6. Чуб дарма, як голови нема

Юрій Дячук

Україна, м. Батурин, резиденція гетьмана, жовтень 1708 р.

Того лихого року, ранньої зими, посланник гетьмана Андрій Войнаровський за те, що наважився прохати царя підтвердити договірні статті, які той не поспішав підтверджувати, і за те, що поскаржився на кривди, які чинять московські війська Україні, ледь не потрапив на шибеницю, врятувавшись лиш втечею з царської резиденції. Взнавши про зловорожі наміри царя, «припертий до стіни» гетьман був змушений прийняти карколомне рішення – з мізерним наявним військом (більшість козацьких полків була розкидана по полях Північної війни) рушити назустріч армії Карла XII…

Ночіє. Снігом вкритим шляхом,

Баскі комоні креслять путь,

Дзвінкі підкови срібним цвяхом

На друзки трощать синій лід.

Несе загін алюр кинджальний,

Немов татарський злий чамбул, –

То Войнаровський мчить опальний,

Мазепи вірний осавул.

Навскач «з полуночного Риму»,

Крізь небувало ранню зиму

Летить в Батурин й вість погану

Несе в саквах, що смертну рану

Крихкому гетьманському серцю

Завдасть востаннє, і до герцю

Покличе з тим, хто цю державу,

Що й в снах не мислилась рабою,

Притис чавунною п’ятою

І рве, мов лютий коршак гаву!

З людиногубом неугавним,

Царем Петром самодержавним.

…Минули Сейм, убраний в білий,

Ледь-ледь покритий снігом лід,

Й радіє він, що уцілілий,

На цій землі лишає слід.

Собі не вірить, що вдалося

Слизьку Фортуну за волосся

Схопити в мить останню дивом.

– За що?! – подумалось з надривом.

– За правду – в зашморг?! Де окрест

Царі ще є такі – паскуди,

Як в цій Московії? – І груди,

У кригу вкуті, взяв у хрест:

– Повік би вас, лихих, не знати! –

Й мерщій у гетьманські пенати.

…– У себе? – хрипло кинув джурі,

Віддавши в дверях «добридень».

– Угу, – неначе грак на мурі,

Закліпав джура з сну. – Лишень

Вернувся гетьман. Прямо з балу! –

Всміхнувся сумно. – Йдіть у залу…

Кирею – з пліч, й як був при шпорах,

Розсипав дзвін по коридорах.

…В м’якому кріслі край каміна

Сидить пан гетьман. На коліна

Овал померклого багета

Поклав, зітхнувши, і з портрета

Тремтливо-ніжна, мов веснянка,

У платті білому панянка

У очі дивиться мосьпану, –

Ледь-ледь підсохлу тугу-рану

Наохрест рве. …Ясна перлина

Життя його. Палка …й невинна.

Росою сонце вмите, раннє,

Кохання трепетне, …останнє…

– Дитя моє! Зла сніговиця,

Незгод моїх терпких сестриця,

Навік-віки тебе забрала.

Вітрами злобними зламала

Брів дивних стрічку бездоганну

Й понесла пріч навік кохану! –

Притис поривно до грудей

Переспів Мотрі Кочубей,

Всміхнувся журно, впівлиця,

І вклав, мов скло, до погрібця.

Підвівся з крісла, взяв чималу

В’язанку дров, поклав до ніг…

Тут Войнаровський в темну залу

Зайшов поквапно – майже вбіг.

Потис протягнуту правицю,

Смикнув сердито мерзлий вус:

– Все, пане гетьмане! За крицю,

Чи в бран! Почався землетрус!

– Про що та мова, осавуле? –

Наїживсь гетьман. – Про минуле!

Про те, що є сей час, та згодом

Піде на брухт! А ми народом

Гелотів станемо! Квачами!

– Слідкуй, Андрію, за речами!

З гарячки ти чи з перепитки?

Ану, поближче до каміну,

Бо, бачу, змерз. Пропар-но спину

І – по порядку. Й все до нитки!

Впав в крісло воїн і по хвилі

Зцідив крізь зуби: – У могилі

Я був би справді цього разу

З твоїм нарядом, масцепане,

Попершись в лігвище погане,

Як пиж той у жерлі! Бо з сказу,

Що я всю правдоньку про тирла,

Які війська його, мов кляті,

Городять шало в нашій хаті,

З сльозою виклав в п’яні вирла:

Про кривди люті, глузд та кпини

Над плем’ям нашим, биті спини,

Про вуха, шпагами відтяті,

Цар – в крик: – «Скоти! Боввани кляті!

Я вам згадаю ваші вини!

Самі ви суть – громила й таті!

Зведу» – вищить – «і Січ трикляту,

Й всю вашу вольницю чубату! –

Гуртом відправлю до могили!»

І в скроню б’є мене щосили.

Й писцю: – «Пиши-но: в шмаття спину

І в зашморг! В зашморг цю скотину!»

Примовкнув.., люльку взяв, кресало,

Заклав тютюн, хоч трусить, вдало,

Сипнув сніп іскор, затягнувся,

І сам до себе усміхнувся:

– Я ж все життя для них «каштани

З вогню таскав»! – Як пес служив!

Й за ту снагу, за біль, за рани,

Хіба ж я зашморг заслужив?!

…Отож й сиджу в кутку, мов псяка,

А в голові – тікай! Тікай!!

Бо переллється царська дяка

Рікою з горла – через край.

А як втечеш? Вікна ж немає

В кутузці цій. А хто тікає

Крізь стіни скельні? Я ж не Дід,

Й не характерник той – всевід,

Який завітне слово знає,

Й замки хитрющі відмикає

Козацьким вусом. Ще й ланцюг,

На совість кутий, на правиці,

А за дверима – на полиці,

Зо п’ять чи й більше волоцюг

Здорових хлопів-гренадерів,

Ще й двох німчинів-офіцерів.

Вони й лопочуть щось. Та тихо!

А вуха ж вовчі маю! Й лихо,

Мосьпане, чую, підступ підлий! –

«Свєтлєйший» – змій облудний, й гідний

Свого підчихвоста, владар

Державу лицарську у пар

Пустити ладять! На нараді

З їх пащ отруйних вийшло слово:

«Зламати карк козацькій владі

І остаточно, й терміново!»

Почув я те, й не став чекати,

Один бо путь – залишусь – згину.

Тому сказав собі: – Тікати!

І вість цю прикру – в Україну!

І будь, що буде. То ж таївся,

Допоки «причет» мій не всівся

Хто бити воші, хто за карти.

А там де карти – не до варти,

Як повелось, – гризота, гамір.

Ну я, під репет той, свій намір

Й привів у дію: намотав

Ланцюг на плечі кріпко, став,

Напнувсь щосили, як битюг,

Та й вирвав з «м’ясом» той ланцюг!

Розколупав червиву плаху

Штирем залізним й драпака!

Коня схопив – в сідло і маху!

Тепер спіймайте козака!

Зібрався з духом осавул,

Хитнув вологим пасмом чуба:

– Пора гукати «караул!»,

За крок один біда-погуба

Від України та – за рогом.

Я сам про змову чув. Ось Богом

Поклянусь! Повір, вельможний!

Й чини вже щось! Чи не спроможний?

Догризти ж хочуть нас! Стопкати!

Давай щось діяти, шукати!

Бо цар, посівши місце чільне,

В кутю змолотить плем’я вільне,

І вщент, під Меншикову дудку,

Дорве Вкраїну, як державу! –

Вжене, мов сучку хирну, в будку

Й зіпхне з Історії в канаву!

– Оттак!!! – прорвало врешт Мазепу,

Аж голос в хрип зірвався, в рик:

– Свербить ушкалу руську щепу

Привити на московський штик!

Цьому не бути! Досить згарищ,

Які облудливий товариш,

Мов враг, лишив на цій землі!

Нехай сидить сичом в Кремлі,

Чи в тих болотах: в чварах, в смуті,

А ми в московській каламуті

Одного дня, малої миті,

Руки не будемо тримати!

Ні списи наші, ні гармати,

Ні козаки, ні посполиті

Їм не підпора, осавуле!

Спільнота наша то – минуле!

Кажу як гетьман: Україна

Москві окремна! На коліна

Тепер не стане! І не ляже!

Горить вогнем насіння враже

Всіх «трубецьких», «ромодановських»,

Й царів зажерливих московських!

…Тепер до діла.., прошу дуже

Без запитань та слів, мій друже,

Війська зібрати до походу.

Куди? – то згодом. Біля броду

Сурмити збір. Мене чекати.

Опівдні маємо рушати.

В фортеці досить трьох полків,

Лиши комонних й сердюків.

Все збіжжя наше, скарб, гармати –

Все в цитадель, в похід не брати.

Обоз малий. Припас недільний.

Це все… Іди… До ранку – вільний.