1. Зламані крила

Юрій Дячук

У віці вісімнадцятім, раніше,

ніж світ поймуть тривоги немалі,

Схід, за сприянням Місяця, відріже

у Півночі великий шмат землі.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Король в степах далеких бій програє

і з військом в край півмісяця втече…

Нострадамус, Пророцтва (1555 р.)

Османська імперія, Молдова, село Варниця, вересень 1709 р.

Після поразки під Полтавою король Швеції Карл XII та гетьман України І.С.Мазепа знайшли притулок у молдовському князівстві під містом Бендери, опинившись чи то під захистом, чи то під наглядом турецького султана Ахмета III.

– Во ім’я Господа святого…

…і муки наші… і вовік… –

Рокоче басом книжне слово

В кутку чернець, і віддалік

Здається – хтось трясе колибу.

Слова дошкульні б’ються в шибу,

Марудять серце, гонять піт,

Долоні вогкі, вбрані в лід,

Тремтять, ледь-ледь тримають свічку.

– Невже востаннє бачу світ

І з сонцем нині свій політ

Закінчу, впавши в Дністер-річку,

Зітлілий вщент будяк-причепа? –

На одрі думає Мазепа.

– Ні… ні! – здригнувсь, поставив свічку

На лаву темну від років,

– Хоча би день, хоча би нічку

Ще дав Господь, і всіх віків

Дарунок цей дорожчий був би!

Щоб я ще мислив, бачив, чув би!

Хоча б ще раз у це віконце

Побачив світ, ранкове сонце… –

Та знову біль, немов з долоні

Хлюпнув хто в бік, ударив в скроні,

Пройняв огулом до кісток.

– Катма! Нема вперед дороги! –

Впрягли комонів чорних в дроги,

Й дотла згорів в життя місток…

Заглянув в шибу: –…Ні, не треба! –

Побачив шмат чужого неба

Та між пожухлим листям саду

Рапате пліття винограду.

Згадав, як грали квітом вишні

Його дитинства край городу –

Біліші снігу, ясні, пишні!

Ох, як же він любив ту вроду!

І як же вільно, легко мрії

Текли в вишнях! Мов половії

Ранковим степом: білі, мурі,

Відчайно радісні й похмурі.

Пливли й пливли за виднокіл…

Здригнувсь: – Кого там Бог приніс? –

Шарпнулись двері й вдарив в ніс

Ядушний дух немитих тіл –

У опанчах – чамбул татар,

Гурт яничарів й сам сердар.

Ввійшов сердар, схилився низько –

Сухий, цупкий, мов корінець,

Очима блиснув хижо: – Близько,

Гяуре, близько твій кінець! –

Й крізь зуби: – Маю до мосьпана

Негайне дільце… Від султана,

Даруй, Аллах, йому роки

На втіху нам й на всі віки

Хай буде з ним безсмертна слава,

Для мосьці вашої цидула, –

І щоби челядь не почула,

Зловтішно: – Кепська, мислю, справа! –

Подав сувій і скоса, боком

Обпік Мазепу лютим оком.

Затим зігнувся й задки, задки,

Скривившись, наче десь пече,

Гидливо вихопився з хатки,

Штовхнувши джуру у плече.

– У-у-у, куць невмитий! – тіпнувсь джура.

– Мізинком вб’єш, а бач… – хвігура!

Гордує, наче ми в неволі!

Попався б ти мені у полі,

Я б враз твою поганську габлю

Врубав, турчине! Без замаху

Розпластував від пліч до паху! –

Схопивсь долонею за шаблю.

– Мов пса гидкого копнув, жаба!

…Пробач, вашмосьць, та їхня шваба

Внівець крушить цей дивний мир.

Ми ж тут, мов здобич, мов ясир!

Вже майже всі гадають думу –

Куди б податись пріч від глуму!

Кров в скронях гупнула, скипіла,

В обличчя вдарило гаряче –

І гнів і сором… – Йди!… до діла…

І… кликни писаря, козаче…

…Біжи, бо лиш Господь достоїн

Фінал глядіти злий – як воїн

В долоні плаче від безсилля,

Лежить, мов вичахле бадилля,

На подушках – шепнув у спину.

– Пробач мене за сором, сину!

Пробачте всі: за душу-рану,

За долю прикру, препогану,

За мій порив, наклад Полтави,

За кут глухий. …Та то предтечі

Образ і кривд, що згодом плечі

Покриють ваші тлом неслави,

Бо на лоби вам всмалять, браття,

Тавро хули – моє прокляття.