25. Крок за обрій

Юрій Дячук

Молдова, с. Варниця, 21 вересня 1709 року, вечір.

Хто ми на цьому світі і для чого? Що залишаємо на Землі і що забираємо з собою? За чим плаче на краю життя, зазираючи у вічність, очищена від шкаралупи, людська душа?

Ген-ген далеко, наче муха

Звелась на крилах у політ.

Все ближче.., ближче.., раптом в вуха

Ввірвався громом білий світ!

Війнуло ладаном та воском

Недобре, прикро.., шепіт.., звуки…

Де я? – лапнув пітьму. Та руки

Кудись пропали. – Боже! – мозком

Котила мла гарячі хвилі.

– Живий?… Живий!! – не у могилі!

А тіло ж де? Чому немає? –

Й згадав нарешті – помирає!

…– Не хочу!!! …в тьму, …у невідомість! –

Вчепивсь щосили за свідомість.

…Ні рук, ні ніг, лиш серце скніло,

Ледь чутно, мляво тріпотіло,

Й в закриті очі жовті плями,

Пітьму хвилюючи краями,

Пливли вервечкою з безкраю.

Й осяг нарешті факт: – Конаю! –

Остання мить!!! …І все…?! …А далі?

Що там – утіхи, сни, печалі?

Чи жде за краєм Бог, чи буду

У небутті навік? – До Суду?

А сяйво це не є дорога

Туди – до істини, до Бога?

Хто б підказав.., бо ж геть не знаєм

Секрет цей ми – всезнайки грішні –

Не прозріваєм. Помираєм

В заблудах, в сумнівах, невтішні.

Малу б росинку розпитати –

Та знає все… – В цю мить читати

Піп взявсь молитву відхідну, –

Псалом останній. І відразу

У плині слів пекучу фразу

Вловило вухо – лиш одну:

– На віки-и-и вічні-і-і-і упокі-і-і-і-й-й…, –

Й сльозина жалібна з-під вій

Сковзнула ящіркою долу,

Й свіча, хитнувшись, в руку кволу

Влила, мов сльози, жовтий лій.

– Прощай! Прощай, моя Вкраїно!

Моя любов, мій хрест і біль!

Пробач ненависного сина

За сліз твоїх пекучу сіль.

Пробач, молю, за те, що бгати

За мій провал, за брак талану,

Дітей твоїх, в олжу-оману

Убравши, стануть супостати,

Й твій прах ганьбити словом їх,

Увівши глупих, темних в гріх.

Пробач за те, що московити

З нащадків антів та сарматів,

З онуків русичів природних,

Сліпих душею ренегатів, –

«хохлів» безхатніх, безпородних

Почнуть стругати і ліпити,

Й лукавим дійством тим підступно

Плести стіну між ними. Й хрупне

Від того грузу стан твій, бідна

Моя Вкраїно. Вибач, рідна!

Прощайте й ви навіки, друзі!

Та не тужіть – мужам негоже.

Відбасував козак у лузі,

Награвсь донесхочу… Ну, може..,

Коли згадайте, й спийте чару

За спомин мій, за літ отару,

Яку кривавими полями

Ми пасли гострими шаблями.

За неньку ж нашу, нашу волю

По вінці, друзі, наливайте,

І, помолившись, випивайте!

Й пробачте гетьману, що долю

Обтяжив вашу. …Я ж то бачу:

Погоні, узи і остроги,

В Сибір засніжені дороги,

Що ще чекають вас, …і плачу…

Та не шкодуйте! Нашу повість –

Порив з-під гніту до свободи,

Осмислять згодом два народи,

І вернуть в душі й пам’ять, й совість!

Прощайте й ви навік, нащадки,

Мої лелеки без гнізда!

Пробачте нам, що у рогатки

Зажмуть вас тісно. Я ж Петра

І вищир ляський добре знаю,

І все то бачу! Прозріваю

Неволю вашу в дії в слові,

Бичі-навчителі волові

На спинах мужніх. Кров та піт

На сонмах шибениць та плах.

І голод ваш, і жаль, і страх,

В бентежних водах скорбних літ.

Держави болісний політ, –

Стрімке падіння в безвість, в прірву,

Й від того в душах гречних вирву

Теж бачу, й покруч, що голубить

Чужий фасон, а свій не любить.

Даруйте нам, що вдача клята

І кліка каверзна, затята

Царя-насильника піймають

В пастку вас, зігнуть, зламають.

І ви з того, мов яничари,

Ім’я своє забувши, бідні,

Почнете з пліч здирати рідне,

П’ючи з їх рук слизькі напари,

Завітне, отче забувати

І в очі в дзеркалі плювати,

Немов в чужі. …Та не достати

З людського дна того, що мати

Глухими, темними ночами

Із серця в серце ллє з піснями

В дитя своє! Тому прочнетесь

Від снів чадних! І ви, що вгнетесь,

І ви, що вистоїте в герці

Натхнені іскрою у серці,

З душ зшкребете налиплу піну,

Рвонетесь вверх, щоб вітром волі

Чужі личини змити й ролі,

І чисті впустите Вкраїну

У сни завітні, героїчні

На всі часи! На віки вічні!

А ви, відвійки України,

В серця свої незрячі вини

Голками вженете. І сп’яну,

В корчмах гуляючи з козою,

Завжди про цю країну-рану

Співати будете з сльозою!

Хай Бог простить вам зраду, діти,

І дасть знайти себе й прозріти

Умом і серцем. – …Тут, мов в било,

Торохнув враз перун, й кадило,

Гойднувши отчу руку мляву,

Тужливо дзенькнуло об лаву.

Пустились в плач-журбу жінки

Тоненько, жально. Козаки

В важкі мозольні кулаки

Сховали схлип, ковтнувши сльози.

І раптом.., кригою в морози,

В міжбрів’ї хруснуло, запіло,

Заграло дивоголосами,

Золотострунними басами

Стряслось, на мить вернувшись, тіло,

І те що мислить полетіло

Крізь веремію – бурю люту,

Уверх – до вічного приюту!