23. Три чисниці до смерті

Юрій Дячук

Молдова, с. Варниця, 21 вересня 1709 р.

Останні хвилини життя. Взнавши, що гетьману погіршало, до смертного одра заквапився народ. Незважаючи на біль у ледь загоєній рані, до вмираючого споборника прикульгав і король…

Шумнуло. Сперту тишу в хаті

Хитнув жагучий суховій.

Крутнувсь щуром в’юнким в загаті,

Й, пригнувши долу деревій,

Неначе вовк голодний в лісі,

Завив, задригався у стрісі,

І змовк, мов здох, сховавшись в кліті…

… – А що там робиться у світі? –

Шепнув Мазепа ледве чутно,

Бо з вітром серце затремтіло

Листком сухим і полетіло.

– Що з України чути? – Скрутно –

Понуривсь Орлик – Україні.

Як та ропуха в жабуринні –

В сльозах та горі. …Кривди.., страти.

Людей взялися видворяти

З осель своїх. Женуть в роботи,

У арештантські збивши роти,

В рови ті глейкі, козаків –

Невір-перевертнів. Штиків

Московських нині, наче гною

На пашах ранньою весною,

В Украйні нашій. До основи

Зорали Січ, – нахмурив брови.

– Царю ж все мало! – хоче слави!

Й вже шле умільців до Полтави

Боввана мідного кувати.

На полі ж ратнім будувати

Велить робітним храм великий

Для гімнів вічних. … – Чорноликий! –

Аж зойкнув гетьман: – Ненажера!

Ото Вкраїні кавалера

Богдан насватав! – Блазня-вбивцю!

За те, що лив безвинну крівцю,

Нехай, кат, храмину поставить!

Й сам Сатана нехай в ній править

Весь вік його! А після смерті

Хай сонми душ, на клоччя дерті

Його руками й підлим словом,

Впадуть скривавленим покровом

На всі діла його й здобутки

На віки вічні – до побудки

На Суд Страшний! Байстрюк! …Удвічі!!!

Одних батуринців удвічі,

Аніж у всій Полтавській січі

Поклав же нелюд цей! А Глухів?!

Ромни?! Снітин?! Нехвороща?!

Скіль там лягло?! Одних кожухів

Не вмістить вся їх Красна площа

З людей забитих! …Храми, вбивець,

Собі ладнує! …Нечестивець! –

Зубами скрипнув. Тут від гніву,

Мов спис ударив в руку ліву,

Пройшов навиліт і – в груднину! –

В безсилу ліву половину.

– Ну.., все! – шепнув – пора конати…

…П-п-робач улюбленця недоль…–

І тут, кульгаючи, до хати

Ступив збентежений король.

Мовчун звичайно, цього разу

Проливсь сумбурним плавом слів:

– Застав живцем тебе, пролазу! –

Всміхнувсь зворушено і сів,

Відвівши вбік куляву ногу,

Й запнувсь – забув глаголи руські,

Махнув рукою й по-французьки:

– Живий! живий ти, слава Богу!

От, козаки! – мов кінь скажений,

Примчав денщик твій навіжений

Й злякав мене. Я й прикульгав, –

Тріпнув Мазепу за рукав:

– І маю так тобі сказати… –

В цю мить розхристаний сестринець,

Здолавши вскач курний гостинець,

Забіг, засапавшись, до хати,

І з страху прикрої утрати

Впав на коліно біля ложа.

Й всміхнувсь, побачивши небожа,

Щасливий гетьман: – Встиг, Андрію?! –

І витер пальцем мокру вію.

А Войнаровський, озирнувшись,

Впізнавши в гості короля,

Вклонився чемно й, посміхнувшись,

Став, відступивши вбік, здаля.

Король кивнув йому і знову

Дав волю збудженому слову:

– Неладно, княже, в цій нестачі,

В лихий цей час лишати пост!

Москві ж ще маєм дати здачі,

А ти наміривсь на погост!

Не діло, друже, це, не діло…–

І зашарівшись ледь, невміло

Поправив князю подушки.

– Господь лаштує нам …стежки,

Апломби ж наші «ліплять кепа»

З нас …грішних – видихнув Мазепа.

– І м’ятих вщент …ввергають в горно…

…І б’ють нещадно, жорстко й ч-чорно,

Коли ч-чекаєм нагороди. –

Така вона та гра …п-п-природи…

…Пробігло, видно, суще …коло,

Змоловши в п-порох тищу літ,

Раз знову в нетрях цих …п-піїт –

Всміхнувся Карлу гетьман кволо, –

Чекає свій кінець. …Овідій,

Мій король, – в-віршар-підранок,

З туги, розпуки й тухлих …мідій

В краях звершив цих …смертний танок

Якраз, як я – під глум …і кпини,

Поодаль …н-неньки-Батьківщини.

Й пішов, н-невдачний, кажуть, в грози…

…Чудні твої …м-метаморфози,

Діла твої, й …д-д-дороги, Боже!

Й рука твоя, що …с-с-світом водить…

Прийми ж й мене, …раз …так …виходить! –

І відвернувся. – Стій! Негоже

Гукати смерть, то вчин неправий! –

Сіпнувсь король, піднявши руку.

Тут гримонуло і від звуку

Гучного, наче вибух, грому,

Зіпрілу вщент труху-солому

Сипнуло з стелі на присутніх.

І задрижала від могутніх,

Лунких лящів, мов біснувата,

У два вікна старенька хата, –

Захилиталась, наче п’яна.

І водночас луда-омана

Упала гетьману на очі.

І враз обмари-поторочі

Крутнули вихором кімнату.

– Женіть, женіть її прокляту! –

Скричав востаннє і руками

Вчепився цупко в юпку мами –

У королівську шерхлу полу.

Король потух ураз, спрокволу

Пожовклу гетьманову руку

Відвів убік, перехрестився

В зчорнілу стелю – наче вмився,

Схиливсь, ховаючи розпуку,

Й шепнув, моргнувши вогким оком:

– Прощай, камрад! Кінець твій близько…–

Підвівсь, вклонивсь Мазепі низько

І геть подавсь кульгавим скоком…

…Рівнялись з вічністю хвилини,

Піском скрипіли на зубах.

Збирався почет, горбив спини,

Черсався в схилених чубах

Вузлами пальців – горе… горе…–

А за вікном, неначе море,

Шумить, вирує, гонить хвилі. –

Шапки козацькі, шалі, брилі

До стін несе бурун-прибій.

Недобра вість людей наносить

І плаче тихо, і голосить,

І градом котиться з-під вій.

Відходить вождь, а з ним і мрії

Відходять втішливі, й надії…

Та вже не бачить і не чує

Щасливий гетьман горя й сліз.

Він зараз радісно прошкує

По пояс в росах через ліс.

Летить навскач рожевим степом,

Який в руках холодним глеком

Стає, з прозорою водою.

А він веселою ходою

Веде дівчат до вечорниць.

І жмені повні полуниць!

А та вода так смачно п’ється!

І ненька радісно сміється,

Обнявши тата молодого,

Ще й геть безвусого, худого.

А він летить під гуркіт грому

У сяйво райдуги – додому.