«Історія Карла ХІІ», її джерела

Луняк Євген

Серед доволі обширного переліку французьких книг, що зачіпали історію Північної війни в «козацькій країні» та діяльність Мазепи, жодна не мала такої популярності й не викликала такого ажіотажу, як досить невелика за обсягом «Історія Карла ХІІ» Вольтера, що побачила світ у 1731 р. Цей твір був одним з перших досліджень Вольтера, або Франсуа-Марі Аруе (1694-1778), на історичному поприщі. Зауважимо, що ця книга була не так давно перекладена й опублікована російською мовою [1012].

Виходячи зі своєї концепції, що історія неодмінно повинна вчити, просвітник обрав постать цього шведського короля, щоб на його прикладі дати урок всім іншим монархам щодо мінливості їхньої долі, яка може супроводжуватися різким переходом від цілковитого обожнювання та плазування до загального осуду й кепкування. Водночас своїм твором мислитель протиставляв мудрість і розум черствому егоїзму шведського володаря, його сліпій ненависті, пихатості, упертості та самовпевненості. Задум написати «Історію Карла ХІІ» з’явився у Вольтера ще під час його подорожі до Англії (1726-1729) [1013]. Філософ був щиро захоплений суспільним ладом цієї держави й важав, що запорукою її процвітання є обмеженість королівської влади та набагато більша демократичність правління, на відміну від абсолютизму у Франції та більшості інших країн Європи.

Безпосереднім поштовхом до написання книги стало його ознайомлення з працями де Лімьє та Нестезюрануа, які містили возвеличення двох монархів, відповідно, у першого – Карла ХІІ, а у другого – Петра І. Віддаючи належне раціоналізму російського царя, Вольтер був далекий від його ідеалізації, адже в основу свого бачення подій покладав тверде переконання, що короновані особи суть прості люди з коронами на голові, які в силу обставин опинилися при владі, а не Богом визначені правителі. «Історія Карла ХІІ» мала стати своєрідним нагадуванням про ті лиха й страждання, до яких може призвести безмежна влада монарха. Пізніше він зауважить з певною долею симпатії про демократичні традиції й волелюбність українського козацтва. Разом з тим, будучи переконаним ворогом будь-якого насильства, він категорично заперечував війни, вважаючи їх безглуздям. А саме війна була головним ремеслом козаків.

Вольтер наголошував на своїх ідеях, адресуючи їх до вінценосних персон: «Немає жодного з правителів, який, читаючи про життя Карла ХІІ, не отримав відрази до безумства завоювань, бо чи є на світі володар, який міг би сказати: «Я маю більше хоробрості та мужності, міцнішу силу духа та загартованіше тіло, я краще розуміюся на війні та маю краще військо від Карла ХІІ»? Хіба всі ті пригоди, коли після стількох перемог цей король став таким нещасним, не стали б уроком для всіх інших правителів, які б мали таке ж марнославство, але менше таланту та засобів?» [1014]. Поділяючи королів на тиранів і добродіїв, Вольтер виокремлює категорію завойовників, які є ближчими до перших, ніж до других. Тому очевидним звучить його висновок, що «Повелителями, які мають найбільше право на безсмертя, є ті, хто зробив якесь добро людям» [1015].

Французький просвітник провів сумлінну роботу зі збору докумен-тальних свідчень про події, що оточували життя шведського монарха, вивчаючи їх фактичну складову. Великого значення він надавав точності та правдивості наведених ним повідомлень. Проте слід пам’ятати, що кожен з фактів, поданих Вольтером, був ним ретельно підібраний у відповідності до загального задуму свого твору й має важливе значення для його концепції.

У передмові до своєї книги Вольтер вказує основні джерела, зокрема, й неопубліковані, якими він користувався при здійсненні свого дослідження: свідчення дипломатів Фрідріха-Ернста фон Фабриція та Шарля-Генріха де Герісі де Фіервіля, французького найманця на шведській службі полковника де Вільлонга та польського магната Станіслава Понятовського. Слід зазначити, що роботу з доопрацювання й доповнення своєї «Історії Карла ХІІ» Вольтер не припиняв протягом всього життя, вважаючи цей твір одним зі своїх кращих історичних досліджень.

Він корегував свою працю у відповідності до джерельних свідчень Адлерфельда, де ла Мотре та Нордберга, з двома останніми навіть мав особисте листування; звертався за консультацією до Йогана Матіаса фон дер Шуленбурга (1661-1747), німецького полководця, що в роки Північної війни командував саксонсько-польською армією; мав дружні взаємини зі Станіславом Лещинським, при дворі якого у Люневілі часто гостював. Колишній польський король навіть надав підтримку Вольтеру, як автору «Історії Карла ХІІ», наказавши в 1759 р. опублікувати спеціальну постанову, у якій повністю підтверджував правдивість наведених істориком свідчень [1016]. Саме при дворі Лещинського, за повідомленнями Борщака, Вольтер мав цікаве знайомство з Григором Орликом, що мешкав неподалік у замку Дентевіль. Таке знайомство уявляється цілком вірогідним.

Борщак доводить тезу, що гетьманич не лише надавав консультації «королю філософів» з українських питань для удосконалення «Історії Карла ХІІ», але й намагався впливати вже на процес її написання. Як зазначає цей дослідник, вже наприкінці 1729 р. Григір не лише знав про роботу Вольтера над своїм твором, але й звертався до свого батька з проханням надіслати йому матеріали про Мазепу, щоб висвітлити діяльність того у вигідному для себе ракурсі. За твердженням Борщака, матеріали, отримані від екзильного гетьмана, його син через знайомих передав Вольтеру, а згодом, як вже зазначалося, мало місце і їхнє особисте знайомство [1017].

Проте важко сказати наскільки філософ і гетьманич «мали велику симпатію один до одного», про що пише той же Борщак [1018]. А, якщо згадати значні промахи просвітника в українознавчому аспекті та в цілому насмішкувате та скептичне його ставлення до України та козаків, досить сумнівно, щоб їхнє поверхове знайомство могло носити ознаки плідної співпраці. До того ж в «Історії Карла ХІІ» зовсім не згадується ім’я Пилипа Орлика, одного з головних соратників Мазепи і батька Григора.

Відома сучасна французька дослідниця Ірина Дмитришин, авторка цікавого й ґрунтовного життєпису Григора Орлика, зауважує, що «дружба Орлика з Вольтером і його патронат над сторінками, присвяченими козакам і Україні в «Історії Карла ХІІ» Вольтера», залишаються непідтвердженими, а головними інформаторами з українських справ для «короля філософів» були Станіслав Понятовський і Шуленбург [1019].

Свідчення з цікавої для себе тематики Вольтер продовжував збирати й надалі, працюючи над біографією Петра І та ведучи жваве листування з російським двором.

Примітки

1012. Вольтер. История Карла ХІІ, короля Швеции и Петра Великого, императора России. – СПб: Лимбус Пресс, 1999. – 304 с.

1013. Акимова А. А. Вольтер. – М.: Молодая гвардия, 1970. – 448 с. – С. 84; Cоловьев Д. Послесловие переводчика // Вольтер. История Карла ХІІ… – С. 261-265.

1014. Voltaire. Histoire de Charles XII… – Р. 8.

1015. Ibid. – P. 5.

1016. Ibid. – Р. 20-21.

1017. Борщак І. Вольтер і Україна… – С. 119-122; Борщак І. Великий мазепинець Григор Орлик // Різніченко В. Пилип Орлик – гетьман України. Борщак І. Великий мазепинець Григор Орлик: Історичні оповіді / Передмови та примітки В. О. Шевчука. – К.: Український письменник, 1996. – 302 с. – С. 148.

1018. Борщак І. Великий мазепинець Григор Орлик… – С. 251.

1019. Dmytrychyn I. Gregoire Orlyk. Un cosaque ukrainien au service de Louis XV. – P.: L’Harmattan, 2006. – 373 р. – Р. 350.