9. Що винен – віддати повинен

Юрій Дячук

Молдова, с. Варниця, вересень 1709 р.

Не відпускає гетьмана недуга. Весь світ його тепер – скрипуча похідна розкладачка та кусок запущеного саду за тусклою шибкою. Тільки й залишилось, що згадувати своє бурхливе, розцвічене вогнями та попелом, і начебто й довге, та, як тепер здавалось, таке коротке життя…

Занили двері, і в кімнату

Уплив дебелий ескулап.

Торбину вишиту, строкату

Поклав неспішно, взяв до лап,

Порослих шерстю, жовту руку,

Завмер на мить. – Не чути стуку!

Невже догас? – заглянув в вічі.

– Не хорони ще, чоловіче, –

Подумав гетьман, – ще живий!

Лиш ти мене нудним старанням

Та бусурманським лікуванням –

П’явками цими, не добий. –

Моргнув лічцю й забрав правицю.

Той усміхнувсь, подав водицю

Гірку, мов доля, почекав

Допоки спив недужий, встав,

Хитнув розгублено чалмою

І, зашептавши сам з собою,

Подався геть. А гетьман тихо

Полинув в спогади: у лиха

Душний чад, розчарування,

У світлі провесні й кохання…

…. – Дитинство.., де воно дитинство –

Прозоре, чисте джерело?

Спливло в пластах людського свинства

Життя бродяче, загуло,

Як біс той в комині, й пропало. –

Умить скришилось, мов кресало,

Яким палій з розгуби й страху

Щосили лупить об домаху.

Це все вона – русинська вдача, –

Жага завзята та гаряча –

Стояти першим серед лав.

Тож він й стояв, бо з руснаків

Веде породу, з козаків.

Й не жив – служив! І в тих чинах,

Як не крути, шукав відраду –

Кортіло бути у панах.

Але в боях стояв не ззаду!

І не у «дурня» виграв владу!

Й державу правив не за страх!

Виходить – щиро на вітрах

Відкаяв ту русинську «ваду»?

…Проснулось серце, затремтіло,

На мить завмерло, й полетіло

Страшним, злоякісним підскоком!

Хитнувся гетьман, вигнувсь, боком

Замертво впав у подушки.

– Спішиш, курноса? Навпрошки

Летиш? – шепнув пітьмі безсило,

Й хапнув повітря – відпустило…