Частина 2

Парнікоза І.Ю.

Сонця клопочуться в озерах

Спадають гуси до води,

В далеких пожиттєвих ерах

Мої розтанули сліди.

В. Стус

Продовжуємо розпочату в попередній частині розповідь про історичний шлях окремих елементів київської заплави. Цього разу наша розповідь про острів Міжмостний, острів Малий Гідропарк, Печерську косу, що стала Наводницьким парком, а також острів навпроти Видубицького монастиря що став урочищем Нижня Теличка.

Острів Міжмостний (назва запропонована нами, № 6, ) в минулому, що добре помітне на мапах ХІХ ст., являв собою видовжений півострів острова Муромець, розташований у гирла каналу прокладеного між островами Труханів та Муромець. Цей канал був створений саперами у 1777 р. і носив назву Пробитець. Станом на початок ХІХ ст. він перетворився на широку протоку між островами, яку називали власне Чорториєм, на відміну від заострівного рукава Десни, який називали Десенка. Саме в такому значенні вживаються ці топоніми станом на середину ХІХ ст., зокрема, гідрологом М. Максимовичем, який керував роботами з регуляції Дніпра в Києві. Наразі ці топоніми часто застосовують як синоніми. У 1851 р. Чорторий було перекрито дамбою (загатою). На місці Чорторию, таким чином, з часом утворився перешийок між островами. Було перекрито також протоки, які перетинали острів Муромець: Небешівську та Бобровню. Такою ситуація показана станом на мапах 1894, 1896, 1903 та 1910 рр.

На мапі 1930 р. в районі сучасного острова Міжмостного топографічна ситуація не зазнала суттєвих змін.

Втім, в цей час острів Міжмостний був додатково був з’єднаний з островом Муромець двома загатами, які добре помітні на мапі 1943 р. Цікаво також, що затока по трасі колишнього Пробитця – Чорторию, в цей час отримала назву – затока Чорторий. Під такою назвою вона фігурує і на деяких сучасних мапах.

1943 р. островом Муромець з боку лівого берега, був прокладений міст, який пройшов трасою колишнього перешийку. Останній з півночі сполучав острів Міжмостний з островом Муромець. 1941 та 1943 р. по трасі цього мосту і далі на правий берег (траса сучасного Північного мосту) діяла радянська понтонна переправа.

Картографія 1940-х рр. представляє острів Міжмостний як суцільно вкритий луками. Наявність дамб та мосту дозволяла мешканцям прилеглих сіл вивозити звідси сіно.

Станом на 1945-1978 рр. острів Міжмостний зберігав зв’язок з Муромцем. Точно встановити коли острів втратив цей зв’язок за картографічними матеріалами важко. Імовірно, це відбулося у 1976-78 рр. внаслідок підняття рівня води у Дніпрі у зв’язку з будівництвом Канівського водосховища.

На лоції 1982 р. Міжмостний острів представлений як відокремлений острів. Присутня і підписана затока Чорторий.

Наразі острів Міжмостний повністю ізольований від Муромця та лівого берега. Хоча фрагменти південної дамби збереглися до наших днів. Натомість північна дамба, імовірно, затоплена. Зважаючи на ізольованість, на острові присутні лише окремі стоянки рибалок та любителів дикого відпочинку. Від колишніх лук не лишилося й сліду – після припинення затоплення острів вкрився листяним лісом.

Наразі на острові панує листяний ліс, сформований тополею чорною, осикою, вербою білою, в’язом гладеньким та ін. В північній частині острова виявлено навіть велике дерево липи серцелистої. Загалом це дерево рідко трапляється на заплаві. В тутешньому лісі чітко виражений перший ярус деревостану, представлений велетенськими 60-70 річними екземплярами тополі чорної чи осокора. В чагарниковому ярусі найчастіше трапляються свідина криваво-червона, крушина ламка та аморфа чагарникова. Стовбури дерев та чагарників обплітають пагони дівочого винограду п’ятилисточкового та хмелю. З огляду на це тутешні ліси ще більше нагадують тропічні джунглі. Одразу помітно, що сюди не дотягнулася усюдисуща рука лісника чи зеленбудівця. Деревостани острова природні, про що свідчить наявність дерев усіх вікових груп. Змучені життям велетні валяться, щоб дати в свою чергу можливість розвиватися численним грибам, мікроорганізмам та забезпечити схованки для тварин. Їх місце одразу займають молоді дерева. Існування лісу не переривається. Наявність старих, а інколи сухостійних дерев з численними дуплами створює тут надзвичайно сприятливі умови для гніздування птахів та схованки кажанів. З заходу у тіло острова вдаються неглибокі затоки зарослі по берегам щільною прибережною рослинністю. Це справжній рай для молоді риб, водоплавних птахів та коловодних ссавців, таких як бобер чи норка. А коли дивишся на спокійну гладь сучасної затоки Чорторий, не віриться, що колись тут вирувала дніпровська протока ().

Острів мало порушений людиною, біля його берегів ще не має плавучих «шанхаїв». Втім він знаходиться у небезпеці. Адже з початку 2000-років постійно з’являлися плани щодо будівництва мостів та господарського освоєння цього острівця. Натомість у розробленому групою акад. НАНУ Т. Л. Андрієнко обґрунтуванні на національний парк «Дніпровські острови» пропонувалося включити цей острів до складу заповідної зони парку. У 2019 р. за обґрунтуванням автора та клопотанням Київського еколого-культурного центру острів Міжмостний та озера на Трухановому острові оголошені ландшафтним заказником місцевого значення «Труханів острів». Цього мало острів має бути включений в заповідну зону національного парку «Дніпровські острови».

Острів Малий Гідропарк (№7, ) – за походженням являє собою східну частину Венеційського острова (Гідропарку). Необхідно зазначити, що сам Венеційський вперше став островом лише на короткий період з 1877 по 1884 рр. після великої повені, яка скерувала частину вод в лівобережний рукав та утворила Русанівську протоку. Пізніше було збудовано три загати на Русанівській протоці, і протока перетворилася на ланцюжок озер.

Вдруге і до сьогоднішнього часу Венеційський став островом у 1960 р. після штучного поглиблення Русанівської протоки. Хоча звичайно і раніше це лівобережне урочище перетворювалося на острів щорічно під час великих дніпрових розливів. В цей час вода наповнювала і внутрішню протоку Венеційського острова. Входячи в острів з північного сходу, ця протока одразу повертала під гострим кутом на схід. Сучасний острів Малий Гідропарк складав ліву губу початку цієї протоки. Згодом ця губа була відмита від основного масиву Венеційського острова та перетворилася на сучасний острів Малий Гідропарк, який ми бачимо вже на мапі 1960 р.

Незважаючи на те, що Малий Гідропарк станом на 1960-ті рр. являв собою окремий острів, на мапах пізнішого періоду він інколи позначався досить умовно, інколи навіть як півострів Венеційського острова.

Наразі острів Малий Гідропарк, як і острів Міжмостний, перетворився на вкритий заплавним лісом заповідний куточок. Тож не дарма розробники першого проекту НПП «Дніпровські острови» пропонували включити його до заповідної зони.

Південна частина острова Венеційського (Гідропарк) та острів Малий Гідропарк номінально увійшли до створеного 2004 р. регіонального ландшафтного парку «Дніпровські острови». Малий Гідропарк віднесений до заповідної зони, а острів Венеційський – до зони стаціонарної рекреації (що у випадку його південної частини неправильно). Проте реальної охорони жоден з цих об’єктів поки не отримав. Автором обґрунтовано включення цих об’єктів до проектованого ландшафтного заказника місцевого значення «Венеційський». Другим кроком має стати включення даних об’єктів до національного природного парку Дніпровські острови.

Печерська коса (№8, ). Характеризуючи малі острови Дніпра необхідно також згадати про так звану Печерську косу. Імовірно, дана коса відклалася переважно з матеріалу розмитої Почайнинської коси. Водночас її поява могла бути викликана також ерозійними процесами, які посилися в XVIII ст., коли інженерна команда Києво-Печерської фортеці знищила рослинність та пошкодила ґрунт на схилах Лаври для влаштування палісадника. Тоді зсув наніс значних пошкоджень горі.

Найранішим відомим нам зображенням Печерської коси є мапа 1774 р., де показаний великий масив, що вдається у русло Дніпра, навпроти лаврської цитаделі та вище гирла малої річки Неводничі. Розташування Печерської коси на цій мапі навпроти великого яру на схилах Печерських висот, показаного на мапі, вірогідно підтверджує ерозійну версію її походження. На мапі також показаний наплавний міст, який проходить через косу.

На частині мап сер.-кін. ХVIII ст. Печерську косу взагалі не показано, що значно утруднює реконструкцію її динаміки. Втім, на тих досить численних мапах, на яких її зазначено (зокрема на мапах 1786 та 1799 рр.), вона зберігає положення навпроти Лаври та напівкруглі абриси.

Суттєві зміни у конфігурації та розміщенні Печерської коси зафіксовано на початку ХІХ ст. Імовірно, внаслідок розмивання та перевідкладання матеріалу з північної частини Печерської коси на південь, вона розтягнулася нижче по течії в район гирла річки Неводничі. Наявність Печерської коси з півночі, вірогідно, призвела також до накопичення наносів в районі гирла річки Неводничі, що додатково сприяло росту коси з півдня. Видовжена на південь ця коса показана, зокрема, на мапі 1812 р.

На мапі 1812 р. на цій мілині показано вихід двох мостів (наплавних): підписаних «Нового мосту» та мосту «Поточного року». Переправи прикривають розташовані на косі укріплення бастіонного типу. Мабуть були лише заплановані у зв’язку з загрозою походу Наполеона але не реалізовані.

Сам наплавний міст ми бачимо на малюнку Києва В. Ріхтера, 1820 р. На мапі 1833 р. показано що верхня частина Печерської коси піддається розмиву. Натомість зазначено нове гирло річки Неводничі, яка тепер вимушена була пробивати собі шлях до Дніпра через перевідкладений матеріал коси, а також Санкт-Петербурзька дорога до переправи.

Станом на середину-кінець ХІХ ст. продовжувалося розмивання та перевідкладання Печерської коси нижче за течією Дніпра. Зважаючи на це, її абриси остаточно змінилися з напівкруглих до витягнуто-трикутних.

Будівництво Дарницького залізничного мосту в 1870 р. сприяло подальшому розмиванню Печерської коси, від якої станом на 1896 р. залишилася невелика за площею прибережна тераса від Волов’ячої гори (територія музею історії України в Другій світовій війні) до струмінь-спрямовуючої дамби Дарницького мосту – сучасної Видубицької дамби однойменного озера.

Станом на першу половину ХХ ст. ситуація тут стабілізувалася. Мапи початку ХХ ст. показують на Печерській косі пральню військового госпіталя. Починаючи з 1914 р. тут – на місці колишньої Наводницької переправи зводилося послідовно три дерев’яні Наводницькі мости.

Останній з них – зведений у 1935 р. (так званий Божок) було спалено в вересні 1941 р. при відступі радянських військ з міста. 1937 р. у гирлі Неводничів також розпочалося будівництво капітального Наводницького мосту (майбутнього мосту ім. Є. Патона). У 1941 р. радянськими саперами в північній частині Печерської коси також було зведено понтонну переправу.

Під час гітлерівської окупації Києва на опорах незавершеного Наводницького мосту через Печерську косу було побудовано тимчасовий міст фон Рейхенау (Brücke von Reihenau), позначений на мапі 1943 р.

Цей міст було підірвано німцями під час боїв за Київ восени 1943 р. Після повернення до Києва совітів в листопаді 1943 р. саперними частинами Червоної армії поруч з підірваним мостом був споруджений низьководний Наводницький міст, який проіснував до весни 1944 р. З 1944 по 1953 рр. тут діяв новий висоководний міст.

Доля Печерської коси змінилася у зв’язку з будівництвом капітального Наводницького мосту (мосту ім. Є. Патона). При цьому було розібрано попередній висоководний Наводницький міст.

За два роки до завершення мосту, вже проводилися заходи з благоустрою прилеглої до нього території. Печерський виконком 4 жовтня 1951 р. ухвалив рішення закласти коло мосту на площі 11 га «парк для трудящих міста та району».

Так 1951 р. виник сучасний Наводницький парк (довгий час відомий як парк ім. Примакова). За своїм плануванням парк є стандартним зразком регулярного планування з «круглим залом», центр якого оточують багаторічні пірамідальні тополі, а в самому серці знаходиться клумба з насадженнями хвойних дерев. Радянська назва парку походила від встановленого тут бюста цього радянського військового діяча (1970 р., скульп. Ф. Коцюбинський, арх. І. Шмульсон), який наразі демонтовано.

В 1960-1970 рр. тривало закінчення спорудження дніпровської набережної, яка простягнулася від Гавані до моста імені Є. Патона. Керівником проекту став арх. В. Беспалий, консультант інж. В. Осьмак. У 1980-ті роки набережна була реконструйована.

1982 р. у Наводницькому парку розмістили скульптурну групу на честь засновників Києва (Кий, Щек, Хорив та сестра їх Либідь), яка стала одним з символів столиці України (скульп. В. Бородай, арх. М. Фещенко).

Наразі Наводницький парк площею 13.82 га належить до одного з найбільш мальовничих та відвідуваних киянами. Цьому сприяють як затишні алеї з висадженими місцевими та екзотичними видами дерев та чагарників так і популярність пам’ятника засновникам Києва серед подружніх пар. Зважаючи на це, необхідно оголосити його ландшафтним заказником місцевого значення, а в перспективі включити його територію до зони регульованої рекреації національного природного парку «Дніпровські острови».

Острів навпроти Видубицького монастиря (№10, ) – це один з найдавніше відомих київських островів, що згадується 1149 р. у руському літопису у зв’язку з переговорами київського князя Ізяслава Мстиславича з князем Ростиславом Юрійовичем:

«И в это время состояние Изяслава противу святому Михаилу у Выдобыча, въ островъ, Ростислав же приъеха ту».

Звичайно з такого лаконічного опису не зрозуміло чи був на острові якійсь двір, чи переговори відбулися у польовому таборі на нейтральній території.

Існування на якомусь з островів (невідомо чи в акурат на згаданому 1149 р.) двору підтверджує повідомлення про останнього великого київського князя Михайла Всеволодовича. Після його примирення з Данилом Романовичем, останній підтвердив права Михайла на Київ. Втім, як зазначає Г. Ю. Івакін, для того щоб реально князювати Михайлу потрібен ще був ханський ярлик. У 1241 р. князь Михайло Всеволодович Чернігівський повертається з Угорщини до спаленого монголами Києва, але поселяється не в місті, а «а живяше под Києвом во острове». Це зазвичай пояснюється тим, що у повністю зруйнованому місті начебто ніде було оселитись, в той час як заміський двір міг зберегтися. Таке пояснення не є переконливим. Літописи, перш за все, фіксували факти, які несли глибокий, часто символічний, сенс, а не випадкові, малозначущі. Уявляється, що і даний вибір князя був викликаний причинами скоріше за все саме політичного, а не побутового характеру. Літописець спеціально підкреслював, що Михайло «послав посла иде в Киев». На думку Г.Ю. Івакіна поява князя у Києві, що досі вважався столицею Русі, могла здаватися претензією на верховенство на Русі. Можливо він вичікував дозволу або наступних дій з боку ханської ставки, що уважно слідкувала за політичною ситуацією в країні. П. Толочко пов’язує це очікування князя саме з островом навпроти Видубицького монастиря, проте для цього немає якихось істотних підстав.

Так само немає підстав для зображення укріпленого двору на острові навпроти Видубицького монастиря на мапі-реконструкції Києва Х-ХІІІ ст.

За повідомленням П. Алепського Дніпро у середині ХVІІ ст. підходив безпосередньо під плато, на якому розташований Видубицький монастир. Отже сучасної Нижньої Телички ще не існувало. У цей час підпірна стіна Петра Мілонега та більша частина Михайлівського собору вже обвалилися до Дніпра.

Неподалік Видубицького монастиря розігралася і трагічна сцена, яка була наслідком насильницького ведення в українських землях Берестейської церковної унії. Уночі 23 лютого 1618 р. кілька десятків запорожців спільно з міщанами схопили ігумена уніатського тоді Видубицького монастиря А. Грековича притягнули до Дніпра і:

«там же противь Выдубецкого подь ледь посадили воды питии».

«Остров против Выдубецкого монастыря» вперше показаний на плані Києва І. Ушакова, 1695 р. Він зазначений як зарослий чагарниками – імовірно, верболозом без жодних споруд. Такий його вигляд підтверджує і мапа 1750 р., на якій чітко видно, що то була піщана мілина лише по своїм верхівкам поросла заростями, імовірно білої верби. Загалом, майже усі дніпровські острови в Києві до будівництва водосховищ виглядали саме так. Наразі побачити такі піщані, слабо вкриті рослинністю острови можна на не зарегульованій Віслі.

Як зазначає М. Кальницький, впродовж XVIII-XIX ст. цей острів з алювіальних відкладів розташований навпроти Видубицького монастиря, використовувався громадою обителі, залишаючись її власністю навіть після секуляризації монастирських земель 1786 р. Його абриси у результаті «роботи» річкової течії змінювалися. Паводки повністю накривали його. Монастир використовував територію острова як заливні луки, місце рибного лову й вирощування вербової лози («верболозів»), яку широко застосовували для кустарних промислів. Дніпро продовжував активно розмивати тут правий берег.

На мапі 1799 р. острів навпроти Видубицького монастиря не показаний. Натомість, показаний інший острів нижче за течією, навпроти гирла Либіді. Можна було б припустити, що це перевідкладений колишній «острів напроти Видубицького монастиря», який на мапі 1750 р. був показаний вище за течією.

Проте на мапі 1842 р. та детальній мапі Київської губернії 1849-50 рр. ми знову бачимо острів навпроти Видубицького монастиря на своєму місці. Так само ми бачимо його на мапах 1865 та 1869 р., що передували будівництву Дарницького залізничного мосту. А показаний на мапі 1799 р. навпроти гирла Либіді острів – це один з пізніших Галерних островів.