15. Між життям та смертю

Юрій Дячук

Молдова, с. Варниця, середина вересня 1709 р.

Спогади вмираючого про зустріч з легендарним кошовим Іваном Сірком. Зустріч, яка начисто перекроїла всі шляхи-дороги молодого осавула – Війська Запорозького обох сторін Дніпра майбутнього гетьмана…

Пройшов лиш тиждень, як хвороба

Уклала князя горілиць,

А вже й ні тінь лячна від гроба,

Що вгледів в шибу, а ні спиць

Жмуток шкулький в крихкому серці,

Ні власна доля, ні події,

Ні мсти святої плани-герці

Вже не лякали і до дії

Не закликали кволе тіло.

Лиш серце звично скніло, скніло,

Поволі вштовхуючи члени

В обійми згубниці Морени,

І він все плив, немовби задки,

В літа минулі – в причти, згадки.

Й давно забуте знов цвіло,

Бриніло, дихало, жило…

…І знов незрима владна сила,

Настріч йому зробивши крок,

Позвала наче. Ухопила

За край тужливий рій думок

Й, відкривши в темряві віконце,

У простір кинула, на сонце.

Аж дух зайнявсь! І ось… – живий

Сірко – козацький кошовий

Сидить навпроти й пасмо вуса

На перст мотає. Й «править труса»

Шалене серце, гупа в груди,

Бо лячно! – в рів глибокий, чорний,

Цей погляд владний, невідпорний

Штовхає люто. – Жити, люди! –

Кричить все те, що прагне жити,

Топтати рясти, їсти, пити,

Та дух замкнув розбиті губи

На всі колодки й страх погуби

Його не змусив плазувати,

Хоч плоть тряслась й чекала страти.

Уперся в білі очі: – Пане!

Робив би й ти, що я робив,

Якби вдягав мої жупани,

Й служив йому, як я служив! –

Сказав Сірку тоді. – В присягу,

Яку давав йому, повагу

Вклав я й честь свою. Й довіру

Тим явив йому і віру

В діла його, у ціль святу,

Якою сам весь вік свій жив

І з ним, не криючись, ділив.

Та як окреслилось – не ту…

Він клявся, ваша мосць, до піни,

Що чинить толк для України,

Її ж в провалля вів, до скону.

Але й сльозу ковтав солону!

Я ж поруч був й всі хиби влади,

Як міг справляв, давав поради.

Й скажу, бо смерть моя в ціні:

Робив, що міг – повір мені!

Але, де ум, то там й нога.

Він гетьман, пане, я – слуга.

…Тьма літ пройшла, а ніби вчора,

Здається, був той літній день,

Коли безславна смерть-потвора

Взяла за барки, й стяти впень

В очах Сірка чекала миті.

І очі ті, мов з криці литі,

Пекли вогнем, свердлили душу:

– Ну, що ж, – прорік, – признати мушу –

Плескати вмієш, осавуле. –

Помовчав: – Дам тобі надію..,

За дух, за розсуд пожалію,

Але врубаю шлях в минуле.

І хоч важкі твої провини –

Живи, бо бачу ти не з глини,

І мозок, наче, маєш в «скрині»,

Мо ще й послужиш Батьківщині.

Хай Бог рахує – серцевидець,

Літа твої. Я ж не провидець…

Отак у день той навіжений,

Десь під Оргеєм у Молдові,

Життя лишив йому, хрещений

В душі його, думках і слові,

Сірко – козацький кошовий,

Давно зітлілий, та живий

У серці вдячному й понині.

А міг й покласти в тій долині

Окрай Дністра козак шляхетний!

Було за віщо! – Гріх великий

Поклав на нього ясноликий,

Удалий вдвічі, втричі шпетний,

Та вдесять впертий гетьман. Темний

Від спайки з турком, й тим даремний

Землі своїй. – «пан підтурченко», –

Як звали люди – Дорошенко.

Його наказом у полон,

П’ятнадцять братчиків козацьких,

Січовиків запеклих, хвацьких,

Минувши в Ямполі кордон,

Він віз в залізах в хижу Порту,

Вмовляти бісову когорту, –

Безщадне, зле татарське «зілля»,

Не йти в розорене Поділля.

Ішов й ненавидів себе,

І Дорошенка, й бусурманів,

І все життя своє рябе,

І всіх «гетьманів-отаманів»,

Які отчину солов’їну, –

Квітучу, хлібну Україну,

Подерту в клапті коршаками,

Не можуть скласти. І руками

Своїми власними ламають

І ділять, бідну, й продають!

І продаються! – брала лють.

Й таких, як він, в гріхи ввергають:

Де штурханом, де салом в губи,

Або ж як з ним – грозьбою згуби.

Й коли нагнав бекет козацький

Худе посольство в типчаках,

Й посік під посвист залихвацький

Конвой татарський в корінь! в швах!

Він, до руки не взявши зброю,

І попрощавшись з головою,

Вже мав в душі на страту згоду

За цю провину препогану,

І ладен був серед бур’яну

Главу повинну на колоду,

Не коливаючись, покласти,

Хоча і жаль було пропасти

Безславно й підло. – Гріх бо, гріх

Приймати кару від своїх!

Тож не просився і не бився,

Тримався твердо, як годиться.

Не відвертаючись, дивився

В вітрами вистужені лиця,

В сталеві очі кошового…

…– Скажи, козаче, – кинув слово

Сірко вкінці – поліз у душу.

– Та тільки правду! Бо порушу

Клятьбу свою поспішну. …Ролі

Ти не лякавсь? Не мав бажання

Скришити свиням це погання, –

Кивнув на поруб, – й в чистім полі,

Геть збити зрадницькі кайдани

З закланних земляків? Ці плани

Ти не плекав? Не снив резоном,

На простір вирватись з полоном,

Худе життя своє, собаче,

Внівець покраявши, юначе,

І навпрошки, по бездоріжжю –

До нас на Січ, на Запоріжжя?

…– Ні, ваша мосць, – сказав по хвилі,

– Мене б чекала помста чорна… –

Сказав, хоч був по пуп в могилі

І смерть сопіла біля горла.

– Пан гетьман всю мою родину

Поклав би скопом в домовину. –

Дав присягання порішити

Сестру, дружину, й слізьми вмити

Весь рід мій – спродати в неволю,

Якщо його наказ та волю

Не довершу. Хоча б в дрібниці!

Та й я б, напевне, стух на спиці.

…Й за ним клятьба та не зав’яне,

Він те б зробив.., – повір бо, пане!

Казав все те в вузькі зіниці,

Що знов взялися полихати,

Бо бачив, чув, як кров на криці,

Що цим очам не слід брехати!

…І згасли очі, й стало видко,

Як їм досадно, прикро й гидко…