21. Останній вечір

Юрій Дячук

Молдова, с. Варниця, 21 вересня 1709 р.

Відчуваючи близький кінець, гетьман разом з Орликом знищує власний архів, тим рятуючи від загибелі та тортур своїх однодумців, які разом з ним повстали проти тиранії та жмикрутства московського самодержця.

Сідало сонце – гріло далі.

– За хмару йде, от-от дощі… –

Подумав гетьман і в печалі

Пошкрябав шкло. Сухі кущі

Євшану, пижма, деревію,

Схилившись, пряжили надію

Ковтнути з гран води. – Вмирають, –

Укралась прикра мисль, – та мають

Надію хоч. – Дощі впадуть, –

Нап’ються вволю, оживуть.

Тобі ж… поглинь хоч океан, –

Не відіп’єшся, ясний пан.., –

Й зітхнув, упавши у зажуру.

Та враз стріпнувсь, покликав джуру,

Послав за почетом. – Упору! –

Прошило блискавкою скроні.

– Прийшла пора «сідлати коні»

І забиратись геть із двору!

І тут ударило у груди!

– Пожди! Не час ще! Худо буде! –

Шепнув затерплою губою:

– Людей потягнеш за собою!

Держись! Держись! – задихав дужче.

А світ стмянів й все вужче, й вужче

Став прориватися до зору.

Й вдалось – хтось грюкнув в шибу з двору.

Ще раз – хатину затрусило

І вчухло враз, і відпустило.

Тут Орлик – в двері, витер лоба,

Й утнув, косуючи зіниці:

– Ну, що, Аргане? Як хвороба?

Минула вже? Бо молодиці

Вже скачаніли біля хати!

Чи не пора уже вставати

Скресати з ними гопака? –

Всміхнувся криво. А рука

Позасвідомо, мимоволі

Прикрила очі. – Ти б гринджолі

З собою взяв, – зібравши сили,

Шепнув Мазепа: – Вивіз врешті

Мене до чортової тещі,

Я й вшкварив би …узбіч могили, –

Підняв долоню: – Досить, друже! –

Віджартував. …Благаю дуже –

Уважно вислухай мене!

…Прийшов мій час.., ще мить й мине

Життя моє. – Дотліє й згасне.

Але зі мною не погасне,

В що щиро вірю, Україна!

Надію маю, що шуліки

Очей її ясних вовіки,

До днів останніх не склюють!

І що вона щасливу путь

Знайде свою, й пірне в грядуще

Достойне, втішливе, імуще!

І рід не згине руський, й світ

Украсить цей до краю літ!

Впаду, мій друже, на коліна

Перед тобою й закляну,

Щоб ти цей рух – святу війну

З несамовитим самодержцем,

Не загасив! Молю всім серцем!

Всім, що живе й востаннє диха –

Звільни країну цю від лиха!

Вся Україна скорбна просить –

Стринож зажеру врешт – бо досить!

Насип вогню йому в халяви,

Й хоч згинь, але не здай держави! –

І впав на одр безсило. – Душу

За то віддав би я, та мушу

Нести до суду, грішну. Може,

Господь її почує й зможе

Тобі допомогти. …Прошу

Й молю: дай присягання,

Що попри грижі і вагання,

Громи й хлющі рудої піни,

Ти не полишиш України!

Останній подих твій на світі

За неї буде! …Ти в одвіті

Тепер за все, бо в цю годину,

Нема достойніших, …мій… сину!

Схилив пан писар плечі можні,

Шматує серце сум і жаль,

Бо очі болісні, тривожні

Крізь нього дивляться у даль.

– Клянусь я! …батьку.., – й утлу руку

Здушив поривно між долонь.

– Не здам наш край царю на муку!

Вовік, спали мене вогонь!

Й шепнув утішно старець сивий:

– Хвалити Бога, вмру щасливий, –

Всміхнувся ясно, й до лиця

Вернулась кров жива. – Ларця

Подай мені сюди, – вказав на лаву,

Й привстав ледь-ледь. – Царю забаву

Ми строщим нині, бо з мерця

Бариш малий, а от з живого

Він шкуру злупить й з слова злого!

А тут ці списки! Хай один!

Хай сам я буду нещасливий,

Але борців на скін жахливий

Не видам теслі домовин!

Схопив сувій паперів, свічку:

– Укинь секрет цей, сину, в пічку,

Допоки розум мій ще жив.

Не дам, щоб кат цей положив

Весь квіт народний! Ой багато

Віддав би він за них! – І злата,

І маєтків ситних варт листи!

Тож хай минуть страшної мсти

Всі патріоти України!

…Зайнявсь вогонь, обкидав стіни,

Зім’яту постіль сяйвом, жаром.

Загув шалено, в’язи й спини

Рятуючи від кар. І згаром,

Ядучим димом чорним стали

Ті імена, які повстали.