11. Зціпивши зуби

Юрій Дячук

Молдова, с. Варниця, вересень 1709 р.

Роздуми гетьмана про нещасливу долю України. Розпач та каяття за власні діяння, які, на його думку, привели Батьківщину до гіркого, злощасного фіналу…

– Як душно й прикро! – тиша сперта

Колотить дзвони в голові.

Думками й болем в клоччя дерта

Застигла ніч. Лиш вартові,

Навкруг обходячи хатину,

На мить недовгу, на хвилину,

Штовхають час вперед. І ніч,

Зробивши крок малий, за піч

Пірнає спати знов. А він –

У спогади свої, щоб там

Душі, в накрапах чорних, храм

Відмити й бруд спалити, й тлін.

Гортає пам’ять сторінки,

Летять літа у вир, в віки,

А серце ловить кожну мить

І відгукається, й болить…

– Ох, Україно, Україно!

За що ж тебе на глум й тортури

Віддав Господь? Чому «авгури»

Гризуть тебе весь вік твій й піну

Черлену п’ють з дітей твоїх?

Мечами їх тебе карають,

І вбранням траурним вкривають

Блаженну плоть? Який же гріх

Запікся в гречних душах руських,

Як накрап чорний на етруських

Горілих черепках, що зводить,

Крушить внівець порив до волі,

У сіре фабрить душі кволі,

А в кепських душах й верховодить?

…Тавро то наше – гріх погорди

Й байдужість навісна, триклята!

То їх бундючні, вперті морди

Вік рвуть тебе! Беруть в лещата

Й трощать! трощать душі руські,

Як в праминувщину етруські

Строщили люто, в пал-заграву

Убравши лицарську державу.

Не брешуть, ні! мужі античні,

Про наші риси віковічні

Та давня повість: ладні віча,

Й гризня пуста, й запекла січа

Межи братами. Неспромога

Зробити крок, подати руку,

Не дати братчика на муку

Коли потрібна допомога!

Все наше.., все.., помилуй, Боже!

Як їхнє лихо з нашим схоже!

І їх, мабуть, прогнали з раю

За те, що кубла завжди скраю.

Ми ж всі віки на перетинах!

Й батіг чужий на наших спинах

Від браку тяги до братерства,

До дум державницьких, до спайки,

За вічні примхи й фанаберства,

Шматує шкури вщент, до крайки!

Й щезаєм стиха… Ось ті вади

Й нещастя наші! Ось принади

Для орд лихих, чіпких до ситі!

Від них кровицею залиті

Поля твої і еспланади

Душ наших хмурих – Україно!

…Й моя погорда – хіть зміїна

Звела тебе. – Пиха затята

На плаху кинула – під ката!

Меткий же, мудрий! Тож таївся,

Рядивсь, мов шпиг, в фальшиві шати,

І навіть спільникам сказати

Не забажав – все гонорився.

Мов, злажу все і потім, згодом,

Відкрию суть перед народом.

З козацтвом, з Січчю, з старшиною,

Зірвавши прикру цю личину,

Розкривши очі на причину,

Сплету завіт, позву до бою…

…Догрався в крутня сам з собою!

І взір згубив прямий й довіру,

І зла-отрути повну міру,

З долонь всіх верств, напивсь в відвіт!

Вбоявсь народ мій йти за мною,

Нагрітий вкрай отою грою,

Й хоч вади теж тому виною,

Я! Я Вітчизні вкраяв світ! –

І впав у відчай хворий воїн,

І захрестився: – …недостоїн…

…гріхи мої …петляв …кружив…

Карай! Карай!!! …бо заслужив.