10. Вогнем і мечем
Юрій Дячук
Україна, м. Батурин, 1 – 2 листопада 1708 р.
Дізнавшись про перехід гетьмана і знаючи про величезні запаси зброї та продовольства, залишені в Батурині, цар дає наказ Меншикову знищити гетьманську столицю і жорстоко покарати мешканців та оборонців міста. Безжальний князь, очоливши двадцять драгунських полків, підступив під стіни батуринської фортеці…
Ніч зненацька, мов злодій з провулку,
Наповзла на Батуринський шлях,
Наче пес, не знайшовши притулку,
Заскавчав буревій у полях.
Мов габа смоляна, мов примара,
Протягнувши важкі рукави,
Обгорнула Батурин зла хмара,
Вкрила Сеймові плеса, стави.
Ухопила в холодні долоні
Через прорізь фортечних бійниць
Вир людський в кам’яному полоні,
З кам’яними уламками лиць.
Притиснула важкою п’ятою
Нашорошені стріхи хатин,
Стрій гарматний, готовий до бою,
Шик козацьких напружених спин,
Що вложили в долоні пістолі
Й гостро точену крицю шаблюк,
Бо недобре щось тупає в полі!
Але то не мурзак, не мамлюк,
Не турчин і не лях марнославний –
Наче тать, із залісьських дібров,
Тінь Петрова – князь Меншиков славний
Суне руську посьорбати кров.
Смертний холод у лицарські груди
Заповзає крізь вовну кирей,
Бо не звір суне полем, а люди
Котять вал штурмових батарей.
Фальконети, гармати, мортири,
Наче море розсипаних рун,
Тягнуть снігом до стін бомбардири
Бурунами комонних драгун.
Дві заслони: людська і небесна
Затягнули всуціль виднокрай.
– Буде січа… Нещадна й безчесна! –
Сплюнув Чечель. – Господь покарай! –
Озирнув насторожене чинство,
Пропалив кожні очі до дна,
Наче мовив: – Тримайся, старшинство!
Стій за волю – вона в нас одна!
Став у зріст на примурок фортечний
Поряд став гренадера – малюк,
Розгорнув вкриті м’язами плечі –
Сивий, вірний полковник-сердюк.
Звів широкі, куделею, брови,
Гнівним порухом стис кулаки:
– Час рішатися: б’ємось, панове,
Чи на милість здамось, козаки?
Всі бо чули глагол ордонансу
Батька нашого! Слово й завіт:
«Вмри та стій! І мізерного шансу
Не давай розімкнути воріт!»
Також чули і царське веління:
«Сійся в ноги й проси живота!
А інакше – під корінь й насіння!
Ви бо зрадники є – сволота!»
Те, що встали ми, браття, за волю,
Незалежність свою, свій уклад,
Те Москві, наче в лапоть – квасолю,
Ми для них – недотопканий гад!
То ж вирішуйте: зв’яжемо долі
За прийдешнє, за волю, за рід!
Чи здамось легкодухами й кволі
Упадем їм під ноги, на під?
Гук у небо погрозливе, тьмяне
Покотивсь – крізь пітьму у віки:
– Битись! Битись на смерть, отамане!
Ми бо є, бачить Бог, козаки!
– Що ж.., скидаймо, панове, жупани,
Щоби славно рубатись моглось,
Так, як вчили діди роксолани,
Як від Сокола-Рода велось!
Й полетіли, мов птиці, жупани,
Вбрали рів в оксамити на чверть. –
Не ховає козак чесні рани,
Ідучи з товариством на смерть!
Раптом – списом під серце, єхидно:
– От, герої, візьми мене біс!
Ви за палями скучили, видно?
То «свєтлєйший» їх вдосталь привіз! –
Кинув строю майбутній полковник
Ніс Іван – наказний отаман.
– По мені ж – краще тюрі половник,
Ніж кривавиці повний казан!
Схаменіться! Землею сирою
Нагодує вас князь залюбки.
Я ж здаюсь, козаки! Й хто зі мною,
Хто з Москвою – кидайте шапки! –
З двадцять душ замахало шапками,
Стали дертись вперед крізь ряди,
Мов сміття, що валує купками
В ручаях весняної води.
– Нам своє не пристало здавати! –
Мовив Чечель, – нікому й ніяк!
Нумо, хлопці, садіть на гармати,
І – в замки цих «хоробрих» вояк!
…Мить мала й ліквідована зрада,
Гупнув молот в заліза дзвінкий –
Битись в смерть! – так рішила громада,
Й то закон! І козацький, й людський.
…– То ж до бою, панове, до бою! –
Крикнув Чечель й рвонув шабельтас:
– Хто з мушкетами – стій під стіною,
Хто з клинками – риштуйте припас!
Порох, кулі, гранати, набої,
Й ядра! ядра! несіть до гармат!
Щоб копито кобили рябої,
А не успіх здобув супостат!
…Сипонули «горох» барабани,
Тьма драбин поповзла штурмова,
Полетіла у рів, на жупани
Перша, зрубана з пліч, голова.
Гуркотнеча пішла й хитавиця
По камінню фортечних полиць,
В крицю з хльостом ударила криця,
В чорні вирви очей, в плями лиць!
Загули бойові тулумбаси –
Довбиш вшкварив в чотири руки,
Й гримнув залп у каптани, кіраси,
Чола, скроні, щелепи, боки!
Вкрились полум’ям лицарські душі,
Пахкотять від неправедних вин,
Картузи з головами, мов груші,
Сиплють долу з обслизлих драбин.
Покотився у рів гарбузами
Рій скалічених, виючих тіл.
– Я не звав тебе, хлопче, від мами!
Сам закинув ти ноги на стіл! –
Закричав відчайдушно і люто,
Гнів і розпач уклавши в замах,
Сивий воїн звитяжний – Пашута:
– Не тягнись до чужих «саламах»!
Нічого ти не знайдеш тут, сину,
Крім свого зашвидкого кінця! –
Та й зрубав, мов тонку стебелину,
Майже внука за віком, стрільця.
Півруки у Хоми Перегуди,
Шаблю – в ліву та знову – з плеча!
Тільки кудли драгунські – на груди
Від козацького злого меча!
Ллє по пруг й характерник Забава,
«Чортознай», як речуть козаки,
Б’є без промаху зліва і справа,
Мов чаклун, – на чотири боки!
Поту, кровії піниться річка,
Ллється муром, спливає у рів,
Спалахнула фортеця, мов свічка,
Вже купайло гуде між дворів!
Вивергають шрапнель фальконети
На потрощений вщент палісад.
Вже примкнула фузейні багнети
Третя лава під грім канонад.
Та й на стіни під дріб барабанний!
Під неруське, чужинське «віват» –
На погибель, на згин безталанний,
Суне хмарою названий брат.
– Що, вкусили гостинці козацькі?! –
Крикнув Гак – сіроманцеві кум.
– Не про нас ваші пута кріпацькі,
Краще смерть, ніж наруга та глум! –
Та й спіткнувся, піймавши у скроню
Фальконетний розпечений шрот,
Та й упав, прикусивши долоню,
На пророслий в каміння осот.
А згори, з крем’яної споруди:
– Прощавайте, брати! Хай їм грець! –
Кинув двічі прострілені груди
На багнети козак Топорець.
I злетівши стрімким свистокрилом
Над вогнями, мов птах Гамаюн,
Змів у прірву дубовим гатилом
З десять душ вовкодухів-драгун.
…Тануть, тануть козацькі заслони!
Менше й менше чубатих голів!
Сонми душ, перетнувши кордони,
Потягнулись до райських полів.
Вже відкашляв від білого світу
Крізь ущелину тріснутих губ
Чисту душу свою недогріту
Шпетний, чесний козак Деридуб.
Смілянця додушила задуха,
Куля в серці Грицька Лукаша,
Палашами від чуба до вуха
Розрубали Петра Кайдаша.
Сердюки, козаки і старшини
Вмерзли в кригу між огняних дул,
Дочекався лихої години
Й Кенігсен – сердюків осавул. –
Впав на камінь пушкар генеральний,
Затиснувши правицею бік,
Та не смертним був стріл той пищальний,
Не закінчить він легко свій вік!
Зла погибель пригорне невдаху,
В Конотопі наллє мирову, –
Плоть конаючу кине на плаху,
І, сп’янілому, зріже главу.
…В громі й сполохах третю годину
Править смерть свій погибельний бал,
Втанцювала полків половину
Й спочивати поклала на вал.
Але держаться, бісові діти!
Як один, бережуть заповіт:
«Не здають козаки-бурисвіти
Супостатові отчий опліт!»
Раптом зойк, безутішно і дико
Залунав, покотився з усюд.
То драгуни ввірвались й на лико
Стали дерти беззахисний люд!
Падай в розпач, ридай, Україно!
Жни недолю свою між хатин,
Бо підсік тобі знову коліна
Недоладний запроданець-син! –
Зрадець Ніс, до гармати прикутий,
Задум клятий довів до кінця, –
Гайдуками своїми почутий,
Відрядив перекинця-гінця.
Той поклав князю лютому в тацю
Таємницю фортечних споруд,
І пірнув з головою у працю
Озвірілий, розпалений люд!
Наче зла люциперова сила,
Вбивства підлого сіючи гріх,
Попливла, розчепіривши крила,
Над вогнями палаючих стріх.
В душах збочених Бога святого
Придушивши, війшовши у раж,
Без пощади – старого, й малого
Кремсав мстивий московський палаш.
Кожен пив цього дня гірку чарку
До кінця, до лелітки життя,
Й зустрічав власну смерть-господарку
Так, як вписано в Книгу Буття:
Хтось хапавсь за клинки, різав руки,
Сипав пальці під ноги стрільцям,
Хтось втікав від наруги та муки,
Хтось моливсь, розстаючись з життям.
Хтось боровсь до кінця, й взявши зброю,
Сам кидавсь сторчголов в коловерть
І вмирав так, як личить герою,
Віч-на-віч зустрічаючи смерть.
Хтось чіплявсь за життя, сходив криком,
Падав в ноги, благав живота.
Тих рубали з плеча з хеком, гиком:
– Віджило ти своє, сволота!
Пив цю чарку заможний, багатий,
Посполитий, горьований люд,
Сивий дід і юнак нежонатий –
Всяк, хто збігся в фортецю з усюд.
Не минулось ні дівці, ні бабці,
Ні калікам в церквах, ні отцям,
Всіх вояк у заломленій шапці
Порівняв, розлучивши з життям!
Діточки, як малі каченята,
З виском порскали вбік від тортур,
Й не одне звало маму і тата,
Запорхнувши від жаху на мур.
А убрані в багрянець ватаги,
Впавши в шал від диявольських свят,
Мов воскреслі на мить андрофаги
Нахромляли на леза малят!
Ось під тином порубана мати
Серед купи забитих людей,
І дитя, що намірилось ссати
Молоко з захололих грудей.
– Не допросиш поїсти у мами!
Б’ється жилка – образа і крик.
Рве сорочку, що вбрала квітками
Скам’янілий мармуровий лик.
Чиркнув лезвом напружену жилку
На беззахисній шийці стрілець,
Ухопив немовля за гомілку
Та й добив об важкий камінець!
У канаві – панянка гарненька,
Гвалтом взята, заснула навік,
Чепурна молодичка худенька,
Поруч – діти, батьки, чоловік –
Вся сім’я. Видно, вигнала з хати
Огневиця, роздмухана вщерть.
Та куди з цього пекла тікати?
Й поділили на всіх наглу смерть.
– Досить, Боже! – вся чаша іспита!
Змилуйсь, серденько! Вкрий бідолах! –
Та все глибше вгрузають копита
В душну юшку на мертвих тілах.
Ошалілу, безжальну лавину
Котить містом знетямлена лють –
Не жаліють ні статі, ні чину –
Ріжуть, колють, рубають, січуть!
Ох, і пишна ж вдалася жнивиця!
Слався, царю, в майбутніх віках!
Хай святиться твоя гостра криця
Й кров дітей на твоїх вояках!
…В друзки мур – і різня в цитаделі!
Вдерлась рать, натиснула з боків
І скупала в кривавій купелі
Скромні рештки козацьких полків.
Брийонув ярий дзвін, та не коси,
Не в чересла то б’ють ковалі!
То загарбники валять в покоси
Оборонців своєї землі!
Стелить смерть козаченькам перини
Неозорним навалом стрільців,
Устромляє у груди, у спини
Гостре вістря тернових вінців!
Та не всім уготовили долі
Жереб воїна – чесний кінець,
Не впокоїли в січі, на волі –
До колод потягли напрямець.
Люблять гризти людей, мов горіхи,
Можновладні серця-камінці!
Й почали сюрреальні потіхи
Чорнодуха-царя посланці!
Ще рубаються рештки загонів,
Ще пориву кипить джерело,
А почвара пекельних законів
Вже просунула в яву мурло.
Вже кати, мов в жнива, діловито
Розсортовують купи колод,
Добивають, кого не добито,
В’яжуть в копи козацький народ.
Списом – в спину, зарядом – у груди,
В тих, хто б’ється, стоїть, ще живий!
Й в пута! в ланці! в арканові вуди!
В зашморг горла нескорених ший!
Не спасла й оберега свячена
З крижаного фіорду-ріки, –
В’яжуть, мнуть пушкаря Кенігсена,
Мов ягницю, беруть в тороки.
Ще й знайшлися до жартів охочі:
– А чого ж? – перемога – гуляй! –
Й штриконули штиками у очі:
– От тепер без очей постріляй!
Та не всі в мотузках, слава Богу!
Не лягла під ботфорт цитадель! –
До пролому рубають дорогу
З півтораста козацьких шабель!
Ярим клином пробившись до муру,
Сипонули у рів з битих стін,
З трьох перстів показали «фігуру»,
Через луг – й хоч свисти наздогін!
Та не буде їх свист доганяти,
Не зустріне їх й рідний поріг, –
Харконули шрапнеллю гармати
Та й змели славну сотню на сніг.
Лиш з десяток вцілілих щасливців
Врозсип порснув у темрявий степ.
Та достатньо на світі мисливців
І предосить на світі халеп! –
Чечель, дивом вцілілий при втечі,
Вдень нарветься на зраду та глум,
Ланцюгами скує йому плечі
Переляканий покидьок-кум.
Нагодує, наллє, впросить спати,
Покладе, щоб зігрівся, на піч,
Й побіжить козака продавати
Навпрошки – через тин, через ніч.
Що цим покидькам волі козацькі?!
За п’ятак, за тютюн, задарма,
Власноручно! закови кріпацькі
Одягають – їм зле без ярма!
…А в Батурині «свято» в розпалі –
Стогін, крик, мордування і шал.
Рвуть, січуть, натягають на палі,
Хромлять спиці й – на стіни! на вал!
Споро, хапко – в кайдани, за грати,
Ладом, в ритм мокрий ляскіт сокир, –
Поспішають, бо є що рубати,
Що кидати в огонь, що у вир!
В центрі дійства – замотаний в шубу
Сам «свєтлєйший» – царів золотар,
В пострах дітям ладнує погубу –
Відбирає батьків на «олтар».
Палець – вниз, й закипає робота,
Тане низка приречених тіл,
Йде наука – повинна мерзота
Знати місце своє, свій уділ!
…Бог мовчав – розмовляли сокири,
Вили палі, стогнали плоти –
Так провчають без щаду, без міри
Волелюбного брата хорти!
Але час камінці й позбирати!
Втерли піт трудовий на лобах
Й заснували від хати до хати
Крадії з рантухами в зубах.
Вакханалія глуму, погрому
Поповзла, набираючись сил,
Піднялась, доросла до огрому
Й в тріску місто! у пал! у розпил!
Як в епоху слов’янської сури,
У номада склепавши ножа,
Суздаль спалював київські мури, –
Крав підступно чужого коржа,
На возах, в тороках і на спині,
Кревне плем’я втоптавши у твань,
Пер намолені руські святині
У залісьську діру-глухомань,
Так й Московія, вчена монголом
Нести блага на варварський лад,
Покотилася огняним колом
Через руський згвалтований град!
Це ж не трудно! Не «сіно-солома»!
Взяв що треба й – під стріху вогнем!
Верхи в церкву? – пусте! Це ж не вдома!
Та й зручніше і швидше конем!
Не привчені до ладу й порядку,
Відчували лиш заздрість і лють,
Чепурну розкрадаючи хатку:
– От, хохли! Як заможно живуть!
Волі хочеш?! Пощо тобі волі?
Вплав навіщо, як є переброд?
Гинь! Гори, як солома у полі,
Чудернацький, даремний, народ!
Й закружляли над містом, мов бджоли,
Огневиці жагучі шматки.
Зайнялись смолоскипами школи,
Магазеї, майстерні, хатки.
Спалахнули палаци, собори,
Вбравсь в огонь свято-Троїцький храм –
В щебінь трощать лихі крохобори
Український розп’ятий «сезам»!
…Ще не вечір, а скінчено справу,
Ще не став до вогню кашовар,
А козацьку народну державу
Вже затоптано в тліючий згар.
Чорна хмара напнула вітрила,
Поповзла й, покидаючи степ,
Білим снігом, мов саваном, вкрила
Велетенський потрощений склеп.
…Мов плазун, що нажерся без міри,
Ледь ворушиться втомлена рать –
В’яжуть в стоси, в тюки, бузувіри,
Неозорну, обтяжливу кладь.
– Все згодиться! – і валять до купи,
Що прилипло, що йде до руки –
Взяте з церкви, палацу, халупи:
Посуд, зброю, ікони, шапки.
Цілу ніч, не стуляючи очі,
Сіють збіжжя в скривавлений сніг,
Все снують, наче бджоли робочі,
Все несуть, хоч і падають з ніг.
Поспішають, бо жар колотнечі
Перепалить обридлу дратву
Й буде пізно розв’язані плечі
Вчити жахом любити Москву.
Ще чекають своє тихі села,
Славна Січ, мирно сплячі міста –
Всім орда божевільно-весела
На розп’яття готує хреста!
Й військо шведське гуртом з козаками
Вже поблизу, за кілька ривків,
Й буде скрутно тікати з тюками
Від шаленства комонних полків.
…Ледь задніло – з возами, торбами,
Потягнулись, ламаючи лід,
Й совість світу снігами й віками,
Озирнувшись, присипала слід.