12. Це ще квіт, а ягідок підождіть

Юрій Дячук

Україна, Батуринське згарище, листопад 1708 р.

Горе українського гетьмана у нещасливій своїй столиці, по-варварському знищеній до підмурків військами несамовитого царя-горлоріза.

Горить над обрієм заграва,

Шумить тривожно карагач, –

З останніх сил козацька лава

Летить увалами навскач.

На біль шкулький, на горювання,

На ярість дику і страждання

Загін несеться козаків.

Лиш піт солоний від боків

Баских комонів кропить вічі,

Й шлики на кучмах миготять.

Не скачуть вершники – летять!

Важкі серця несуть до січі. –

Туди, де кров, де смерть, де зрада,

Летить наметом кавалькада.

Вже блиснув Сейм. – Та що це, люди?! –

Мазепа майже закричав,

Затрясся весь, схопивсь за груди,

Схиливсь на гриву й замовчав.

Загін шапками витер лиця,

В очах шалених – біль та криця,

Бо в річкових льодистих водах,

На шерхлих рубаних колодах,

Ключем минаючи косу,

Розп’ятих тіл козацьких купи

Пливуть у ніч з земної ступи,

Убрані в місячну ясу.

Лиш вітер кригу рве і плаче:

– Покойся з миром! Спи, козаче…

А за яругою, на взгорку,

Батурин тліє дорогий.

І час, мов впійманий на шворку,

Застиг, – напружений, тугий –

Закляк небесний метроном!

Мов кадуб, з тліючим зерном

Людей побитих, тліє місто.

Лиш дзвін востаннє чисто-чисто

Співа відхожу: – Бом! Бом! Бом!

Страшать безлюддям береги

І тиша мертва навкруги.

– Прощайтесь з гетьманським столом!

Сльозу – в кулак і в небо лиця:

– Прощай й прости за глум, столиця!

Влетів у місто полк комонний

Під плачний, жалісливий дзвін,

Й на крок повільний, похоронний

Запнувсь – збентежився загін!

Вжахнулись в січах драні душі

Пролитій кровії, бо суші –

А ні горбка малого! – п’яді –

У мертвім гетьманськім посаді!

Ніщо від смертної потали

Не вбереглось в огнях навали!

– Осанну! – царственній монаді!

Й горять нечистим духом вчені

Повік за душі убієнні!

…Об камінь глухо б’ють копита,

М’яка й волога стала твердь.

Бідою ява вщент залита, –

Комонів трусить – чують смерть.

Все місто наче хтось розтовк!

І дзвін, бодай би він замовк,

Рве душу жалем, б’є у скроні,

Серця козацькі і комонні

В шалений звалює алюр!

І місто стогне і палає,

І помста кличе і волає,

І очі сліпнуть від тортур!

В садах, дворах порубка й стріл –

Навали, купи, гори тіл!

Тремтить рука, сльозяться очі,

Косий ляга на плечі хрест.

Мазепа, наче в обмороччі,

Повів долонею окрест,

Схиливсь до Орлика і тихо,

Немов про себе, мовив: – Лихо

Прийшло, Пилипе, …назавжди!

– Про що ти, гетьмане? – Зажди! –

Схопив за черес й мовив далі:

– Тепер все стане проти нас:

Старшина, військо, люди, час!

Прийде нам згуба в цій навалі!

Не встане з нами Україна –

Вжахне людей кривава піна!

Чи ж думав я – стратег поганський –

Повів правицею на згар,

– Що цей хапач, школяр голандський,

Таке накоїть?! Від татар

Чекав би я такої люті!

Не від Петра! – горить в спокуті

Його драконівська душа!

Не думав я, що палаша

Опустить він на плоть дитячу

І тим підріже міць й герою, –

Відверне жахом від двобою,

Весь чесний люд. Пилипе! Плачу!

Я винуватець царських втіх!

І мій то гріх – мій смертний гріх!

Бог бачить, іншого хотів! –

Упав з коня, мов лист з тополі.

– Боявсь, що зграї цих хортів

До пня згризуть й ті клапті волі,

Що ще вціліли від угоди,

Яку, єднаючись, народи

Скріпляли словом на віки.

Бо ж через лічені роки,

Лиш згас Богдан, Олекса-цар,

Поправши все – і слово, й совість,

Почав трагічну нашу повість –

Уклав підступно під бояр!

Й ножа всадив в відкриту спину,

Навпіл розкраявши Вкраїну!

А нам? – «то – тактика – не зрада!»

Така вона та …«брацька влада»…

Пилипе, жереб наш невтішний! –

Хитнулась скрушно голова:

– Виговський спікся й Многогрішний –

Шпарка московська булава!

Й хоч показали ми Європі,

Як любим волю – в Конотопі,

Склепав нам наново хреста,

Скоривши весі і міста,

«Тишайший» лис. І знов під пана, –

В узду московську навкарачки! –

Зубами скрипнув і з гарячки

Ривком споров галун з жупана.

– А доня царська не чинила

Афронти нам – нечиста сила?

Тепер синок уже ллє кулі! –

Схопивсь за серце, сполотнів:

– Все баляндраси, гулі-гулі,

А нам джгута сповна доплів!

Тому я й бився вік об стіни,

Щоб скласти клаптики країни

В один кулак. Навік в один!

Щоб цвів полями не полин, –

Цвіли сади, пшениці, жита!

Щоб ворог нас не рвав. Не ліз!

Щоб не судомилась від сліз

Душа запонами сповита!

Щоб не була нікому винна,

І не стогнала, а співала,

Свою Історію кувала,

Держава вільна – Україна!

Оцим я снив… Була надія,

Що все складеться навпаки!

Що з старшини і з гречкосія

Зніму кормигу на віки,

Зложивши з шведами угоду.

І, що сюди не стане ходу

Турчину, ляху, московиту!

Що землю, кровію залиту,

Господь наш візьме під крило.

Й респонс – царю! Від України!

І все – в респонс! Всі кривди й вини! –

Мов ти, Москва, лиха зело!

Та задум промахом змело…

…Не стіл то скорбний мій палає..,

То Україна дотліває…

Зблід Орлик, писар генеральний,

Й його душа болить й пече.

– Не цар то, гетьмане! Безжальний –

Схопив Мазепу за плече

– Босяк вчинив то! Хорт безродний,

Петром пригрітий. Безпородний,

Свавільний пес. Його це справа!

На ньому гріх! Різня кривава,

Помилуй Бог – не царський план!

На що царю в лиху годину,

Даремно лити кров невинну?

Це князь – стратег собі і пан!

Всміхнувся гетьман гірко, криво,

Припав щокою до коня:

– Хай так.., в Московщині – не диво,

Що служка діє навмання,

На свій позір і без приказу.

Але не з дурощів, не з сказу

Рубав князь в корінь стольне місто.

Дітей побив. І це намисто –

Болючі очі – вверх, до муру,

Поверх якого, в спиці взяті

Хитались голови чубаті, –

Низав безщадно. Ой, не здуру

Творив це раб, а для потіхи, –

Державцю лютому для втіхи!

Рікою юшку лив гарячу,

Бо має, пес, хазяйську вдачу.

До крихти правий наш народ –

Який є піп – такий приход!

А тут – закашлявсь від натуги:

– Які царі – такі і слуги!

…Тепер помисли, що чекає

В прийдешнім нашу Україну,

Коли слуга дитя карає,

Вмертвляє душу безневинну,

Й героєм ходить – не таїться,

І кар за звірство не боїться?

А дзвін скавчав, хрипів від гару,

Ввергав у розпач, в біль, у жар!

І крикнув гетьман, мов примару

Побачив царську межи хмар:

– Хто зрадник з нас?! Скажи тепер –

Цар-людогубець! Людожер!

Я – хто шукав Вкраїні слави,

Чи ти – злий геній, кат держави?

Гикнеться ще невинна крівця

Тобою спита, ненажера!

Й твій «шлях до Риму», – дітовбивця!

Нерон з душею Люципера!