ХІІ явно не підходив для такої ролі, куди ближчим до неї для Вольтера була постать російського царя, який більше дбав про свою державу та народ, ніж про себе. Хоча й Петра І він не вважає бездоганним володарем, підкреслюючи його жорстокість і свавілля. Зокрема, відмічаючи шанобливе ставлення царя до високоповажних полонених шведів, Вольтер пише:
«Але той самий правитель, який так добре ставився до шведських генералів, наказав колесувати всіх козаків, що потрапили йому в руки» [1023].
Цікаво, що в своєму іншому творі, присвяченому цим подіям, «Історії Російської імперії за Петра Великого» історик віддіняє повагу до шведських високопосадовців з боку Петра І уже за допомогою іншого протиставлення: заслання простих солдатів з армії Карла ХІІ до Сибіру [1024]. Вочевидь, він розумів, що це краще узгоджується з логікою подій, оскільки масові страти козаків відбувалися й до Полтави.
Велику цікавість в історіографічному плані представляє собою екскурс в минуле козацтва, зроблений автором. Це, по суті, стислий історичний нарис, який дозволяє зрозуміти погляди Вольтера на походження та діяльність козаків. Саме ці уявлення відіграли визначну роль в європейському баченні України. Однак, незважаючи на досить сумлінне вивчення різноманітних матеріалів, Вольтер в цьому відношенні проявив себе здебільшого не як науковець, а скоріше, як збирач історичних анекдотів і їх саркастичний переповідач. Витоки козацтва він подавав наступним чином:
«Це збіговисько давніх русинів (=росіян), поляків і татар (c’est un ramas d’anciens Russes, Polonais et Tartares), що сповідувало в якості релігії, щось подібне до християнства та займалося розбоєм» [1025].
Розповідаючи про Січ і відзначаючи закритий доступ на неї жінкам, він свідчить, що вербування нових бійців до своїх лав козаки здійснюють, забираючи «всіх хлопчиків в 20-30 льє навколо, яких вирощують у своїх звичаях» [1026]. Щоліта козаки вирушають у грабіжницький похід, щоб отримати щедру здобич, «воювати з іншою метою, як грабувати, вони вважають смішним» [1027].
У викладі Вольтера запорозькі козаки, що перейшли на бік Карла ХІІ, постають жадібним до грошей, вічно п’яним, недисциплінованим і непокірним озброєним диким натовпом. Він повідомляє, що, начебто, взявши 60 тисяч флоринів від Петра І, запорожці з легкістю зрадили свого володаря й перейшли до Карла ХІІ, а, коли останній просив продемонструвати їх своє вміння стріляти з довгих карабінів, ті почали стріляти з відстані в 600 кроків по своїх же тиловиках, вбиваючи недавніх товаришів [1028].
Останній епізод є неймовірним, виглядає суцільно анекдотичним і дозволяє зрозуміти наскільки далекими від європейської цивілізованості вважав мислитель українських козаків. Проте саме цей пасаж дозволяє автору показати весь нерозум шведського короля, який прийняв до своєї армії «цих бандитів, додавши до них кілька тисяч валахів, яких йому продав хан Малої Татарії» [1029]. Отже, ці ненадійні союзники склали майже половину війська Карла ХІІ, що збільшило його чисельно, але погіршило якісно, й це зіграло свою роль у поразці під Полтавою.
Примітки
1020. Voltaire. Histoire de Charles XII… – Р. 171.
1021. Ibid. – P. 171-172.
1022. Ibid. – P. 165.
1023. Ibid. – P. 186.
1024. Voltaire. Oeuvres completes. – T. 24. – 1784. – Р. 195.
1025. Voltaire. Histoire de Charles XII… – Р. 171.
1026. Ibid.
1027. Ibid. – P. 171-172.
1028. Ibid.
1029. Ibid. – P. 172.