2. Як вогонь з водою

Юрій Дячук

Україна, м. Батурин, резиденція гетьмана, липень 1707 р.

«Не хочемо Москви! Тяжко під Москвою!» – Одностайні заклики старшинської верхівки остаточно упевнюють гетьмана у правильності власного вибору, і підштовхують до перемов з королем Швеції Карлом XII, який гарантує догасаючій його державі свободу і незалежність – заснування князівства Руського в межах колишньої Київської Русі.

«Ночіє день. Зефір духмяний

Спиває трунки стиглих трав.

Гульвіса-місяць, наче п’яний,

Дрижить, вчепившись у рукав

Сузір’їв сяйних. Квіт ланів

Вже лащить скрекіт цвіркунів.

Липнева ніч у сон-замрії

Вгорнула ліс, стуливши вії

Творінням божиїм, – приспала,

Вдягнула сонячні малюнки

В смолисті тіні-візерунки,

Весь світ святий заколисала!»

Розмаривсь гетьман, посміхнувся

Солодким римам і вернувся

У яв, – на стрічу з підлим світом.

Подумав з жалем: – Клята доля

Зове до шаблі, до пістоля –

Не до віршів тепер піїтам… –

Пройшов у залу з палісаду

І взявсь скликати спішно раду.

Рубнув – згадались прикрі вісті:

– До мене всіх, хто є у місті!

Прибув найпершим Войнаровський –

Сестринець рідний, осавул.

Затим обозний Ломиковський,

Суддя Чуйкевич і впритул:

Сулима, Орлик, Мокієвський,

Горленко, Герцик, Довгалевський,

Бутович, Чечель й Гамалія –

Весь ближній круг, його надія.

Тоді: Апостол – пан Данило,

За ним Кандиба, Покотило,

Шафар Дяківський, Максимович,

Зелінський з Лубен, мов попович,

Благочестивий Андріяш,

І Кожуховський – велет, кряж

Широкоплечий й мовчазний

З Прилук полковник наказний.

Вкінці Мирович – пан бунчужний,

Й війт Шептаковський, в час сутужний

Прямцем, минувши естакаду,

Удвох примчалися на раду.

Зібрались вмить, немов чекали

Той поклик поряд, за дверима,

Обсіли стіл посеред зали,

Мовчали, блискали очима.

Мовчав й Мазепа. …За вікном,

За вітражем з флоренським шклом,

Бурлив майдан. Плела говірки,

Йдучи на досвітки-вечірки,

Нарядна юнь. Вздовж вулиць біг,

Вливавсь у розмах площ, дівочий

Грайливий щебіт, парубочий

Завзятий гомін, щирий сміх.

На схрестях пружились криниці,

До зір тягнучи шиї-зводи

І щедро хлюпали в колоди

Шумливу воду. Молодиці,

Зажури в ніч ллючи жіночі,

Вели з сльозою «Карі очі»,

А десь далеко, біля муру,

До танку струнчили бандуру.

Й розквітли враз похмурі лиця:

– Ти ба!? Співає ще столиця! –

Немов росою з цвіту вмились

І ожили, – заворушились.

Всміхнувся й гетьман, та зловісні,

Жалом нашкрябані листи,

Чекали траурної пісні:

– Приступим, Господи, прости! –

Підвівся важко, взяв у руки

Просяклий їддю царський лист,

Лайнувся подумки: – У буки

Тебе б узяти, чортів хвіст!

Чи не доволі вже ламати

Народ мій вольний? Годі ж! Мати

Тебе родила, чи хортиця

Знайшла у лісі? Чи ж водиця

Тобі, упирю, кров червона,

Яку чи з люті, чи з нетями

З людей зливаєш ручаями?

І піт – вода, й сльоза солона?

Вдавився б врешті, й аки змій,

Не нас би їв, а послід свій!

…– Шановна Радо! Панство! Друзі! –

Прокашлявсь: – Нині вас зібрав,

Аби хоч трохи в цій напрузі

Цупкі вузли державних справ

Зм’якшити купно, …чи порвати..,

Бо захлинемось геть!. …Почати

Я ось з якого трюка маю –

Потряс «гостинцем» царським: – Краю

Москва шукає нам! Знов цар

Невсидливий в палючий жар

Убравсь – догризти нас бажає.

В кордонах глухо закриває

Пролом останній. Лаз до волі

Який, рвучи криваві жили,

Ми кістьми власними прорили

Й Москві «припудили в подолі».

Вважає, бач, що нам – «холопам»

Негоже «шлятца по Європам» –

Дотла крушить купецький міст!

Не в користь нам, пани, цей лист,

На згубу слово царське враже,

Сто літ би я його чекав!

…Пробачте.., суть обозний скаже, –

І сів у крісло, мов упав.

Встав Ломиковський, в стіл дубовий

Упер кошлаті кулаки:

– Ланцюг нам цар склепав чудовий,

Це так, панове козаки.

Чекає що нас? – мислю так:

Як псу скаженому – не гак

Сім верст повіятись в сливки,

Теперки й нам на «соловки»

Не гак й сім тисяч! Так-от! – Фронт

Ламають нам, женуть з Європи!

«Весь виріб мчіть в Архангельск, хлопи,»

Велить московський наш «архонт»,

«Й сидіть на лаві у Полтаві!»

А це амінь прямий державі!

Помисліть тільки – крам та збіжжя

З Дніпра – в Архангельськ! В бездоріжжя!

Хургони – в твань й на Біле море?

Це ж не комерція, це – горе!

Нам труд пекельний, а дохід

Хапнуть московські? – Ловкий хід!

А крам з Європи тим же шляхом?

Потрійна ж вартість! – в серце цвяхом!

Помрем ми голі в час морозний –

Махнув рукою пан обозний,

– Доб’ють державу царські штуки! –

Та й сів, і голову – на руки.

Схопився Герцик, зух-полковник:

– Не те ще втне цей бузувір!

Пани добродії, мо в човник,

Та й геть з орди? Хоч …в чортів двір!

Куди завгодно: в хащі, далі,

Аби від них, й куди подалі!

Якби одні оті торги

Вони крушили вщент – враги.

Аякже! Горла ж рве нам цар! –

Змінив статті, поправ закони.

А їх бешкетні гарнізони?

На цаль не кращі ж за татар!

Злобують люто, дошкуляють,

Мирян нестерпно ображають.

Ганьблять за вдачу іншу, мову,

І б’ють безщадно. Не за діло!

Ми ж в приймах ніби – чорне тіло!

Й доб’ють, панове, вірте слову!

Згопцюють з ляхами «мазурку»,

І стопчуть впень, як …півень курку!

Або самі дійдем до криці!

Бо все значне – воно ж з дрібниці,

З пустого, наче, з витребеньок,

Але, як гриб отой – опеньок

Росте з дрібноти гнів, обида,

Та що лукавити – й огида

До нечепур отих немитих.

Ну що за біс?! – брудні, кошлаті,

В вошві, як цюці волохаті,

А з козаків сміються бритих,

Пристойно вбраних й чисто вмитих!

Та що сміються! – зневажають

За гідний вид і ображають

Глаголом грубим. Ну, а наші

Не терплять то й такої «каші»

З образ тих варять «стінка в стінку» –

Лоби тріщать, …у бік ковіньку!

І ходять потім кольорові,

А то й січуться в смерть, до крові!

Поглумки ж ті, мов в серце шпичка,

Хоч порох, начебто, дрібничка.

І гнів, й відраза у народі

Ростуть щиром рясним в городі!

…Отож, якщо підсумувати:

Надміру вже отої кили,

Тому тікати тра, тікати

Нам з-під Москви з всієї сили!

Бо той зачнеться чуботрус! –

Та й сів, крутнувши гнівно вус.

Тут Шептаковський – війт міський,

Мов вітром здутий, став до столу.

Каптан свій надто завузький

Смикнув, дратуючись, за полу:

– Шановні! – мовив, – грішним ділом

Я поділюся наболілим.

Скажу всю правду – так і знайте,

Кого ж ображу – вибачайте!

…Вже плачуть лавники та райці

По всіх кутках. І наче зайці

В хатах таяться бідні люди,

Бо кривда й глум нестерпний всюди,

Де ті війська. Дрижать, волають,

Й на вас не маючи надії,

І салогуби, й гречкосії

У мене захисту шукають!

Не смішно?! В мене ж прав тих нині,

Що… в дідовода у торбині!

Сам забезпеки вже не маю

Від цих заріз. Тому благаю:

Робіть, пани, щось! Та не мляво!

Бо й магдебургське здохне право –

Наш щит й путівець до Європи –

Гуртом підемо у холопи!

…І ще… – насупивсь – наші статки

Впадуть вкінець, якщо податки

Надмірні, кривдні і навмисні,

В часи непевні, буревісні

«Табачник» дратиме з людей.

Таке лиш пройда іудей,

Та й то лиш в снах, творити може,

Чи бусурман лихий! Негоже

Воління царське, вкрай неславне –

Союзне плем’я православне

Догола скубти. Неспроможний

Народ нести це! Вже й заможний

Мітлою горне в клуні збіжжя

На хліб святий! А жебраків?!

А погорільців з всіх боків?!

Й біжать! – у світ, на Запоріжжя…

…А як терпіти?! Що чекати

Їм від «залісьських свояків»,

Коли насильник йде до хати

І білим днем до синяків

Сердешних б’є, січе й гвалтує,

А драм отих ніхто не чує?

Не бачить наче… І не хоче!!

Будь то сержант, чи воєвода –

Лайнеться «в бога» – от порода!

І на сльозу та жаль регоче!

…Сміявся би ти в лиху годину!

І пруть з дворів майно, скотину!

І палять, палять! – віхоть в стріху,

Мов в насміх нам й собі на втіху.

І плаче жінка, донька, мати,

Й гірких тих сліз на дві ріки!

Нема ж кому їх захищати –

В відбучі вічно козаки!

Торохне дзвін – нагострять крицю –

В сідло і – в світ. У косовицю,

У жнива – бої, походи!

І йдуть, бо викруту не мають,

І за чуже в полях лягають,

За так, без мзди-винагороди.

А нагорода та удома –

Оселя – спаль й сім’я сірома!

То як цим іродам годити?!

Просити, клясти, рвати, вити?

Ясновельможний! Мосцепане!

Рятуй, бо гибель нам настане!

В дві щоки ж б’ють! У дві руки!

Робіть, робіть щось, козаки! –

Та й сів, мов впав, в холодну шкіру:

– Й за що?! Одну ж бо маєм віру!

Заворушився пан Данило,

Мов з криці литий, – не зігнути!

– Щоб їх… в те море Балтське змило! –

Шумнув сердито. – Чи цикути

Сьорбнули би в лиху годину

За те що діють! За скотину

Узяту в узи, за биків

Вже цар тримає козаків,

Шановне панство! До вподоби

Вам приклад мій прямий? По серцю?

Не кличе серце те до герцю

За стан нікчемної худоби,

В котрий нас цей лупій завів? –

Мов рох отих загнав у хлів

І, як з Москви вже гучно чути,

Мудрує хлів цей ще й замкнути!

Тому й яріють у Кремлі

І люто гнуть нас до землі

Сіпаки царські. І щосили

Окремість нашу до могили

Волочать сполом. Й гнуться люди,

Бо страх великий жалить груди

Від тої люті. І залиті

Тим страхом й ми, і посполиті

По самий верх! – Не вам казати

Як «люблять» нас московські хвати,

Як рвуть вже вздовж і в ширину,

Мов ту підтирку, й старшину!

Я сам – не баба, й не без духу –

Полковник, гетьман наказний,

Для них був ладен «Топотуху»

У кичці бити! – Мовчазний,

На зайве слово злий вояка

Пустився в крик: – Аби та псяка,

Дворушник той з нутром пречорним,

Не витнув козаків! – Проворним,

Різким товчком срібло волосся

З чола відкинув: …– У-у-х-х вп’ялося

«абищо» це у наші долі!

…Так от, …під Познанню, у полі

Догнав мій полк московське військо.

Куліш зварили, бараболі,

Все добре наче, чемно, свійсько…

Я ж, як годиться, з командиром

Шапкуюсь гречно – з бригадиром.

А він мені, панове, в очі:

– «Атдаш канєй в абоз» …й регоче!

Я й вкляк, мов рак отой варений!

Я хто вам – нехрист полонений?!

Ти, екселенція, кажу,

Заскочив дещо за межу.

Спокійно ще речу так, чемно.

Ми – не ясир і не даремно

Куру ковтаєм в цім поході,

І привілеї в нас такі ж…

А річ моя, мов гострий ніж,

Тому німчину в серце: – «Годі!» –

Впадає в сказ, і шле команду

Забрати коней наших: – «Банду

Канєй лішіть!» – спливає криком.

А козаки ж не шиті ликом,

І в тім поході серцем злі,

Почули – й зразу – за шаблі!

Й «московські» щиряться вовками,

Беруть нас «в круг», прядуть боками.

Так, віч-на-віч, окрай могили

І вперлись ми, мов вражі сили!

Ще на біду ту набігають

На мене вершні. Втрьох хапають,

Башибузуки, за жупана

І рвуть, і стягують з Султана

Незмінного мого! – І з вії

Сльозу змахнув вояка: – Змії!..

…Лиш мент залишився до січі!

І тут «свєтлєйший» підлітає:

– «Шта здєсь за бунт?» – гарчить. Хапає,

Мов холуя, мене за плічі

І кулаком махає, …с-сука!

…Ото була, шановні, мука!

Ганьба ж яка! – Затим вороже:

– «Канєй атдать, хахол! Нєгоже

Вєдьош сєбя, падлєц!» – й весь сказ!

Що вдієш тут – навкруг опричня, –

Мовчи, хоч плюнули в обличчя, –

Зігнувся й виконав наказ.

Прийшлося пішо ноги бити.

А що, шановні, мав робити?

Безносу кликати дурепу

І полк покласти серед степу?

…Отож питаю вас, соколи,

Як се терпіти нам?! Доколи?

Що ж далі буде? Я вже тіні

Страшусь – полковник! В Україні!!! –

Та й змовк, вуста стуливши в нитку.

– Відняв коня – здере і свитку! –

Це Орлик – гетьманська «правиця»,

Палкий трибун і правдолюб,

Рубнув гнівливо в ярі лиця:

– І в гріб вкладе! – Приклав до губ

Тривожним знаком смаглий палець:

– Панове, тихше будь! Бо смалець

З черевин стоплять й злуплять шкіри,

Якщо з-під царської довіри

Зслизнем, не дай, Господь! В манері

Сей модус дикий в нас… – І двері

Навідмаш ліктем відчинив.

І крізь відтулину чималу

Втягнув поручика у залу:

– Ти що, пан-пройдо, тут чинив?

Той глипнув скоса і незграбно

Віддав вітальний комплімент:

– Я заблукався тут – нахабно –

І зараз щезну. Айн момент! –

Й, скривившись кисло, підлий страж

В’юном сковзнув назад в пасаж.

– Отак живем під царським оком! –

Зітхнув пан писар, – на гарматі! –

Пішов назад повільним кроком:

– Чужі! Чужі у власній хаті!

Гикнеться нам оця шпарина! –

Перехрестивсь: – …Отця і Сина…

…Лютує цар наш… Гріх на душу

Велить нам знову чорний брати.

Й, Бог бачить, я, панове, мушу

На це хижацтво так сказати:

Неволять нас його веління

Губити власні покоління,

Бо в спитках будем жар ковтати!

…Привчився вже цей «деміург»

Кістьми мостити Петербург!

Укази шле: з усіх усюд

В гурти збивати вправний люд,

Затятих – в в’язки, мов тарань,

І – в те багно, в чухонську твань!

Крутнувся вихором до столу,

Схопив товстий, в два дюйми лист:

– Як так пішло, то правду голу

І я скажу! Й як акафіст

Віщати стану. На духу!

Щоб всім обвістку цю лиху

У пам’ять вкласти! Ось вам списки! –

Потряс стопою, – всі до риски!

Не списки – зарості густі!

В них наші браття у Хресті,

Котрим цей спрут налив по вінці,

Всі замордовані вкраїнці!

Болюча ця лічба, як гною,

Лягло за рік їх в тих ровах!

Страшне число і зветься – тьмою!

Перстів для тисяч на руках

Обох ледь стане! А калік?!

Вдовиць?! Сиріт?! Й так п’ятий рік!

Бодай пропав той чортів тік!

…Пани.., герої.., може годі

Нам бути служками лихими,

Й врубати горб терпкої схими,

Як сук відмерлий на колоді,

І не вершити вже ні разу,

Й повік московського наказу?

Бо Бог нам, може, і пробачить,

Народ же ні! Народ все бачить!

Та й вирве нас, як спрілу репу! –

Обпік зіницями Мазеру,

Рвонув на комірі сукно

І сів, уперши взір в вікно.

– Іване! – важко встав Горленко.

– Ловити гави – кепське діло!

Мести хвостом, як Хмельниченко, –

Бридня і згуба – вкрають тіло.

Але сидіти, склавши руки,

Державі – смерть – доймуть «перуки»!

Отож у нас у всіх й надії,

Що ти, заступник наш, всі дії,

Всю хисть свою значну, всю славу,

Всю честь шляхетську у державу,

У славну нашу Україну

До дна, до крихітки вкладеш,

Й дасть Бог, відважиш, відведеш

Від неї злу московську міну!

Як ми за Хмеля, – мужню душу,

У Бога просим всі, то мушу,

Й роби мені що хоч! сказати,

Що діти наші проклинати

Діла твої і душу вбогу

Гуртом почнуть, якщо в недолі

Зловмисній лишиш нас. З неволі

При гетьманстві своїм дорогу

Не прокладеш, не знайдеш путь!

Ти наш ватаг, тобі рішати

Куди іти, а мо й тікати,

Бо тут нас кури заклюють!

Згадай-но Жовкву. – Ту нараду,

Де ми, мов старці, терлись ззаду,

І мовчки слухали, як «тато»

Вільготи наші драні, гнуті,

До трону підступом припнуті,

Вкінець рядився відбирати!

У нас на то питав він згоду?

Послухав нашу мисль? А дзуськи!

Кому потрібні блазні руські,

Опуди ці окрай городу?!

А ми опудами й стояли,

Хулу ковтали та мовчали! –

Вів гнівно річ свою Горленко.

– Всі, як один! бо надто «ченко»

До пліч голівоньки пришиті –

Злітають враз! – любої миті!

Я не хватнув, Бог бачить, краю!

Як шпанець той в петлі гарроти,

Усе скажу – всі «за» і «проти»,

І дещо панству нагадаю…

…За що, скажіть, мов царський кровник,

Чи душогуб, – убивець лютий,

Гриць Самойлович, наш полковник,

В цупкі заліза був закутий?

Нема на серці слів! Журба

Одна там й чорна лють! – Герба

Приблудного не дав на стіни

Чернігівські вчепить – всі вини!

Сказав, хвала йому і слава,

Що свій є герб у нас й держава!

А трон московський, мов удав, –

Не просковзнеш – та й нагадав –

За два ті дзьоби хижі, птичі

Скарав на горло тричі. …Тричі!!!

За правду й честь – сокира й плаха?!

Лиха у них «кирпата сваха»

Й швидка до біса! Р-р-раз й готово!

А ти – наш гетьман, ти хоч слово

Москві мовляв наперекір?

Ото ж бо! Ні! Згнила б, повір,

Й твоя премудра голова!

А українська булава

Під трон би впала. Й назавжди!

– Не достругав «пан-цар» правило! –

Встряв Орлик в річ. – Тому ще мило

Не варить з «підцарка» – Зажди,

Настане час! – схмарнів полковник, –

Пан Герцик тричі правий – в човник,

Чи в ступу Бабину сідати

І геть з гайна! Й чимдуж тікати!

Ми ж з вами вже, мов діти мляві,

У цій, прости, Господь, …державі!

Все, що спроможні – хлипи лити,

Під себе бігати, просити,

Й чаїтись, наче пічкурі,

В своїй норі. Та ще вмирати,

В чужих краях за них лягати –

От, що лишили нам царі!

То ми мужі, скажіть, чи діти?

І довго будем це терпіти?

…А щодо гетьманських голів…

Де Многогрішний нині? – Стлів,

Сердега, стух у ланцюгах!

Й за що?! – така ж провина – жах!

Не втілив царське повеління, –

Не здав «град Києв славен» «пшукам».

Як скеля став, й не дав коріння

Врубати дітям нашим й внукам!

Й за смілість ту, за справу чесну

Червоним фабрив синь небесну!

…Та хай би тільки Многогрішний

Попав в перелік сей невтішний!

Виговський де? А Самойлович? –

Хоч добра «жила» був «попович»,

Але ж він гетьман! Вождь народу!

Москва ж його і всю породу,

Як тих рабів: кого – в гробки,

Кого – в бичі, й на «соловки»!

Від Переяславської ради

В Отчизні страти, кривди, зради!

А хто нас ввергнув у руїни?

А половина України

В полон ким продана? Мо турком?

Якби ж! – статареним ошкурком!

А живоїд оцей «свєтлєйший»,

Устоїв наших ворог «злєйший»,

Не марить вкласти Україну

В мошонку власну? Чи причину

Не вимишляє без сумління,

Щоб згризти гетьманське правління?

…Не те ще буде, козаки! –

Дотиснуть нас! Пройдуть роки,

Недовгі вельми, й встромить рило

В Украйну кріпко цар-громило!

Хоч буде в дружбі клястись Богом,

Прохромить він, мов бик той рогом,

Нерівну приязнь цю хирляву

І нас, й народ наш, і державу!

…Я все сказав, що мав сказати,

Як бути – гетьману рішати..,

Якщо йому Вкраїна мила! –

Та й сів. І знов застиг, мов брила.

… – Так, так, пани! – озвавсь Мазепа,

Піднявши з рук бліде чоло:

– Виходить – нам кругом халепа?

І що й на шеляг не було

Гаразду й глузду у союзі

Краян колишніх? …Страшно, друзі!

Виходить, нами й пари кроків

За цю півсотню з лишком років

Настріч не зроблено до згоди?

Одну лиш кривду два народи

Лили, з слів ваших, в братню чашу

Замісто дружби? Й нині ллють?

І кров пускають, й кров ту п’ють?

Що врешті-решт і волю нашу

Врубає цар жалом шабель,

Бо вщент державі втне копита

Союз оцей… – «серпа і жита»,

Така виходить карусель?

…Але я згоден, …згоден з кожним!

Й від слів отих презлим, тривожним

Війнуло враз, штовхнуло в спини,

Недобре глянувши в зіниці

Очима хижої вовчиці,

Змочило в піт рясний чуприни.

То доля люта, знявши шапку,

Зронила з вуст червону крапку,

І, відваливши в небі брилу,

Впустила в залу темну силу.

Відчув то й гетьман. …– Згоден, друзі,

Що кубок наш недружній повен.

Що в ступу вкрай пора чи в човен,

І з тим, що гинем в цій напрузі,

І що Украйна в млу пірнає.

То так, в тім сумніву немає.

Та ви не знаєте, пани,

Глибіні й міри зла. …Вони

Розгром готують нам! Насіння

Русі первинної у тління,

В затвор безгласний, в сон-дрімоту

Загнати прагнуть без звороту!

Мені ж за послух, у принаду,

Блискучий приз сулять: за зраду,

За дійство підле, – зисків тацю

Й корону княжу – «римську цяцю».

Грозився цар і клявся всяко,

Хоч ледь був в тямі й на ногах,

Що плем’я наше, опияка,

Змете з теренів отчих в мах

У білий світ, або ж під ляха –

На Віслу-річку. Й москалів

Мільйон з додачею голів

На землі наші прижене, –

Перехрестивсь, …– нехай мине

Нас жереб цей, якщо я буду,

Не дай, Господь, вередувати,

І не ураджусь запродати

Вас в кабалу. – У халабуду,

У гурт непевний Україну

З народом руським не укину!

…Й не лгали очі ті скажені,

Вони то вчинять, незугарці!

Бо, що тверезник тре в кишені,

Те пиворіз несе шинкарці.

Рве правда, рве тирану груди!

…Така от повість, добрі люди…

Забагровіли мужні лиця,

Налились гнівом і правиці,

Козацькі жилаві правиці,

Рвонув той гнів до піхв, до криці

Шабель дамаських, і в горлянках

Заклекотав, мов кров в підранках

Навиліт вцілених стрілою.

Тріпнув пан гетьман головою,

Привстав й прорік у грізні очі:

– Ми всі мужі тут, й всі охочі

За волю стати! У могилу

Будь-хто піде за землю милу!

Та ми не кепи, й маєм знати:

– Москву штиками не здолати! –

Потрібен глузд, …але завважу, –

Притишив голос: – Перетрем

Ми з вами шворку цю зловражу.

Лиш дайте час. Гуртом – зведем!

…Запала тиша, лиш вгорі,

На кипарисових полицях,

Мов миші, гризли дзигарі

Липневу ніч. І гнів на лицях

Тих важких, закам’янілих,

Поволі гас, ховався в білих,

Буремним часом битих скронях.

Вже у розслаблених долонях

Димлять люльки. – Другині гнуті

Злизали з рук останки люті

І з душ змели все зле й вороже.

– Наш гетьман з нами! Він поможе

Спустити з цепу давню мрію!

Розділить з нами віру чисту

В соборність нашу! У пречисту,

В майбутнє втішливе, надію!