5. Скінчена пісня

Юрій Дячук

Молдова, с. Варниця, вересень 1709 р.

Наче явір, що замерзаючи у полі, тішив себе надіями на весну, та неждано-негадано зрубаний на дрова, був підсічений убивчою хворобою, сповнений надіями на майбутні порахунки з московським кривдником, хоча і молодий душею, та похилий віком, гетьман…

Зненацька гетьман занеміг, –

Збиравсь до храму на світанку,

Як враз не стало рук і ніг,

Мов сніп упав на отоманку.

Ледь ворухнувся й звив від болю,

Та враз замовк, зібравши волю

І біль, і крик в один кулак.

Та той все рвав і рвав: – Оттак! –

Сказав собі – досяг, знать, краю.

Всмоктав юдолі повну мірку,

Всю спив до дна, немов ту «гірку»,

Тепер – до пекла, чи до раю.

Лежи й товчи згадки, як мак,

Й куди позвуть – гадай, козак!

Вдягнули в чисте – відвернувся,

І мов помер, не ворухнувся.

І пам’ять в весни, пріч від муки,

Помчала, ставши на крило.

Туди, де сонце, жарти, штуки,

Де отчий дім, батьки, село.

Ось він на Кам’янці-бистрянці

Линів полює рано-вранці,

Ось ламанця гризе смачного

Й від трунку меду запашного

Спирає дух. А ось з високої могили,

З’єднавши в серці жах і щастя,

Від півня лютого, як трясця,

Летить на крилах й, що є сили,

Матусю зве. І рідні руки

Рятують гетьмана від муки.

Затим забувся й цілу ніч

Летів тарпаном в чорні хмари.

Й палала ніч, бо межи пліч,

Немов жарки, цвіли Стожари.

Сичав вужами смолокіс

Під грім копит і повні сліз,

Зірок і рос всміхались очі,

І відчайдушним махом вій

Спиняли чвал шалений – Стій!!! –

Тремтливі, лагідні, дівочі.

І сонце з місяцем місцями

Мінялось рвучко над роздолом.

І світ хитавсь, крутився колом,

Та врешті згас – пірнув до ями.

І мли безформна чорна брила

Лягла на яму ту – накрила.