В просторах історичних
Володимир Синицький, заслужений працівник культури України
Думаючи про природу таланту, приходиш до висновку: це дар і насущна потреба по-своєму сприймати світ і відчувати його таїну. Проблема бачення і розуміння тут – одна із принципових. Вона завжди пов’язана з людською особистістю.
Коли батько Тараса Шевченка, Григорій Іванович, розподіляв між дітьми спадщину – кому борону, а кому плуг, – то сказав, коли черга дійшла до Тараса: «Йому нічого не треба, бо буде він людиною… неабиякою.»
До творчого портрета поета Юрія Дячука так і хочеться прилучити цей розлогий, з іскринкою іронії, багатобарвний епітет.
У неабияких людей – неабияке все інше – духовний склад, ритм емоцій, вислів. Вони сприймають життя – все єдиним поглядом – поривом. Як вищий дарунок. Освоїти це, збагатитися цим можна лише на генетично-природному рівні і в «академіях народних».
Місто Козятин, де проходило дитинство і юність Юрія Дячука, щемливі лісостепові краєвиди, вокзал, де, як в картинній галереї, проглядався і щодобово кипів різноликий люд, простонародний говір, самі неймовірні історії… В тамбурах електричок, в загальних вагонах приміських поїздів, в трудових общинах залізничників вчився майбутній поет осягати, відбирати, зберігати в пам’яті… Про літературні обрії не думав. Вони завиднілися пізніше. Але, завиднівшись, заявили про себе настирно, в повний голос. « А я живу…– мені цікаво..» – так назвав він свою першу поетичну збірку, де вже в самій цій назві відчувалась пульсація духу, вдача автора і навіть якась незвичність. Незвичність – не ради незвичності, а ради тих стежок, росу з яких ще ніхто не збивав. I на Загальнонаціональному конкурсі – «Українська мова – мова єднання» (Одеса, 2009 р.), ця збірка принесла авторові звання Лауреата премії ім. П. Куліша.
Друга книга – «Придут иные времена» вийшла на російській мові. Нинішня – третя за рахунком. Вона підтверджує: поетичні рядки Юрія Дячука спроможні вражати і заворожувати, заставляють задуматися… Вони заохочують вникати в потаємне, сповідуючи красу і велич, драму і страждання, віру і надію своєї землі.
Юрій Дячук пише, наче гравіює, дбайливо підбираючи напрям ліній, формує рядки, наче робить прокоси в задерев’янілих травах. Інколи здається, що всі 200 – 250 тисяч травинок-слів, що проростають на наших лексичних луках, приймають участь у його діяннях. Мабуть через це і образи його такі свіжі і пахучі, такі осяйно-терпкі.
Вітчизняна історія – одне з його зацікавлень. Підспудно в нім давно щось бродило – шумувало… Та, мабуть, слід було перейти якусь межу, зрозуміти щось в інших, чи в самому собі, щоб зробити вибір. Історичний обрій завис рожевими туманами, пекучим багатоголоссям, запахом пороху і крові. Щоб, заглибившись у віки, осягнути основне, Юрій обкладається книжками, робить виписки, і годинами блукає в нетрях інтернету. Возноситься до небес – і впадає у відчай: драматична оповідь «Веремія», задумана, як своєрідна розлога епітафія Івану Мазепі, вимагала повної віддачі душевних і фізичних сил.
… Ми зустрічалися в надвечір’я і засиджувались інколи до пізньої ночі. Юрій зачитував щойно написані рядки, а між нами уявним вихорем проносилися козацькі, шведські і російські полки, гриміли постріли, рвалися ядра, іржали збиті з ніг коні… Історичні постаті: гетьман Іван Мазепа, цар Петро I, шведський король Карл XII, Пилип Орлик,
Дмитро Горленко, Григорій Герцик, Андрій Войнаровський, та інші, – повставали у всій своїй достовірності в самих різних вимірах.
Глибинне дослідження хронологічного, фольклорно-міфологічного і літературного матеріалу дозволили поету вибудувати драматично-епічну оповідь, як сюїту: головна тема розкривається, як взаємопов’язані мотиви, кожен із яких відважується означитись окремо, щоб потім, віддалившись, озватися в глибині.
Композиційний стрижень оповіді – крах задуму Івана Мазепи, який визрівав в нім все життя, та нестерпним болем проявивсь лише на схилі літ. Чого ж хотів гетьман український? А ось чого: « Україна обох сторін Дніпра з військом запорозьким і народом малоросійським має бути вічними часами свобідна від усякого чужого володіння.»
«Має бути…» – цим, як молитвою, благословлялись сміливі і відчайдушні поривання в бік волі і свободи і в значній мірі формувалась вся подальша веремія подій. А в глибинах всього – незміренне душевне дійство, – поет подає його через розшифровку емоційного стану персонажів, напруженої праці їх пристрастей і сумнівів, необачностей і надій.
Опрацьовуючи багатомірний простір, автор діє – вимальовує вічне і миттєве, існуюче віками і хвилину. Він вміло користується різнотоновою палітрою: густі тони вносять смуток і напругу (такими є батальні сцени і картини «батуринської різні»), світлі тони і контрасти роблять опис по-куїнджівськи ліричним і м’яким (опис зустрічі козаків Костя Гордієнка з народом). Ліричне змінюється на епічне, доповнюється пейзажем – настроєм, напруга скресає у розсипах гумору…
Майстерність автора досягає апогею у двадцять шостому розділі. Тут кожне слово, – як скарб. Картини небувалого буревію, – він насправді мав місце при кончині гетьмана, – символ хреста, зірваного з бані церкви і закинутого в Дністровські плавні, передчуття православного люду – все переростає в єдину високохудожню метафору. Поет розмовляє з вічністю, світом, долею – віч-на-віч і відверто – відкрито.
Певен: уже сьогодні цей розділ, як і вся поема в цілому, стають явищем хрестоматійним.